3.1.2. Доцільність видання та методика її дослідження

Доцільність видання аналізованого авторського оригіналу визначається як його здатність забезпечити актуальні читацькі потреби, при відсутності, на момент аналізу і, бажано, майбутнього виходу, реальної конкуренції – ні за темою, ні/або за типологічним різновидом – з боку продукції інших видавництв. Висновок про доцільність/недоцільність видання, як правило, є результатом попередньо проведеного редактором невеликого дослідження ситуації на книжковому ринку⁹. Таке дослідження, за традиційною практикою, передбачає ретельний пошук та вивчення трьох основних масивів видань, в яких представлено аналогічну або дуже близьку тему, – ретроспективного, поточного та перспективного.

Ретроспективний масив складають видання минулих років, – як правило, вивчається ситуація упродовж 3–5 останніх років, що передують аналізові: це оптимальний період, за який близькотематичні книжки, навіть якщо перед тим і з’явилися, вже встигли розійтися.

Nota bene! На розвинутому книжковому ринку провідних країн світу тривога з приводу недостатньої швидкості продажу книжок починається значно раніше: у так звані backlists потрапляють видання, що не були продані упродовж 6 місяців після появи. Водночас у переліках решток – restsellers, – на радість бібліофілам, трапляються книжки, що вийшли десятки років тому.

Дослідження ретроспективного масиву найдоцільніше і найзручніше розпочинати, користуючись відповідними річними комплектами універсальних бібліографічних покажчиків (“Літопис книг”) або інформаційно-довідкових каталогів (“Книги України”): в них зафіксовано і згруповано за тематичними розділами всі видання, що вийшли в Україні.

Nota bene! Слід мати на увазі, що зазначені каталоги уміщують інформацію про видання лише за наявності обов’язкового примірника, надісланого до Книжкової палати України. Позаяк же цієї вимоги дотримувалися (і дотримуються) далеко не всі виробники друкованої продукції, вважати ці джерела носіями абсолютно вичерпної інформації ми б не стали: реальна картина може виявитися інакшою.

Проблема, однак, полягає у тому, що навіть найбільш відомі та представницькі класифікації, – зокрема, Універсальна десяткова класифікація (УДК), яка пропонує поділ за тематичними напрямами, – об’єктивно не охоплюють все розмаїття видань, особливо, якщо їх тематика перебуває на “стикові” різних галузей. А ті 10 узагальнених тематичних груп (0. Загальний відділ; 1.Філософські науки; 2. Релігія. Теологія. Атеїзм; 3. Суспільні науки; 5. Математика. Природничі науки; 6. Прикладні науки. Медицина. Техніка; 7. Мистецтво. Ігри. Спорт; 8. Філологічні науки. Художня література; 9. Географія. Біографії. Історія), в які бібліографи намагаються вкласти всю сучасну “галактику Гутенберга”, не позбавлені вад неповноти, логічного перехрещування, дублювання. Так, у бібліографічно-видавничих каталогах існує тематичний розділ 009. Гуманітарні науки у цілому – і, водночас, самостійні, відокремлені від нього різнопідпорядковані підрозділи з власне гуманітарних наук – суспільних (3), педагогічних (37), філологічних (80) та ін.; за межами розділу 5. Математика. Природничі науки опинилася одна з провідних природничих наук – географія, яка, натомість, зведена в один розділ з “гуманітарною” історією та “міжгалузевою” біографістикою (9. Географія. Біографії. Історія), і т. д. Як наслідок, наприклад, в інформаційно-довідковому каталозі “Книги України” (2002. – 1/2/) монографія М. Мерло-Понті “Феноменологія сприйняття”, присвячена, як випливає з анотації (і за реальним її змістом), складним психологічним процесам та філософським проблемам у загальнокультурному контексті, включена до тематичного розділу “Соціологія” – незважаючи на те, що у покажчику є і “потрібні” розділи – “Філософія” і “Психологія”.

До того ж, на жаль, укладачі каталогів іноді виявляють некомпетентність, непрофесійність або механічний підхід до справи. Саме через це згодом буває складно як розшукати потрібне видання, так і скласти точне уявлення про певний тематичний напрямок. Так, розділ “Філософські науки” у “Літописі книг” (1997. – № 8) вміщує описи… шести гороскопів (НОВІ ПРИКЛАДИ?), випущених видавництвом “Донеччина” з розважальною метою; книжка “Інформаційне радіомовлення України (Сторінки історії)” відомого дослідника у галузі радіожурналістики В. Миронченка опинилася у цьому покажчику у тематичному розділі… “Електрозв’язок (організація та експлуатація)”, де сусідами цієї журналістикознавчої праці є самі лише Положення, Правила та Інструкції щодо користування та технічного обслуговування радіомережі і т. д. Є ще одна причина, з якої рекомендовані покажчики і каталоги не можуть вважатися абсолютно надійними джерелами у цьому опосередкованому – поки що без самих видань – пошуку: далеко не у кожному бібліографічному описі чи у наведеній тут анотації зазначається вид літератури та тип видання (а це може виявитися вирішальним при оцінці інформаційної ситуації).

І все ж саме названі інформаційні джерела озброюють редактора найпершими і найзагальнішими відомостями про представленість теми у виданнях попередніх років. Якщо у переглянутих каталогах за інтервал 3–5 років зовсім не виявиться видань на задану тему або їх будуть лічені одиниці, рекомендується дещо продовжити цей інтервал – або, іншими словами, збільшити глибину ретроспективного пошуку: це потрібно вже не так для визначення конкуренції на ринку, як для майбутнього порівняння, простежування традицій у висвітленні теми, а також для запобігання можливому надмірному запозиченню (а то й прямому плагіатові) матеріалів із “загублених у часі” видань.

Nota bene! Показовий приклад: 1989 р. у київському видавництві «Радянська школа» вийшов навчальний посібник «Вчись мислити логічно», автор якого, В. Ю. Середа, без тіні сумніву скористався давнішою книжкою А. І. Уйомова «Логические ошибки. Как они мешают правильно мыслить» (М.: Госполитиздат, 1958), – просто переклавши українською більшу частину останньої та «українізувавши» деякі приклади (на шталт: замість «Волга впадает в Каспийское море» – «Дніпро впадає в Чорне море»). Вочевидь, розрахунок був на те, що книжка-оригінал надто віддалена від потенційного читача в часі та просторі, а отже, виявити ступінь «оригінальності» не вдасться. Про те, що це був цілком свідомий плагіат (а не, до прикладу, незнання правил цитування) свідчить відсутність посилань на джерело запозичення, а також «незгадування» його у списку використаної та рекомендованої літератури. До виходу такої книжки не дійшло б, якби редактор, оцінюючи доцільність її видання, збільшив глибину ретроспективного пошуку, тим більше, що книжок на задану тему було вкрай мало.

Наступним кроком ретроспективного дослідження є пошук видань у бібліотечних каталогах: в алфавітних можна знайти (для подальшого реального перегляду) видання, відібрані за інформаційними джерелами, в систематичних каталогах (у традиційних скриньках чи в електронних базах даних, що відповідають заданій темі) – можна часом виявити і такі видання, що (із зазначених вище причин) до інформаційних джерел не потрапили. До того ж, інформація на бібліотечних каталожних картках чи в електронних переліках є зазвичай достатньо повною. А тому, взявши за основу пошуку власне тему твору, рік видання, місце його появи та форму видавничого втілення (вид літератури і тип видання), можна досить легко виявити найближчі “видання-конкуренти” (водночас відкидаючи решту), – і саме їх оглянути вже безпосередньо. Так редактор складає собі реальне уявлення про стан ретроспективного масиву видань.

Nota bene! Іноді можна значно скоротити шлях пошуку аналогів, використовуючи – як своєрідні тематичні орієнтири – укладені автором списки літератури (якщо, звісно, вони є в аналізованому оригіналі). Але обмежуватися виключно цими списками аж ніяк не варто: часом навіть сам автор-фахівець (не кажучи вже про автора-початківця) до кінця не володіє інформаційною ситуацією довкола власної теми, а часом, володіючи, свідомо приховує найбільш конкурентоспроможні або щедро “запозичені” ним джерела.

Перегляд видань, відібраних у бібліотеці, варто сполучити з прямим і безпосереднім вивченням книжкового ринку – дослідивши пропозицію місцевих книгарень та книжкових яток. Виявлені тут видання у сукупності своїй складають уже наступний, поточний масив: адже вони саме зараз, у момент аналізу, представлені на ринку як такому і становлять реальну конкуренцію розглядуваному оригіналові. Звичайно, далеко не кожна книгарня здатна продемонструвати весь наявний видавничий репертуар (зрештою, цим нині не може похвалитися і більшість вітчизняних бібліотек), але, принаймні, розставити певні акценти такий перегляд допоможе. Інформаційною ж підтримкою у вивченні поточного масиву слугують оперативні (виходять раз на 10 днів) покажчики “Нові видання України”, а також нечисельна сьогодні фахова періодика (зокрема, “Вісник Книжкової палати”).

Nota bene! Ще кілька років тому коло фахової видавничої періодики було значно ширшим – “Книжковий клуб плюс”, “Книжковий огляд”, “Книжковий світ”, “Книжник-review” та ін. На шпальтах цих видань уміщувалися відомості про книжкові новинки, визначалися їх рейтинги, обговорювалася якість, а також публікувалися рецензії, огляди та інтерв’ю з авторами і видавцями.

Сьогодні все активніше впроваджується у життя – компенсуючи брак зниклої з економічних причин фахової періодики – такий перспективний засіб, як повідомлення про нове видання у мережі Інтернет (на сайтах видавництв, книгарень, наукових установ та навчальних закладів та ін.), – і цю інформацію редакторові також варто взяти на озброєння.

Дослідження ще одного – перспективного масиву видань є на сьогодні найбільш проблематичним (але від цього не менш потрібним): йдеться про вивчення інформації щодо видань-“конкурентів”, які заплановані і/або вже перебувають у процесі підготовки. В умовах цивілізованого провадження видавничого бізнесу (як це має місце у “видавничо просунутих” країнах Європи та Америки) така практика не просто звична, а життєво необхідна: вивчаючи перспективну інформацію конкурентів, кожен видавець сам зважує свої сили і вирішує, чи варто йому братися за тему, яка вже “на виході” у колеги, та чи принесе йому прибуток і моральну сатисфакцію просування майбутнього видання у наперед визначеному обставинами “кільватері” – услід за лідером. Відповідно і до підготовлення випереджувальної інформації видавці ставляться дуже серйозно, випускаючи її – у вигляді ілюстрованих каталогів, проспектів, буклетів, листівок, закладок тощо – великими накладами та розповсюджуючи, причому безкоштовно, у книгарнях, бібліотеках, наукових установах, навчальних закладах і т. д. У такого роду матеріалах зазвичай не лише вказується орієнтовна дата появи видання на книжковому ринку (квартал чи місяць), а й наводяться всі його характеристики, що можуть становити інтерес для читача (а отже, і для видавця-“конкурента”) – від короткого змісту до характеру ілюстрацій, формату, матеріалу обкладинки, ціни тощо.

У сучасній вітчизняній практиці – немовби всупереч колишній радянській “зарегульованості” галузі та централізованій “селекції” локальних видавничих зусиль – з “водою” вихлюпнули і “дитину”: випереджувальну інформацію, навіть в обмеженому обсязі, просто перестали готувати. Звісно видавництва, передовсім державні або такі, що виконують окремі державні замовлення, не відмовилися від звичного уведення майбутніх видань до анотованого тематичного плану. Проте, на жаль, через обмеженість коштів лише окремі потужні українські видавництва (“Наукова думка”, “Либідь”, “Освіта” та деякі інші) дозволяють собі колись “буденну розкіш” випускати тематичні плани у вигляді друкованих брошур, і накладом, достатнім для розсилання їх до книгарень і бібліотек країни, – у більшості ж випадків тематичний план є службовим документом для внутрішнього користування і координації дій підрозділів видавництва, а тому скористатися з нього як з джерела випереджувальної інформації просто неможливо.

Щоправда, останнім часом деякі матеріали з відомостями про майбутні видання все ж почали з’являтися, і насамперед завдяки пожвавленню виставкової активності видавців. Оскільки в Україні, уже практично на рівні системи, сформувалася і проводиться низка книжкових виставок-ярмарків (найавторитетнішими серед яких вважаються київські “Книжковий сад” і “Книжковий світ” та Форум видавців у Львові), цілком природним інформаційним супроводом цих заходів стали різноманітні друковані матеріали – листівки, прайс-листи, проспекти, буклети, каталоги тощо (залежно від бюджету видавництва). Звісно, передовсім на виставках поширюється інформація про видання, що вже вийшли, – як найпотрібніша для потенційних покупців, – проте й відомості на перспективу перестають бути такими “засекреченими”, як донедавна: їх можна знайти і у відповідних блоках (наприклад, “Готуються до друку”) згаданих друкованих видань, і в окремих матеріалах. Усі ці відомості і необхідно опрацювати редакторові у ході визначення доцільності видання.

Для зручності подальшого використання рекомендується всі виявлені у ході інформаційного пошуку видання (і ті, що вже вийшли, і ті, що ще вийдуть) укласти у вигляді репертуарного списку, – поділивши список на окремі фрагменти за роками, а у межах кожного року – розташувавши видання за абеткою та пронумерувавши їх: це одразу ж унаочнить ситуацію, додасть їй статистичної “ваги”, а також полегшить пошук потрібної позиції за умов подальшої роботи над аналізованим оригіналом чи над іншими працями даної тематики. Так, до прикладу, може виглядати список навчальних видань для вищої школи з дисципліни “Історія України”, ситуацію з якими дослідив редактор (глибина ретроспективного пошуку – 5 років):

2000 рік

1. Коцур А. Українська державність: історія та сучасність: Навч. посібн.– Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 352 с.

2. Лановик Б. Д. Історія України: Навч. посібн. – К.: Знання, 2000. – 575 с.

3. Оніщенко І. Г. Історія України: Навч. посібн. – К.: ЄУФІМБ, 2000. – 159 с.

4. Історія України Навч. посібн. / Упор. Р. А. Вентка, І. Я. Вдовичин, В. Г. Галюн. – Львів: Коопосвіта, 2000. – 214 с.

5. Юрій М. Ф. Історія України: Навч. посібн. – К.: КНЕУ, 2000.– 217 с.

2001 рік

1. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посібн. – Вид. 2-е, доп.– К.: Вид. центр “Академія”, 2001. – 653 с.

2. Вакулюк П. Історія українців: Посібн. – К.: Бібліотека українця, 2001. – 192 с.

3. Журко О. І. Курс української історії: Навч. посібн. – Хмельницький: НВП “Евріка”, 2001. – 204 с.

4. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посібн. – Х.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.

5. Литвин П. І. Ілюстрована історія України: Навч. посібн. – К.: Альтернативи, 2001. – 352 с.

6. Мирончик В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України: Навч. посібн. – К.: МАУП, 2001. – 328 с.

7. Оніщенко І. Г. Історія України: Навч. посібн. – Вид. 2-е. – К.: ЄУФІМБ, 2000. – 159 с.

8. Рєзников А. В., Карпунова Н. Г. Історія України: Навч.-мет. посібн. – Луганськ: РВВ ЛІВС МВС України, 2001. – 80 с.

9. Ростовська О. В., Колнончук І. М., Уривалкін І. П. Історія України: Навч.-мет. посібн. – Ніжин: НДПУ, 2001. – 137 с.

10.Сулько В. С. Історія України: Навч. посібн. – Рівне: РДТУ, 2001. – 380 с.

2002 рік

1. Верстюк П. Історія України: Навч. посібн. – К.: Альтернативи, 2002. – 472 с.

2. Гілем О. В. Історія України: Навч. посібн. – К.: Альтернативи, 2002.– 332 с.

3. Історія України: Навч. посібн. – Вид. 3-тє, випр. і доп. / Керівник авт. кол. Ю. І. Зайцев. – Львів: Світ, 2002. – 488 с.

4. Мірончук В. Д. Історія України: Навч. посібн. – К.: Центр навч. літератури, 2002. – 328 с.

5. Сливка С. Історія України: Посібн. – Львів: Світ, 2002. – 488 с.

6. Тимошенко О. І. Історія України: Навч. посібн. – К.: Центр навч. літератури, 2002.– 386 с.

7. Тяпко Г., Тупіченко Л. Історія України: Навч. посібн. – Одеса: Одиссей, 2002. – 480 с.

2003 рік

1. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посібн. – К.: Вид. центр “Академія”, 2003. – 656 с.

2. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посібн. – Вид. 2-е, випр. – Х.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.

3. Світлична В. В. Історія України: Навч. посібн. – Хмельницький: НВП “Евріка”, 2003. – 304 с.

4. Скрипник М. О. Історія України: Навч. посібн. – К.: Центр навч. літератури, 2003. – 368 с.

5. Чайковський М. Історія України: Посібн. – К. : Ґенеза,2003.– 304 с.

2004 рік

1. Гончарук П. С. Історія України: Навч. посібн. – К.: Ґенеза, 2004. – 544 с.

2. Кормич О. Історія України від найдавніших часів до 21 століття: Посібн .– Одеса: Одиссей, 2004. – 480 с.

3. Михальчук П. Історія України. Хронологічні і термінологічні довідки: Навч. посібн. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – 176 с.

4. Рибак І. В. Історія України в проблемному викладі, в особах, термінах, назвах і поняттях: Навч. посібн. – Хмельницький: НВП “Евріка”, 2004. – 200 с.

5. Терещенко Ю. І. Історія України від найдавніших часів до сьогодення: Навч. посібн. – Донецьк: Юго-Восток, 2004. – 194 с.

6. Черкашина К. Р. Історія України від найдавніших часів до сьогодення: Навч. посібн. – Житомир: ЖДТУ, 2004. – 372 с.

7. Шокалюк К. Л. Історія України: Навч. посібн. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 278 с.

8. Юрій М. Ф. Історія України: Навч. посібн. – К.: Школа, 2004. – 331 с.

2005 рік

1. Гусєв В. І. Історія України: Навч. посібн. – К.: Основи, 2005. – 296 с.

2. Історія України: Навч. посібн. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 234 с.

3. Уривалкін І. П. Історія України: Навч. посібн. – К.: Знання, 2005. – 312 с.

З таким списком на руках редакторові слід лише перевірити “залишкову наявність” видань, що увійшли до нього, у книгарнях та бібліотеках свого регіону, порівняти знайдені (якщо такі будуть) з аналізованим авторським оригіналом і продовжити визначатися з його подальшою долею.

Nota bene! Проведення таких розгалужених досліджень з приводу кожного оригіналу в умовах ринкового існування видавничої справи, звісно, має насамперед економічну мотивацію: «Редактор постійно порівнює книжку [яку на даний момент готує] з книжками-конкурентами інших видавництв, щоб переконатися у конкурентоспроможності своєї»¹⁰, – зазначає відома американська авторка Е.-М. Стейнтон. Даючи власну – хоч би яку об’єктивну! – оцінку темі авторського оригіналу, редактор стає розпорядником його подальшої долі, свого роду суддею і, водночас, «судовим виконавцем»: «Хороший редактор, – провадить далі Е.-М. Стейнтон, – намагається тьмяну ідею зробити ясною, а блискучу – примушує іскритися». Але разом з тим редактор і бере на себе величезну відповідальність: за адекватність теми твору читацьким запитам, а також за ті соціальні наслідки, що їх може мати видавниче втілення/невтілення оціненого матеріалу.

Отже, за результатами дослідження трьох основних масивів видань та інформації щодо них редактор складає остаточну (до того ж підкріплену статистикою) думку про реальну чи потенційну представленість на книжковому ринку аналогічної або близької за темою продукції інших видавців. Значна кількість наявних одиниць (назв, помножених на наклад), однакових за формою видавничого втілення, близькість років видання та географії випуску такої продукції, – все це одразу “сигналізує” про недоцільність нового видання на оцінювану тему. Але й коли “конкуруючих” одиниць небагато, редактор повинен продовжити дослідження, щоб, на підставі вибіркового перегляду реальних видань, визначити ринкові шанси “свого” матеріалу: чи, дійсно він, цей матеріал, новіший, цікавіший, оригінальніший за інші? чи скаже “нове слово” порівняно з наявними? чи є у нього перспектива знайти свого читача? Тільки якщо відповіді позитивні, – можна йти далі.

Утім, і це ще не фінальна крапка в оцінці теми: вивчаючи інформаційну ситуацію навколо аналізованого авторського оригіналу, редактор одержує ще й опосередковані відомості щодо суспільної затребуваності саме видавничого (а не іншого) втілення цієї теми.