3.1.1. Актуальність теми та прийоми її визначення

Актуальною (від лат. actual – справжній, сучасний) вважається суспільно важлива тема, пов’язана з проблематикою сьогодення і здатна викликати резонанс у суспільстві загалом чи, принаймні, у тому читацькому колі, якому адресується видання. Відійшли у небуття часи, коли радянський редактор визначав актуальність теми, зіставляючи її, часто штучно і насильницьки, зі змістом останніх “доленосних” документів єдиної партії (звісно, комуністичної) та непогрішимого уряду. Анекдотичними уявляються нині спроби знайти у цих документах бодай найменше, найвіддаленіше згадування про проблематику аналізованого оригіналу чи навіть уявити собі це “між рядками”. Врешті, посвячені у “правила гри” автори й самі намагалися максимально “актуалізувати” свою тему, пропонуючи у вступних елементах тексту відповідні цитати чи, принаймні, посилання на твори класиків марксизму-ленінізму. Так, у передмові до книжки під безхитрісною і цілком прозорою назвою – орієнтиром щодо цільового та читацького призначення – “Салати” (К., 1962) актуальність теми доводилася з використанням усіх цих засобів: “В умовах розгорнутого будівництва комунізму роль громадського харчування все більше зростає. Комуністична партія і Радянський уряд поставили завдання в найближчі роки зробити громадське харчування дійсно масовим і вигідним для трудящих.

Велике значення для розвитку громадського харчування має постанова Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про дальший розвиток і поліпшення громадського харчування”. В ній вказується, що головним завданням підприємств громадського харчування є розширення асортименту і поліпшення якості приготовлюваних страв... Необхідно, щоб страви приготовлювались в широкому асортименті, добре оформлені, привабливі, такі, які збуджують апетит. Незамінним збудником апетиту є салати”.

Така редакторська тактика здавалася непорушною – і через 10, і через 20 років після появи наведеного прикладу вона продовжувала спрацьовувати:

“Як і всі трудящі Країни Рад, кияни готуються зустріти 60-річчя утворення СРСР новими досягненнями у здійсненні накреслень XXVI з’їзду КПРС, – розпочинається книжка “Оповіді про стародавній Київ” (К., 1982). – Знаменно, що в рік славного ювілею Радянської багатонаціональної держави відзначається 1500-річчя двічі орденоносної столиці Радянської України – Києва.

Завдяки мудрій політиці КПРС, невтомній праці радянських людей Київ став одним з найбільших індустріальних і культурних центрів країни і нині впевнено крокує в світле майбутнє...”

У нових реаліях видавничої справи, однією з яких стала деідеологізація (див. підрозділ 1.2), редактор визначає актуальність теми інакше:

1. орієнтуючись на думку знаних фахівців, у тому числі рецензентів (якщо відповідні рецензії додаються або, при необхідності, замовляються видавництвом);

2. беручи участь у різноманітних спеціальних заходах, на яких обговорюються фахові проблеми, близькі до тематики оригіналу, – у наукових конференціях, “круглих столах”, нарадах, семінарах тощо;

3. ретельно аналізуючи фахову (а то й масову, якщо тема виходить за межі фаху) періодику, інші матеріали масової та спеціальної комунікації;

4. знайомлячись з матеріалами парламентських дебатів, урядовими рішеннями, прийнятими у відповідній галузі законами та ін.

Показово, що майже аналогічний набір процедур формулює британська авторка Дж. Дейвіс – пропонуючи його, щоправда, для дослідження книжкового ринку та оцінки його потреб: читання наукових журналів, галузевих видань і газет; регулярні контакти з літературними агентами; відвідування конференцій; вивчення каталогів інших видавництв; читання рецензій; відвідування університетів та інших навчальних закладів; регулярні контакти з галузевими об’єднаннями тощо⁶.

Іншими словами, редактор, що береться оцінювати актуальність запропонованої теми, повинен добре орієнтуватися в “подіях і людях”: знати загальну проблематику галузі, провідних фахівців, коло основних джерел, законодавчу базу тощо, – тільки це сприятиме об’єктивній редакторській оцінці теми з точки зору її актуальності – тобто своєчасності і значущості.

Типовою помилкою є визначення актуальності як характеристики суто, і винятково, часової – “примірювання” теми до сьогодення, без одночасного її “зважування” за значущістю. За таких обставин “актуальною” в оцінці редактора може виявитися дріб’язкова сьогоднішня проблема, про яку завтра вже ніхто й не згадає (така тема може бути доречною для газетної чи журнальної публікації з їх обмеженим “життєвим циклом”). І навпаки, суттєва для розуміння сьогоднішніх проблем тема, розроблена на історичному матеріалі, може видатися такому редакторові недостатньо сучасною.

Nota bene! З цього приводу варто нагадати ситуацію з не такого вже й далекого українського минулого: так, Василь Стефаник, критикуючи (можливо, й небезпідставно) сучасний йому літературно-науковий рух, особливо різко заперечував доцільність видання багатотомної “Історії України-Руси” Михайла Грушевського (“Се має принести користь в перспективі, за двайцять років, – писав він у листі до О. Кобилянської. – Чи добре увесь гріш народа пакувати в друковані титли? Чи за сим поважним науковим напрямком годен ховатися запал і завзяток”⁷). На щастя, серед видавців усе ж перемогла робота “на перспективу”, – завдяки чому маємо сьогодні і фундаментальну історію нашої держави, та й, врешті-решт, і саму державу.

Хоч, безумовно, з позицій актуальності історичні теми завжди виглядають (а часто і є) проблематичними. І тут дуже доречним уявляється міркування визначного вченого і блискучого публіциста останньої третини ХІХ ст. Володимира Навроцького, який, критично оцінюючи писання сучасних йому галицьких істориків (і тоді, як виявляється, ця проблема була актуальною!), зауважив: “Не досить нам з різних джерел стягнути купу історичних фактів і списати їх хронологічним порядком один за другим; треба з поодиноких фактів, як їх нам подають уже і хроніки, вивести якісь загальні заключення; треба подати повний і живий образ давньої жизні нашого народу; треба… винайти нитку, котра б нашу давню, минувшу жизнь в’язала з нашою теперішньою”⁸. Тобто твір на історичну тему, хоч би якого періоду він не торкався, може бути, і є, актуальним, – але лише тоді, коли має живий і неперервний зв’язок з проблематикою сьогодення, сприяє розв’язанню певних сучасних завдань, що мали аналоги в історичному минулому, демонструє, в історичній ретроспективі, близькі до нинішніх ситуації та шляхи виходу з них, нарешті, сприяє самоусвідомленню, самоствердженню народу, нації, відновленню “історичної справедливості” стосовно як нації у цілому, так і окремих її представників.

Однак навіть якщо за всіма окресленими параметрами тема є актуальною, це ще не означає, що слід негайно схвалювати оригінал і приймати рішення про його видання: актуальна тема (і часто саме в силу своєї очевидної актуальності) може виявитися надто популярною і розтиражованою в інших виданнях, – відтак, тільки-но приступаючи до підготовки книжки на цю тему, видавництво уже наперед прирікає себе на болісне і з морального, і з економічного боку відставання або, ще гірше, на дублювання. Для запобігання цьому наступним кроком в оцінці теми є визначення доцільності видання твору, в якому розкрито цю – як уже встановлено, актуальну, – тему.