2.Прийняття Конституції Веймарської республіки 1919 р. 111.Державний устій Німеччини за Веймарською конституцією 1919р.

Відповідно до рішення Загальнонімецького з'їзду Рад 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів. На цей час, після розгрому берлінського пролетаріату загонами соціал-демократа Носке, і соціал-демократи, і «незалежні» втратили довіру робітничого класу. Проте компартія не скористалася такою нагодою, вирішивши бойкотувати вибори. Виборцям нічого не залишилося, як віддати свої голоси старим буржуазним партіям Німеччини, які обрали нові назви: народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін. Вони і отримали більшість депутатських місць — 236 з 421 місця.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 р. у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 р. затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської.

Назва «імперія» — не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов'язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу «оновити і зміцнити свою імперію» і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що «Німецька імперія — республіка», і т. ін.

Конституція складалася з двох частин — Устрій і завдання імперії та Основні права і обов'язки німців — і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір'ям народного представництва» (ст. 17).

Проте права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали винятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель» (ст. 13). Виняткову роль у цьому відношенні мала ст. 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов'язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили».

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) — нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на чотири роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина поділялася на три-дцять п'ять виборчих округів. Кожна з партій, що брали участь у виборах, виступала зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата — рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх вісімнадцяти земель. Пруссія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія — 10, Баден — 3 і т. д. Рейхсрат мав право «опротестування законів, ухвалених рейхстагом». У разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення постанови вдруге. Якщо при цьому «рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди», то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[14, c. 65-67].

Центральне місце в Конституції посідав рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався «всім німецьким народом» терміном на сім років (статті 41, 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв «імперію в міжнародно-правових відносинах», укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало «верховне командування всіма збройними силами імперії» (ст. 47). Він мав право «розпускати рейхстаг», але не більше одного разу з даного приводу (ст. 25).

Нарешті, ст. 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то «президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили». З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканність житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента було призначення і звільнення рейхсканцлера та імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов'язків потребував довір'я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду — рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції, «встановлює провідні лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом» (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканність особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності. Конституція підкреслювала, що «власність зобов'язує». Користування нею «повинно бути в той же час служінням загальному благу» (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871-го року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція «не перебуває з ними в суперечності» (ст. 178).

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як «президентсько-парламентську республіку»[17, c. 137-139].

Реформістські ідеї "веймарської коаліції", зокрема спеціальної комісії зі складання конституційного проекту, що очолювалася відомим буржуазним державознавцем Г. Прейсом, коренилися також і в деяких особливостях розвитку німецької правової думки й законодавчої практики кінця XІ століття. Саме в цей час німецька юридична школа, що завжди відрізнялася схильністю до педантичної й дріб'язкової правової регламентації суспільного й особистого життя, виявила особливу енергію в упорядкуванні нових економічних відносин, пов'язаних із установленням панування монополістичного капіталу, у привнесенні в механізм правового регулювання буржуазного моралізування. Ця особливість німецького права знайшла своє відбиття в цілому ряді законодавчих актів кінця XІ століття й, насамперед , у Німецькому цивільному укладенні, автори якого, як справедливо пише О. А. Жидков, прагнули "скорегувати приватний цивільний оборот відповідно до ідеї "соціальної справедливості"". "Господарський розділ" Веймарської конституції ніс на собі особливо важливе ідеологічне й реформістське навантаження, тому що саме тут найбільше рельєфно здійснювалося злиття в єдине ціле опортуністичних концепцій правої соціал-демократії й "соціальних" ідей буржуазної правової школи.

Одним з найбільш характерних проявів буржуазного реформізму у Веймарській конституції були положення про "соціалізацію". Ідея "соціалізації" з'явилася в законодавстві, а потім і в конституції 1919 р. як прямий результат революційних виступів німецького пролетаріату, що висунув не тільки загальнодемократичні, але й соціалістичні вимоги. Як відзначалося в марксистській літературі ГДР, популярна серед робітників Німеччини в період листопадових революційних подій 1919 р. ідея соціалізації "указувала на тісний зв'язок демократичної й соціалістичної революції".

Революційні робітники під "соціалізацією" мали на увазі насамперед боротьбу з експлуатацією й буржуазією, перехід приватних підприємств у суспільну власність. Але теоретики правої соціал-демократії ще в попередні роки, зокрема в документах 1 Інтернаціоналу, намагалися додати ідеї "соціалізації" реформістський зміст, асоціювали її не з поваленням капіталістичної системи, а лише із пропозиціями її часткового "удосконалення". В. І. Ленін ще в 1910 р. указував, що під терміном "соціалізація" "можна розуміти перетворення у власність усього суспільства, але можна також розуміти і які завгодно часткові міри, які завгодно реформи в рамках капіталізму.. ." Саме по останньому шляху й пішли німецькі соціал-демократи, які за допомогою реформістських проектів "соціалізації" прагнули відволікти робітничий клас від рішення корінних питань революції, збити розжарення класових битв[6, c. 84-86].

У Веймарську конституцію були включені спеціальні положення, що відносяться до поземельних відносин і відбивають той факт, що традиційно сильні в Німеччині позиції юнкерства були ослаблені Листопадовою революцією 1918 р., і керівне положення в державі й суспільстві перейшло до буржуазії. Були скасовані такі явні пережитки феодальної епохи, як фідеїкомісси частки регалії (ст. 155, абз. 3 і 4), але залишилася досить мрячна фраза із приводу того, що "розподіл землі й користування нею", а також "всі надра землі й всі корисні в господарському відношенні сили природи перебувають під спостереженням держави" (ст. 155, абз. 1 і 4). Таким чином, як уже неодноразово підкреслювалося в радянській літературі, економічні позиції великого капіталу і юнкерства "не були навіть похитнуті", і конституція 1919 р. "не внесла фактично ніяких змін у відносини власності, що існували в монархії Гогенцоллернов".

У самій юридичній доктрині й практиці Веймарської республіки, як і слід було сподіватися при збереженні влади великої буржуазії і юнкерства, положення конституції, що передбачали охорону приватної власності, одержали поширювальне тлумачення. Так, у державно-правовій літературі у Веймарської республіці ст. 153 стала розглядатися як надає захист не тільки приватної власності, що розуміється в буквальному значенні слова, але й "будь-якій частці майновому праву".Потім ця точка зору була сприйнята судовою практикою, і рішенням Імперського суду від 4 листопада 1925 р. конституційні гарантії, установлені в ст. 153, були офіційно поширені на інші види майнових прав. Веймарська конституція, розглядаючи власність як "соціальну функцію, змушена була відмовитися від відкритого визнання "недоторканності" і "священності" приватної власності. Зокрема , автори конституції не пішли по шляху відтворення ст. 9 Конституції Пруссії 1850 р., що говорила, що "власність недоторканна", а використовували іншу, більше завуальовану юридичну конструкцію: "власність забезпечується (gewahrleіstet)". Але в коментарях, призначених для підприємницьких кіл і виданих у період самої Веймарської республіки, незмінно підкреслювалося, що термін "забезпечується" варто розглядати як адекватний вираженню "є недоторканної".

Веймарська конституція вперше в історії буржуазного конституціоналізму використовувала ідею "участі" робітників у керуванні виробництвом, демагогічно заявивши про "співробітництво всіх виробляючих верств населення" і про залучення "роботодавців і робітників до участі в керуванні" (ст. 156, абз. 2). Ідея "класового співробітництва" робітників і капіталістів одержала ще більш деталізоване вираження у від. 165, де лицемірно говорилося про те, що "робітники та службовці покликані на однакових правах разом з підприємцями брати участь у встановленні умов заробітної плати й праці, а також у загальному господарському розвитку продуктивних сил". У Веймарській республіці статті про участь робітників у рішенні виробничих справ залишилися не більш ніж декларацією. Лише після другої світової війни в умовах співвідношення, що змінився у світі, сил на користь соціалізму й підйому на новий рівень робочого руху в капіталістичних країнах конституційні й законодавчі положення про участь трудящих у керуванні виробництвом набутили нового сенсу. У цих положеннях, як відзначалося в радянській юридичній літературі, "втілені результати боротьби декількох поколінь робітничого класу, успіхи, які були вирвані в класових боях з визискувачами", а тому вони при всій їхній обмеженості й формальності усе більш широко використовуються робітничим класом у боротьбі за справжню демократію й за соціалізм.

Закріплені у Веймарській конституції соціально-економічні положення не означали яких-небудь глибоких і структурних змін у суспільному й господарському ладі Німеччини. Вони були спрямовані лише на часткове відновлення норм класового панування визискувачів і відбили основні підсумки Листопадової революції 1918 р.: посилення економічного й політичного панування монополістичного капіталу, ослаблення традиційних позицій юнкерства й "перетворення юнкерсько-буржуазної напівабсолютистської монархії в буржуазно-юнкерську парламентарну республіку".

Сам зміст конституції 1919 р. багато в чому визначив гостроту класових конфліктів, характерних для всього періоду існування Веймарської республіки, що й привели в остаточному підсумку до її загибелі. Конституція Німеччини 1919 р. продовжувала впливати на буржуазний конституціоналізм і після другої світової війни, деякі її соціально-економічні положення сприйняті й розвинені в Основному законі ФРН 1949 р.[11, c. 108-109]

Державний устій Німеччини за Веймарською конституцією 1919р.

11 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Націо­нальними зборами у Веймарі нова німецька конституція.

Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республі­кою. Конституцією вводилися загаль­ні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу отримували всі громадяни у віці від 20 років. За швейцарським зраз­ком конституція вводила референдуми, а також пропорційне представ­ництво партій у парламенті відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.

Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини ставдвопалатний (рейхстаг та рейхсрат) парламент. Нижня палата обирала­ся терміном на 4 роки, її депутат оголошувався представником усієї нації і був не відповідальний перед своїми виборцями. Верхня палата -рейхсрат формувалася з членів урядів земель, пропорційно чисельності їхнього населення. Усього земель було 15-18 республік та 3 вільних міста.

Кожна з земель мала власну конституцію, власний законодавчий ландтаг, власний уряд та поліцію. У віданні центру залишалися зовні­шні зносини, військова справа, митниці, карбування монети, зв'язок, залізничний та водний транспорт тощо. Право імперії у всіх випадках мало перевагу над правом земель. Верхня палата могла своєю незго­дою затримати прийняття закону, але не скасувати його.

Головою держави ставав президент, який обирався загальнонарод­ним голосуванням на 7 років. В його руках зосереджувалася вища виконавча влада: верховне головнокомандування армією і флотом, представництво у зовнішніх зносинах, право помилування. Він при­значав канцлера і міністрів, які не могли одночасно бути депутатами парламенту. Президент міг достроково розпускати парламент і при­значати нові вибори.

112. Прихід до влади фашистів та характеристика фашистської диктатури в Німеччині

НСДАП- націонал-соціалістська німецька робітнича партія була створена 1919 р. Вперше німецькі фашисти зробили спробу захопити владу, організувавши антиурядовий путч в Мюнхені у листопаді 1923 р. Коли в 1929-1933 pp. капіталістичний світ охопила криза, в Німеч­чині випуск промислової продукції упав майже наполовину, безробіт­ними стали 9 млн чоловік. Відбувається радикалізація німецького су­спільства.

30 січня 1933 р. президент надав Гітлеру повнова­ження рейхсканцлера.

Прихід фашистів до влади пояснюється такими причинами:

1. Фашисти зуміли переконати широкі верстви населення у тому, що саме вони можуть віднайти вихід з найглибшої кризи.

2. Робітничий клас був розколотий - з вини Сталіна і Комінтерну соціал-демократія була оголошена «лівим крилом фашизму», найза-пеклішим ворогом комуністів.

3. Монополістична буржуазія в пошуках виходу з кризи відмови­лась від демократичних засад Веймарської республіки і зробила став­ку на диктатуру сильної руки.

27 лютого 1933 р. фашисти зорганізували провокацію з підпалом рейхстагу.

У червні - липні 1933 р. Гітлер вимусив керівництво усіх буржуазних партій як ліберального, так і консервативного напрямів оголосити про «добровільний саморозпуск». 14 липня гітлерівський уряд видав за-кон, що забороняв існування будь-якої партії, крім нацистської.

Німеччина швидко переросла в унітарну централізовану державу.