Розділ 2. Типи білінгвізму

Питання білінгвізму досить ємне і багатоаспектне. До його вивчення можна підходити з позиції мовця, суспільства, а також самої мови (або мов). Тому залежно від того, з якого боку вчені досліджують це поняття, існують власне лінгвістичний, соціолінгвістичний, психолінгвістичний і педагогічний (методичний) аспекти розгляду білінгвізму.

Так, зокрема, лінгвістика вивчає співвіднесеність структур і структурних елементів двох мов, їх взаємодію та взаємопроникнення на різних рівнях. Основним завданням соціолінгвістичного підходу є аналіз ролі соціальних функцій двомовності в житті її носіїв. Психолінгвістика зосереджує увагу на визначенні характеристик лінгвістичних категорій, понять, що відображаються в мовній свідомості носія двомовності; вивчає своєрідність закріплення в пам’яті, усвідомлення, осмислення особливостей категорій і понять, що є специфічними для другої мови та відсутні в їхній мовній свідомості як носіїв першої мови. Педагогічний аспект вивчення двомовності зорієнтований на розроблення найбільш раціональних методів вивчення процесів оволодіння двома мовами в умовах білінгвізму, а також методів навчання двомовності [5, с. 150-151].

Відповідно до кожного з аспектів вивчення білінгвізму виділяють різні його типи. Варто зауважити, що типологія двомовності – одне із суперечливих питань білінгвологічної теорії. Як слушно зауважує М.М. Михайлов, у вирішенні цього питання багато термінологічної невпорядкованості, суперечливості, одним і тим же терміном деякі автори називають різні типи двомовності [4, с. 16].

Розрізняють офіційний білінгвізм, термін, що відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою на рівні офіційних внаслідок юридично закріплених норм або законів.

Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнаною на законодавчому рівні є лише одна з двох мов, якою найчастіше послуговується населення цієї держави. Досить часто можна спостерігати явище, коли, будучи невизнаною на офіційному рівні як державна, друга мова широко використовується значною частиною населення.

Характер двомовності залежить насамперед від типу мовних контактів, тобто її можна вивчати щодо особистості мовця і щодо колективу мовців, тому розрізняють індивідуальний і груповий білінгвізм [5, с. 152].

Досить відомою є класифікація типологізації двомовності Є.М. Верещагіна, який структурував погляди багатьох науковців і запропонував критерії дослідження цього явища, виділивши відповідно до них типи білінгвізму. Він наводить перелік типів двомовності стосовно основних вищезазначених аспектів вивчення: психологічного, соціологічного та власне лінгвістичного.

Нас передусім цікавить психологічний аспект. Тут Верещагін характеризує білінгвізм за трьома основними критеріями. Зокрема, за кількістю дій, що виконуються на основі даного вміння, він називає: рецептивний (здатність розуміти мовленнєві твори, що належать вторинній мовній системі, але не більше того), репродуктивний (уміння відтворювати вголос чи в думках прочитане і почуте) та продуктивний (випробування цілісних осмислених висловлювань, що належать вторинній мовній системі) білінгвізм. Деякі науковці відзначають, що цей критерій визначає мовну компетенцію (потенційну двомовність, неактивне спілкування другою мовою) і реальну двомовність (коли друга мова активно використовується в процесі комунікації) [2, с. 94].

Наступний критерій психологічної класифікації білінгвізму – співвіднесеність двох мовленнєвих механізмів між собою. Ця найпоширеніша класифікація, запропонована академіком Л.В. Щербою, передбачає поділ на «змішану» і «чисту» двомовність. «Чиста» двомовність характеризується співіснуванням у свідомості мовця двох незалежних одна від одної мовних систем. «Змішана» двомовність відзначається взаємопроникненням двох мовних систем, які створюють своєрідну форму мови, де один план змісту має два плани вираження [2, с. 95].

Третій критерій класифікації білінгвізму, за Верещагіним, полягає в способові зв’язку мовлення кожною з мов із мисленням. Так, виділяється безпосередній (вторинна мова білінгва безпосередньо пов’язана з мисленням) та опосередкований білінгвізм (білінгв ставиться до вторинної мови як до кодової системи для позначення виражальних можливостей первинної мови і, таким чином, вторинні мовленнєві вміння виявляються пов’язаними з мисленням опосередковано – через первинні мовленнєві вміння – і напряму з думкою не зіставляються) [3, с. 5].

Найбільш ґрунтовною нам видається класифікація типів двомовності М.М. Михайлова. Він виділяє вісім ознак, що лежать в основі виокремлення типів двомовності: характер компонентів двомовності, ступінь оволодіння ними (подібно до класифікації Верещагіна за критерієм кількості дій, що виконуються на основі даного вміння), характер зв’язку білінгвізму з мисленням, ступінь поширеності, метод поширювання, час оволодіння, спосіб оволодіння і форма функціонування двомовності.

Характер зв’язку компонентів двомовності з мисленням відображено в термінах: безпосередній (комбінований, координативний) і опосередкований (співвідносний, субординативний) типи двомовності. Перший тип характеризується створенням безпосередніх лінгвістичних систем, коли кожен із двох лінгвістичних засобів асоціюється з відповідним незалежним семантичним рядом. При опосередкованому білінгвізмі відбувається творення субординативних лінгвістичних систем, коли два ряди мовних засобів асоціюються з одним і тим же семантичним рядом, утворюючи у свідомості мовця лише одну систему асоціацій.

За методом поширювання двомовності Михайлов розрізняє добровільно вивчений і насильно нав’язаний типи двомовності, тоді, як Верещагін пропонує поділ на природний (засвоюється без цілеспрямованого впливу на становлення даного вміння), штучний (виникає за умов активного і свідомого впливу на становлення цього вміння) і синтезований (поєднання природних і штучних умов навчання) [5, с. 160].

За ступенем поширеності білінгвізм поділяють на масовий (охоплює увесь народ чи переважну його більшість), груповий (охоплює певні прошарки населення чи обмежене коло його представників) та індивідуальний (надбання окремих особистостей).

Масова двомовність за характером поширеності може бути двосторонньою і односторонньою. Найбільш частою і звичною є одностороння двомовність, коли нею володіють носії лише однієї з мов, що складає даний тип білінгвізму [4, с. 17]. Так, Е. Хауген влучно зазначив, що «тягар двомовності» в повному обсязі лягає лише на одну з груп білінгвальної спільноти, тоді як інша група у всіх випадках міжгрупового спілкування розраховує на те, що до неї будуть звертатися її власною мовою. Цей аспект порушує питання щодо офіційного і фактичного статусу мов у білінгвальному суспільстві.

Залежно від вікової стадії оволодіння другою мовою прийнято виокремлює ранній білінгвізм, який передбачає формування менталітету двомовця та пізній білінгвізм, який створює передумови для формування менталітету. Хоча ранню двомовність дослідники оцінюють по-різному, Р. М. Фрумкіна [5, с. 169] зауважує, що рання двомовність сприяє усвідомленню знакового характеру мови та розвитку лінгвістичних здібностей.

За сферами вживання форм двох мов та за ціннісною орієнтацією білінгвізм поділяють на горизонтальний (за умови рівноцінних у користуванні форм існування двох мов і коли мови однаково оцінюються мовцями); вертикальний (надається перевага у користуванні літературною мовою й діалектом однієї мови, а друга мова функціонує лише в літературнійформі, і коли одній мові надається перевага на шкалі цінностей стосовно рідної мови); діагональний (користування літературною формою однієї мови й діалектом іншої).

Отже, питання класифікації білінгвізму є досить широким та спірним серед науковців.