Юродиві

Християнство мало різне уявлення про святість. Світлій, величній християнській святості протиставлена темна, таємна (сакральна), язичницька святість, яку приписували волхвам, а пізніше відьмакам та колдунам, свого роду антисвятість (антисакрум). Проте, таких колдунів не слід порівнювати з бабцями-ворожками, знахарками, які жили майже в кожному селі. Колдун уявлявся особою темною, мешкав на окраїні, нерідко бобилем, міг бути мельником чи ковалем. Його боялися, воліли не зустрічати навіть на вулиці, але звали на свята й саджали на почесне місце.

Відношення християнства до сміху було двояким. Православна традиція переважно вважала сміх гріховною справою. Наприклад Іоан Златоуст (на рубежі 4 – 5 ст.) відмічав, що Євангелія не фіксували, що Христос коли не будь сміявся. Сміх уявлявся уособленням «сміхового світу», який символізували ряженні одягнуті у шуби вивернуті хутром всередину та карнавальних масках – це світ карнавального хаосу, світ сміху та шутовства.

Частково юродиві є частиною світу сакрального, частково світу світського. Юродиві – це люди, що симулюють з благочестивих міркувань власне божевілля або ведуть себе шокуючи оточуючих. Православна церква вважає, що юродиві добровільно приймають на себе образ божевільного, щоб сховати від світу свою досконалість й таким чином уникнути мирської слави. Другим мотивом юродства є духовна настанова в жартівливій та парадоксальній формі. Парадокс є той, що юродиві мешкають серед людей, поклоніння яких начебто уникають, їхні дії начебто мають виховальний зміст, але він прихований, їхні дії ще треба зрозуміти щоб правильно інтерпретувати. Юродство – вид християнської аскези¹⁰. Зовнішні прояви його, у тому, що юродивий фактично виключає себе з суспільного життя, порушуючи усі можливі правила, у тому числі й церковні, навіть правила пристойності ризикуючи викликати на себе гоніння, принижуючи себе до видимості божевілля.

Це аскетичне нищення марнославства (тщеславия), це спроба утихомирення власної гордині й одночасно слідування євангельському вченню («блаженні вбогі духом»). З іншого боку юродство – це спроба розірвання угоди між громадськістю та церквою, «діяння юродивих, це не просто викривальна насмішка блазнів, але й викривання жорстокості та свавілля влади, тобто дія на грані життя та смерті».

Зовнішні ознаки юродивого – ходить голий або одягнутий у лахміття; носить вериги (різні залізні кайдани, полоси, кільця та ін. для «упокорення плоті»), молиться вночі наче соромиться своєї віри, валяється у багнюці чи золі, не миється, не розчісує волосся, публічно справляє фізіологічні потреби, порушує порядок в церкві та на вулиці, усім своїм виглядом вказує на свій зв’язок з низменним, брудним, шокуючим. Тобто це буквальне виконання слів Євангелія: «Хто хоче йти зі Мною, зречеться себе» – від Марка, гл. 8, ст. 34; «Ми божевільні Христа ради» – послання ап. Павла Коринфянам гл 4, ст. 10. Тобто юродство – це християнський подвиг, який не передбачений статутом монастиря, тобто «вищий над законом» й приймається добровільно. Юродивий свідомо опускається, щоб таким чином піднятися на духовному шляху. Такий шлях часто дарував юродивим пророчий дар.

Юродство не було руським явищем, воно прийшло зі сходу. Два візантійських юродивих – св. Сімеон Емеський (6 ст.) та св. Андрій Царградський (ІХ чи Х ст.) – вони були відомі й на Русі. Перший та останній юродивий Русі – Ісаакій Печерський (помер у 1090 р.), юродство якого пов’язане з психічною хворобою. Найбільше юродивих було в Московській державі. У 15 – 17 ст. найбільше відомі Василь Блаженний та Іоанн (Великий Ковпак), які поховані в Покровському соборі названий Собором Блаженного.

Так, наприклад, Василій Блажений розбив каменем ікону Богоматері (згодом з’ясували, що під святим зображенням намальований був чорт), критикував самого царя Іоанна Грізного. Юродивий на Русі користувався недоторканістю, але до тієї міри, поки це терпіла влада чи народ. Юродивий міг бути оголошений самозванцем, лжеюродивим чи просто душевнохворим, міг втратити «імунітет». За часів Петра І юродство було позбавлено церковного благословення як одне з аскетичних подвигів й швидко зникло. В новітній час була канонізована тільки одна юродива – Ксенія Петербурзька. У 26 років вона втратила чоловіка й стала юродивою: роздала майно, ходила в одязі чоловіка, мешкала де прийдеться. Часто ходила за місто, де в полі молилася обертаючись на чотири сторони, працювала ночами носячи цеглини на будівництві церкви. Матері її обожнювали, давали потримати своїх дітей на щастя й просили цілувати їхніх дітей (це вважалося благословенням), візники вмовляли її посидіти хоч мить на візку, це приносило удачу, продавці дарували їй товари, якщо вона до них торкалася (силою совали до рук). Були зафіксовані чудотворні справи. Наприклад, вона передбачила смерть на 5 січня 1761 р. імператриці Єлизавети Петрівни. Олександр ІІІ був вилікуваний від тифу за допомогою піску з могили блаженної й молитви їй.

Писемність:

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. У «Житії» слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність – «черти і рези», нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами – грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 860-х – 870-х рр. візантійський імператор Михайло III відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Кирило та Мефодій, разом зі своїми учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом, Ангаляром, упорядкували слов’янський алфавіт і переклали 863 р. на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє, Апостола, Псалтир. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. На стінах Софійського собору в Києві знайдено понад 400 написів.

На Русі почалося формування української народності: поступово говірки злилися в діалекти (місцеві говірки), кожен з яких відповідав певній території. У ХІІІ ст. В результаті злиття діалектів поднепровського і південно-західного створюється українська мова.

Освіта та наука:

Освіта знаходилася під контролем церкви. 988 р. створено першу державну школу, де вчилися діти з оточення князя. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-буквеною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я.¹¹ Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Школи створювалися при монастирях (вчилися миряни), великих соборах (готували ченців та священослужителів). В цих закладах вивчалися «сім вільних мистецтв»: граматика – для створення нових і розуміння церковних книг; риторика – для складання проповідей (згодом виникне гомілетика – наука про церковну словесність); астрономія – для розрахунків пасхалій; діалектика – для суперечок з еретиками; арифметика – для вміння тлумачити містичні числа.

Осереддям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом. Твори теологів пов’язувалися як з думками святих отців Церкви, так і з думками класиків античної філософії (Платон, Аристотель). Спираючись на теологію та міфологію, тогочасна наука опрацьовує інші галузі знання – історію, право, природознавство, математику, астрономію.

1030 р. Ярослав Мудрий створив школу у Новгороді, а в 1037 р. відкрив першу бібліотеку на Русі при Софійському соборі. За підрахунками вчених, книжковий фонд русі становив 130 – 140 тис. томів.

1086 р. у Києві при Андріївському монастирі княжна Анна (Янка) Всеволодівна онука Ярослава Мудрого відкрила жіночу школу, в якому дівчат вчили «чтенію, пенію, швенію».

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI – XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона – заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем’ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт – «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам’ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Література та літописання:

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов’яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словенська мова і руська одне є».

До сьогодні збереглося близько 1 500 літописів та з десяток художніх творів.

З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні про­повіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слу­хача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря св. Феодосій Печерський.

Урочисті проповіді складалися для освічених людей – князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді є «Сло­во про закон і благодать»¹² митрополита Іларіона, яке було написане між 1037 р. та 1050 р. В цьому творі пропагується ідея рівності народів у духовному житті, Русь має бути рівною серед інших держав і позбавитися залежності від Візантії (1 частина); охарактеризоване християнство, яке начебто не було навязане «варварській» Русі Візантією, а було прийнято народом добровільно (2 частина); подано похвалу Володимиру Святославовичу Великому і Ярославу Володимировичу Мудрому за їхні діла, спрямовані на утвердження християнства державною релігією, вперше виголошується думка щодо незалежності давньоруської церкви, а разом з тим і держави (3 частина).

1056 – 1057 рр. «Остромирове Євангеліє» написане у Києві дияконом Григорієм на замовлення посадника Остромира. В ній на окремих аркушах вміщено три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки.

1073 р. та 1076 р. «Ізборник Святослава» – повчання про те якою людина має бути, якими правилами керуватися в житті. Метою цих праць було ознайомити читачів з християнською вірою, церквою, виховати в них християнську мораль та духовність.

Під 1096 р. вміщено у записки Лаврентіївського списку – «Повчання» Володимира Мономаха, що є першим мемуарним твором в українській літературі. В роботі автор звертається до власних дітей, спираючись на Євангеліє подає дітям приклад взірцевого правителя: закликає безкорисливо служити Вітчизні, подає поради та вимоги щодо виховання дітей (постійно працювати; мату благосну поведінку; мати чисту душу та худе тіло; поважати старших і коритися їм; уміти вести бесіду, під час якої більше думати, ніж говорити; постійно вчитися тощо). У другій частині «Повчання» автор розповів про власну долю й добрі вчинки.

Нестор-літописець написав «Чтении о жизни и погублении ... Бориса и Глеба» в якій розвинув ідею християнської смиринності, прихильності великокняжій владі.

1115 р. «Мстиславове Євангеліє».

«Моління Даніїла Заточника» (кінець ХІІ ст. – початок ХІІІ ст.). Блискучим пам’ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника (Моління або Слова Даниїла Заточника). Заточений ворогами у в’язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів’я і приказки.

«Хожденіє Даніїла» – виходець з Чернігівської землі ігумен Даніїл на початку ХІІ ст. відвідав святі місця Палестини. Прожив там два роки і все детально описав.

Видатним письменником ХІІ ст. був Кирило Туровський, який написав «Притчі про людську душу та тілеса» – де вказував, що свобода волі людини це свобода вибору між добром та злом.

1187 р. «Слово о полку Ігоревім» анонімного автора (знайдена випадково у 1790-х рр. в одному з рукописів ХVІ ст.) є єдиною пам’яткою, що збереглася в більш-менш повному вигляді. Це опис невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом у 1185 р. проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рід­ну землю від небезпечного ворога.

«Сказання про вбивство князів Бориса та Глеба, перших святих канонізованих Руською церквою».

1240-і рр. – «Слово о погибели русской земли» – пам’ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі, уперше опубліковано 1892 р. присвячено наслідкам монголо-татарської навали.

Житія. Популярним жанром русичів стала – житійна (агіографічна) література, в якій розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими. Першою була робота про вбитих 1015 р. князях «Житія Бориса і Гліба», були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого. Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором – літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври. У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Літописання:

друга половина ІХ ст. «Літопис Аскольда» – історики припускають, що це найдавніший літопис. Проте він не зберігся, відомі тільки згадки про нього.

1113. р. Нестор-літописець написав «Повість минулих літ» – енциклопедичний твір, в якому висвітлюється історія Київської Русі, засуджуються міжусобна боротьба князів, проповідується ідея єдності руських земель, їх захисту від ворогів. Це найдавніший літопис, що зберігся. Події в ньому викладені від 860 р. до 1111 р.

«Київський літопис» є продовженням «Повісті минулих літ», описує події від 1111 р. до 1200 р. Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський престол, боротьба русичів проти половців.

«Велесова книга» – дощечки, на яких її було написано, знайшов полковник Ізенбек 1919 р. в маєтку Задонських у Великому Бурлюку Харківської губернії. Полковник вивіз їх за кордон – Прага, Берлін, Париж, зокрема зупинився у Бельгії. Там їх 14 років досліджував Ю. Миролюбов – хімік, поет, письменник та історик. Історик переписав їх та зробив спробу дешифрувати. Миро любов відіслав копії до музею Російського мистецтва у Сан-Франціско, секретарем якого був генерал Куренков (А. Кур). Він же й став першим, хто опублікував 1954 р. у газеті «Жар-птиця» «Велесову книгу». Згодом над цією пам’яткою працювали: С. Лісний (проф. Парамонов, книга «Русь, звідки ти прийшла?, 1959), Лазаревич, Соколов, Качур; Кірнич зробив переклад українською, а В. Шаян видав у Гамільтоні (Канада) працю «Віра наших предків» (1987), у якій дослідив матеріал «Велесової книги». Самі ж дощечки зникли 1941 р. після смерті Ізенбека. Алфавіт «Велесової книги» має особливості, це не кирилиця чи глаголиця. Професор Парамонов називав його влесовицею.

1037 – 1039 рр. «Сказання про поширення християнства на Русі»

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI – XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай (Ор), вільний і багатий Микула Селянинович, богатир Микита Кожум’яка – захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарін, ростовець Альоша Попович, рязанець Добриня Никитич, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам’яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

Написані билини, що уславлювали захисників рідної землі, народних героїв: «Дума про похід руських князів на половців літа 6611 (1103 р.)», «Дума про пирятинського поповича Олексія», «Дума про Марусю Попівну Богуславну», «Ілля Муромець і злидні кабацькі», «Святогор», «Три подорожі Ілля Муромця», «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Добриня Микитич і Змій», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Альоша Попович і Тугарин Змієвич».