ЗВ'ЯЗОК ЛІКАРСЬКОЇ ЕТИКИ ТА МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ З ПРАВОВОЮ КУЛЬТУРОЮ.

Медицина у сучасному світі відіграє особливу роль у житті людини і суспільства. Відносини між лікарем і пацієнтом вимагають від медичних працівників професійних знань, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання морально-етичних норм.

Охорона здоров’я і медицина тісно пов’язані з моральністю, професійною етикою. Недаремна в усіх нормативних документах, де зазначаються вимоги до лікаря, переліковуються його кваліфікаційні характеристики, на першому місці стоїть вимога дотримуватися норм медичної етики.

У країні, де охорона здоров’я і медична допомога визнані за Закон, не може бути недовіри і протиріч між пацієнтом і лікарем. Звертаючись до лікаря, людина має право сподіватися на щире бажання медика допомогти позбутися страждань, професійну майстерність, чуйність, співчуття і поєднання глибоких знань із високою моральністю.

У теорії розрізняють два поняття – медична етика і лікарська етика. Перше поняття є ширшим, оскільки розкриває принципи і правила поведінки не лише лікарів, а й медичних сестер, лаборантів, молодшого медичного персоналу та інших медичних працівників.

В Україні питання правового забезпечення та етичної сторони професійної діяльності медсестер практично не вирішені, існує також проблема регламентації діяльності медичних сестер з вищою освітою, межі їх компетенції.

Саме лікар визначає і скеровує весь процес лікування, безпосередньо впливає на хворого, його психологічне і фізичне видужання.

Складовою частиною медичної етики є медична деонтологія, тобто наука про належне виконання професійних обов’язків медичними працівниками.

Існує чимало документів щодо лікарської етики і медичної деонтології. Упродовж тривалого часу етичні положення не кодифікували, вони існували або у вигляді окремих положень і висловів, або у вигляді перекладених і адаптованих праць Гіппократа (460–370 pp. до н. е.). У сучасній медицині великого значення набула його етика, основними положеннями якої є:

1. Повага до життя.

2. Заборона на заподіяння шкоди хворому.

3. Повага до особистості хворого.

4. Лікарська таємниця.

5. Повага до професії.

Лікарська етика є конкретизацією загальних принципів моралі стосовно професії лікаря. Вона є нормою поведінки лікаря не лише під час виконання службових обов’язків, вона виражає його професійну честь і гідність.

Лікарська деонтологія – норми поведінки медичних працівників, що зобов’язують їх підвищувати якість лікування й усувати наслідки неповноцінне! медичної роботи.

Лікарська деонтологія є частиною лікарської етики. Завдання підвищити культуру медичного обслуговування вимагає від працівників охорони здоров’я зразкового виконання трудових і професійних обов’язків, уважного, дбайливого ставлення до хворих, їх близьких та родичів, суворого дотримання законів і правил надання медичної і лікарської допомоги.

ПРАВОВА КУЛЬТУРА МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА.

Медичним працівникам необхідні знання медичного права, адже їхня діяльність щодо надання медичної допомоги населенню регламентується саме нормами цієї галузі права. Медичні відносини поділяються на окремі види: відносини з приводу надання медичної допомоги - діагностичної, лікувальної, первинної, невідкладної (швидкої), спеціалізованої, реабілітаційної; медичного втручання; трансплантації органів і тканин людині; корекції (зміни) статі; надання медичної допомоги для забезпечення репродуктивної функції людині; відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, корегуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення біомедичних дослідів з участю людини тощо. Усі зазначені відносини виступають предметом медичного права і регулюються медичним законодавством.

Медичне право - система правових норм, котрі регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров'я людини.

До основних інститутів медичного права належать: правовий статус пацієнта; етико- правовий статус медичного працівника; медична допомога; трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині; донорство кроні та її компонентів; профілактика та лікування інфекційних хвороб; спеціальні заходи профілактики та лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД; спеціальні заходи профілактики та лікування наркоманії; медичне забезпечення репродуктивної функції людини; корекція (зміна) статі; психіатрична допомога; забезпечення населення лікарськими препаратами та засобами медичного призначення; біомедичні досліди з участю людини; медична експертиза.

ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ФУНКЦІЇ.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.

Ознаки (риси) правового виховання:

1)будується на засадах системи норм права;

2)припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — дозволянь, зобов'язувань, заборон.

Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов'язування, заборони перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;

3)спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на правопорушників;

4)охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються правових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;

5)здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;

6)здійснюється вихователями, що, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

СЕМІНАРСЬКЕ

ЗАНЯТТЯ.

ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ.

Теологічна теорія (Тома Аквінський, XIII ст.) пояснює походження держави волею Бога, висуває ідеї її непорушності, вічності та залежності від божественної волі. Влада, вкладена в руки правителя Богом, покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія (Р. Філмер, XVII ст.) представляє державу продуктом природного розвитку, результатом розростання сім'ї.

Представники договірної теорії (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, XVII-XVIII ст.) вважають, що державі передує "природний стан", який вони характеризують по-різному: як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або "війни всіх проти всіх".

Органічна теорія (Г. Спенсер, XIX ст.) порівнює суспільство з біологічним організмом. У розвитку суспільства виявляються закономірності, притаманні всім живим організмам (зростання й ускладнення функцій організму, взаємозв'язок їх окремих частин, їхня диференціація).

ДЕРЖАВА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ.

ДЕРЖАВА – форма організації суспільства, носій публічної влади,

сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.

Внутрішні функції:

– правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

– правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

– соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

– культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.