Д зюба Іван Михайлович

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931, Миколаївка Донецької області) — Герой України,український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, другий Міністр культури України (1992—1994).

Академік та академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАНУ. Головний редактор журналу «Сучасність», член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» тощо.

Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Друкуватися почав з 1959р. У 70-х роках переслідувався за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" - про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір "пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР". Влада звинуватила І.Дзюбу у підриві дружби радянських народів, розпалюванні ворожнечі між українським і російським народами.

Академік Національної Академії наук України. Працює в Національній Академії наук України. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, премії імені О. Білецького, Міжнародної премії фонду Антоновичів, премії імені В. Вернадського.

Автор книжок: «Звичайна людина» чи міщанин?", «Інтернаціоналізм, чи русифікація?» (видавалася українською, англійською, італійською, російською, французькою мовами), «Автографи відродження», «У всякого своя доля», «Бо то не просто мова, звуки», «Між культурою і політикою», «Спрага», «Тарас Шевченко», «Грані кристала», «На пульсі доби», «Вітчизна у нас одна» та ін.

Автор сценаріїв фільмів: «Василь Симоненко» (1988 в кіно), «Українці. Надія» (1992 в кіно); співавтор сценаріїв стрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с, «Поет і княжна»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с, «На цій окраденій землі»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с, «Душа з призначенням прекрасним»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с, «Доле моя, де ти?»), «Поет і княжна» (1999, у співавт.) та ін.

Кириченко Олексій Іларіонович

К ириче́нко Олексі́й Іларіо́нович (*25 лютого 1908 — †29 грудня 1975) — український радянський партійний і державний діяч.

Н. у с. Чорнобаївка (тепер Білозерського району Херсонської області). З 1930 — член КПРС. У 1936 закінчив Азово-Чорноморський інститут інженерів-механіків соціалістичного землеробства. З 1938 працював в апараті ЦК КП(б)У. З 1941 — секретар ЦК КП(б)У з промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 — член Військової Ради ряду фронтів, генерал-майор. У 1944 — секретар ЦК КП(б)У по кадрах, 1945-49 — перший секретар Одеського обкому Комуністичної партії. В 1949-53 — другий секретар ЦК КП(б)У. Після усунення червневим пленумом ЦК КПУ з посади першого секретаря Л. Мельнікова К. став першим українцем, що очолив Компартію України. У 1957 К. було відкликано до Москви і призначено на посаду секретаря ЦК КПРС. З 1960 — перший секретар Ростовського обкому Компартії, пізніше — на господарській роботі. Останні роки провів у Москві.