Олексі́й Фе́дорович Фе́доров

Олексі́й Фе́дорович Фе́доров (*30 березня 1901, Лоцманська Кам'янка (зараз в межах Дніпропетровська) — †9 вересня 1989) — генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу, радянський партійний і державний діяч, в роки радянсько-німецької війни командир Чернігівсько-волинського партизанського з'єднання,перший секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомів КПРС.

Н ародився 30 березня 1901 року в станиці Лоцманська Кам'янка (нині в складі Дніпропетровська) в селянській сім'ї. Закінчив чотири класи початкової школи. В 1920 році добровольцем пішов в Червону армію, брав участь в Громадянській війні на боці російських більшовиків. З 1924 - будівельник на залізниці. Член ВКП(б) з 1927 року. 1932 - закінчив Чернігівський будівельний технікум. 1932—1938 — на профспілковій і партійній роботі, 1938 до радянсько-німецької війни - перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У. Залишений у підпіллі, організував партизанський загін, який підпорядковувався НКВС СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1942 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка»(№ 746). Взимку і навесні провів низку нових диверсій. Його угрупування нараховувало 12 загонів. 1943 - за наказом НКВС, перемістив диверсійні загони на територію правобережної України і далі, на Волинь. У квітні 1943 Федорову присвоєне військове звання генерал-майор. Став першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського, Житомирського обкомів партії. 1950 навчався на курсах Академії суспільних наук. З 1957 до1979 - міністр соціального забезпечення УРСР. Член президії Радянського комітету ветеранів війни, голова комісії у справах колишніх партизан при Президії ВР УРСР, яка виконувала, зокрема, "фільтраційні" функції проти людей, що перебували на окупованій території. Депутат ВР СРСР 1-11 скликань. Почесний громадянин міста Херсона (1988). Помер 9 вересня 1989 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі.

Сабуров Олександр Миколайович

О лекса́ндр Микола́йович Сабу́ров (*1 серпня 1908, Ярушки — †15 квітня 1974) — радянський військовий діяч, Герой Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943).

Народився у с. Ярушках Іжевського повіту В'ятської губернії (тепер у складі м. Іжевська,Удмуртія, Російська Федерація). У 1933-36 рр. працював головою колгоспу в с. Половецькому Бердичівського району Житомирської області УРСР. З 1936 — політпрацівник у Червоній армії. У 1936-38 рр. служив в органах НКВС. Напередодні Великої Вітчизняної війни 1941-45 — політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві.

У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. За особистим розпорядженням Й. Сталіна у 1942 Сабуров увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У. З жовтня 1942 — начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської області, був членом Житомирського обласного комітету КП(б)У.

Радянські партизани під командуванням Сабурова, часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку 1944 очолив управління НКВС Дрогобицької області. Сабуров був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН.

У 1950 роках перебував на керівній роботі в органах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР. Помер у Москві.

Степан Бандера (1909 – 1959)

С тепан Бандера – політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині у родині священика. З 1927 р. – член УВО. З 1929 – член ОУН, а згодом один з її керівників. У 1934 р. його було засуджено польським судом до смертної кари, змінено на довічне ув’язнення. В 1939 р. з початком війни було визволено. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний провід ОУН, а в 1941 р на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. – його обрано головою проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. – вбито у Мюнхені агентом радянських спецслужб Сташинським.

Мельник Андрій

А ндрі́й Ме́льник (* 12 грудня 1890, Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині — † 1 листопада 1964, Клерво, Люксембург) — полковник армії УНР, військовий і політичний діяч.

У 1914—1916 Мельник командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. 4 вересня 1916  потрапив у російський полон, потім втік з нього. У січні 1918 року став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 року був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Під час повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського — заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 року — виконуючий обов'язки командира корпусу. З 19 грудня 1918  отаман Армії УНР. У листопаді 1918 року брав участь у Мотовилівському бою 1918 року. У березні-червні 1919 — начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 року — помічник коменданта групи Січових Стрільців. У кінці 1919 року був інтернований польськими військами у Рівному. У 1920—1921 — інспектор військових місій УНР у Празі. У 1922 повернувся в Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом. У квітні 1924 Мельник був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув'язнення. Після звільнення продовжував займатися громадсько-політичною діяльністю. У 1932—1938 — член правління видавничої спілки «Діло», у 1933—1938 — голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді «Орли», член Товариства українських комбатантів «Молода Громада». у 1934 — член сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. 11 жовтня 1938 став головою ОУН. З 26 лютого 1944 був ув'язнений в концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. У 1947 на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

Олександр Петрович Довженко

О лександр Петрович Довженко (1894 – 1956) – один із основоположників українського кіномистецтва, письменник і художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (1939), народний артист РРСФР (1950). У 1914 р. закінчив Глухівський учительський інститут, навчався в Київському комерційному інституті та Академії мистецтв. Зі встановленням радянської влади працював Київському губвідділі наросвіти й мистецтва, був комісаром драматичного театру ім. Т. Шевченка, перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, захоплювався живописом. З 1926 р. – на Одеській кінофабриці, де створив свої перші роботи – короткометражні комедії – «Вася-реформатор», «Ягідки кохання» та фільм сумка дипкур’єра». В 1936 – 1941 р. – режисер Київської кіностудії художніх фільмів. Довженко ввійшов в історію українського й світового кіно як творець художніх фільмів «Звенигора» (1928) «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932), «Щорс» (1939), «Поема про море» (1956), а також документально-публіцистичних – «Битва за нашу радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). У 1949 – 1951 – викладач, а з 1955 – професор Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві. Літературну славу принесла книга «Зачарована Десна» ( видана після його смерті в 1957 р.)

Теліга Олена Іванівна

О ле́на Іва́нівна Телі́га (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, *21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія  — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.

Народилась в Іллінському під Москвою в напівбілоруській-напівукраїнській родині. 3 1918 року родина мешкає у Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської. Весною 1922 року вдається вибратися із совєтської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена отримує «матуру», закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала у Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. їде до Києва. У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.