4. Боротьба за поглиблення демократичного змісту революції (1646—1649 рр.)

Па початок 1647 р. в таборі революції вирізняються такі більш-менш організовані сили: Парламент, армія, Сіті та народні маси (переважно, Лондона та його передмість). Парламент, як і Сіті з його пресвітеріан­ською більшістю й індепендентською меншістю, відображав інтереси нового дворянства (джентрі) та буржуазії, котрі вважали революцію майже закінченою, як її основні цілі були досягнені (великі земле­власники узурпували право приватної власності на землю; в промисло­вості й торгівлі було скасовано монопольні права та частково став панів­ним принцип вільної конкуренції; припинилося регулювання заробітної плати робітників; увесь тягар податків на військові потреби (акциз, помісячне обкладання тощо) було перекладено на плечі простого люду та ін.). З огляду на це, Парламент і Сіті вживали термінових заходів для придушення революційних настроїв народу.

Весною 1647 р. було здійснено спробу розпустити революційну армію, в якій зростало незадоволення серед солдатів, які походили із селян і ремісників, оскільки вони нічого не отримали від революції (навіть процес відгороджування не припинився). Так розпочався конфлікт між Парламентом і армією. Цей конфлікт ускладнився суперечками між дворянсько-буржуазним керівництвом армії ("шовковими" і "грандами") та солдатською масою, Ідо призвело до, так званого, певеллерівського руху.

Левеллери - "урівнювачі" - це середнє селянство та дрібна міська буржуазія. Очолювали цей рух Ц. Лільберн, Р. Овертон і У. Уолвін. Основні вимоги цього руху: демократизація виборчої системи, рівність усіх перед законом; щорічні перевибори парламенту; демократиза­ція судової системи; повна свобода торгівлі та промисловості; пропорційне оподаткування тощо. Левеллери були прихильниками демократичної республіки. Саме вони сформували ідею народного суверенітету, що була ідеєю народовладдя, суть якого полягала в тому, що основним джерелом влади може бути лише народ.

"Гранди" рішуче виступили проти левеллерівського проекту політичного ладу країни, так званої, народної з годи, та протиставили йому власну програму — "Пункти пропозицій", у яких обстоювали "традиційну конституцію" з двопалатним парламентом і королем, який має право вето. Тим часом король утікає з полону та вступає в змову з шотландцями.

Весною 1648 р. розпочинається Друга громадянська війна, що при­мусила індепендентів тимчасово шукати примирення з левеллерами. У битві при Престоні (17-19 серпня 1648 р.) О. Кромвель завдав ви­рішальної поразки шотландцям й англійським роялістам. Короля було заарештовано та за вироком Верховного Суду ЗО січня 1649 р. страчено.

5. Індепендентська республіка (1649-1653 рр.)

Першим кроком на шляху до встановлення в Англії республіки була постанова Палати громад про ліквідацію верховної палати Парламенту-Палат лордів (17 березня 1649 р.). Королівську владу було скасовано як "небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англій­ської нації" (19 березня 1649 р.). Спеціальним актом (січень 1649 р.) Палата громад проголосила себе верховною владою в країні. 19 травня 1649 р. спеціальна постанова Парламенту проголосила Англію республікою. Республіка ця виявилася індепендентською олігархією, котру Д. Лільберн назвав "новими ланцюгами Англії". Виконавчу владу зосередила в своїх руках Державна рада, що обиралася Палатою громад терміном на один рік, була їй підзвітною та складалася з верхівки офіце­рів армії на чолі з О. Кромвелем і їхніх парламентських однодумців. Парламент, у якому тепер лишилося тільки близько 100 осіб (він отримав назву "охвістя"), прикривав диктатуру армійських генералів.

Специфічною особливістю проголошеної республіки було те, що принципи буржуазної демократії та парламентаризму не дістали в ній бодай якогось розвитку. Палата громад, хоча де-юре й мала владу над Державною радою, але де-факто цієї влади не мала. Панів­ними класами в республіці стають буржуазія та нове дворянство, що перемогли в революції. Саме їм за безцінь було розпродано

конфісковані землі короля, єпископів і делінквентів (з англ. - правопорушники, злочинці; так під час революції називали всіх тих, хто брав участь у збройній боротьбі проти Парламенту - роялістських лордів, вищого англіканського духовенства, католиків, світських осіб). Одночасно республіка не задовольнила жодної з вимог народних мас. Вожді левеллерів були кинуті до в'язниці, а левеллерівське повстання в армії (травень 1649 р.) було придушене з надзвичайною жорстокістю.

Виникає ще радикальніший/ух:- "дигерів" (копальників) або, як вони самі себе називали, - "щирих левеллерів". Вони обстоювали утопічну ідею ліквідації приватної власності, передання землі в громадське користування та її розподіл між усіма на засадах рівності, припинення експлуатації. Домогтися цього вони хотіли мирним шляхом. Цей рух зазнав поразки, що означало остаточну перемогу антидемократич­ного курсу в аграрному питанні.

Класова сутність цієї республіки у внутрішній політиці поєдну­валася з загарбницькою та колоніальною спрямованістю зовнішньої політики. Підвладна О. Кромвелю армія була використана для при­душення, розпочатого під впливом англійської буржуазної революції національно-визвольного руху в Ірландії. Результатом ірландської експедиції О. Кромвеля (1649-1650 рр.) було знищення десятків тисяч ірландців, вигнання їх зі своїх земель у бідні регіони, конфіскація мільйонів акрів землі. Саме в Ірландії відбувається переродження революційної армії, що після кривавої розправи з ірландським народом морально розпалась і перестала бути носієм революційної ідеї. Тут було створено нову земельну аристократію, що стала опертям контрреволюції в Англії. Так само нещадно англійська республіка роз­правилася з Шотландією. У результаті походу О. Кромвеля (1650-1651 рр.) до Шотландії, остання в 1652 р. була приєднана до Англії.

Не вирішивши аграрного питання на користь селянства та проблем малих національностей, англійська республіка звузила свою соціальну базу. Єдиним її опертям залишалася непереможна армія найманців, яка утримувалася коштом народних мас. Страх перед новим народним рухом підштовхнув буржуазне-дворянський блок, який перебував при владі та став уже контрреволюційною силою, до встановлення режиму відкритої військової диктатури - протекто­рату О. Кромвеля (від лат. - заступник, покровитель).