4. Медико-соціальна робота в онкології

До соціально значимої патології, у подоланні якої в останні роки йде активний пошук нових форм і методів медико-соціальної допомоги, належить онкологія.

За останнє десятиліття фахівцями отримані значні позитивні результати в лікуванні злоякісних новоутворень і, таким чином, у цілому поліпшується прогноз захворювань в онкологічних хворих.

Разом з тим тривалість життя, що збільшується, значного числа пацієнтів не може залишатися єдиним критерієм рівня онкологічної допомоги. В організації медико-соціальної роботи найважливішим є показник видужання від злоякісних новоутворень, який означає не тільки клінічне видужання хворих, але й повернення їх до колишнього соціального статусу.

Онкологічного хворого слід розглядати як людину, що перебуває в стресовій ситуації. Тривале, важке соматичне захворювання, госпіталізація, відрив від звичного оточення, втрата соціального статусу, хірургічне втручання, що веде до інвалідності, загроза смерті й інші фактори руйнують звичні стереотипи поведінки. Відбуваються зміни системи цінностей, перебудовується особистість хворого. Він виявляється перед проблемою адаптації до нових умов життя.

Своєрідність клінічного протікання злоякісних пухлин, особливості їх лікування, анатомо-функціональні порушення, що неминуче виникають після лікування й потребуючі корекції, разом з важким психологічним стресом визначають проблему реабілітації онкологічних хворих як найважливішу.

Базуючись на загальних принципах, технології медико-соціальної роботи в онкології мають і свої особливості. Відомо, що своєчасна діагностика онкологічних захворювань на ранніх стадіях дає хворим великий шанс на повне видужання. У цьому зв'язку медико-соціальна робота із групами ризику онкологічних захворювань набуває особливого значення. Специфічними є форми профілактичної роботи, спрямовані на осіб, страждающих передопухолевими захворюваннями, з «ракових» родин, що працюють на шкідливих виробництвах територіях, що проживають на забруднених радіонуклідами. Фахівець соціальної роботи може брати участь у підготовці й реалізації цільових профілактичних програм, проведенні соціально-гігієнічного моніторингу, визначенні факторів ризику, інформувати населення про стан середовища проживання й ін.

Обґрунтовуючи роль соціального працівника в онкології, Е.І. Моісєєнко рекомендує включати у функції фахівця соціальної роботи:

• проведення в лікувально-профілактичній установі діагностики соціальних і психологічних проблем хворих онкологічними захворюваннями, осіб, вилікуваних від них, а також членів їх родин;

• розробка й реалізацію разом з лікарем, психологом і педагогом індивідуальних планів соціальної реабілітації клієнта;

• участь у проведенні заходів щодо їхнього соціального захисту й підтримці, трудовому й побутовому обладнанню, продовженні навчання;

• інформування клієнтів або їх законних представників про стан здоров'я, діагноз й прогноз;

• надання інформації клієнтам і членам їх родин про права й пільги у зв'язку з онкологічним захворюванням;

• надання психологічної допомоги клієнтам, а також членам їх родин;

• організація й участь у проведенні медико-соціальної експертизи клієнтів з онкологічними захворюваннями;

• організація роботи терапевтичних співтовариств хворих онкологічними захворюваннями й осіб, вилікуваних від них, а також членів їх родин;

• взаємодія із засобами масової інформації й населенням по роз'ясненню сучасних можливостей онкології, формуванню в суспільстві адекватного відношення до осіб, хворих онкологічними захворюваннями й вилікуваним від них, раннє виявлення онкологічних захворювань і їх профілактику;

• сприяння інтеграції діяльності державних і громадських організацій і установ по наданню допомоги онкологічним хворим;

• проведення соціологічних досліджень із проблем онкологічної допомоги клієнтам і ін.

Розробивши теоретичні й організаційні основи медико-соціальної роботи в онкології, Е.І. Моісєєнко пропонує систему заходів постійного психологічного супроводу на всіх етапах роботи із хворими й членами їх родин — від початку лікування хворого до видужання. Автор пропонує створення різних груп психологічної підтримки з навчанням саморегуляції й самопідтримці, проведенням психологічних тренінгів для осіб, які пережили втрату; організацією зустрічей родин, що мають хворих зі злоякісними новотворами, і осіб, які вилікувалися від них.

Медико-соціальна робота з особами із груп підвищеного ризику. До груп підвищеного ризику в онкології відносять особи, які відповідають одному з наступних критеріїв: страждаючі передпухлинними захворюваннями, які мають спадкоємну схильність, які проживають на забруднених радіонуклідами територіях, працюють на шкідливих виробництвах, зловживають палінням або проживаючі в родині курця, одержують тривалу іммунодепресивну терапію.

Медико-соціальна робота профілактичного напрямку з особами із груп ризику передбачає комплекс заходів залежно від перерахованих критеріїв.

Здійснюється сприяння в підготовці й проведенні профілактичних оглядів осіб, що страждають передпухлинними захворюваннями. Складається графік їх обстеження. Соціальний працівник бере участь у складанні картотеки для обліку клієнтів, які оглядаються. Проводяться заходи щодо санітарної просвіти осіб, які підлягають профілактичним оглядам з метою раннього виявлення пухлин. Ведеться сприяння у виборі місця для проведення обстеження.

Про клієнтів зі спадкоємною схильністю до онкологічних захворювань створюються спеціальні бази даних. Соціальний працівник сприяє проведенню профілактичних оглядів цих осіб, веде санітарно-гігієнічну просвіту цієї групи населення, сприяє в медико-генетичному консультуванні. Фахівець соціальної роботи бере участь у розробці цільових програм по профілактиці захворювань зі спадкоємною схильністю.

На забрудненої радіонуклідами території проводиться моніторинг стану навколишнього середовища, у першу чергу з метою постійного радіаційного контролю. Установлюється кількісна залежність між рівнем радіації, що впливає на населення цієї території, і показниками захворюваності злоякісними новотворами. Дається оцінка ефективності заходів щодо охорони навколишнього середовища. Забезпечується інформування громадян про радіаційну обстановку, дози опромінення й можливі наслідки для здоров'я. Виявляється сприяння в проведенні профілактичних оглядів осіб, що проживають на забруднених радіонуклідами територіях. Соціальний працівник сприяє громадянам у випадку ухвалення рішення про переселення на інше місце проживання й забезпечує наступність із фахівцями соціальної роботи з нового місця проживання клієнта.

Про осіб, які працюють на шкідливих виробництвах, створюються спеціалізовані бази даних. Здійснюється сприяння в організації систематичних медичних оглядів, в одержанні санаторно-курортного лікування як одного з видів профілактики. Ведеться облік осіб, які перейшли на іншу роботу, але раніше пов'язаних із професійною шкідливістю.

Проводиться формування установки на здоровий спосіб життя в осіб, які зловживають палінням або проживаючих у таких родинах, інформування про шкоду паління через засоби масової інформації, організують бесіди й лекції, поширюються брошури, листівки, буклети. Фахівець бере участь у розробці програм по боротьбі з палінням, сприяє в організації медичних оглядів хронічних курців і членів їх родин за місцем проживання або місцем роботи, навчання.

Особам, які одержували тривалу імунодепресивну терапію, соціальний працівник сприяє в медичному обстеженні. Медико-соціальна робота із членами родини клієнта і його найближчим оточенням. Медико-соціальна робота профілактичного напрямку передбачає проведення бесід зі членами родини клієнта про фактори злоякісних новоутворень, що впливають на виникнення, формування установок на подолання шкідливих звичок, забезпечення доступною інформацією про права клієнта в сфері медико-соціального обслуговування, виявлення соціально неблагополучних родин, соціально-правове консультування, сприяння в працевлаштуванні або професійному навчанні, допомога в організації дозвілля.

У комплексі заходів з даною групою проводиться також психологічна підтримка членів родини клієнта, ведеться сприяння у виборі медичної установи й госпіталізації, в одержанні матеріальної допомоги.

Медико-соціальна робота з особами, які часто й важко хворіють. Соціальними працівниками ведеться патронаж родин, у складі яких є особи, які часто й важко хворіють. Виявляються потреби таких родин. Основними заходами в соціальній роботі з даними групами хворих є організація спеціалізованої медичної допомоги й догляду за хворими з різними стадіями захворювання, надання їм різних видів соціальної підтримки й психологічної допомоги. Слабка соціальна й психологічна захищеність хворих з онкологічною патологією несприятливо впливає на прогноз захворювання й погіршує якість життя вилікуваних хворих. У таких пацієнтів різко виражені психологічні проблеми - почуття страху, приреченості, ізольованості від суспільства. З урахуванням перерахованих проблем особливе значення в соціальній роботі здобувають взаємодія й координація зусиль фахівців суміжних професій -лікарів, психологів, соціальних працівників.

Проводиться соціально-правове консультування, надається сприяння в одержанні матеріальної допомоги. При неможливості надання медико-соціальної допомоги вдома (самотньо проживаючий громадянин, хвороба родички, мала житлова площа і т.д.) виявляється сприяння в госпіталізації, направленні на медико-соціальну експертизу, у включенні клієнта в роботу груп само- і взаємодопомоги. Родичі й клієнт інформуються про стан здоров'я, діагноз й прогноз, при важкому перебігу захворювання й некупованому больовому синдромі надається сприяння в оформленні клієнта в хоспіс.

Соціальний працівник веде психологічну підтримку родини клієнта протягом хвороби, реабілітації або у випадку летального результату.

Медико-соціальна робота із хворими з вираженими соціальними проблемами. Так, за даними, виражені матеріальні проблеми в таких хворих становлять понад 80%, близько 40% потребують поліпшення житлових умов, не зайняті трудовою діяльністю майже 90% батьків дітей, що страждають онкологічними захворюваннями, а близько 60% пацієнтів і їх батьків не мають інформації про доступну соціальну допомогу.

Фахівцем виявляються соціальні проблеми клієнта, проводиться соціально-правове консультування. Здійснюється сприяння в вирішенні сімейних, побутових, матеріальних проблем. Клієнти інформуються про пільги й заходи соціального захисту. Надається допомога в працевлаштуванні й одержанні профосвіти.

Фахівець сприяє вирішенню конфліктних ситуацій, представляє інтереси клієнта в судових органах, сприяє в госпіталізації або в обладнанні в медико-соціальні установи. Ведеться психокорекційна робота із клієнтом і його найближчим оточенням. Проводиться тренінг із метою відновлення рекреаційної сімейної функції. Члени родини включаються в групи само- і взаємодопомоги.

Медико-соціальна робота з інвалідами. У соціальній роботі із групою інвалідів необхідно враховувати, що інвалідизація при онкологічній патології визначається не за основним захворюванням, а за його ускладненнями і супутніми захворюваннями, що обумовлено відсутністю критеріїв визначення інвалідності в таких хворих. При наявності медико-соціальних проблем, характерних для груп інвалідів з іншими видами патології, існує потреба в постійному лікуванні, медичному спостереженні, проведенні паліативної допомоги. Психологічні проблеми пов'язані з деградацією особистості, патологічною адаптацією до хвороби. Тут специфічними є питання біомедицинської етики, пов'язані з відношенням родичів й фахівців до вмираючих хворих. Часто виникає питання про евтаназію - задоволенні прохання хворого про прискорення його смерті якими-небудь діями або засобами.

Ведеться робота з попередження ускладнень після проведеного лікування онкологічних хворих. Важливе місце займає психокорекциійна робота з метою запобігання суїцидальної поведінки. Надається сприяння в проведенні медико-соціальної експертизи, в одержанні пенсій і посібників, при необхідності — у переведенні до хоспісу або в одержанні медико-соціальної допомоги вдома.

Психологічна підтримка родини проводиться протягом усього періоду лікування й реабілітації. Соціальний працівник бере участь у створенні індивідуальної програми реабілітації, у забезпеченні протезно-ортопедичної допомоги, санаторно-курортного лікування. При необхідності ведеться профорієнтаційна робота, сприяння в одержанні освіти, раціональному працевлаштуванні, формуванні соціально-побутових навичок інваліда.

Особливості реабілітації в дитячій онкології. Завдяки сучасним лікувальним програмам видужує до 70% дітей, що страждають злоякісними новотворами, а при окремих формах пухлин число видужалих дітей значно вище: лімфогранулематоз — більш 90%; нефробластома 2-го ступені — 90%; ретинобластома — більш 90%.

Г.Я. Цейтлін і інші автори відзначають, що разом з успіхами онкопедіатрії збільшується проблема пізніх ефектів лікування, що проявляються у вигляді порушення функціонування основних систем життєдіяльності організму: кровообігу, дихання, травлення, виділення, обміну речовин, внутрішньої секреції, імунітету, нервової системи. Крім того, тривале лікування й увесь процес, пов'язаний з діагностуванням і лікуванням смертельно небезпечного захворювання, є травматичним для психіки дитини. Порушується природнє становлення його соціального досвіду, зокрема комунікативні навички, нормальний хід освітнього процесу. Усе це приводить до серйозної соціальної дезадаптації, яка збільшується погіршенням соціального й психологічного статусу всієї родини. Згодом, коли діти стають старше, у багатьох ускладнюється професійна орієнтація й одержання фахової освіти.

Медичні, психологічні й соціальні проблеми дітей-інвалідів, що перенесших онкологічне захворювання, сфокусовани в понятті «якості життя, яке в педіатричній онкології розглядається як більш суттєвий критерій для оціки ефективності лікування, ніж традиційне загальне та безрецедивне виживання. Фахівці вважають, що необхідні спеціальні реабілітаційні програми, що враховують комплексний характер порушень і які забезпечують ефективну корекцію цих порушень, а також соціальну адаптацію дитину-інваліда.

Реабілітація дітей-інвалідів з онкологічними захворюваннями повинна проводитися на всіх етапах надання їм спеціалізованої допомоги, починаючи з моменту встановлення діагнозу й далі в процесі спеціального лікування й диспансерного спостереження. Однак зміст і завдання цієї роботи суттєво різняться на різних етапах. На першому, догоспітальному етапі, коли діагноз уже не викликає сумніву й проводиться уточнююча діагностика, головними напрямками роботи є психологічний супровід дитини і її близьких. Одночасно здійснюється аналіз соціальних проблем родини з метою надання відповідної до допомоги.

На етапі спеціальної терапії домінуючими напрямками реабілітаційних заходів є профілактика й корекція побічних ефектів і ускладнень цитостатичної терапії й хірургічних втручань, діагностика й лікування супутніх захворювань. На даному етапі необхідно виділити в якості самостійного аспекту комплексної реабілітації організацію освітнього процесу з індивідуалізацією навчальної програми, що враховує інтереси й можливості конкретної дитину. Особливе значення в цей час має психологічна й соціальна підтримка хворої дитини й усієї родини.

На етапі диспансерного спостереження дуже важливим залишається вирішення завдань медичної реабілітації, спрямованої в першу чергу на корекцію порушень, прямо пов'язаних із проведеною спеціальною терапією, а також лікування супутньої патології. Іншим розділом роботи є психолого-педагогічна реабілітація, об'єктом якої, крім дитини-інваліда, є її найближче оточення. Третій напрямок роботи в цей період — це соціальна реабілітація — відновлення нормальних відносин з мікро- і макросоціумом.

Хворі IV клінічної групи виписуються на амбулаторне спостереження й лікування до дільничного педіатра. Ця група дітей і їх батьків потребує спеціальної підтримки, тому що багато батьків залишилися без роботи і єдиним джерелом їх матеріального забезпечення виявилася їхня пенсійна допомога на дитину.

У якості об'єкта реабілітаційного впливу виступають крім дитини-інваліда її мікрооточення, у першу чергу родина, персонал лікувальних установ, а також різні урядові й неурядові установи й організації, без чого неможлива ефективна соціальна інтеграція інваліда.

Реалізація реабілітаційних програм вимагає формування спеціальної реабілітаційної команди, у яку входять лікарі-реабілітологи й медичні сестри, психологи, психотерапевти, фахівці з фізичної культури, госпітальні педагоги, арт-терапевти й соціальні працівники. Для вирішення окремих завдань можуть залучатися й інші фахівці.

Особливе місце в медико-соціальній роботі займає організація паліативної (симптоматичної) допомоги інкурабельним онкологічним хворим. Визначення за ВООЗ : Паліативна допомога – це комплексний підхід, мета якого – забезпечити максимальну якість життя пацієнта з невиліковним (смертельним) захворюванням і членів його родини, шляхом запобігання та полегшення страждань завдяки ранньому виявленню і точному діагностуванню (оцінці) проблем, що виникають, та проведення адекватних лікувальних заходів (при больовому синдромі та інших розладах життєдіяльності), а також надання психосоціальної та моральної підтримки. Паліативна медицина та лікування онкологічних хворих — це система заходів, спрямована на надання медичної допомоги онкологічним хворим в занедбаній стадії захворювання. Вилікувати пухлину вже неможливо, залишається лише доглядати за хворим, боротися із хронічним больовим синдромом, за умови мінімального використання наркотичних речовин.

У комплекс заходів паліативної допомоги входять управління симптомами, у першу чергу болем, задишкою, розладом сну, нудотою й блювотою, кишковою непрохідністю, сечостатевими порушеннями, занепокоєнням, тривогою, депресією й ін. Питання психосоціального характеру передбачають уміння спілкування з пацієнтом і родиною після звістки про смертельно небезпечне захворювання. Необхідно поважати думку пацієнта й родини навіть у випадку, коли воно розходиться із професійним рішенням. В сучасних реаліях паліативної медицини все більше уваги приділяється саме догляду, психологічній підтримці хворого та їх близьких.

У програмі паліативної допомоги фахівці як забезпечують фізичний догляд, так і підтримують емоційну й духовну сферу пацієнта й родини, розуміють і підтримують роль священика у догляді.

Відповідно до сучасних міжнародних підходів та концепцій, паліативна медицина повинна бути невід’ємною, інтегрованою складовою медичного обслуговування та соціальної опіки. Декларація ВООЗ (1990) та Барселонська декларація (1996) закликають усі держави світу включити паліативну допомогу в структуру національних систем охорони здоров`я.

Паліативна і хоспісна допомога:

• Забезпечує полегшення болю та інших симптомів або розладів життєдіяльності, що спричиняють страждання;

• Стверджує життя та розглядає смерть як природній процес;

• Не має на меті прискорення чи уповільнення настання смерті;

• Поєднує соціальні, психологічні й духовні аспекти піклування про пацієнта;

• Пропонує систему підтримки, що допомагає пацієнту жити активно, наскільки це можливо, до самої смерті;

• Пропонує систему підтримки, що допомагає родині пережити важкі часи хвороби пацієнта та тяжкої втрати – смерті рідної та близької людини;

• Використовує комплексний міждисциплінарний (командний) підхід, направлений на потреби пацієнта та його сім’ї;

• Покращує якість життя і позитивно впливає на перебіг хвороби;

• Призначається незалежно від стадії захворювання або основного лікування, в поєднанні з іншою терапією, яка забезпечує подовження життя, наприклад, така як хіміотерапія і променева терапія, та включає дослідження, що необхідні для кращого розуміння динаміки захворювання, контролю та запобігання клінічних ускладнень.

ВООЗ дала також визначення паліативної допомоги дітям. Паліативна допомога дітям представляє собою спеціальну, однак споріднену з паліативною допомогою дорослим, сферу.

До принципів, які застосовуються у випадку педіатричних невиліковних захворювань належать:

• Паліативна допомога дітям – це активна повна турбота про фізичний стан, розумові здібності й душевний стан дитини, що також включає надання підтримки родині.

• Паліативна допомога дітям починається з моменту діагностування захворювання й продовжується, незважаючи на те, чи отримує дитина відповідне лікування чи ні.

• Особа, що надає паліативну допомогу дитині, повинна контролювати й намагатися максимально усунути або зменшити її фізіологічні та психологічні страждання, та забезпечити відповідні соціальні умови.

• Ефективна паліативна допомога потребує комплексного мультидисциплінарного підходу, що включає залучення родини, й робить доступними суспільні ресурси; вона може бути успішно запроваджена навіть, якщо ресурси обмежені.

• Паліативна допомога дітям може бути забезпечена за обмежених ресурсів спеціалізованої медичної допомоги в закладах загальної лікувальної мережі і навіть у дитини вдома.

Онкологічні хворі часто вибирають альтернативну терапію. Поважаючи такий вибір, фахівці зобов'язано дати класичну характеристику нетрадиційним методам лікування, уміти відрізнити шарлатанство від немедичних методів лікування.

Вирішеннял перерахованих проблем надання повноцінної паліативної допомоги полягає в організації роботи хоспісів (25-30 ліжок розраховано на обслуговування 300- 400 тис. населення відповідно до рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я).

Хоспіс не можна розглядати як установу, де люди вмирають. Це система гуманістичних світоглядів, що допомагає вмираючій людині прожити життя, що лишилося, без почуття страху, по можливості повноцінно. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, паліативний догляд утверджує життя й розглядає вмирання як нормальний природній процес; паліативний догляд не прискорює й не віддаляє смерть, він забезпечує систему підтримки родини під час хвороби їх близьких і в період хвороби. Сучасний хоспіс включає в себе догляд за безнадійно хворими, піклування про їхні сім’ї, підготовку кадрів, навчання персоналу та проведення наукових досліджень.

У 1967 році в передмісті Лондона в притулку Святого Христофора Сесілія Сандерс організувала перший хоспіс сучасного зразка.

У 1969 році Елізабет Кюблер-Рос видала першу книгу з танатології, упорядкувавши понад 500 інтерв’ю із умираючими пацієнтами. Книга стала шоком для суспільства. У парламентах багатьох країн порушується питання про законодавче врегулювання права участі самого хворого у вирішенні питань щодо умов його смерті.

У 1981 році Всесвітня Організація Охорони Здоров’я прийняла так звану Ліссабонську декларацію – перелік прав пацієнта, серед яких окремо виділено право на смерть з гідністю.

У 1986 році ВООЗ прийнято «сходинки знеболення»

У 1988 році для поширення ідеології паліативної допомоги була створена Європейська Асоціація паліативної догляду (ЕАРС) . Нині ця організація об’єднує волонтерів, добровольців, усіх людей доброї волі, зусилля яких спрямовані на розробку підходів до паліативного лікування, соціальної роботи, культурних і антропологічних питань приречених хворих. Нині в організації понад 6000 постійних членів, що представляють багато країн та всі напрямки медицини, що стосуються догляду за пацієнтами з прогресуючими і термінальними формами раку та іншими захворюваннями.

ЕАРС вносить значний внесок у суспільний розвиток, фокусуючи увагу на інформаційному обміні, на організації освітніх ініціатив та конференцій, об’єднуючи роботу професіоналів у цій галузі. Кожні два роки Асоціація збирає фахівців

На Європейському рівні перший конгрес з паліативного обслуговування проводився в Міланському університеті (Італія) 23-25 квітня 1988р.; Він став відправним моментом в історії створення ЕАРС. Завдяки ініціативі професора Вітторіо Вентафріда (Vittorio Ventafridda) і була заснована ЕАРС, до складу якої увійшли 42 члени. Ця подія сталася 12 грудня 1988 року.

У 1990 році ВООЗ публікує доповідь експертів «Знеболення при раку і паліативний рух» – таким чином паліативна допомога як самостійний напрямок діяльності отримує офіційне міжнародне визнання. В багатьох країнах починають створюватися перші національні об’єднання і асоціації хоспісної та паліативної допомоги: NHPCO та IAHPC (обидві США), EAPC (Італія), Help The Hospises (Великобританія)

У 2002 році уже у восьми країнах розроблені та створені національні стандарти з надання хоспісної допомоги.

У 2003 році Комітет Міністрав Ради Європи розробив рекомендації державам – учасницям організації паліативної допомоги.

У квітні 2008 року Міністерство охорони здоров’я України створило Координаційну Раду з розвитку паліативної та хоспісної допомоги в Україні, а у липні 2008 р. – Інститут паліативної та хоспісної медицини, який визначений як базова (головна) науково-методична та клінічна установа МОЗ України з питань паліативної і хоспісної допомоги.

• _26.06. 2009 - Наказ МОЗ № 463 “Про затвердження заходів щодо розвитку паліативної допомоги в Україні на 2009-2010 роки”

• 29.04.2010 – Рішення колегії МОЗ "Розвиток хоспісної та паліативної допомоги“

• 11.06.2010 – Наказ МОЗ № 483 “Про затвердження Примірного положення про лікарню "Хоспіс" (відділення, палату паліативного лікування) для хворих на туберкульоз”

• 12.12.2010 – проект Наказу МОЗ “Про організацію діяльності та функціонування закладу охорони здоров'я особливого типу "Хоспіс", відділення/палати паліативної та хоспісної медицини та спеціалізованої мультидисциплінарної мобільної бригади паліативної допомоги "Хоспіс вдома”

• З травня 2010 р. розпочато підготовку медичних і соціальних працівників з питань ПХД у НМАПО ім. П.Л.Шупика.

В Україні перші хоспіси – у Львові, Івано-Франківську, Коростені Житомирської області було відкрито за сприяння міжнародних організацій.

Зокрема, у Львові створення Хоспісу було закладено у програму «Українського милосердя і здоров’я» ще у 1989 році. Ним зацікавилась допомогова служба Мальтійського ордену, яка подарувала Львову частину лікарняного обладнання. Міська адміністрація виділила будинок колишньої дитячої лікарні, який капітально відремонтували. Були розроблені методичні основи діяльності нового медичного закладу, затверджено штатний розклад і фінансування. У березні 1997 року Хоспіс у Львові був відкритий. Нині в цьому місті діє також Шпиталь імені Митрополита Шептицького, очолюваний іншою подвижницею – Дзвениславою Романівною Чайківською.

Зараз в Україні є близько 20 хоспісів та центрів паліативної допомоги, що діють на різних засадах: державні, благочинні, комунальні. Звичайно, не всі вони відповідають міжнародним стандартам паліативного догляду. Але те, що вони є — означає тільки одне: полегшення чиїхось страждань, виконання чиєїсь останньої волі і чийсь спокій на останній земній дорозі.

Насправді, хоспіс – не стільки місце, скільки філософія, своєрідна ідеологія життя і смерті, поєднання зусиль суто медичних із зусиллями духовними. Це концепція всебічної допомоги, полегшення болю не тільки хворому, але і його родичам. В хоспісах важке захворювання розглядається під кутом страждань хворого та його найближчого оточення. В той же час ці страждання можна значно полегшити, якщо найближчі люди все знатимуть про стан хворого, доглядатимуть за ним.

У діяльності хоспісу не обійтися без волонтерів, людей, які доглядають хворих не з обов’язку, а з людинолюбства, за покликом душі.

У хосписі надається медична, соціальна й психологічна допомога. У рамках медичної допомоги медичним персоналом проводиться симптоматичне лікування й знеболювання. Соціальні працівники в обсязі соціальної допомоги організують матеріальну підтримку, сприяють у забезпеченні гарантованих прав клієнтів і їх родин і ін. Психологи й соціальні працівники надають допомогу в знятті почуття страху, депресій у хворих і членів їх родин, проводять психологічні тренінги для родички.

У хосписі надається медична, соціальна й психологічна допомога. У рамках медичної допомоги медичний персонал проводить симптоматичне лікування й знеболювання. Соціальні працівники в обсязі соціальної допомоги організують матеріальну підтримку, сприяють у забезпеченні гарантованих прав клієнтів і їх родин і ін. Психологи й соціальні працівники надають допомогу в знятті почуття страху, депресій у хворих і членів їх родин, проводять психологічні тренінги для родичів.