Теорія та історія публіцистики

1. Історичні витоки публіцистики

Здавна публіцистичність була не лише «моментом», а й суттю літературно-художньої творчості, бо була, перш за все сферою формування суспільної ідеології, а не самовираження особистості. Вона не мала власного річища: публіцистичність пронизувала собою всяку словесну творчість, адже публіцист має справу передусім з суспільною психологією, яка майже ніколи не вдовольняється науково-аналітичними побудовами і прагне міфу. Література завжди твориться сучасником для сучасників, і тому гостро актуальні проблеми наявні і найсуб’єктивнішому і найфантастичнішому творі. Ось чому відокремлення публіцистика від красного письменства – явище на європейському грунті досить пізнє, й пов’язане з виникненням журналістики і газетярства. Публіцистика як самостійна сфера народжується в І тис. до н.е., в творчості старозавітних пророків: тут гостра ідейно-політична актуальність вимоги оновлення моралі зумовлена вавілонською загрозою та духом занепаду Ізраїлю після Соломона. Саме цей шар найдавнішої літератури дійшов до засновників європейської публіцистики – аналогічні явища єгипетської, месопотамської, китайської, індійської чи іншої літератури найдавнішого часу Європі довго лишався невідомим. Лише Біблія дала імпульс народженню європейської публіцистики. Прийнято також вбачати початок власної європейської публіцистичної традиції в сатирі Меніппа (3 ст. до н.е.), але твори цього автора, власне, і не дійшли до нас.  Протягом усього Середньовіччя саме публіцистичний первень визначає характер європейської словесності. Намагання виховати сучасників, вказати правильний шлях їх розвитку є основним пафосом літератури Середньовіччя. В давньоукраїнській писемності переважають публіцистичні твори (власне література отримує свій розвиток у фольклорі) – «Слово про закон та благодать» Іларіона; «Моління» Даніїла Заточника, органічно пов’язане з традицями київської книжності; «Слово о полку Ігоревім» сполучає з блискучою художністю відверто публіцистичну мету. На українському грунті за часів найбільш інтенсивного духовного пошуку, церковної полеміки бути письменником – означало, переважно, бути публіцистом (І.Вишенський, М.Смотрицький, П.Могила, І.Копистенський, І.Гізель – аж до Ф.Прокоповича). Аналогічний стан в білоруській, сербській і болгарській літературах. На противагу класицистам (звуження сфери публіцистичного) Просвітництво прагне піднести публіцистичний пафос літератури і мистецтва. Це час створення літературно-художньої критики. Виникає й має великий успіх політично орієнтована, ангажована література Г.Гайне, П.Б.Шеллі, П.Ж.Беранже) Так і на російському грунті, де література вкорінилася у християнсько-публіцистичному варіанті, було суворо тавровано «безідейну» літературу, навіть тими, хто, подібно до В.Бєлінського, М.Чернишевського, прагнув звільнити мистецтво від релігійно-монархічного офіціозу. У східнослов’янських літературах публіцистичність є свого роду «альфою і омегою» письменства. Вона пронизує і творчість українських письменників Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Винниченка. Українська письменницька публіцистика є дуже цікавим об'єктом вивчення через те, що практично кожний великий український письменник чи кожне виразно оформлене у своїх культурно-філософських позиціях покоління вітчизняних письменників породжували як результат "пульсації" громадської думки могутню за обсягами та засобами впливу на аудиторію публіцистику. Тут слід назвати перш за все публіцистику П. Куліша як одного з перших класиків цього жанру, статті та книги І. Нечуя-Левицького, які стали класичними з точки зору становлення націєтворчої публіцистики, широкий масив публіцистичних творів І. Франка. І це тільки вершини письменницької публіцистики, що визначають увесь процес розвитку національної суспільної думки.

Тенденції національного відродження, які широко проявили себе у 1920-ті роки, також породжують могутній імпульс публіцистичної творчості, який найбільш показово відбився у творчості М. Хвильового. Художні традиції класичної української публіцистики не тільки засвоєні цим ідеологом націєтворення, але й суттєво переосмислені у межах нового історичного досвіду. У той же час негативні тенденції, котрі виявили себе у штучному насадженні марксистсько-ленінської ідеології, у спробах уніфікації громадської думки та грубого тиску на письменників, дають у середині двадцятого століття дуже складний ефект, що відображається і на стані письменницької публіцистики. Вона стає вкрай патетичною, офіціозною, позбавленою будь-якої полемічності по відношенню до влади. Послаблення ідеологічного пресу, народження покоління так званих шістдесятників у часи "хрущовської відлиги" майже автоматично породжує новий сплеск публіцистичної творчості, особливо наочний в есеїстиці І. Дзюби. Але подальший розвиток суспільних тенденцій сприяє своєрідному "роздвоєнню" публіцистики на офіціозну та опозиційну владі. Ці дуже характерні процеси красномовно показують, що публіцистика має ряд істотних закономірностей свого розвитку: – вона рухається за принципом спіралі за схемою "підйом" – "занепад", "сплеск" – "затухання"; – кожна попередня хвиля породжує могутній імпульс засвоєння уже нароблених традицій та є тією платформою, від якої відштовхується нове покоління публіцистів; – засвоєння традицій попередників супроводжується переосмисленням певних стереотипів, які були притаманні цим публіцистам; – найбільш суттєвою темою письменницької публіцистики в Україні є націєтворення як комплексний процес становлення та розвитку етнічно-культурної самобутності.