*ла и двом екстремам їхньої педагогічної пасії: гнівові та

Днюванню.

Сковорода, звичайно, сам знав якнайкраще, яким він «в ₀Йточности был внутренно». Знав, отже, достоту й оцюдра-

• ивістьу собі, здатність у будь-яку хвилину розлютуватись. А _аНі на мить не пускавши з ока себе як місійну істоту, |^ц0 -огізував у собі кожен рух, то робив це у відношенні й до цаД*^в ічіву. «Пробач мені, коли чимсь скривдив тебе, пере- лупаючи серед вас, - писав він до приятеля Якова Правицького, вяіценика в селі Бабаях, 3 жовтня ст. ст. 1785. - Ти знаєш, що я гнівливий, але ти знаєш також, що від природи я схильний до людяності! і незлобивости, які стверджують людину' [...]. Бо як ліки не завжди приємні, так і істина часто буває сувора. 1 нема таких, які б завжди корисне поєднували з приємним»¹-¹. Ще виразніше управнив він цю річ перед тим, сорокрічний, супроти молодого Ковалі не ького, в одному з найперших листів до нього: «Можливо, й з тобою, найдорожчий, ці кілька днів я був грубий і обтяжливий; тоді я і сам із себе був незадоволенні'!. [...] Іноді може здатися, що я гніваюсь на найдорожчих мені людей: ой, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути»¹²⁵.

Ця пуанта - чисто І еорґеанська.

Та 1 еорґеанська й друга крайнощ. Ось навмання невелич­кий вибір самих тільки листовних звертань до Ковалінського: «здоров, найдорожча нам істото, наймнліший Михаиле; адоров, мін бажаний, турбото і втіхо душі моєї, найдорогоцінніший Михайле; здоров, улюблена моя цикадо і найдорожча мурашко, Михаиле, любителю муз», і навіть таке: «здоров, скарбе со­фістичних перлин, наприкінці: бувай здоров, альфо софістів, і підпис: осел серед софістів Григор [sophistarum asiiiusGregor]».

Якщо й узяти до уваги барокові закони красномовства і якщо узгляднити - також барокове своїм робом - утворення гу­мористичної дистанції (в останньому прикладі), то все одно за всім тим прознається щось більше, ніж риторична конвенція. Бо ось довший уривок з одного із цих листів: «Постійно пере­буваєш ти перед очима душі моєї, і хоч про що б хороше я думав, і хоч що б я робив, мені здається, тебе я бачу лицем у лице. Ти мені з'являєшся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я скорблю, ти відразу ж береш на себе частину скорботи; якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радости, так що я не можу вмерти без того, щоб об­раз твоєї душі я не взяв із собою, як тінь забирає тінь, якщо

121 Сковорода //. - с. 395.

Сковорода II. - С. 217, 219. Місце з вирішальною вагою в заключному

реченні звучить так в оригіналі: «sed heu, quam ist a ira non est ira. мчі

nimius ferfor et perspicientia mea, quod plus video quam vos, quid plus

video quem vos, quid vitanduni, quid sit expetendum» (Там само. - C. 217).

^,aß Сковорода //. - C. 254 н.

29-5-1042

449

тільки цей розподіл може заподіяти смерть, яка руйнує тіло,

душу ж робить вільнішою*»

Тут без особливого Труду впізнається те всепочуття, Що приймає цикл «Максімін», ті, сливе дослівно збіжні, вирази, на яких побудовано вірші типу «Ти мов вогонь стрункий і чистий» у «Новому’ царстві».

Або тон. стиль і внутрішнє значення цієї присвяти у зовсім уже пізньому листі: «Из Ольшанскія Ивановки 1790 года, септемвр 26-го. Возлюбленный паче всЪх человЪк, Михаиле! МиртебЪ, муже божественных желаній! Мати моя, Малороссія, и тетка моя, Украина, посылают теб'Ъ в дар малорослую мою дщерь Авигею “Икону Алківіадскую". Прійми ее и, яко Давид наслаждайся ею. Она не лицем, но сердцем красавица, и вся слава ея внутрь ея. С нею бесЪдуя, бес'Вдуеш со мною. Сердце мое в ней, а ея во мн*Ь. Она породит теб'Ъ единаго точію сына, иже есть истое начало [...]. Аз же тя, прежде юношу, нын'Ъ же обрЪтох тя мужа по сердцу моему. Вся моя дума твоя есть и твоя моя. Вот единость! Любовь! Дружба!..»¹²⁷

Крім зовнішньої, просто разючої схожости з робом, яким Георге присвячував друзям свої збірки, крізь ці рядки можна прочути щось вельми близьке до максімінівського «сина влас­ного вже твір я».

Одне з одвічних питань людського буття - оте, що нині зве­ться проблемою ідентифікації, у Сковороди, як і взагалі все, вхоплюється у щільній конкретності, з жартом, з грою слів «Ма­лоросія - малорослая». Чи у глибинах свого біосу почуття це гомоеротичне, чи ще бозна-яке, дослідження того варт пере- доставити психоаналітикам, взагалі людям, що їм понад усе ці­кава етимологія, а про результат байдуже. Як явище культури воно, тим часом, цікаве виключно дією сублімування, тобто фак­том, як природний матеріял упорядковується більш або менш свідомою волею.

Як явище культури воно важливе подвійно. По-перше - тема повторности, власне збіг ідентичного в різних культурних цик­лах та історично-соціяльних структурах. По-друге - літературна техніка.

На тому варт спинитись окремо.

• * *

До моменту споріднености, у відмінних історичних кон­текстах прихилив, зокрема, увагу Іван Дзюба у згаданій ско* вородинській статті, наголосивши на тому, мовляв, «в неодна­ковому звучанні часом однорідних ідей, в неоднаковості од­накового або того, що можна б звести до однакового, - одне з

і

найбільших багатств і принад духовного життя людства» •

¹²⁷ Сковорода II. -С. 386.

^т Іван Дзюба. «Перший разум наш...»: До 240-річчя з дня народження Г. С. Сковороди //Літературна Україна. - 1962. - 4 груд. (Далі як: Дзюба).

450

Омовлена річ заслуговує на увагу як культурний феномен

_е з огляду на свою сливе одноразовістьу новій європейській ^с овій історії. Платонівську ідею Еросу в цій версії дружби та ^тожнення Я і Ти появлено виразом рівної сили ще тільки в ДНІЙ групі Шекелірових сонетів і, отже, в Ґеорґе, - який, до °_еЧі, у передмові до свого перекладу їх (вийшли натристаріччя Церводруку Шекспірових, 1909) знайшов для феномену назву „понадстатеве кохання».

Коли йдеться, зокрема, про духовну ідентифікацію з іншою особою чоловічої статі, то до відомих карнавально-ритуальних перевдягань Ґеорґе під Данте або Цезаря можна знов-таки про­їсти рівнобіг у відношенні Сковороди до Данієля Майнґарда. Цей швейцарський мислитель, з яким Ковалінський познайо­мився в Лозанні 1773, настільки був у всьому схожий на Сково­роду, «что можно бы почесть его ближайшим родственником его». Повернувшись додому, учень розповів навчителеві про свою зустріч-дружбу. «Сковорода возлюбил его заочно и с того времени начал подписывать на письмах и сочиненіях своих имя свое тако: Григорій вар (евр. сын) Сава Сковорода, Даніил Мейнгард»¹²⁹.

Слід, однак, підкреслити, що Сковорода неодноразово (як, зрештою, і Ґеорґе, а про Шекспіра вже й не казати) дає вираз цьому почуттю і символами чоловічо-жіночої еротики. Мавши, видно, прообраз у такому дусі витлумачених еротичних емблем «Пісні пісень», він уживав образи подібного роду, наприклад, стосовно власних творів. Так, у листі до Ковалінського, де йде­ться про перекладену Сковородою оду єзуїта Сідронія: «Люблю сію дЪвчонку. Ей! Достойна быть в числЪ согрЪвающих бла­женну Давидову и Лотову старость, оных - “приведутся царю д*Ьвы". [...] Но ничто миЪ не нужно, как спокойна келіа, да на- слаждаюся моею невЪстою оною: “Сію возлюбих от юности моея...^п»^,яо

Ідентичність, тотожність єства у відмінних та змінних фор­мах - ця проблема проблем у Сковороди стояла для нього зав­жди конкретно у тому розумінні, що кожного разу доводилося по-новому розв’язувати питання, як, яким робом оте сховане, внутрішнє можна побачити, намацати.

Тож невідривно від того щоразу виникало питання й про те, що вважати за важке, а що за легке. «Благодареніе блажен­ному Богу о том, что нужное зд'Ьлал нетрудным, а трудное не­нужным», -так відкривається «преддверіе» до написаного пер­вісно 1766 для шляхетської молоді Харківщини повчання «На­чальная дверь ко христіанскому добронравно»¹³¹. Переосмис­лено перекладеним епікурейським реченням він і намагався по- явити тайну в усій пластичності.

Важке, бо має оманну зовнішність легкого. Неприступне, бо являє собою діялектичний парадокс у природі й у нас самих.

^іп Сковорода II-С. 519.

¹³⁰ Сковорода II. - С. 387.

¹⁵¹ Сковорода І. — С. 14.

29*

451