Ми з Недж

Скалка з епосу

Недж, властиво Неджд. Вона добра наша приятелька, _Ми всі гуртом вирішили прикрасити її гарним ім'ям. В легковажно полишеному щоденнику Борис Гаєвський до певної міри ви світлює, як вона ставиться до нього, і Неджд - це, здається, таки його ініціятива. Річ у тому, що коли вимовляти її ймення Наді_ч як Надежда, то ясно чути «д», «ж» і знов «д». Але Неджд у^ хтось вигадав до нас, тому друге «д» відпало. Ми всі погодились на Недж.

Тепер нас цікавить такий моментальний гротеск розірваної притомности. Негласно умовлено між нас, що комусь доведеть­ся зібрати все докупи. Так само й Недж, хоч як байдуже дихає вона, має власні переконання щодо епопеї. Але хто? Про Гриця Печеного давно нічого не чути, він був на Волині. Ярослав Ле- вицький розтоптав усі свої ордени, невідомий стрілець, а на нього покладалося найбільше уповань. Маруся Гаврищук не знає нічого ні про чоловіка, ні про брата. Ну, а сам Борис Гаєвський. Він на чистім папері написав одне тільки слово: ш-т-у-к-е-н-ц-і-я, в той час, як Недж (на нашу просьбу) віддала б це:

Хіба винні ви чи я, що природа нас створила такими мете­ликами. Я й умру метеликом, якщо мені хтось не пообпалює завчасно крильця. Не будемо ж заважати один одному.

ПРОШУ, ОТЖЕ, ДО ТАНЦЮ!

Це Недж. Борис Гаєвський написав одне тільки слово. Потім він теж від'їхав.

Але ось один із нас натрапив в його тимчасовому мешканню на запис тих п‘яти годин. І в такий спосіб те, що ми -

Ми з Недж. У неї втомлені складки коло рота. їй 29 років. Ми сидимо, і вона курить. Вона курить, я ні. Зараз я теж кури­тиму. Лиш намилуюсь на кіноварну барву вставини на її грудях. Вставна й квітка на голові однієї барви. Я люблю кіноварну барву з чорним.

Недж до мене:

• А що, якби кавалером -

Я до Недж:

• Не зрозуміють.

Недж до мене:

• Всі ці ваші ідеї -

68

я до Недж:

• Це нудно, Недж.

Вона: - Але той маленький світ -

Я: - Ну» я не настоюю.

Вона мовчки погодилась. Напрочуд флегматична істота.

Все ж з її почину ми перейшли з московської мови на укра­їнську- Вийшло дуже смішно. Незвично, неприродно, одне СЛОВО дуже смішно. Це ми зробили для цікавості, і вийшло дуже смішно. Я запропонував повернутись до московської. Вона

сказала:

• Ти цілковито бездушний себелюбець.

Куточком ока я читав на клапті газети:

с спротив зпуста- столиці им Рим?

Я сказав:

• Я зовсім не настоюю на тому, щоб ти -

Тоді їй спало на думку, що ми бідні на слова. Слів двадцять сказала вона. Я сказав, що все ж таки мабуть, із п'ятдесят. Вона наполягала на двадцяти. Я ще певний час сперечався. В розмові я вжив виразу: не вгавав, якого вона не знала. Вона запропо­нувала:

• Може, б нам піти туди потанцювати.

Я сказав:

• Гаразд.

Ми сиділи один проти одного. Вона розтягувала слова так, як розтягували, мабуть, наші бабусі. Вона розтягує слова й тоді, коли говорить по-московському. Я звернув її увагу на це. Вона спитала, чи правда, що я був у неї закоханий п'ятнадцять років тому. Я сказав, що це вже буде шістнадцять років. Її страшенно трудно розгойдати, але я знаю, що вона має хист.

Недж до мене:

• Бачив «Батерфляй»?

Я до Недж:

-Так, я слухав сьогодні «Батерфляй».

• Пардон. Але бачив?

• Так, і бачив.

• Як співала Ріка?

• Препаршиво.

Недж (замислившись): - Чи правду кажуть, що в неї сказ матки.

Я: - Цілком імовірно.

Ми розмовляли на цю тему ще за дві хвилини, або й усі п'ять. Вона ще раз сказала, що я егоїст. Ми пили пристойне пиво, просто таки добряче пиво, і Недж майже без перерви курила. Я не встигав їй запалювати сигарети. Вони раз у раз у неї гасли. Може, вона обдумувала імпровізацію.

По тому ми ухвалили набрати вигляду слухачів отого читання. Читиця робила натхнені очі, але намагалась читати

69

на простоті. Ми вдавали очима увагу. Ми дивились на не" а І вали увагу. Коли всі ляскали в долоні, ми теж ляскали Я

загомоніли всі в одне, то Недж сказала: ^к > -і, І

• А все ж таки той маленький світ —

Я сказав:

• Ну що, Неджі?

Вона сказала:

• Може, б ти був трошечки уважніший до мене —

Я сказав:

• Ні, це ти мене мучиш.

Вона сказала:

• Ну як ти не можеш зрозуміти, що я жінка без змісту, ясі_н без змісту, жінка без змісту, жінка без змісту, ну. Ч

• Я відвернувся. Не дай Боже була б вона подумала, щ₀ мав би чогось там хвилюватись. Я насвистував. Вона сказала-⁴

• Ну, а я. Чи я ладна тебе вибити з того світу?

Я сказав: - Мені байдуже, Недж, - і знов засвистів.

Потім я підвівся, попросив вибачення й вийшов на д_в;_п бо випив багато пива. Ми вийшли вдвох із театральним крЦ’ тиком, із тим Конопацьким. Він сказав:

• А все-таки здорово, правда?

Ми стали до паркану.

Я спитав:

• Що здорово?

Він сказав:

• Вірші.

Ми повернулись. Я сів навпроти Недж. Вона нагадала мені про той жарт, про дощ і вітер. Але це був наклеп. Я мав цілком пристойний вигляд. Ми деякий час над тим сміялись. Потім вона сказала:

• Ходімо краще танцювати.

Вона дуже легко йшла в парі, як очеретинка. Оте одоробло Данило було занадто п'яне, воно ввесь час її штовхало, але вона його обминала, легко й зручно стискалась і знову розросталась, коли Данило відходив. її ніби було зроблено з якоїсь син­тетичної гуми. До того ж - гуми, напоєної пахощами. Я бачив колись її голу. Нічого кращого мені не траплялось. Але тепер мені щось боліло. Я говорив або непристойне, або брутальне. Мені щось боліло. Вона до всього ставилася флегматично. Я задумався над тим, чи не почати мені її ненавидіти. Я вже почав був підшукувати докази. Вона запропонувала ще випити пива, бо від нього їй макітрилось у голові.

Зрештою, воно не так уже було й погано, хоча зовні дуже погано. Тут можна було відшукати навіть дужі характери. Ми з Недж сиділи за пивом і дивились на ту огидну бабу. Ми нама­гались її аналізувати, може, вона і варта була того. Її пере­кошений рот, її очі вбивці-садистки. Тип воєнного часу, так, але зростав же він в якихось надрах.

Я не на жарт розпалився. Недж це помітила. Мені за­хотілося з цього зробити щось дуже солідне, щось дуже пере­конливе, от як в Бальзака чи що. Я вирішив брати сирівець.

70

• Ось слухай, - сказав я до Недж, - вона любить мужчину, живе з ним багато років, клепле на нього поза очі всім і кожному. Отже, розпатякує, що в голову влізе, найінтимніші подробиці їхнього життя. Наприклад, вона говорить іншій жінці, якої не любить і не поважає, що він паразит на ЇЇ шиї. Крім того, вона злісно, з ненавистю говорить про іншого мужчину, а прилюдно обіймає його, правда, жартома - ну й так далі в тому дусі. Тепер він. Задля неї він тратить своє незрівнянне чуття гумору, в ній він не бачить її кричущого бабства, бо він у неї в статевому по­лоні. Коли хтось її образить, і то справедливо, він -

Тут нарешті, Недж мені перебила. Я аж рота роззявив од люті. Вона запалилась й сказала:

• Як ти не розумієш, цього не можна, це нудота, Борисе, це ж зелена нудота. Треба взяти недорізану Венеру Мілоську, до­щенту розколошматити її об який-небудь голубий блюз, тоді може ще - Ех, що вам казати.

Ну, от, як вам це подобається. О ти, Недж, Недж, білявий дідько.

Я сказав Недж:

• Ти, білявий дідько.

Вона справді була дуже приваблива. Уявіть собі п обличчя. Уявіть же собі її обличчя. Знаєте, це чорні брови під розкида­ними білявими пасмами. Це надзвичайно привабливо. Ви згод­ні, що це надзвичайно привабливо? А вона ж так уміє ще під­силювати чорним та кіноварним в одязі. Ех, Недж. Я не поділяв цієї думки, я ніяк іі не поділяв, але я її все-таки висловив:

• Ти говориш дурниці, бо важно не що, а як.

От і зачепило. От Недж і зачепило. Авжеж, вона стала, як роз‘ятрена пантера. Вона вигукнула:

• Не що, а як! Ось слухай, як. Пристойний молодий пан дзвонить на парадних сходах. Пристойна молода покоївка від­чиняє йому. Чи він же її мацає за гузницю чи там за ліву цицьку? Боронь Боже, важно бо не що, а як. Поки вона від нього при­ймає капелюха, плащ і паличку, він легенько лоскоче її вусиками за вушком. Он як. Потім він ступає до вітальні. Там стоїть чо­ловік, муж. — Галло, Гастоне, - каже він йому. Той мовчки вкло­няється, бо його зараз найбільше у світі цікавить краєвид Сор- ренто, якого він ніколи не бачив, але який він усе ж таки зі­брався малювати. Він саме на живописі, на картинах Моріса Дені порозумівся з тією (тому вже п‘ять років), що є тепер йому дружиною, але зараз йому байдужісінько, що ось до неї прийшов її коханець. Вони викурюють по цигарі, обмінюються думками пролітній сезон, про перегони, про процес новітнього Джека- різуна, про новий спосіб веслування. Потім молодий пристой­ний пан не поспішаючи йде нагору, нашвидку вдихає останній дим та кидає недокурок до мармурової урни, на порозі будуару, в той час, як чоловік нанизу знов береться за свій краєвид. А ввечері втрьох п‘ють собі там щось на маленький веранді, її покоївка вносить лагідне випаровування в цю ідилію, і чоловік каже, що вино старе, добре, і що його варто пити, а коханець

71

г

дякує за пораду - Часом між ними відбувається ще справу, двобій на пістолях, але з кожним роком усе рідше й рідщ^ ^ навчились не хвилюватися з-за дурниць — .*■< '>>, * ^

Аж побіліла моя Недж. Уся побіліла й, перервавши опоц- скрикнула; ^1,1

• Подобається?

Я сказав:

-Недуже.

Вона: - Але з цього можна зробити чудове як, згодься, ц, цього можна зробити чудове як. ■»:■...■!£*. *

• Ну, звичайно, - сказав я.

• Ото ж бо й є, - мовила Недж і ткнула в мене пальцем. -і може зробити якийсь козел, такий, як ти, наприклад, ^ митці, одним миром мазані, закохані у форму козли. А в Ме це виходить неприродно, чи так? ^І,е

Я сказав:

• Мабуть.

Вона сказала:

• Бо ми у великій мірі ненавидимо це.

Я сказав:

• Хто це ми?

Вона сказала:

• Я ненавиджу, ну. Я ненавиджу те, що тобі страшенно подобається.

Я сказав:

• Але що ти любиш?

Тепер вона відповіла на злість мені. Вона сказала:

• Я люблю совєтський побут. Простих, природних людей. Я сказав:

• Ну так, отих, що нажрацца, напіцца да по

Це я знов на злість їй сказав. Воно було дуже несправедливо, бо в цей вечір Недж уперто не сходила з української мови. Але я так сказав на злість їй. Вона глянула на мене з презирством. Я втримав її погляд, хоч, по правді кажучи, почував себе не дуже то добре.

Тут раптом втрутився до нас маленький Миколайчик, і він відіграв роль чорної кицьки, сам того не відаючи. Миколайчи- ком називають Сашка, можливо, тому, що, коли він п'яніє, в нього робляться скляні очі. Так от Сашко, ставши Миколай- чиком, почав оповідати нам, що намалює тільки живіт Напо­леона, і чоботи гренадерів, і пісок, трошки єгипетського піску, а разом усе те має створити вражіння. Потім він спитав, чи не заважає нам. Ми, звичайно, сказали, що ні. Але він сказав, що заважає. Наполягаючи на цьому, він надпив моє пиво. Потім він заходивсь оповідати про колорит, і в розмові попросив за­курити. Попросив дозволу показати шкіц, і, сидячи в одному з кутів нашого трикутника, ще раз рішуче заявив, що заважає нам.

Присягаюсь честю, що я все витримував, як мур. Кривився, коли треба було сміятись іронічно, і шкірив зуби по-негрському в тих місцях, де годилося сміятись парубоче, дружньо, заохо­чуюче. Я все робив принаймні нормально.

Проте Недж здалося, що я одверто виявляю ворожість до Шіколайчика. Коли він перейшов до іншого гурту, вона демон- _сТративно заговорила про бездушність митців. Вони, мовляв, один одному вовки, мусили би йти спільно, бо кожний сам по собі безсилля. От у цьому дусі.

Поки мені здавалося, що, запевняючи мене в моїм се­белюбстві, Недж просто хоче подратувати, я лишався неска- ламученим. Але потім подумав, що вона може цілком щиро так думати. Від цього я почав злоститись. Я роззлостився й утратив _на деякий час над собою владу. Давши волю поривам, я наго­ворив дурниць. Я виговорив їх усі гуртом, не ставлячи про- тинок. Особливо їй не подобалося, що я при тому махав руками.

Найгірше було те, що я сам соромився своєї поведінки. Від цього я не на жарт зненавидів її. Я не був упевнений у собі, тому я ненавидів її чимдуж. Мені чогось бракувало, я відчував це дуже боляче. Саме тому я мало не задихався зі злоби й не мав змоги влучно оборонити свою правоту, яку я за собою теж безумовно почував. Добре, що нас з нею обох не обійдено чуттям гумору. Ми зрештою засміяли це діло.

Я дивився й думав: - Це добре, Недж. -1 ще: - Все таки ти чудесна жінка, Недж.

А вона тимчасом приготувалась до останнього скоку. Вона дивилась на мене, і їй здригався куточок рота. Вона сказала:

• Хочеш знати про мене, хочеш знати - ну, взагалі про мене?

_ Ну? - сказав я.

• Хочеш знати?

-Так.

-Слухай.

Отитам, самотний у шумі, сидить старий, нікчемний, може, й вошивий чоловік. У нього струнка й, може, геніяльна душевна тканина. Він здатний творити, як то ви кажете, духові цінності. Але його заїдає будень: прання, латання й так далі. Немає в нього нікого, хто б узявсь йому помогти в будні. Він старий самітний чоловік. Але в іншім кутку залі сидить за столом жінка й не зво­дить з нього очей. Вона його не любить і не знає, що він там такеє творить. Коло неї з дорогою душею увився б перший- ліпший з тих лоботрясів, що збіглись он-там до більярду, бо вона не потвора й не стара на виду, хоч насправді, при своїх двадцять дев’яти роках, вона дуже й дуже стара. Вона хотіла б одного: щоб цей чоловік зробив їй велику ласку-дозволив їй стати йому за куховарку й пралею. Це її маленький ідеал, якого вона досягне будь-що, переборюючи заздрість людську. Зрозумів?

• Ну, - сказав я.

Недж: - Це я.

• Ага, - сказав я.

• Подобається?

Я подумав і кивнув головою.

• Бач, — сказала Недж, - є ще щось, на чому ми з тобою можемо замиритись -

73

що ми говоримо ОДИН одному, ТО не банкет, |_}

який утікають, коли вибухає пошесть. Ми бо спромогли^** глядіти просто в очі в той час, як у вуха нам гатить ревіння руєної землі. Ми стриміли тільки опанувати становище. нас, іде так, не було зовнішньої едности. Раз у раз брали ми Мал* за велике. Але ми шукали далі, йшли один одному назустріч ^ сліпнучи, то прозріваючи. Ми не ридали, бо сльози виплака^^ за нас батьки на сто років наперед. Стріли з неба вганяли ц_ас тісні простори підземель, але зрештою, від цього кривилис, тільки наші уста. Навчаючись величезної лжи, ми відчували що стаємо на шлях упевненості, ми, той з нас, хто був колис/ свинопасом, і хто був колись поетом, і хто був малярем, і хт₀ не був НІЧИМ. Ми змушені були вести ЦЮ мікроскопічну хроніку годинних діб наших душ, але не для того, щоб доказати марність зусиль утраченого покоління. Ми не з тих, що йдуть на по­ворозці в живучого усвідомленого божевілля віків. Бо в той Час як одні падають не перехрестях стежок до обітованих земель ми повзаємо туди, куди тягне нас сіяюча краса стовпів обо- ЛОНКОВИХ І СТОВПІВ огненних, І ЖИВІ скалки розсіченого родо- І вища ми несемо з собою, кудою б не йшли.

Іамбе, травегіь-червспь 1944.