обдарували його .до злосливої черні зневагою», і черню тут фігурує таки простолюддя. У Сковороди воно ничтоже сум-

няшеся звучить так:

Вас Бог одарил грунтами, по вдруг может то пропасть, а мой жребій с голяками, но Бог мудрости дал часть

Становище «голоти» декларативно опоетизовується:

О блаженна й свята - уділ мій, бідносте.

Справжня мати серцям, рідна і лагідна!

Всім, хто в морі зазнав горя і пагуби,

Супокійная гаване!¹⁰⁷

У згоді з тим бідність і практикується. Ковалінський про спосіб жити в гостях під час мандрів: «Впрочем, во вс'Ьх містах гд1> жил он, избирал всегда уединенный угол, жил просто, один без услуги »^,08.

Майже дослівно те саме в Салі на, який описує перебування Георге в Гайдельберзі, коли той, з яких-небудь причин, спи­нявся не в Гундольфа, а в пансіоні, в якому мешкав автор і який через те звався в поета «БаИпіапиш»: «Тут виявлялося ще ясні­ше, ніж у Гундольфових покоях, що та кімната мала відзна­чатися крайньою простотою, в якій він почував себе найдогід- ніше. Зайві стінні “прикраси”, що служили побутові інших меш­канців, прибирано зі стін. Письмовий стіл був завжди порож­ній. “Працювати треба", казав він, “але для себе. Споготовлення їжі та її рештки гостям чейже не показують"»^|,,у.

По-друге, «круг» ще чіткіше обрисувався тим, що поняття «чернь» поширювалося з пихатого багатства взагалі на все пи­хате, на всяку зовню бундючність, нетактовність, галас. Про реакцію на галасливого втрученця оповідає запис Ізмаїла Срез- невського. Сковорода гостював у заприязненої родини, тихо й

¹⁰⁶ Иіжеиець. - С. 185; Сковорода II. - С. 43. Переклад править за пісню 24 «Сада божественных пЪсней». Цю Горацісву оду Сковорода пере- віршував іншого разу, в одному листі до М. Ковалі не ького, санфічною римованою строфою, але у відповідному місці й цієї версії немає мови про «чернь»:

Волов изрядных у тебя заводы И чужестранных лошадей природы,

А на одежду тебЪ для прибора Сукна з-за моря.

А мнЪ судбина дала грунт убогой И от муз чистых греческих немного Духа напитись и пренебрегати Мір сей проклятій.

(Сковорода II. - С. 348).

^,в7 Похвала бідності. Переклад Миколи Зерова з латинського оригіналу. Цит. за: Микола Зеров. Вибране / Редакція і вступна стаття Максима Рильського [на час виходу книги вже покійного]; Упорядкування С. Ф. Зерової; Примітки Г. П. Кочура і В(іктора) II. Петрова. - К.: Дніпро, 1966.-С. 379. (Далі як: Пероя.) Переклад уперше надруковано в журналі «Червоний шлях» (1924. - Ч. 3).

*** Сковорода II. - С. 520,

^ІМДОя.-&31Г.

444

спокійно викладав свої думки, аж зненацька в кімнату вдерся ленеякий «молодий Х-в, франт, що повернувся нещодавно із столиці»:

«“Отже, - вигукує Х-в, - я нарешті досяг того щастя, якого так довго й безрезультатно жадав. Я бачу, нарешті, великого спів­вітчизника мого, Григорія Савича Сковороду, Дозвольте.,.” - підходить до Сковороди. Старчик схоплюється, самі собою складаються навхрест на грудях його кістляві руки; гіркою по­смішкою кривиться худе обличчя його, запалі чорні очі хова­ються під сивими навислими бровами, сам він мимоволі згина­ється, ніби маючи намір вклонитись, і раптом різко повернувся і тремтячим голосом: “Дозвольте! Теж дозвольте!” - і зник із кімнати»¹¹⁰.

Утворенню дистанції навколо «кругу» сприяла, звичайно, і сама природа обох: Сковорода і Ґеорґе належали до людей так званої важкої вдачі. Точніше сказавши, важкість вдачі мі* тологізувалась ними поряд з іншими її компонентами. Воно да­вало той ефект, що люди хоч і обурювалися з їхньої - нема де правди діти: часом таки геть прикрої - поведінки, та все ж, кі­нець кінцем, визнавали їм слушність і виносили її собі на ко­ристь.

Так було з одним добродієм, якому Сковорода завдав прямої словесної образи і який, знайшовши в собі силу об’єктивізувати сподіяне, по смерті слововержця відвідав у пошані його могилу. Йдеться про харківського літератора Івана Вернета, родом швейцарця, що, серед іншого, містив у журналі «Украинский вестник» зумовлені впливом Стерна подорожні нариси й ви­кладав французьку мову в нововідкритому харківському універ­ситеті. Його оповідь:

«Він був мужем ученим і розумним. Але норовистість і зайве самолюбство, що не терпить жодних заперечень, сліпа покора, якої він вимагав від співрозмовників, затемнювали блиск його обдарування і зменшували користь, яку суспільство могло чекати від його здібностей. Йому слід би було за порадою Пла­тона, який спрямовував свої слова до Ксенократа, частіше при­носити жертву граціям. Істина вустах його, не бувши прикрита приємною завісою скромности і ласкавости, ображала того, кому мала стати в пригоді. [...] Попри все те, я почуваю в собі схильність наслідувати його де в чому. І замість сильно обра­зитись тим, що він мене назвав мужчиною з баб'ячим умом і дамським секретарем, я був ще й вдячний йому за ці ж слова»¹¹¹.

Подібно щодо Георге було з Максом Комерелем, спершу адептом, потім відступником, хоч і дорогою навпаки - він оці­нував майстра вже з відстані відступства таким підсумком:

^ио И. Срезневский. Отрывки из записок о старце Григорис Сковороде // Утренняя звезда. - Харьков. 1833 [або 1834?]. - Кн. І. Український переклад у: Мженецъ. - С. 178. На цій сторінці у примітці цитоване видання позначено роком 1834. нас. 202. тежу примітці - роком 1833. "і Украинский вестник. - Харьков. 1817. - Кн. 1. Український переклад

(у нас дещо зредагований) у: Ніженець - С. 176 н.

445

.Нічого нсб_)Яст»к, як він хотів. Нічого, що в ньому було Істоту

не, для нас не втратиться»

Наскільки, однак, можна твердити, спиравшись на факти, обидва були нестримні у висловах не тільки супроти чужих, а й супроти своїх - взагалі супроти всіх, «кромЪ простолюдинов», з якими вони справді обходилися з принцип)' ввічливо.

Відомо, що Сковорода був домашнім учителем в українсько- го шляхтича Стефана Томари (або: Тамари), який мав російське дворянство. На 12-річчя опікуваного ним господаревого сина Василя він уклав латинським елегійним дистихом поздоровного вірша «In natalem Basilii Tomarae, pueri 12 annorum». Вірш міс­тив такі похвальні рядки:

Радо вітаю тебе, що стільки добра тобі дано:

Досить па частку твою Бог милосердний поклав^т.

Але також відомо, що виховавча діяльність у родині Томари мала неприємну перерву. Ковалінський: «В одно время, раз- говаривал он с воспитанником своим и видя любовь к себЪ а посему и обращаясь с ним откровенно и просто, спросил его как он мыслит о том, что говорили. Воспитанник на тот случай отвЪчал неприлично. Сковорода возразил ему, что он не мыслит о сем, как свиная голова. Служители тотчас донесли госпожЬ, что учитель называет шляхетского сына свиною го­ловою*"⁴.

Такі стрибки від звеличування до «свинячої голови» і на­впаки правили й для Ґеорге за нормальну річ. У «Новому цар­стві», серед «Висказівдо мертвих», є двострофний восьмивірш, озаголовлений «Норберт». У ньому героїзується особа «радше чернечого трибу, схилена над своєю книгою», а тоді вирвана війною з власної стихії і полегла в чужих стихіях, «розщеплена у вогонь, землю й повітря». Це ніхто інший, як той самий Hop берт фон Гелінграт, юний дослідник Гельдерліна, що його Ґеорге, навчаючи краснопису, взивав «бароковим чуперад­лом»"⁵.

Ковалінський, який описав життя Сковороди майже в дусі житія, знався досконало на вмінні включати вади чи недоліки в опис так, що вони працювали в сумі на ту саму прикінцеву мету: збудувати виснуваний образ. Так, приміром: «И добрая и

¹¹²Мах КоттлгИ Essays. Notizen. Poetische Fragmente / Aus dem Nachlaß herausgegeben von Inge Jens. - Olten und Freiburg: Wal ter-Verlag, 1969. Тут цитовано за рецензією: Literatur um Stefan George / Von Michael Landman //Neue Züricher Zeitung. - 1971. - 14 November.

"'Переклад Миколи Зерова (3еров. - C. 382).

^ш Сковорода //. - C. 491 н. «Неприлично» означає тут «непритаманно», -не згідно з річчю», «недоречно». Навчителя звільнили, і конфлікт по­лагоджено аж згодом, так що Сковорода усе-таки залишився другом родини й свого нитомця на все життя.

^1,5 Проблему мітологізованої «свинячої голови» йор. ще у примітках до циклу «Максімін» («Сьоме коло»): зіставлення лицевої сторони готвореного юнака Максіміана і того, що про випадки їхніх взаем* свідчить сам Макс Кронбергер.

446