Щоб не дати всьому урватися раптово, з-за дітвацького вип» ^{сь П}Р° Щ° ^я думаю. Ти бачиш. Послухай мене. '

Музика.

Чи я перед Тобою чистий? Я зробив те, чого ніхто або м же ніхто не робить. Ти знаєш. Послухай же мене. Я не бда ^ Тебе про тих, хто чисті невіданням своїм. Ті і так будут_ь ^Га,° сенні. Ні, молю Тебе за тих нечисленних, хто так свій гріх з?⁸ нули, як я. Молю за тих, хто єдино спроможні будувати ц_{арс р}^аі4 Твоє на землі. Бо інакше ні для чого було творити світ людський

Музика.

Я вірю в Тебе, величезний. Я вірю, що тільки я маю прав звертатися до Тебе, я і мені подібні. Такі, що не вдаються д₀ посередництва ані олтарів, ані дзвонів, ані пахощів. Я і мені подібні. Я вірю в Тебе як у свою особисту відповідальність. Бо як інакше можу вірити я, людина? Скажи. Ти бачиш мене. Звенибудьло. Я теж бачу.

М а к с и м у с. Як же воно тяжко відриватися від думки про Тебе! Хвилина та втрачена для мене, коли моя воля не вплі­тається у Твою. Чоловіче, хто ти такий і чого тобі треба?

Звенибудьло.Особливого нічого. Я міг би сказати: я прийшов врятувати тебе, велика людино. Ні, не люблю таких фраз. І можеш не звішувати мені своєї мотузяної драбини. Максимус. Ти чув мою молитву?

Звенибудьло.Я чув, як ти промовляв сам перед собою.

М а к с и м у с. Ти не віриш у мою щирість?

Звенибудьло. Чом би й ні! Коли людина милується на красу своїх зубів перед дзеркалом, і їй хочеться, щоб ще рівніші, щоб ще біліші були вони, то вона це робить щиро. Зовсім щиро.

Максимус. Чи не гадаєш ти, що я якраз для тебе тут так довго вишколювався? Мовляв, знав, що ти одного разу прийдеш мене підслухати?

З в е н и б уд ь л о. Ні. Я так не гадаю. Але луна тут справді гучна.

Максимус. Запевняю тебе: луна людної площі, коли про­мовляють з балкона, стократ гучніша.

Звенибудьло. Бачиш, виголоски роздратування у твоїх словах найкраще свідчать за те, що ти сам у собі неспокійний. Але то ще найліпший вихід із становища. І я зовсім не хочу винуватити тебе у лицемірстві. Чи ти з бородою?

Максимус. Так.

Звенибудьло. От бач. Усе-таки маска.

Максимус. Але я просто не маю чим тут голитись. Звенибудьло. Літак, що скинув тебе туди, міг разом з тобою пустити на парашуті прилад до гоління. Та кажу ж: то ще найліпший вихід із становища.

Максимус. Такти гадаєш - -

Звенибудьло. Звичайно. Найліпше тобі лишитись отам-о на твоїй горі довіку. Я чув, аякже, твої промови з балкона.

346

Максиму с. Вони були огидні, чи не так?

Звенибудьло. Вони не були такі вже огидні. Бувають --

гірші. Проте--

М а к с и м у с. Ти знаєш про мій гріх?

Звенибудьло. Я чув щось таке. Але я не надаю тому зна­чення. Бач, я сам з диваків. Я охоче теж залишився б отак-о си­діти. Але в мене не буде діла. Для мене камінь - камінь. Ти щасливіший від мене, бо ти бачиш у камені образ.

Максиму с. Ось тобі драбина. Ти мені подобаєшся. Звенибудьло. Я скористуюся з неї лише у крайній потребі. Хоч цілком імовірно, що крайня потреба настане.

Мені, як і тобі, загрожує небезпека.

Максиму с. Небезпека? З тотожного джерела?

Звенибудьло. Атож. З боку маленької двоногої жінки. Максимус. За все моє довжелезне життя ще ні разу не бачив я четвероногої.

Звенибудьло. Я теж. Але ця особливо двонога.

Максиму с. І щевона хоче від мене - - від нас із тобою? Звенибудьло. Скажи мені, що б ти зробив, якби тебе знов захотіли жбурнути у так званий вир життя?

Максиму с. Посміявся б, і тільки.

Звенибудьло. З нею трудно посміятись і тільки. Смерч

і ураган, утілена чума, ще й до того страшенно гарненька на виду. Ні в якому разі не піддавайся. Я пробував опертись. Мені не пощастило. Я врятувався тільки втечею. І то ще не знати, чи врятувався.

Максиму с. Так здирайся сюди до мене. У моєму житті не вистачало одного песиміста.

Звенибудьло. Хто тобі казав, що я песиміст? Нічого схо­жого. Я бачив сьогодні автентичного песиміста. Я перекона­ний, що зовсім до нього не подібний. Так. Крайня потреба на­ближається. Вона чвалає по горі на повний віддих. Я йду до тебе. Максимус. Тримайся міцніше!

В а л е н т и н а. Я тут!

Максимус. ЦеАрівана.

Звенибудьло. Ні в якому разі не Арівана! Ні в якому разі не звішуй драбину!

Валентина. Твоя гора знизу має замислений вигляд.

Отакі собі клапті хмар, і взагалі.

Максиму с. Якщо ти не Арівана, то я й не подумаю з тобою розмовляти.

Валентина. Даремно. Арівана передала мені прерога­тиви. Твоїм життям тепер опікуюсь я.

Максиму с. Я нікому не давав уповноважень.

Валентина. Річ ясна, що так ми ні до чого не дого­воримось. Але коли ти думаєш, я буду тут стояти і співати тобі серенаду, то знай: не на таку наскочив! Якби йшлося про твоє життя, сиди собі там, про мене, скільки влізе. Та нехай тобі буде відомо: я Валентина. Я агентка великої змови. Велика змова ухвалилатебе кликати на найвищий пост у суспільстві. Оті все.

347