самого культурного контексту, в якому він вибрав працювати, ба конкретного «матеріялу» для творчости - приниженої (чу* жими й своїми) мови творів, яку він водночас програмно «ла­мав», не лише намагаючись розбити закам'янілі штампи «на­родницького канону», а й пробуючи компенсувати «неокла­сичну» тенденцію розвивати тільки її «високий ряд», пов’язану із «відтисканням інших мовних шарів, ба - активно негативним ставленням до просторіччя, до вульгаризмів тощо»⁴⁰ - «ламав» мову, щоб її «трансформувати» й відродити у новій, «модерній» інкарнації. Цей принцип стосувався й народу, з яким він «зв'язав себе зовсім не дурно» й повністю вольово-свідомо (мовляв, «я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були духові дані... »), бо йшлося про те, щоб (мов алхімічне божество!) «народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духової і по­літичної державности... довести можливість 7іеможливого [виділення м ое.-М. Р. С.]. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваб­люють мене»⁴¹.

Себто чи не була лояльність супроти ідеалістичної мітич- ної метафори наслідком того, що, поряд з напівабстрактною «відповідальністю перед всесвітом» західних модерністів, для Костецького існувала конкретніша «відповідальність перед сво­їм народом і його культурою»? А проте, хоча питомо української специфіки творів і поглядів Костецького в жодному разі не тре­ба недооцінювати, суттєвим були особливості індивідуальної візії та особистої вдачі, а зокрема риса, яка, приміром, залиши­лася майже непомітною в мітотворців німецького експресіоніз­му: парадоксальна схильність-здібність Костецького поєд­нувати супротивні і, здавалося б, непоєднувані речі й концепції, що сама собою є відображенням алхімічних понять сопіипсііо opposilorum і myslerium coniunclionis (які в XX віці потрапили до ключових символів процесу індивідуації в контексті юнґівської психології). Адже, на відміну від негнучких, як виявилося, ли­бонь, занадто ідеалістично «дослівних» мітотворчих візій ні­мецьких експресіоністів (а більшість із них після короткого пе­ріоду екстатичного захоплення потенціялом духовного росту людини звернулася до популістських колективних рухів: ре­лігійних сект (християнський фундаменталізм Сорґе, месія- ністичний юдаїзм Макса Брода) або лівих політичних партій (Гайнріх Манн, Ернст Толер, Бертольт Брехт) і палко запере­чувала не тільки принципи «духовного аристократизму» Сте­фана Ґеорґе та його учнів, а й увесь гетеансько-ніцшеанський культ індивідуальности й особистої свободи⁴²), - Костецький не лише не мав проблем із поєднанням «демократичного» (як ми б це сьогодні сказали) характеру міту «нової людини» з

40 Там само. - с. 513.

⁴¹ Ігор Костецький. Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів. - С. 519.

⁴² Walter Н. Sokel The Writer in Extremis. - Stanford, 1959. - P. 157.

303