іду*»— • • *

про переможців», протоабсурдистських «Спокус нссвятого \нтона» («пародії» п'єси «З ранку до півночі» Кайзера?), синтетичного «Дійства про велику людину», роману «Людина без чару» • И не лише ранніх творів, бо цей мотив-світогляд залишив слід майже на всій його творчості, аж до ностальгійних спогадів-мемуарів про Зіновія Бережана. І напрошується запи­тання: чому - на відміну від візіонерів німецького експресіо­нізму, а то й від будівничих українського (згодом «розстрі­ляного») відродження 1920-х років - Костецький залишився вірним цьому образові, цій ідеалістичній мітичній метафорі, яку з плином часу розвинув у цілісну концепцію (попри очевидні вади: не-театральну, не перевірену на сцені - велемовність деяких діялогів у третій дії, уже саме тільки «Дійство» подає виразнішу модель «нової людини», ніж п’єси німецьких експре­сіоністів, зображує цілісний цикл росту: «пародійно дантівську» мандрівку через пекло, чистилище і рай... народження, страсті, воскресіння...), ба навіть пробував «матеріялізувати» цю візію, переносячи н засади на особистий «мистецький побут»?

Чи не тому, що його програма мала, крім усього іншого, своєрідно національний характер і особливу місію, а сам він, у розпалі літературної полеміки МУРівського періоду творення «великої літератури», заявив, що твори «абсолютного реалізму» (реалізму «понад добою») «напише тільки українська доба сві­тової літератури»²⁷? Врешті-решт постійна свідомість «націо­нального виміру» творчости (поєднаного із власним рішенням «стати українцем») радикально відрізняла його від демонстра­тивно космополітичних експресіоністів. А водночас його «на­ціональна програма» була джерелом принципового конфлікту з українською діяспорою, а зокрема «товаришами по перу», по- заяк Костецький не лише відкидав спроби дефініювати (а тим самим і обмежити) українську літературу набором канонізо­ваних засобів «національно-органічного стилю» чи координа­тами накинених традицією «українських тем», а й уважав ко­нечним заперечити суть «центрального дискурсу» цієї літе­ратури. Пропагуючи мету творення «української культури, яка має вселюдське значення»²⁸, він пропонував позитивний при­клад Григорія Сковороди, філософа і літератора, який «знав зовсім точно, якого він роду»²⁹, і саме тому не лише відзначався «абсолютною толерантністю» до інших народів, а й не дозволив собі замкнутися в обмеженій сфері регіональних чи вузько- національних традицій та інтересів. Літератора, чий неповтор­но індивідуальний стиль був, для Костецького, гармонійним відлунням послідовно й ретельно формованих «мистецького побуту» та особистої легенди, які, в свою чергу, були наслідками свідомого вибору власної неповторної «ролі на життєвому

27 Там само. - с. 35.

²⁸ Ігор Костецький. Стефан Ґеорґе. - С. 464.

29 Там само. — с. 441.

301

театрі»⁴⁰. Лише оце культуротворче поєднання індивіду^, з колективним (як у традиції лицарів Ґрааля, що могли сп_а°^Г(і спільноту тільки шляхом особистого самовдосконалення) (, ^С^'И на думку Костецького, першопричиною того, що Сковоп спромігся «бути “модерним” через віки, понад голову того ^ носить назву модернізму раз у раз лиш технічно»⁴¹.1 саме вороду, а не Шевченка, він уважав «першим і єдиним досі і_Ст ним “Ргаесерюг ІІсгаіпае” [навчителем України. - М. Р.

Для Костецького, на противагу отакому «цілісному* 1 ХОДОВІ ДО ЯВИЩ культури, дискурс НОВІТНЬОГО українського лі ^ ратурного процесу не лише не сприяв розвиткові творчої бистости, а навпаки, активно поборював будь-які вияви ін_; ° відуального самовираження, будь-які відхилення від «колекти*¹ ної мітології народу». У цьому світлі слід бачити заперечені Костецьким таких «стовпів» української культури, як Тар ⁴ Шевченко (у ЧИЇЙ «творчості... українське ЖИТТЯ звужується До одної-єдиної теми»³*) або ж Іван Франко (який, хоча його «р₀ бота воістину неозора»³⁴, «як явище стилю... не існує»³⁵). При, цип, по суті, добровільного самообмеження Костецький доба чав уже в самій українській мові, побудованій не на сковоро. динській моделі, а на традиції «котляревщини», яка «стала з_а головну внутрішню перешкоду в розвитку українців як нації*•*> чи, радше, в панівному цієї мови дискурсі й парадоксально^ ставленні «українолюбців до своєї фахової мови», яке запере- чувало природне прагнення мови до всеосяжности, позаяк «лк> ди були горді на те, що мова вміла тільки щось одне, а не вміла ~ ба й не повинна була вміти - нічого іншого»³⁷. В цьому мовно- культурному контексті не реалізувалися, - чи то знизившись до рівня колективної «дослівности», чи то замовкнувши, - навіть такі, для Костецького, безперечно талановиті творці, як Леся Українка (яка, «як рідко хто, була покликана... суцільною істо­тою обернутись у подію світової літератури»³⁸), а ще помітніше, Василь Стефаник, «який мав усі природні права й усі потрібні амбіції, щоб проштовхнути українську літературу нарешті у світ, і остаточний неуспіх якого належить до особливо обтяжливих пунктів української колективної провини»³⁹.

Отож, на відміну від експресіоністів та «повноцінних куль­тур», в яких вони діяли, для Костецького принцип «алхімічної сублімації» й потреба піднесення «нижчих» елементів стосува­лися не лише фіктивних героїв - образу людини як такої, а й

³⁰ Там само. - С. 443.

⁸¹ Там само. - С. 459.

³² Там само. - С. 438.

³³ Там само. - С. 460.

^м Там само. - С. 467.

³⁵ Там само. -С. 473.

³⁶ Там само. - С. 459.

³⁷ Там само. - С. 434.

³⁸ Там само. - С. 479.

30. Там само. - С. 487.

302