За г.Касьяновим про модерну націю

Більшість теорій нації, з якими ми вже ознайомились, можна віднести до так званої «модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними). «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Очевидно, що модерністськими є й відома вже нам «комунікативна» теорія націй, й інструменталістські теорії тощо. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти. /82/

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі.

ИНФОРМАЦИОННОЕ ОБЩЕСТВО отличается от общества, в котором доминируют традиционная промышленность и сфера услуг тем, что информация, знания, информационные услуги, и все отрасли, связанные с их производством (телекоммуникационная, компьютерная, телевизионная) растут более быстрыми темпами, являются источником новых рабочих мест, становятся доминирующими в экономическом развитии.

ПАРАДИ́ГМА (от греч. παράδειγμα, «пример, модель, образец») — термин использован в работе Томаса Куна «Структура научных революций» – в философии науки и социологии науки используется для обозначения концептуальной схемы, модели постановки проблем и их решения, методов исследования, господствующих в течение определённого исторического периода в научном сообществе.

Научная революция — формирование новой парадигмы.

ПРИМОРДІАЛІЗМ – (от лат. primordial - изначальный). Согласно ему, национальность рассматривается как изначальная данность человека, нечто, с чем человек рождается и чего не может выбирать. Примордіалісти наполягають на існуванні націй протягом тривалого історичного поступу. На їхню думку, нації беруть початок у рефлексованому історичному часі і мають сталі ледь не споконвічні характеристики.

ПАМЯТЬ КОЛЛЕКТИВНАЯ - - совокупность действий, предпринимаемых коллективом или социумом, по символической реконструкции прошлого в настоящем.

Изучение данного феномена осуществляется в следующих направлениях: прочтение содержаний коллективной памяти с использованием методологического анализа текста; учет культурных Предпочтений, норм и "болевых точек".

Субъекты сохранения Коллективной памяти (сотрудники архивов, музеев, мемориалов и пр.) руководствуются в качестве идеала своей деятельности неким конструктом, который деятельно отстаивают, особенно в ситуации, когда

В социуме фигурирует и конкурирует несколько версий прошлого. П. к. тесно связана с формированием индивидуальной и коллективной идентичности, проблемами легитимности политических режимов, идеологического манипулирования, с моральными аспектами прошлого.

Понятие П. к. сформировалось во французской социологической школе и получило широкое распространение благодаря исследованиям М. Халбуоча, который сделал "коллективную память" объектом социологического исследования. Согласно его труду "Коллективная память" (1978), память как доступ к реальностям прошлого весьма ненадежна, но тем не менее она образует основу социального порядка. (Халбуоч настаивает на том, что "вся социальная мысль есть по существу память", и показывает, что ни одно общество не могло бы жить без коллективного "фонда воспоминаний", ибо религия и семья, профессиональные организации и социальные институты удерживаются вместе ничем иным, как коллективными воспоминаниями.

Синдром т. н. "запаздывающей памяти", состоящий в том, что крупные исторически события, сильно травмирующие историческое сознание, подвергаются относительному забвению или вытеснению примерно в течение пятнадцати лет. Так, гражданская война в Америке не отмечалась до 1880-х гг. Исследования Холокоста историками, философами, психологами, теологами, как в Израиле, так и на Западе, начались не ранее, чем в 1960-е гг. Военные воспоминания ветеранов Вьетнама также замалчивались около пятнадцати лет, пока не стали объектом идеологической манипуляции и весьма произвольного использования.

Другая черта воссоздания ближайшего прошлого в памяти народов заключается в тесном совмещении публичного и приватного, психологическиэкзистенциального и политического Именно потому, что они связаны с ближайшим прошлым, память о котором имеет своих непосредственных носителей, процессы пересмотра и переинтерпретации истории не сводятся к более или менее объективной переоценке документальных свидетельств или смене теоретических парадигм. Они вовлекают индивидов в процесс пересмотра своей прошлой жизни, мотивации, в переопределение своей идентичности, а иногда (как в случае молодого поколения) и в процесс конфронтации с родительским наследием. В частности, в Германии, в течение двенадцати лет нацистского правления, значительные слои населения были захвачены нарциссической идентификацией с грандиозными замыслами своего лидера, эта коллективная идентификация впоследствии была разрушена, что породило сложные экзистенциальнопсихологические коллизии, тесно связанные с политико-идеологическими процессами в данной стране и Европе в целом. Среди символических структур, формирующих переживание людьми тех или иных событий, придавая последним смысл и помещая их в общее содержание индивидуальной и коллективной памяти, особое место занимают современные мифы, в частности, те, что были созданы и распространялись в течение 1933 - 1945 гг.: мифы "крови и почвы", культивируемые нацистскими идеологами, мифы сопротивления и освобождения, распространившиеся в Италии и Франции в течение последних лет войны, мифы политического и культурного обновления, возникшие с коллапсом нацистского режима. Часть этих мифов, в особенности мифы сопротивления и мифы обновления стали фундаментальными для складывания послевоенного европейского дознания.

В течение нацистского правления огромное число немцев поддалось национал-социалистической пропаганде, спасаясь от жестоких истин в уютной лжи о "национальной общности" и идентифицируясь с грандиозными проектами Гитлера, играющими на национальном тщеславии. В результате, после 1945 г., эти люди были неспособны осознать факт поражения и примириться с утратой этой нарциссической иллюзии. Они, по словам Митчерлихов, были неспособны "оплакать" то, что утратили. Тем не менее постепенно консервативная гегемония начала разрушаться и возобладало общественное движение в защиту "переоценки прошлого", развернулась общественная дискуссия по поводу "неуправляемого прошлого", в ходе чего в самых разнообразных дискурсивных формах было показано воздействие нацистской эры на послевоенную немецкую жизнь.

ГЕОПОЛІТИКА (від грец. §е — земля і роііііка — мистецтво управ­ління державою) — соціально-політична концепція, що ґрунтується на ідеї визначальної ролі географічного чинника в історії суспільст­ва та вибудовує на її підставі програму внутрішніх і зовнішньополі­тичних дій. Поняття географічного чинника в концепціях Г. склада­ється переважно з таких характеристик, зміст яких має досить ши­року екстраполяцію: природні умови (ландшафт, рельєф, грунт, клі­мат, характер їжі), просторове, історичне та географічне місцерозта-шування, розмір території та її символічна форма, наявність (або брак) корисних копалин, етнічний склад населення. Методологічну основу Г. утворює географічний детермінізм, найва­гоміші ідеї якого були висловлені Платоном та Арістотелем. В XVIII ст. географічний детермінізм дістав обґрунтування як філософсько-по-літологічний напрям у працях Ш. Монтеск'є. З серед. XIX ст. гео­графічний детермінізм слугує обгрунтуванню вічності соціальної не­рівності та виправданню колоніальної експансії. Напередодні першої світової війни Г. виникає як самостійна політо­логічна концепція; німецький географ Ф. Ратцель розглядає держа­ви як організми, що борються за «життєвий простір». Поняття Г. вперше вводить шведський державник Р. Челлен. У 1923—1927 рр. група вчених, яка гуртувалася навколо німецького журналу «Гео­політика», проголошує Г. особливою наукою, відмінною від полі­тичної географії. Керівники цієї групи К. Хаусгофер і Е. Обст по­ставили Г. на службу нацистській щеології. Після другої світової війни Г. продовжує розроблятися в США, Канаді, ФРН (К. Шмітт, Г. Грімм, А. Хеттнер, А. Грабовський та ін.).

У 90-х рр. у країнах, що утворилися внаслідок розпаду СРСР, ідеї Г. актуалізувалися через проблему геополітичного простору, геополі-тичних інтересів та цілей, які стали однією із форм самоусвідомлен­ня національно-державної ідентичності.

ГЕНОЦИД — сукуп­ність дій, або політика, спрямовані цілковито або частково на вини­щення національної, етнічної, расової, релігійної або соціальної спіль­ності людей. Здійснюється через убивства, завдання тяжких тілес­них ушкоджень або спричинення розумового розладу, навмисне ство­рення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізич­не знищення певної групи населення, запобігання народженню ді­тей тощо. Прикладом Г. може бути політика правлячих кіл США щодо корінного населення Америки — індіанців, винищення вірмен­ської меншини в Туреччині наприк. XIX — на поч. XX ст. Г. органічно пов'язаний з фашизмом та аналогічними людиноненависницькими теоріями. Політика Г. притаманна тоталітарним режимам — гітле­рівському в Німеччині, під час якого було знищено мільйони євреїв в окупованих країнах, правлінню «червоних кхмерів» у Камбоджі, сталінській диктатурі в СРСР (необгрунтовані репресії та депорта­ції, штучний голодомор в Україні) та ін. Відповідальність за Г. вста­новлено статутами міжнародних військових трибуналів (Нюрнбер­зького й Токійського), а також Конвенцією ООН (1948 р.) «Про за­побігання злочинові геноциду і покарання за нього».

І. М. Шугальова

кандидат історичних наук