3. Соціально-психологічний підхід.

Ерік Еріксон. "Молодий Лютер: психоаналіз і історія" (1958).

Психоісторія

Метод психоаналізу.

Досліджуються: сни, фантазії (міфи, казки, анекдоти, карикатури); застосовується контентаналіз

"Колективне несвідоме" (народні заворушення, повстання, революції): архетипи

Історія дитинства і сім'ї

4. Кількісні методи.

1. Математико-статистична обробка емпіричних даних.

Квантитативна історія.

Методи багатовимірного статистичного аналізу – це набір математико-статистичних методів, орієнтованих на дослідження статистичних сукупностей, в яких об'єкти характеризуються набором певних ознак.

2. Імітаційне моделювання.

3. Теоретичне конструювання.

ГЕНДЕРНАЯ ИСТОРИЯ как часть нового междисциплинарного направления социогуманитарного знания – gender studies, т.е. научных исследований, опирающихся на новую методологическую базу и концептуальный аппарат, сфокусированный вокруг категории "гендер", сформировалась на Западе в конце 1970-х - начале 1980-х годов. Это стало во многом результатом так называемого процесса "академизации феминизма" и активного теоретического поиска представителей "женской истории", которые стремились выйти за рамки сложившегося в ней описательного подхода, призванного "восстановить историческое существование женщин", и одновременно не были удовлетворены аналитическими моделями неомарксистского толка, предлагаемыми феминистскими теоретиками середины 1970-х годов для изучения альтернативного жизненного опыта женщин разных социальных групп.

Обновление феминистской теории на рубеже 1970-х и 1980-х годов, касалось, в первую очередь, переопределения понятий "мужского" и "женского". Наконец, в 1980-е годы создаются комплексные объяснительные модели и ключевой категорией анализа становится "гендер", или "пол-род", который еще называют "социокультурным полом". Впрочем, существуют различные дефиниции понятия “гендер”. Большой толковый социологический словарь Collins определяет его следующим образом: "1. (Общее значение) – различие между мужчинами и женщинами по анатомическому полу. 2. (Социологическое значение) – социальное деление, часто основанное на анатомическом поле, но не обязательно совпадающее с ним". Имеются и другие версии, в частности, такие как: "социально-окрашенное понятие пола", "социальные проявления пола", "социальная организация различий между полами", "соотношение полов", "социально-культурная конструкция сексуальности", "набор соглашений, которыми общество трансформирует биологическую сексуальность в продукт человеческой активности", "закодированное в культуре различение между полами", "репрезентация гендерно-половой системы" и т.п. В то же время различные нюансировки не устраняют главного – введение этого концепта было призвано подчеркнуть социальный характер неравенства между полами (его социального конструирования) и исключить биологический и психологический детерминизм, который имплицитно присутствовал в понятии "пола-секса" и постулировал неизменность условий бинарной оппозиции мужского и женского начал. Для истории этот момент имел решающее значение, поскольку снимал вопрос о внеисторичном "женском начале" – понятии, которое порождало вечные споры о "природе женщины" и служило для обоснования ее неизменно подчиненного положения.

Считается, что в отличие от "пола-секса", гендерный статус и, соответственно, гендерная иерархия и гендерно-дифференцированные модели поведения не детерминируются однозначно природой (естественные сексуально-репродуктивные различия служат для них лишь основой), а задаются всей сложившейся в обществе системой отношений, в которую попадает только что родившийся человек и в которой осуществляется его гендерная социализация. Иначе говоря, представления о том, что такое мужчина и что такое женщина, какое поведение приличествует каждому из них, каковы должны быть отношения между ними, являются не простым отражением или прямым продолжением их природных, биологических свойств, а представляют собой продукт культурно-исторического развития общественного человека. Гендерный статус оказывается встроенным в структуру всех общественных институтов, а воспроизводство гендерного сознания на уровне индивида поддерживает сложившуюся систему отношений господства/подчинения во всех сферах. Понятно, что в этом контексте гендер выступает как один из конституирующих элементов социальной иерархии и системы распределения власти, престижа и собственности.

Благодаря своему интегративному потенциалу, гендерный подход в исторических исследованиях привел к пересмотру центрального предмета изучения, которым становится история гендерных отношений, а также основных методологических принципов, с опорой на представление о комплексной социокультурной детерминации различий и иерархии полов. Впрочем, хотя гендер выступает как фундаментальная структурирующая категория социально-исторического анализа, сами по себе гендерные различия, во-первых, не указывают на то, почему отношения между мужчинами и женщинами столь постоянно предполагают господство и подчинение, а во-вторых, не объясняют динамику этих отношений, то есть не отвечают на вопрос, каким образом они складываются, воспроизводятся и трансформируются в разных контекстах повседневности. Следовательно, будучи фундаментальным организующим принципом для описания и анализа различий в историческом опыте женщин и мужчин, в их социальных позициях и поведенческих стереотипах, категория гендера должна быть методологически ориентирована на подключение к более генеральной объяснительной схеме, учитывающей исторические изменения. Таким образом, реализация тех возможностей, которые открывал гендерный анализ, требовала от историков самостоятельной теоретической работы.

Основные методологические положения гендерной истории в обновленном варианте были сформулированы Джоан Скотт в программной статье "Гендер – полезная категория исторического анализа". В трактовке Дж. Скотт важным атрибутом термина "гендер" являлась акцентация взаимной соотнесенности и взаимоопределенности понятий "мужского" и "женского", из чего следовал вывод о невозможности их изолированного анализа, в том числе исторического. В качестве другого важнейшего признака этой аналитической концепции была отмечена ее нейтральность (в отношении феминизма), что позволяло рассчитывать на академическое признание. К тому же гендер есть "способ ссылаться на исключительно социальные корни субъективных идентичностей мужчин и женщин", "способ обозначения культурных конструкций – полностью социального происхождения идей о соответствующих женщинам и мужчинам ролях". Джоан Скотт выступила за отказ от "фиксированности и постоянства бинарной оппозиции", за "подлинную историзацию и деконструкцию в понятиях половых отличий". При этом решение проблемы адаптации новой категории к историческим исследованиям виделось как примирение теории, "выраженной в общих и универсальных терминах", и истории, приверженной "исследованию контекстуальной специфичности и фундаментальных изменений". В определении Джоан Скотт самым отчетливым образом была подчеркнута связь между двумя утверждениями: 1) гендер является составным элементом социальных отношений, основанных на воспринимаемых различиях между полами, и 2) гендер есть первичный способ означения властных отношений.

Категория "гендер" была наполнена исключительно емким содержанием и охарактеризована специфическим сочетанием четырех неразрывно взаимосвязанных и принципиально несводимых друг к другу подсистем. Это, во-первых, комплекс культурных символов, которые вызывают в членах сообщества, принадлежащих к определенной культурной традиции, множественные и зачастую противоречивые образы (например, Ева и Мария как символы женщины в западном христианстве, а также мифы об очищении и осквернении, невинности и порочности). В историческом анализе этого культурного комплекса поднимаются вопросы: какие символические репрезентации задействуются, каким именно образом и в каких контекстах?

Вторая составляющая – это те нормативные утверждения, которые определяют спектр возможных интерпретаций смысловых значений имеющихся символов и находят свое выражение в религиозных, педагогических, научных, правовых и политических доктринах. Эти концепции "обычно принимают форму фиксированной бинарной оппозиции, категорично и определенно утверждая значения мужского и женского, маскулинного и феминного". Они иногда выступают как конкурирующие, альтернативные, однако, позиция, которая оказывается доминирующей, объявляется единственно возможной, причем "последующая история пишется так, как будто эти нормативные концепции являются продуктом социального консенсуса, а не конфликта".

Третий аспект гендерных отношений – это социальные институты и организации, в которые входят не только система родства, брак, семья и домохозяйство, но и такие гендерно-дифференцированные институты, как рынок рабочей силы, система образования и государственное устройство, все социальные отношения и политические институты, которые в разной степени структурируются гендером.

И, наконец, четвертый конституирующий элемент – субъективная гендерная идентичность. Ее определяющая роль состоит в том, что "реальные мужчины и женщины не всегда или не буквально выполняют предписания их общества или наших аналитических категорий. Историкам необходимо, вместо этого, изучить способы, которыми конституируется гендерная идентичность (гендерное самосознание), и отнести свои находки к уже отмеченному ряду сфер деятельности, социальных организаций и исторически специфичных культурных репрезентаций", то есть к первым трем комплексам.

Итак, вопрос исторического исследования состоит фактически в том, какими являются отношения между всеми четырьмя аспектами процесса конструирования гендерного статуса (аналогичная модель может быть построена для любого социального процесса). Собственно гендерная теория опирается на второе утверждение: "гендер есть первичное поле, внутри которого или посредством которого артикулируется власть", причем "концепции власти, хотя могут строиться на гендере, не всегда буквально относятся к самому гендеру... Гендер становится включенным в концепцию и конструкцию самой власти в такой степени, в которой эти указатели устанавливают распределение власти (дифференциальный контрольн над материальными и символическими ресурсами или доступ к ним)... Когда историки ищут средства, с помощью которых концепция гендера легитимирует и конструирует социальные отношения, они проникают внутрь взаимной природы гендера и общества и особые, контекстуально конкретные средства, с помощью которых политика конструирует гендер, а гендер конструирует политику (курсив мой – Л.Р.)".

В связи с вышесказанным встает вопрос: если обозначения гендера и власти конструируют друг друга, то как происходят изменения? Ответ Дж. Скотт свидетельствует о плюралистическом видении этого процесса: "...Изменения могут быть инициированы во многих точках. Мощные политические потрясения, которые свергают в бездну старые режимы и дают жизнь новым, могут модифицировать понятия (и, таким образом, организацию) гендера в поисках новых форм легитимации. А могут и не сделать этого: старые представления о гендере также служат для обоснования новых режимов... Политические (в том смысле, что различные личности и различные значения вступают друг с другом в борьбу за контроль) процессы определят, какой исход будет превалировать. Природа этого процесса, акторов и их действий, может быть определена лишь конкретно, в контексте времени и места. Мы можем написать историю этого процесса только если поймем, что мужчина и женщина – одновременно пустые и переполненные категории. Пустые, потому что они не имеют окончательного, трансцендентного значения. Переполненные, потому что даже если они кажутся фиксированными, они все же содержат внутри себя альтернативные, отрицаемые или подавляемые дефиниции".

Итак, в гендере оказываются инкорпорированными отношения власти: социокультурные различия "мужского" и "женского" (гендерные различия) постоянно создаются и воссоздаются в процессе человеческого взаимодействия как символически, нормативно и институционально оформленное и воспроизводимое гендерным сознанием на уровне индивида неравенство прав и возможностей.

Свою плоть и кровь самая долговечная и прочная из всех иерархических систем – столетиями воспроизводившаяся гендерная иерархия – всегда обретала в процессе гендерной социализации и достижения гендерного консенсуса, т.е. интериоризации мужчинами и женщинами хранимых в арсенале культуры гендерных моделей и формирования своей индивидуальной гендерной идентичности. Старая народная мудрость, которая присутствовала (с незначительными нюансами) в фольклоре всех европейских этносов и утверждала, что "внешний мир" принадлежит мужчине, а место женщины дома, задавала индивиду целостную культурную модель, всеобъемлющий образ, который, как и все ему подобные, помогал как-то упорядочивать жизнь, придавая смысл хаотичной и запутанной действительности, воспринимать и толковать переживаемые события, выстраивать свою линию поведения. Женщины и сегодня, как правило, хорошо знают "свое место" в "мужском мире", поскольку эта фраза лишь резюмирует некую совокупность ожидаемых от них характерных черт, эмоций и отношений, а также предписываемых им моделей поведения, которые неизбежно подразумевают соответствующие обязательства, ограничения и запреты.

Положение мужчин и женщин в гендерном анализе, как правило, рассматривается в отношении к таким ключевым индикаторам, как базирующийся на генерном разделении труда набор мужских/женских обязанностей (по видам продуктивной, репродуктивной и общественной деятельности); дифференциация доступа к ресурсам (материальным, экономическим, социальным, организационным, политическим) и средств контроля над ними; участие в принятии общественно-значимых и политических решений. В этой связи показательно, что в центре внимания разработанной Джоан Скотт модели гендерного анализа оказались важнейшие институты социального контроля, регулирующие неравное распределение материальных и духовных благ, власти и престижа в масштабе всего общества, класса или этнической группы и обеспечивающие таким образом воспроизводство социального порядка, основанного на гендерных различиях, которые в отличие от природных качеств пола варьируются от одного культурного пространства к другому. В русле этой проблематики особое место занимает анализ опосредующей роли гендерных представлений в межличностном взаимодействии, выявление их исторического характера и возможной динамики. Специфический ракурс и категориальный аппарат исследований определяется соответствующим пониманием природы того объекта, с которым приходится иметь дело историку и возможной глубины познания исторической реальности.

Подлежащие анализу комплексы можно условно обозначить как: 1) культурно-символический, 2) нормативно-интерпретационный, 3) социально-институциональный и 4) индивидуально-психологический. Иными словами, выстраивается уникальная синтетическая модель, в фундамент которой закладываются характеристики всех возможных измерений социума: системно-структурное, социокультурное, индивидуально-личностное. Предполагаемое развертывание этой модели во временной длительности реконструирует историческую динамику в гендерной перспективе. На мой взгляд, именно с этим плодотворным подходом могут быть связаны надежды на будущее гендерной истории. Но от создания модели до эффективного осуществления ее интегративного потенциала в практике конкретно-исторического и – тем более – обобщающего исследования предстоит долгий и трудный путь, и, очевидно, еще немалая часть его не пройдена.

Разработка методологии гендерно-исторического анализа, затронувшая решение ряда фундаментальных проблем, подстегивалась прежде всего практическими потребностями далеко продвинувшихся за предшествовавший период конкретных исследований, которые показали, с одной стороны, многообразную роль женщин в экономических, политических, интеллектуальных процессах, с другой – противоречивое воздействие этих процессов на их жизнь, на реальные и символические гендерные отношения, а также выявили существенную дифференцированность индивидуального и коллективного опыта, проистекающую из взаимопересечения классовых и гендерных перегородок, социальных, этнических, конфессиональных и половых размежеваний.

Во многих работах исследуются нормативные предписания, гендерная идеология и расхожие представления о женщинах, которые обычно фиксируют сугубо мужской взгляд на этот предмет и, несмотря на наличие некоторых внутренних противоречий, рисуют в целом негативные стереотипы мужского восприятия, а также навязываемые социумом модели женского поведения. Вся гендерная идеология строилась на взаимосоотнесенных и взаимоопределяющих концепциях, одним своим полюсом обращенных к женщинам, а другим - к мужчинам, но видимая ее сторона имела "женский образ", поскольку ее творцы предпочитали рассуждать о противоположном поле. Однако в основе всех их идей относительно женщин и в законах, которые следовали из этих идей, лежали понятия, в которых эти мужчины осознавали свои собственные гендерные характеристики.

Особое место в работах гендерных историков занял анализ опосредующей роли гендерных представлений в межличностном взаимодействии, выявление их исторического характера и возможной динамики. Одно из наиболее активно разрабатываемых направлений гендерной истории сосредоточено на изучении "мира воображаемого" - представлений о гендерных ролях и различиях, причем с особой остротой поднимается вопрос о соотношении гендерного сознания, разнообразных форм дискурса и общественной практики. Существенный прогресс в этом направлении тесно связан с новыми тенденциями в историографии, с расширением ее эпистемологических основ на фоне общего крутого поворота в развитии современного гуманитарного знания и нового сближения истории и литературы. Однако, анализ литературных текстов ставит перед историей гендерных представлений дополнительные и весьма серьезные методологические проблемы. Некоторые исследователи, признавая условность всех литературных жанров, предпочитают искать "золотую середину" между "чисто литературным" и социально-интеллектуальным подходом, считая одинаково непродуктивным как отрицать всякую связь между художественными образами и действительностью, так и видеть в литературных произведениях прямое отражение реальных гендерных отношений или массовых представлений. В качестве компромисса между этими двумя крайностями механизм взаимодействия литературы и жизни понимается следующим образом: имея очень слабые корни в общественных взглядах, условные литературные персонажи могли играть активную роль в их формировании и оказывать определенное влияние на поведение современников и даже представителей последующих поколений. Компромиссное решение призвано, таким образом, примирить два противоположных тезиса: о дискурсивном конструировании социального и социальном конструировании дискурса: с одной стороны, в литературных произведениях отражаются меняющиеся представления о "мужском" и "женском", а с другой, сама литература активно содействует изменению гендерных представлений.

Концепции других гендерных исследований гораздо ярче обнаруживают свои постмодернистские истоки: представление о "непрозрачности" любого, тем более литературного текста (как впрочем и самого языка) и его нереференциальности относительно "объективной" действительности, подчеркивание роли знаковых систем в конструировании реальности - вплоть до сведения всей гендерной истории к истории гендерных представлений. И именно в этой связи особый интерес представляют попытки соединить литературоведческий анализ с подходами и достижениями социальной истории. Инициатива в этом направлении принадлежит историкам литературы, не только стремящегося уйти от расхожего дуализма "представлений и реальности", "литературы и социального фона", "индивида и общества", "культуры элиты и народной культуры", "творчества и восприятия", или "производства и потребления культурных текстов", но и убедительно демонстрирующим, наряду со своими узкопрофессиональными навыками, глубокое знание социально-исторического контекста, в котором были созданы литературные произведения. В их работах социальные отношения и представления, структурирующие этот контекст, рассматриваются отнюдь не как необязательный общий фон, без которого можно было бы обойтись при прочтении литературного текста, если понимать последний как "вещь в себе". Напротив, именно им отводится определяющая роль в отношении всех видов коллективной деятельности (в том числе и языковой) и - опосредованно - в формировании гендерного сознания. В литературных текстах, частной переписке, памятниках искусства фиксируется повседневный опыт людей, их социокультурные представления, гендерная символика, они содержат основную информацию о способах мышления, нормах, идеях, ценностях общества.

Во всех конкретных исследованиях специфический ракурс и категориальный аппарат определяется соответствующим пониманием природы того объекта, с которым приходится иметь дело историку и возможной глубины познания исторической реальности. К сожалению, и в последнее десятилетие множество монографических исследований по всем хронологическим периодам и регионам Европы, как и обобщающие работы разного уровня, ежегодно выходящие в свет под рубрикой "женская и гендерная история", оказываются гендерными лишь по названию, но не по своим теоретико-методологическим характеристикам, оставляя, по сути, нереализованным эвристический потенциал нового подхода, который не просто добавляет новое измерение и позволяет преодолеть некоторые ограничения классического социального анализа, но способен внести свой неоценимый вклад в то преобразование целостной картины прошлого, которое составляет сегодня сверхзадачу обновленной социокультурной истории. Термин "гендер" широко употребляется и в тех работах, где он выполняет центральную теоретико-методологическую функцию, и там, где его роль ограничивается на отношения между полами, а подход к предмету исследования остается, по сути, чисто описательным. Многие авторы в своих работах практически используют слова "гендер" и "женщины" ("женская") как синонимы, обозначая таким образом скорее тематическую принадлежность, чем теоретическую базу своего исследования.

Критический момент, которому предстоит определить будущее гендерной истории, состоит в решении проблемы ее сближения и "воссоединения" с другими историческими дисциплинами, а говоря иначе – определения ее места в новом историческом синтезе. Признаки продвижения к позитивному решению этого вопроса проявляются, например, в истории частной жизни и повседневности. Внимание историков привлекают гендерно-дифференцированные пространственные характеристики и ритмы жизнедеятельности, вещный мир и социальная среда, специфика мужских и женских коммуникативных сетей, магические черты "женской субкультуры", "мужская идеология", эмоциально-духовная жизнь индивида, отношения с родными и близкими в семье и вне ее. Индивид выступает одновременно как субъект деятельности и как объект контроля и ограничений со стороны семейно-родственной группы, формальных и неформальных сообществ, социальных институтов и властных структур разного уровня. Несомненно, включение механизмов личного выбора является необходимым условием построения новой интегральной модели, призванной соответствовать интеллектуальной ситуации дня сегодняшнего.

Именно трудности решения этой задачи стоят на пути создания комплексной объяснительной модели, которая должна учитывать наряду с социально-структурной и культурной детерминацией детерминацию личностную и акцидентальную, восстановив психосоциальную целостность исторического индивида. В настоящее время некоторые проявившиеся в этой области тенденции дают определенные основания говорить о возрастающей роли так называемой персональной, или новой биографической истории, с которой самым тесным образом связано и одно из перспективных направлений гендерной истории. Конечно, в этом случае исследователи сталкиваются с серьезными трудностями и прежде всего в своих попытках реконструировать историческую индивидуальность представительниц средних и низших социальных слоев (особенно в периоды, предшествовавшие Новому времени). Кроме того, для переноса сделанных на индивидуальном материале наблюдений в область коллективного и тем более социально-дифференцированного гендерного опыта требуются дополнительные обоснования. В практике конкретно-исторических исследований превалирует гипотеза о двойственности женского мировосприятия, предполагающая, что если в одних ситуациях представления женщины в той или иной мере отражали ее социальную принадлежность, которая определялась, в зависимости от ее семейного положения, по мужу или по отцу, то в других - классовые различия вытеснялись более фундаментальными гендерными характеристиками. Констатация существенной общности женского опыта каждой конкретной эпохи, таким образом, не элиминирует расхождений, создаваемых социальным неравенством, и соответствует тем свидетельствам источников, которые подтверждают, что противоречия этого "двойного статуса" женщин осознавались мыслящими современниками и озадачивали их так же, как и нынешних историков, пытающихся уложить женскую ментальность в классово-гендерную систему координат.

Здесь самым очевидным образом общие трудности индивидуальной истории осложняются гендерной спецификой. И, быть может, именно поэтому наибольшие ожидания от гендерной истории в области методологии связаны с поисками решения ключевых проблем взаимодействия индивидуального, группового, социального и универсального в историческом процессе. Несмотря на наличие серьезных эпистемологических трудностей, обновленный и обогащенный принципами микроистории биографический метод позволил исследователям основательно разработать многие проблемы гендерной дифференциации, включая роль матримониального статуса и психологические особенности различных стадий жизненного цикла, ролевые предписания и ограничения, реакции общества на девиантное поведение, а также проблему гендерной идентичности и авторепрезентации.

Теория гендерной системы, несмотря на все многообразие определений этого понятия, "предполагает гендерное измерение публичной и приватной сферы, соотносит систему гендерной иерархии с другими социальными иерархиями"; "гендерная система, которая конструирует два пола как различные, неравные и даже взаимодополняющие, является фактически системой власти и доминирования…". Таким образом, проблема власти является в гендерном анализе ключевой. При этом речь идет равным образом как о гендерных аспектах власти, так и о властной составляющей гендерных отношений: семья рассматривается как гендерно-социальный конструкт и как основа социального, экономического и политического могущества; религия – как сквозь призму предписываемых ею гендерных ролей, так и в свете ее способности наделять мужчин и женщин разными видами власти; образование – поскольку его доступность и, соответственно, приобретаемые через него власть и влияние являются гендерно-дифференцированными; определения гражданского равенства и политического подчинения описываются в гендерных терминах и базируются на специфическом понимании различий между мужчинами и женщинами.

С другой стороны, одной из характерных примет современной историографии стала новая концепция власти и более широкое понимание того, что определяется как "политика" и "политическое". В исторических исследованиях конца ХХ – начала XXI века все чаще проводится сознательное различение между обладанием, с одной стороны, легитимной политической властью, формально признанным авторитетом, дающим санкционированное обществом право принимать обязательные для других решения, и с другой – возможностью оказывать на людей, их действия и происходящие события неформальное влияние, то есть, так или иначе, воздействовать на них или – еще жестче – манипулировать ими – для достижения своих целей. В соответствии с этим расширяется и понимание политической истории, в предмет которой теперь включается не только официальная политика, но и все, что, так или иначе, касается властных отношений в обществе. Политический аспект стал усматриваться в отношениях не только между монархом и подданным, но также и между хозяином и слугой, землевладельцем и держателем, отцом и сыном, мужем и женой. С этой же концептуальной платформы ставится и вопрос о роли гендера и гендерной системы в распределении властных полномочий.

Максимально расширенная и обогащенная концепция власти занимает центральное место в гендерной истории, поскольку одной из ее главных задач является изучение возможностей и способности женщин, на протяжении многих веков лишенных – в пользу мужчин – доступа к формальным институтам политической власти, оказывать опосредованное влияние на принятие решений в публичной сфере и на действия других людей или групп людей в условиях патриархатного господства. Историки, антропологи и социологи фиксируют частичное или полное совмещение дихотомии мужского/женского (маскулинного/феминного) и дихотомии публичного/приватного в разных культурах и обществах. При всем разнообразии интерпретаций сложился определенный консенсус: каковы бы ни были действительные первопричины разделения публичного и приватного, – а установить их неимоверно трудно именно потому, что это произошло так давно, за пределами письменной истории, – с течением времени оно претерпевало существенные изменения.

Понятие “women's power" применяется во множестве работ по женской и гендерной истории. Размышляя об общественном статусе и действительной роли женщин в средневековом обществе, Джоан Ферранте пишет: "Имея ограниченные возможности на деле распоряжаться своей собственной или чужими жизнями, женщины в средневековой литературе, а иногда и в реальной жизни, находили более тонкие или скрытые способы осуществлять такую власть, манипулировать людьми и ситуациями, сочинять небылицы, которые нравились им больше, чем действительность, и благодаря которым они могли или надеялись эту действительность контролировать". Стенли Чойнаки, в своем исследовании, посвященном анализу супружеских отношений в среде городского патрициата и воздействия изменений в статусе и влиянии женщин на культуру ренессансной Венеции, пользуется метафорой "власть любви". Гизела Бок составляет краткий перечень видов "женской власти": "За фасадом формального распределения власти между полами женщины обладали также и собственными видами власти, которые зачастую имели неформальный характер. Эти виды власти… могли проявляться по-разному: например, как участие в системе власти мужчин, как власть над мужчинами, как власть над другими женщинами, как способ самоутверждения женщины". "Власть женщин" исследуется во всем многобразии ее проявлений: рассматривается воздействие женщин на политические решения и исторические события, их роль в семье, в экономике и общественной жизни, их влияние на формирование и передачу культурных стереотипов (в том числе посредством культурного патронирования, или меценатства, и собственной творческой работы), а также особенности так называемых женских социальных сетей, или сетей влияния, под которыми понимаются межиндивидные связи между женщинами или формирующиеся вокруг одной женщины.

Очень редко обладая формальным авторитетом, женщины действительно располагали эффективными каналами неформального влияния. Устраивая браки, они устанавливали новые семейные связи; обмениваясь информацией и распространяя слухи, формировали общественное мнение; оказывая покровительство, помогали или препятствовали мужчинам делать политическую карьеру; принимая участие в волнениях и восстаниях, проверяли на прочность официальные структуры власти и т.д. Инструменты и формы этого влияния рассматриваются гендерными историками в рамках различных моделей соотношения приватного и публичного, отражающих распределение власти, престижа и собственности через систему политических, культурных, экономических институтов, которая в каждом обществе определяла конкретно-историческое смысловое наполнение понятий "мужского" и "женского". Иначе говоря, именно исторические изменения в конфигурации частной и публичной сфер общественной жизни выступают как необходимое опосредующее звено в социальной детерминации гендерно-исторической динамики, то есть в определении траектории и темпов изменений в гендерных отношениях и представлениях. Причем степень жесткости и интенсивности этих связей также изменялась.

Антропологи уже на заре исторического развития, во всех обществах, где имело место выделение публичной власти из частной, фиксируют тенденцию к отстранению женщин от этой публичной власти. Роль женщин в частной жизни и их отношение к публичной сфере стояли в центре проблематики исследований по истории женщин, которые пытались выяснить механизм действия патриархатной системы, сохранявшей в течение многих столетий – и в самых разных условиях – подчиненное положение женщин как в сексуально-репродуктивной ("частной"), так и в социально-экономической и политико-правовой ("публичной") сфере. Согласно этим теориям, и "приватизация женщин" в семье, и рост их активности вне дома описывались в терминах оппозиции частного и публичного, индивида и государства, домашнего хозяйства и общественного производства.

Появление нового взгляда на проблему соотношения сферы частного и публичного было связано именно с развитием теоретических и исторических гендерных исследований. При этом гендерные историки, в значительной степени опираясь на антропологические исследования, которые связывают доминирующее положение мужчин и неравенство полов непосредственно с функциональным разделением человеческой деятельности на частную (домашнюю) и публичную сферы и с вытеснением женщин из последней, вносили в эту схему свои коррективы. Например, во многих работах вопрос о так называемой автономизации частной сферы уходит на задний план. Исходным моментом является понимание зависимости, и даже самой возможности, функционирования публичной сферы, в которой почти безраздельно доминировали мужчины, от созидательной деятельности женщин в домашней частной жизни. Семья становится фокусом исследования не только из-за того, что в ней реализуется взаимодействие полов, а потому что именно она является тем местом, где перекрещиваются и воздействуют друг на друга приватная и публичная сферы жизни, местом координации и взаимного регулирования репродуктивной и всех других форм человеческой деятельности. Проблема состоит в разработке таких концепций и методов, которые действительно позволили бы совместить гендерный и социальный подходы в конкретно-историческом анализе.

В поисках корреляции между статусом женщин и характером общественной организации историки также идут вслед за антропологами, которые подчеркивают ее непрямой характер и указывают на то, что усложнение общественных структур влекло за собой снижение авторитета женщины в семье, сокращение ее имущественных прав, установление двойного стандарта норм поведения и морали и, вместе с тем, усиление неформального влияния женщин через более широкую сеть социальных связей за пределами семьи и домохозяйства. Вот почему, сохраняя в целом периодизацию, фиксирующую структурные трансформации в обществе, гендерная история делает акцент на различных последствиях этих перемен для мужчин и для женщин, на долю которых достались не дивиденды, а издержки "прогресса". Оказывается, что в более отдаленное время асимметрия гендерной системы была гораздо слабее, чем в более поздние эпохи, которые традиционно считаются периодами упадка, статус женщин относительно мужчин отнюдь не снижался, а в так называемые эры прогресса плоды последнего распределялись между ними далеко не равномерно. Однако при такой постановке проблемы, несмотря на несовпадение фаз исторического опыта мужчин и женщин, задача периодизации исторического развития отходит на второй план, речь уже идет главным образом о его оценке и реинтерпретации. И хотя переход от истории женщин к гендерной истории дал мощный импульс научной полемике о возможных путях интеграции новой дисциплины в историю всеобщую, проблема периодизации так и не была переосмыслена с учетом новых концепций и задач.

ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОГО РУХУ

Із здобуттям Україною незалежності значно посилився інтерес усіх

верств суспільства до першовитоків і джерел своєї історії. До вивчення рідно-

го краю, історії його міст і сіл потягнулися сотні, тисячі ентузіастів, котрі хо-

чуть всебічно знати минуле України. Бо, як відомо, любов до рідної землі, до

батьківщини - одне з найсвятіших почуттів, які кожна людина проносить

крізь усе своє життя. Витоки патріотизму починаються там, де людина впер-

ше усвідомила себе особистістю, де взяла в руки буквар, або Шевченків "Кобзар", де відчула красу і безмежжя рідної природи.

Краєзнавство тому й користується такою популярністю та любов'ю в на-

роді, що відгукується на найтонші порухи людської долі. Далеко не кожна га-

лузь науки здатна так органічно поєднати минуле, сучасне та майбутнє,

відкрити нове у начебто давно відомому, промовляти безпосередньо до сер-

дець. Синтетична галузь знання, що спирається і на природознавчий, і на мо-

вознавчий, мистецтвознавчий, літературознавчий фундаменти, має власні се-

крети впливу на людську свідомість, а її об'єднуючий потенціал майже без-

межний. І сивочолі професори, і школярі із захопленням займаються

дослідженнями витоків історії рідного краю. Байдужих у краєзнавстві нема і

не може бути, тому що предмет вивчення тут осяяний святим почуттям лю-

бові до Вітчизни.

Краєзнавство - це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу

особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну

роль і моральну віддачу, адже це реальний інструмент концентрації

суспільної енергії навколо пріоритетних завдань збереження історико-куль-

турної спадщини та довкілля.

За роки розбудови і становлення молодої Української держави вже чима-

ло зроблено для відродження історичної пам'яті, духовності та культури,

національно-патріотичного виховання народу, передовсім молоді. Великого

значення у суспільному житті незалежної України набув краєзнавчий рух, як

явище громадсько-політичного, культурного і наукового життя, дієвий засіб

глибокого пізнання й всебічного дослідження та вивчення скарбів рідного

краю.

За роки державної незалежності України, особливо за останні п'ять,

відбувся справжній ренесанс краєзнавчого руху та регіональних досліджень.

Активізувалася робота науково-громадських, просвітніх організацій і това-

риств, що очолили краєзнавчий рух. Авангардну роль у ньому займає Всеук-

раїнська спілка краєзнавців, відроджена на новій основі. Свідченням цього є

те, що в Україні за 12 років незалежності проведено близько 400 міжнарод-

них, всеукраїнських, регіональних, обласних науково-краєзнавчих конфе-

ренцій, симпозіумів, круглих столів, котрі, як правило, закінчувалися видан-

ням книжок, брошур, наукових збірників. Вони сьогодні становлять величез-

ну енциклопедію, літопис "малої історії", де на основі нових архівних доку-

ментів розкривається регіональне минуле з позицій історичної правди й

об'єктивності, заповнюється чимало "білих плям", відкриваються невідомі

досі події і факти, повертаються із забуття прізвища реабілітованих діячів,

які були викреслені з народної пам'яті. Регіональна та краєзнавча тематика

практично присутня на всіх наукових форумах гуманітарного і навіть при-

родничого профілю.

Загалом бурхливий розвиток краєзнавчого руху спричинив до його по-

дальшої демократизації та появи нових організаційних засад і форм діяль-

ності, консолідації, координації й удосконалення, увібрав у себе набутий за

минулі десятиріччя наукової, пошукової і популяризаторської роботи досвід,

вийшов за межі заполітизованості.

Той факт, що краєзнавство нині перебуває в авангарді національно-куль-

турного відродження в суверенній Україні, є надійною опорою її державності

- промовисто підтверджує та увага, з якою до його розвою ставляться

суспільство і влада. Це яскраво засвідчує указ Президента України Л.Д.Кучми

"Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" від 23 січня 2001 p.,

який накреслив принципово нові шляхи подальшого розвитку. Згідно з вимо-

гою указу, Кабінет Міністрів України 10 червня 2002 р. ухвалив постанову

"Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 р."

Важливою рисою обох документів є те, що роль організатора, координа-

тора і керманича цієї справи покладено на Всеукраїнську спілку краєзнавців.

Це свідчить про визнання авторитету останньої в українському краєзнавчо-

му русі й того факту, що вона є спадкоємницею та правонаступницею всіх

відповідних інституцій минулих років.

Для реалізації вимог цих документів в Україні існують усі можливості.

Запорукою цього є невтомна робота тисяч і тисяч учених та аматорів у всіх

без винятку великих і маленьких населених пунктах України. Незалежна Ук-

раїнська держава, її Президент високо оцінили безкорисливу громадську

діяльність дослідників рідного краю. Десятки членів спілки отримали по-

чесні звання і державні нагороди.

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

Керуючись положеннями статуту спілки, за звітний період президія і

правління, обрані II з'їздом, здійснили значну роботу. Було проведено 5 пле-

нумів правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, які відбувалися не лише

в столиці, а й у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку.

Щокварталу відбувалися засідання президії правління, на яких розгля-

далися питання практичної реалізації рішень II з'їзду, виконання вимог пре-

зидентського указу про розвиток краєзнавчого руху, розроблялися докумен-

ти про надання спілці статусу творчої організації національного рівня, питан-

ня її участі у створенні нової редакції "Історії міст і сіл України", "Зводу

пам'яток історії та культури України", реалізації програми "Реабілітовані

історією", випуску журналу "Краєзнавство" і краєзнавчої літератури,

спільних заходів з розвитку краєзнавчих досліджень разом з міністерствами

освіти і науки, культури і мистецтв, фондом ім.О.Гончара, Українським фон-

дом культури, Українським товариством охорони пам'яток історії та культу-

ри, іншими державними і громадськими організаціями. Оперативно розгля-

далися поточні питання діяльності правління спілки.

Саме з їх ініціативи і за безпосередньою участю разом з Міністерством

культури і мистецтв було розроблено і підготовлено до затвердження проект

Програми розвитку краєзнавства на 2000-2010 роки. Спільно з Інститутом

історії України ІІАНУ й іншими зацікавленими інституціями було проведе-

но три всеукраїнські наукові конференції: "Історичне краєзнавство і культу-

ра" (Харків, 1997), "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, про-

блеми, перспективи" (Дніпропетровськ, 1999), "Історія міст і сіл України в

контексті регіональних досліджень" (Донецьк, 2001). До речі, підтримані ши-

рокою громадськістю рекомендації останньої конференції були практичним

відгуком на розпорядження Президента України "Про забезпечення ком-

плексного розвитку малих міст України" від 19 жовтня 2000 p., яким, зокре-

ма, Кабінету Міністрів доручено "забезпечити підготовку за участю

Національної академії наук України енциклопедичного видання "Історії міст

і сіл України" у новій редакції".

Разом з Федерацією профспілок України та Інститутом туризму було

проведено Третю науково-практичну конференцію "Туризм в Україні: еко-

номіка та культура" (Світязь, 1998).

Промовистим свідченням спадкоємності традицій українського

краєзнавчого руху, глибокої пошани до пам'яті дослідників рідного краю по-

передніх поколінь, передовсім фундаторів і діячів Українського комітету

краєзнавства, стало проведення урочистого пленуму правління, присвячено-

го 75-річчю Всеукраїнської спілки краєзнавців. Теплі вітання пленуму

надіслав Л.Д.Кучма. Від його імені Всеукраїнській спілці краєзнавців було

вручено грамоту Президента "За визначний внесок у дослідження історії

рідного краю, відродження духовності народу України".

Під час святкування ювілею було відкрито меморіальну дошку на будин-

ку в Харкові, де свого часу працював Український комітет краєзнавства. Ши-

роко було відзначено і 100-річчя Товариства дослідників Волині. Зокрема

19-20 вересня 2000 р. з цієї нагоди у Житомирі було проведено Міжнародну

науково-краєзиавчу конференцію, а будинок публічної бібліотеки, де у

1900 р. засновано товариство, прикрасила меморіальна дошка.

Збагачену практичним досвідом роботу по виконанню статутних вимог

ведуть краєзнавчі організації в областях.

Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині, що діє

на правах обласного осередку спілки (голова правління - Микола Костриця),

об'єднує 248 дійсних і 20 почесних членів. З їх ініціативи було встановлено

пам'ятні знаки на честь відомих місцевих краєзнавців - С.Липка (у Любарі)

і Г.Богуна (у с. Бистрик Коростенського району), до 850-річчя Болохівської

землі (Любар) і на могилі древлянського князя Ігоря у с Немирівці поблизу

Коростеня. Товариство практикує проведення науково-краєзнавчих конфе-

ренцій не лише в обласному центрі, а й у Бердичеві, Новограді-Волинсько-

му, Коростені, Любарі, Малині та інших райцентрах області. Організація про-

водить значну роботу щодо випуску краєзнавчої літератури, для чого було

створено спеціалізоване видавництво "Волинь", яким керує заслужений

журналіст України Георгій Мокрицький.

За участю Волинської обласної організації спілки (голова - Геннадій

Бондаренко) останнім часом відкрито пам'ятники засновнику Любомля кня-

зю Васильку, князю Володимиру Святославовичу у с. Зимному, Адаму

Кисілю - в Низкиничах, В.Липинському - у Затурцях, М.Грушевському - у

Луцьку, музей-кімнату видатного математика Михайла Кравчука у 21 школі-

гімназії в обласному центрі, проведено краєзнавчі конференції у музеї-садибі

Лесі Українки в Колодяжному, селах Четвертня (до 1000-річчя), Старий

Чорторийськ (до 900-річчя), Любомлі, Маневичах. Створено нові осередки

спілки у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі та Любомлі.

У Хмельницькій області з ініціативи обласної організації відбулися кон-

ференції, присвячені Устиму Кармалюку, Юхиму Сіцінському, Миколі Леон-

товичу, Григорію Костюку, Дмитру Прилюку, в Дунаївцях відкрито ме-

моріальну дошку видатному краєзнавцю Федору Шевченку, видано чимало

літератури з історії міст і сіл. Велику допомогу в розвитку краєзнавчого руху у

Хмельницькій області надає Кам'янець-Подільський державний педагогічний

університет.

Херсонський обласний осередок спілки (голова - Євген Сінкевич) у ве-

ресні 2003 р. провів Міжнародну наукову конференцію "Пам'ятні дати в

історії рідного краю". На Черкащині відбулися історико-краєзнавчі конфе-

ренції пам'яті першого голови правління облорганізації спілки, лауреата

премії ім. Д.Яворницького ГІ.Соси та до 100-річчя відомого уманського

краєзнавця Г.Храбана, регіональні конференції у Каневі, Звенигородці, Хри-

стинівці, Чигирині. Облорганізація спілки (голова - Василь Мельниченко)

зініціювала рішення облдержадміністрації про проведення Першої науково-

практичної конференції "Черкащина в контексті історії України", що відбу-

лася 16 квітня 2003 р. Черкащина має найбільш розгалужену мережу

міських і районних краєзнавчих осередків. Так, 1999 р. у Лисянці почала

діяти краєзнавча спілка "Витоки", яка започаткувала видання журналу

"Добридень", має власну інтернет-сторінку, на якій розміщується інформація

про ЇЇ роботу. Спільно з районною владою засновано краєзнавчу премію

імені уродженця району історика Іллі Шульги. Місцеві дослідники

працюють над створенням "Енциклопедичного довідника Лисянщини".

Не менш плідну роботу в міжз'їздівський період розгорнула Монастири-

щенська організація. У цьому найвіддаленішому від Черкас районі понад 70

краєзнавців згуртовані у 8-ми первинних осередках. Голова організації Іван

Волошенко видав ґрунтовне комплексне дослідження про історію Монасти-

рищини. З ініціативи ентузіаста П.Качалаби, обраного головою правління,

створено Мапьківську райорганізацію спілки, в якій налічується 50 ак-

тивістів. Вони випускають газету "Маньківський літопис". Голова особисто

склав словник походження півтори тисяч прізвищ мешканців району і підго-

тував до друку нарис про історію заснування всіх сіл краю.

Сумське історико-краєзнавче товариство "Спадщина" (голова - М.Мань-

ко) активізувало роботу не лише в обласному центрі, а й у Великопи-

сарівському, Кролевецькому, Лебединському, Сумському, Роменському

районах, а нещодавно створено товариство спілки у м.Конотопі.

Рівненське обласне краєзнавче товариство (голова — Іван Пащук)

об'єднує 246 членів, які успішно працюють у Гощанській, Дубенській, 3дол-

бунівській, Млинівській, Острозькій, Сарненській районній, Рівненській і

Кузнецовській міських організаціях.

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

Повноправним осередком Всеукраїнської спілки краєзнавців стала

Львівська облорганізація (голова - Микола Литвин), яка раніше була

секцією при обласній раді Товариства охорони пам'яток. її установча конфе-

ренція відбулась у березні 2002 р.

150 дослідників рідного краю згуртувала Івано-Франківська організація

(голова - Богдан Гаврилів). Серед них 15 лауреатів обласної історико-

краєзнавчої премії ім.Івана Крип'якевича і 19 -пам'яткоохоронної ім. Івана

Вагилевича. Краєзнавці області за звітний період видали велику кількість

краєзнавчої літератури. Чернігівська облорганізація спілки (голова - Олек-

сандр Коваленко) у міжз'їздівський період провела 20 наукових заходів з

різних проблем регіональної історії. Причому вони відбувалися не лише у

визнаних наукових центрах області - Чернігові та Ніжині, а й у Новгороді-

Сіверському, Сосниці, Славутичі, Седневі, Батурині, Тростянці, Автуничах,

Шестовиці.

На Харківщині змістовну краєзнавчу роботу проводить обласна спілка

краєзнавців, клуби "Краєзнавець" при бібліотеці ім.В.Г.Короленка і

харківському Будинку вчених, обласній станції юнацького туризму й

краєзнавства, у школах Харкова й області, зокрема в Будах, Бабаях, Валках,

Чугуєві, Люботині, Барвінковому.

Клуб "Краєзнавець", який у 2003 р. урочисто відзначив 25-річчя свого

існування, є справжнім флагманом краєзнавчої роботи на Харківщині. Він

об'єднує понад 100 краєзнавців, різних за фахом, рівнем освіти, віком, закоха-

них в історію Слобожанщини. На щомісячних засіданнях, яких з 1978 р.

відбулося близько 300, розглядалися найрізноманітніші теми: історія краю,

охорона пам'яток історії та культури, діяльність і життя видатних земляків

тощо. Значною подією стало видання "Валківської енциклопедії" (автор -

І.М. Лисенко). З метою активізації краєзнавчої роботи як невід'ємної скла-

дової патріотичного виховання молоді розпорядженням голови Харківської

облдержадміністрації Є.Кушнарьова затверджено програму розвитку

краєзнавства в Харківській області на період до 2010 р. Завдання програми -

привернення громадської уваги до туристсько-краєзнавчої роботи, форму-

вання національної самосвідомості громадян, активізація наукових

досліджень у галузі історико-культурних досягнень, збереження і примно-

ження духовних скарбів рідного краю. Харківське обласне архівне уп-

равління розпочало видання документальної серії книг "Слобожанські родо-

води", перший том якої вийшов у 2003 р.

Багато плідних і корисних справ по дальшому розвитку краєзнавства

проведено в Дніпропетровській області. Особливо високої оцінки заслуговує

діяльність Національного гірничого університету, його ректора, академіка

НАН України Геннадія Півняка та голови правління Дніпропетровської

облорганізації спілки Ганни Швидько. Слід відзначити, що у технічному вузі

створено Інститут гуманітарних проблем (керівник — професор

В.Ю.Пушкін), який розробив і запровадив у своєму вузі навчальний курс

"Краєзнавство Придніпров'я". Великий досвід краєзнавчої роботи нагромад-

жено в Одеській, Донецькій, Миколаївській та інших областях.

Однак не можна не наголосити, що стан організаційної, координаційної

роботи на місцях далекий від ідеального і не може не хвилювати. Ще не всі

обласні об'єднання зареєстровані відповідними місцевими органами влади,

що позбавляє їх юридичного статусу, а деякі навіть не оформлені як складова

частина спілки (Вінницька, Закарпатська, Кіровоградська обл., АРК Крим та

ін.). Миколаївська облорганізація досі веде роботу лише в обласному

центрі. Не виконано статутних вимог і постанови II Всеукраїнського з'їзду

про створення в усіх містах і районах краєзнавчих осередків, про залучення

до їх роботи молоді, про вміле поєднання нагромадженого досвіду попе-

ISSN 0130-5247. Укр. km. журн., 2004, № 2

рсдшх поколінь краєзнавців з новітніми методами праці згідно з вимогами

часу. Не краще справи також із створенням первинних осередків спілки. Во-

ни діють переважно при великих вузах і музеях, а от більшість членів

краєзнавчих гуртків, клубів, створених при інших організаціях, навіть не здо-

гадуються, що вони можуть діяти як первинні підрозділи спілки. Президія,

члени правління, керівники обласних осередків мають вкрай критично

оцінити свою безініціативність, а часом і бездіяльність у цьому важливому

напрямі організаційної роботи і зробити з цього відповідні висновки.

Звичайно, погано, що досі спілка перебуває в статусі громадської ор-

ганізації. Після II з'їзду ні в столиці, ні на місцях не було жодної звільненої

штатної одиниці. Об'єктивно кажучи, в ринкових умовах, що нині сформува-

лися, важко навіть підтримувати зв'язок між центром і областями, коли бракує

коштів навіть на невідкладні потреби, не кажучи вже про відрядження. На пре-

великий жаль, поки що так і не знайдено належної підтримки щодо вирішення

визначеного указом Президента і постановою уряду України питання відне-

сення Всеукраїнської спілки краєзнавців до числа творчих організацій

національного значення. Хоча можна сподіватися, що це питання все ж буде

вирішено позитивно і значно сприятиме подальшому припливу до спілки но-

вих творчих сил, спроможних на основі сучасних історичних, економічних та

інших наукових досягнень розв'язувати актуальні й перспективні завдання

краєзнавчого руху.

Є всі можливості вже в наступних 2-3 роки створити краєзнавчі осеред-

ки у всіх містах і районах та навчальних закладах. І слід це зробити.

З метою координації наукових досліджень Президія НАН України 7 ли-

стопада 2002 р. створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнав-

ства. До її складу ввійшли академіки НАНУ, відповідальні працівники

міністерств освіти і науки, культури і мистецтва, декани історичних факуль-

тетів університетів, діячі краєзнавства, провідні наукові співробітники Інсти-

туту історії України, на який і покладено забезпечення роботи ради. Бажано

було б створити такі краєзнавчі ради в областях. Пріоритетним у найближчі

роки є широке відзначення шляхом проведення наукових сесій, симпозіумів,

створення праць до 60-річчя визволення України від фашистських загарб-

ників та 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, 350-річчя

національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., 90-

річчя української революції та інших знаменних дат історії України.

Всеукраїнська спілка краєзнавців успішно співпрацює з науковими

інституціями регіональних досліджень - Буковинським центром архео-

логічних досліджень, Центром досліджень історії Середнього Подніпров'я у

Черкасах, Центром досліджень історії Поділля у Кам'янці-Подільському. Ве-

лику і повсякденну допомогу спілці надає керівництво Інституту історії Ук-

раїни НАН України і його директор академік Валерій Смолій.

Державною програмою передбачено значно поглибити і поширити вихо-

вання засобами краєзнавства молоді, яку втрачаємо в сенсі національно-

патріотичної свідомості через засилля в друкованих виданнях, на телеба-

ченні, в кінематографії згубних для ще не сформованої психіки підростаючо-

го покоління чужоземної масової субкультури, пропаганди способу життя,

що не відповідає менталітету української нації. Наприклад, відоме колись

видавництво "Молодь", яке мільйонними тиражами випускало літературу

для дітей та юнацтва, в результаті відсутності будь-якої допомоги з боку дер-

жави перебуває нині на межі закриття.

На жаль, у наш час відсутня організація, яка б системно займалася питан-

нями виховання молоді. При цьому зазначимо, що, засудивши все погане, що

було в минулому, сучасники, на жаль, не взяли хорошого, передовсім ге-

роїчних традицій молоді попередніх поколінь. Звичайно, добре, що Міністер-

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

ство освіти і науки нині впровадило в школі вивчення азів податкового зако-

нодавства, а от прищепленню любові до рідної землі, її безцінної історико-

культурної спадщини уваги приділяється ще недостатньо. Та хіба можна

сподіватися, що виховані переважно на чужих ідеалах молоді люди, яких дех-

то із заможних батьків прагне навчати лише за кордоном, у разі виникнення

екстремальної ситуації боротимуться за Батьківщину, кидаючись на кулеме-

ти чи йдучи на таран, як це мужньо робили їхні молоді попередники у Вели-

ку Вітчизняну війну?

З цією метою вкрай нагальними є розробка наближених до вимог часу

програм з курсу "Краєзнавство" для вищих навчальних закладів, загально-

освітніх шкіл, удосконалення підготовки та перепідготовки фахівців з

краєзнавчої роботи. Всі ці вимоги записані в державній програмі розвитку

краєзнавства. Про це, зокрема, йшлося і на Всеукраїнській конференції "Істо-

ричне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспек-

тиви", що в 2002 р. відбулась у Кам'янці-Подільському. У цій сфері маємо

певні напрацювання - навчальну програму "Історичне краєзнавство" для сту-

дентів Львівського національного університету ім. І.Франка; комплект

підручників "Історія рідного краю" для 4—11 класів шкіл Запорізької області

під редакцією відомого краєзнавця Федора Турченка, навчальний посібник

до шкільного курсу "Київщинознавство", впровадженого у школах столичної

області, "Методику краєзнавчої роботи в національній школі" Ярослава

Треф'яка та ін.

Важливою складовою діяльності правління спілки є турбота про розви-

ток краєзнавства у позашкільних закладах. Цю роботу очолює Український

державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства

освіти і науки України (відповідальний за цю ділянку член правління спілки,

заступник директора центру Дмитро Омельченко). У 2002 р. в освітніх закла-

дах туристсько-краєзнавчого профілю, палацах і будинках дитячої творчості

працювало близько 7000 гуртків історичного, географічного, літературного,

екологічного краєзнавства, народознавства, юних археологів, геологів, етно-

графів, музеєзнавців, декоративно-вжиткового мистецтва, народних про-

мислів, туристсько-екскурсійних та ін. з охопленням понад 115 тис. учнів. За

участю спілки центр провів всеукраїнські історико-географічні експедиції

учнівської молоді "Сто чудес України", "Краса і біль України", акцію

"Пам'ять". Значна увага розвиткові шкільного краєзнавства приділяється на

Хмельниччині, де облорганізацію спілки очолює начальник управління

освіти держадміністрації Володимир Войтенко. Найбільш цікаві форми робо-

ти запроваджено в Дунаєвецькому (голова - Віктор Прокопчук) і Кра-

силівському районах. Практичного досвіду краєзнавчої роботи набувають під

час навчання в Слов'янському педагогічному інституті Донецької області

майбутні вчителі, які є членами організації спілки, яку очолює відмінник

освіти України Валерій Романько.

Варто зазначити, що важливою тенденцією розвитку краєзнавства на су-

часному етапі є дедалі більше виокремлення його в особливу наукову галузь.

За роки незалежності за темами регіональних досліджень захищено понад

300 кандидатських і кілька докторських дисертацій.

Кафедра теорії й історії педагогіки Національного педагогічного універ-

ситету ім. М. Драгоманова (зав. кафедри - доктор педагогічних наук, профе-

сор Л.П.Вовк) в комплексну підготовку спеціалістів вищої кваліфікації

включає краєзнавчу освіту вчителя. Ця тема також є напрямком наукової ро-

боти аспірантів та здобувачів. Під керівництвом Л. Вовк В.В.Обозним підго-

товлено та захищено докторську дисертацію "Краєзнавча освіта в системі

професійної підготовки вчителя".

Кафедра географії України та краєзнавства цього ж університету підго-

тувала підручник "Географічне краєзнавство в Малій академії наук: навчання

П. Т. Тронько

і пошук" (автори - С.В.Бабкова та В.В.Обозний). Інститут педагогіки Ака-

демії педагогічних наук також розробляє тему шкільного краєзнавства.

Світлана Гаврилюк захистила докторську дисертацію "Становлення і

розвиток українського пам'яткознавства Волині, Холмщини, Підляшшя у

XIX - на початку XX ст." тощо. Усе це дає підстави для ВАК України виділи-

ти окремі наукові спеціальності з краєзнавства і далі наполегливо працювати.

Українські дослідники, глибоко вивчаючи історичний шлях свого наро-

ду, з великим інтересом ставляться до культурної спадщини, побутових тра-

дицій інших народів, усіх національних меншин, доля яких тісно пов'язана з

Українською державою. Це яскраво засвідчує проведення таких науково-

краєзнавчих конференцій, як "Національні меншини Правобережної Ук-

раїни: історія і сучасність", "Чехи на Волині", "Поляки на Волині", "Поляки

на Поділлі", а також про болгарські, угорські, німецькі, татарські, єврейські,

вірменські та інші національні громади України. У вересні 2003 р. у Сумах

дослідниками рідного краю Сумської, Курської та Гомельської областей про-

ведено наукову конференцію "Роль краєзнавства у зміцненні дружніх

зв'язків слов'янських народів". Цю благородну роботу слід проводити і далі.

Заслуговує на увагу музейна справа, що має багатолітню історію. Істори-

ко-архітектурні заповідники, музеї просто неба, краєзнавчі і меморіальні - не

тільки охоронці культурних надбань. Кожний з них - це унікальна скарбни-

ця людського духу, музейні експозиції дають змогу унаочнити минуле в об-

разній, доступній для відвідувачів формі. Нині із застосуванням у музейній

практиці найновітніших технологій експозиційного показу, їхні можливості у

формуванні людського світогляду неможливо переоцінити.

За роки незалежності України справжніми науково-методичними цент-

рами стали — Музей народної архітектури та побуту України, Дніпропет-

ровський історичний музей ім.Д.Яворницького, Чернігівський ім. В.Тар-

новського, Полтавський і Черкаський обласні краєзнавчі та Львівський істо-

ричний музеї. На жаль, за останній період через недалекоглядність деяких

місцевих владних структур зменшилася кількість міських і районних

краєзнавчих музеїв, не кажучи вже про ті, що діяли на громадських засадах у

селах, на підприємствах, у навчальних закладах. Багато з них знищено. А са-

ме місцеві музеї мають стати базою для міських, районних і первинних осе-

редків спілки. Тому невідкладним завданням останньої є сприяти відроджен-

ню безпідставно ліквідованих музеїв і створенню нових у містах і районних

центрах, навчальних закладах. Музеї повинні стати опорою для розгортання

краєзнавчої роботи. А для тих, хто сумнівається, що у районному центрі чи

місті можуть успішно створюватись і діяти музейні заклади - можна навести

промовистий приклад. Справжній патріарх української музейної справи Ми-

хайло Сікорський, крім Національного історико-етнографічного заповідника

просто неба, недавно відкрив у Переяславі-Хмельницькому уже 26-й (!) му-

зей - музей трипільської культури.

Важливими осередками науково-дослідницької та організаційно-масової

роботи з краєзнавства є бібліотеки й архіви. Адже на їхніх полицях і в схови-

щах зберігаються неоціненні скарби попередніх поколінь, численні документи

і література про рідний край. Поряд з Національною бібліотекою України ім.

В.Вернадського та Державною історичною бібліотекою України, велику увагу

регіональним краєзнавчим дослідженням приділяють Харківська наукова

бібліотека ім.В.Королеика, Львівська, Полтавська, Дніпропетровська, Одеська,

Хмельницька, Чернігівська й інші обласні книгозбірні. Ані в столиці, ані в

регіонах немає архівного закладу, де б постійно не працювали краєзнавці-

дослідники. Бібліотекарі й архівні працівники надають велику допомогу

дослідникам рідного краю. Працівники бібліотек і архівів вже зараз мають при-

ступити до складання та оновлення бібліографії з історії міст і сіл України.

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

Більшість членів спілки активно займається пам'яткоохоронною робо-

тою: працюють над створенням Зводу пам'яток історії та культури, перший

том якого "Київ" вийшов друком 2000 р. З ініціативи правління спілки ука-

зом Президента України від 12 червня 1996 р. створено Фонд відтворення ви-

датних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, а уряд

України 23 квітня 2000 р. затвердив "Програму відтворення видатних

пам'яток історії та культури" - всього 56 пам'яток. На жаль, в Україні досі

немає єдиного державного органу управління справою охорони пам'яток іс-

торії та культури. Доцільно, щоб усі наші пам'ятки мали б одного дбайливого

господаря - Державний комітет по охороні історико-культурної спадщини.

Важливою і невід'ємною формою дослідження рідного краю є гео-

графічне краєзнавство, основні завдання якого полягають у вивченні

довкілля району, міста чи села, зокрема місцевого рельєфу, клімату і погоди,

рік, озер, боліт, грунтів, рослинності і ландшафтів у цілому; у спостереженні

несприятливих природних явищ і фенологічних процесів; в економіко-гео-

графічному вивченні господарства, населення тощо. Таке вивчення сприяти-

ме поліпшенню охорони природи, екологічних умов і більш раціональному

природокористуванню. Географічне краєзнавство - рідний брат історичного

краєзнавства. Тому необхідно зміцнювати зв'язки з Українським гео-

графічним товариством і його обласними відділеннями.

З географічним тісно пов'язане і туристичне краєзнавство. Сьогодні вже

ні в кого не викликає сумніву потреба спільних дій краєзнавців-дослідників,

організаторів туристсько-екскурсійної роботи та науковців, які займаються

туристичним краєзнавством, історією туризму. Туризм в Україні в XXI ст.

має вийти на нові рубежі не лише як важливий чинник економічного розвит-

ку країни, а й як засіб виховання любові до рідної землі. Тому потрібно і на-

далі поширювати практичні зв'язки з організаціями туристичного профілю,

надавати їм посильну допомогу в розробці тематики нових туристсько-екс-

курсійних маршрутів, підготовці кадрів екскурсоводів, організації комплекс-

них пошукових експедицій з метою виявлення нових об'єктів туризму, ство-

ренні інформаційного банку даних про туристсько-екскурсійні і краєзнавчі

ресурси України.

Як відомо, неоціненне значення для дослідників і популяризаторів рідно-

го краю мають засоби масової інформації. Недавно виповнилося 75 років з

часу виходу в світ першого числа друкованого органу краєзнавців України -

журналу "Краєзнавство". Він виходив упродовж трьох років (1927-1930), а

потім був заборонений. Тільки в незалежній Україні завдяки наполегливості

членів спілки його вдалося відродити. Це сталося в 1993 р. Про те, що таке

видання конче потрібно дослідникам рідного краю, засвідчив наклад першого

ж числа. Замість запланованих 10 тис. довелося надрукувати 20 тис.

примірників і всі вони розійшлися. Нині через відсутність стабільної ма-

теріальної бази журнал виходить нерегулярно, але натомість значно

збільшив свій обсяг, вміщуючи ґрунтовні дослідження з усіх напрямів

краєзнавства. Правління спілки звернулося до ВАК України з пропозицією

зареєструвати орган Всеукраїнської спілки краєзнавців як наукове видання.

Слід зазначити, що слідом за "Краєзнавством" почали з'являтися періодичні

видання й у регіонах - щорічники, альманахи, часописи, газети: "Краєзнавець

Черкащини", "Сіверянський літопис"(Чернігів), "Волинські дзвони" (Рівне),

"Джерело"(Тернопіль), "Дивокрай"(Хмельницький), "Січеславщина" (Дні-

пропетровськ) та ін. Постійну рубрику "Рідний край" ведуть газета Донбасу

"Донеччина", періодичні видання в інших областях. Про діяльність спілки

систематично розповідають журналісти газет "Голос України", "Урядовий

кур'єр", "Культура і життя", "Літературна Україна", "Дзеркало тижня",

"Краєзнавство, географія, туризм", "День" та ін. Щомісяця в ефірі звучить

спеціалізований радіожурнал "Рідний край" (редактор - Василь Марусик),

чимало заходів спілки висвітлює телебачення.

Та все ж найголовнішим завданням нашої творчої організації, безумовно,

є виконання президентського розпорядження про підготовку на основі вимог

сучасної української історичної науки багатотомного енциклопедичного ви-

дання "Історії міст і сіл України". Адже від часу виходу у світ попередньої

фундаментальної історії міст і сіл України в 26 томах, яка досі не має аналогів

у світі, вже минуло більше чверті століття. За цей період у нашій країні відбу-

лися величезні зміни. Тому членам спілки слід докласти всіх зусиль до ви-

дання нового енциклопедичного видання "Історії міст і сіл України". Ця пра-

ця повинна красномовно засвідчити перед народами планети, що ук-

раїнський народ - велика нація, що, незважаючи на жорстокі удари долі,

впродовж минулих століть він зберіг свою ментальність, культуру, правічні

традиції, зробив великий внесок у розвиток світової цивілізації. Яскравим

свідченням цього і має стати повнокровний літопис понад ЗО тис. великих та

малих міст і сіл України. Саме підготовка цієї унікальної праці, прилучення

десятків тисяч сучасних "Несторів-літописців" до першовитоків своєї історії

повинна дати могутній поштовх у розвитку всіх форм краєзнавства. Поки що

триває підготовча робота.

На останніх пленумах, конференціях детально розроблялися програма,

методологічні, методичні засади і принципи створення нарисів історії міст і

сіл. У стані наукової дискусії є проблема як зробити так, аби до нового видан-

ня ввійшли ґрунтовні нариси про всі населені пункти й навіть про ті, які з

плином часу та за різних обставин зникли з карти України, як достовірно, без

перекручень відтворити біографію України. При підготовці цього багатотом-

ного видання спілці, безперечно, знадобиться й допомога багатьох

міністерств і відомств, творчих спілок і громадських організацій, науковців та

краєзнавців української діаспори, яка в XX ст. активно видавала численні

книжки про окремі міста і села України і накопичила значну базу для

регіональної історії. В деяких областях вже розпочато роботу з видання літо-

пису рідного краю. Слідом за вже згаданою всеукраїнською конференцією в

Донецьку, 2002 р. у Коростені відбулася конференція "Історія міст і сіл Ве-

ликої Волині". Результатом роботи цього представницького форуму стало

видання двотомника матеріалів про теоретичні, наукові і методичні засади

створення нарисів, присвячених населеним пунктам Волинської землі.

Подібні конференції доцільно б організувати найближчим часом у всіх

регіонах України. Вони, на нашу думку, стали б своєрідною школою для ав-

торських колективів з питань підготовки обласних томів.

Слід зазначити, що місцеві дослідники ведуть активну роботу у цій

справі. Днями відбулася презентація ошатного тритомника, присвяченого

населеним пунктам Броварського району Київщини. Трохи раніше побачили

світ ґрунтовні праці про історію Теофіпольщини та Дунаєвеччини (Хмель-

ницька обл.), Валківщини (Харківська обл.), сіл Германівки і Мар'янівки та

чимало краєзнавчих видань про окремі міста і села всіх регіонів України. Но-

вообраній президії спілки разом з НАМ України слід прискорити розробку

відповідних документів, пов'язаних з підготовкою цього унікального видан-

ня.

Слід зазначити, що завдання подальшої розбудови Української держави

в XXI ст. істотно посилюють роль і значення спілки в новітніх історичних

умовах. У розгортанні краєзнавчої роботи остання має добрих побратимів і

однодумців в особі багатьох органів державної влади, наукових і освітніх ус-

танов, громадських організацій, які усвідомлюють, що розвиток краєзнавчо-

го руху є справою величезної державної ваги, стосується всіх ентузіастів, хто

не може спокійно спостерігати, як нищиться рідна природа, як гинуть або

зносяться пам'ятки національної культури, як часто стираються безцінні

сторінки народної пам'яті.

Як відомо, історія всіх країн і народів свідчить про те, що міцність кожної

нації, її існування грунтуються на патріотизмі, духовності, на любові ЇЇ наро-

ду до своєї історії та культури. Відродженню історичної пам'яті, духовності і

національної гідності має сприяти історична наука й її складова частина -

історичне краєзнавство. Саме спілка, як записано в статуті, має виховувати у

громадян почуття національної свідомості, глибокої поваги до своєї історії,

культури, мови, традицій українського народу та інших народів, пов'язаних з

ним своєю долею, шанобливого ставлення до скарбів рідної природи.

Нині, коли Україна поступово підводиться з колін, слід ще раз замисли-

тися над тим, як повніше, ефективніше використати могутній потенціал істо-

ричного краєзнавства для національно-патріотичного виховання народу й

особливо молоді. А це буде залежати і від наполегливої праці членів спілки,

їх ефективних зв'язків з державними інституціями, науковими установами і

громадськими організаціями, і перш за все з інститутами гуманітарного

профілю НАН України, міністерствами освіти і науки, культури і мистецтв,

від організаторської роботи по виконанню положень, записаних у статуті

Всеукраїнської спілки краєзнавців, і врешті, від допомоги державних органів

у центрі і на місцях, їх ставлення до історико-культурної спадщини.

Всі основні положення і завдання по розвитку історичного краєзнавства

на 2000-2010 pp. затверджено у відповідних указах Президента і постанові

уряду України. Втілити їх у життя - почесний обов'язок спілки.

Спілчанські керівники всіх рівнів, учені й аматори повинні докласти чи-

мало зусиль, аби краєзнавство у всіх його формах було високо піднесене в

Українській державі, плідно слугувало її розвитку, а добре ім'я невтомного,

безкорисливого дослідника минулого батьківщини було оточене належною

увагою і звучало гордо!

УСНА ІСТОРІЯ — галузь історичних знань, що почала інституціонально формуватися з середини XX століття, коли у США , а пізніше у країнах Західної Європи (Англія, Франція, Італія) виникли товариства усної історії (ОНА — Огаї Нізтогу Аззозіаііоп), почали виходити спеціалізовані видання, наприклад наприкінці 1960-х років у США

Словосполучення «усна історія» вперше було використане професором Колумбійського університету А. Невинсоном у 1948 році, який розумів під цим терміном збір і використання спогадів про історичні події, викладені у словесній формі. Згодом цей термін почали застосовувати як по відношенню до різних історичних традицій, що передавалися з уст в уста протягом віків, або наговорювання на аудіоносії спогадів, так і по відношенню до спеціальної дослідницької літератури, що написана на базі цих першоджерел.

На думку Д. Урсу, термін «усна історія» не можна визнати довершеним, адже межа між усною мовою та занотованим словом є достатньо умовною. Це призводить до певної неоднозначності, коли в одному випадку поняття «усна історія», «усні джерела», «усна історична традиція» розуміються як

292

синоніми, в іншому — як відмінні один від одного. Але назва «усна історія» навіть з огляду на її обмеженість усе ж залишається загальноприйнятою — дуже важко знайти більш вдале словосполучення, щоб позначити той масив різних джерел, де інформація втілена у словесно-мовну форму, мало або зовсім не фіксується писемністю.

Методологія цієї галузі історичних досліджень пов'язана з досвідом етнологічних, фольклористичних досліджень, соціологічних опитувань, анкетувань, інтерв'ю. У той же час акумулювання знання, що передається в усній формі, — один з найдавніших способів збору історичної інформації. До виникнення писемності (а у деяких народів і багато часу потому) саме в усній формі зберігалися й передавалися від покоління до покоління соціальний досвід, відомості про минуле, перші художні твори. Усна історія у вигляді епосу, оповідань, легенд, генеалогій була найбільш ранньою формою історичної свідомості стародавніх народів. Так, розповідачі в деяких африканських племенах ще в середині XX століття зберігали й передавали своїм нащадкам імена, дати і відомості про вчинки правителів, події з життя народів за останні 400 років.

За Д. Урсу, класифікація усної історії може мати такий вигляд:

— Історичні традиції давньописьменних народів Європи та Азії, що колись були усними, але пізніше збереглися у записах. До них можна віднести руські билини, саґи північних народів, епічні твори народів Західної Європи, хадиси арабів (оповідання про життя та вчинки пророка Мухамеда).

— Живі історичні традиції неписьменних і младописьменних народів Тропічної Африки, Океани, деяких народів Азії, корінних жителів Америки.

— Усна історія як історія сьогодення або недавнього минулого. Вона представлена свідоцтвами очевидців і учасників історичних подій, фіксується різними засобами запису.

— Усна історія як спонтанна народна історія, що відбиває масову історичну свідомість на рівні громадської думки.

Останній вид усної історії відповідає типу історичної свідомості, яка одержала від іспанського філософа Мігеля де Унамуно назву «інтраісторія». У своїй роботі «Про кастицизм» він відокремлює історію від інтраісторії. Історія — це події, що минають та змінюються, що пов'язані з датами, іменами, все те, що як хвилі перекочується на поверхні людського моря; інтраісторія — це глибини моря, непомітне, щоденне життя народу, події, що зберігаються на глибинних рівнях національного життя.

Свідчення очевидців і учасників різноманітних подій використовувалися під час написання історичних праць з давніх часів, однак усна історія у вузькому розумінні — як історія сучасності—виникла порівняно недавно. На думку представників усної історії, зростання її значення у другій половині XX століття пов'язане з очевидною втратою комунікативних функцій письмової інформації (зокрема, листування) під впливом розвитку засобів передачі інформації на відстані. У цьому відношенні можна стверджувати, що «усна історія — дочка сучасної науково-технічної революції» (Д. Урсу).

На формування методології усної історії впливають нові умови розвитку науки, специфіка обраного комплексу джерел. Професійне володіння предметом дослідження передбачає попереднє накопичення істориком знань, здобутих з різного роду джерел — як офіційних повідомлень, так і джерел особистого походження. Саме на цій основі можливо розробити питання для інтерв'ю, відібрати респондентів, які здатні відповісти на визначені запитання. Методика інтерв'ю та стилістика його ведення передбачають і необхідність вивчення походження, соціальної, етнічної, вікової ідентичності респондентів. Особливе місце в методології усної історії відведено методиці розшифровки записів інтерв'ю, категорізації та інтерпретації зібраної інформації. Окремою темою є

294

проблема авторського права, права використання інформації, отриманої під час інтерв'ю, яка набуває особливої гостроти для представників усної історії.

Серед переваг усних джерел над іншими прибічники усної історії відзначають такі:

— Демократизм. Усні джерела дають можливість написати історію народу, а не історію держави, панівної еліти (Д. Урсу). Усна історія надає історіографії нового важливого виміру у вигляді «людських документів» — інтерв'ю, листів, спогадів «людей з народу» (В. Коломійцев).

— Автентичність. Запис оповідань на аудіоносії забезпечує високу автентичність їхніх свідчень, що неможливо за умови використання стенографії чи інших засобів письмової фіксації. До того ж аудіозапис зберігає ряд нюансів, що можуть бути корисні для дослідника: емоційний стан респондента, особливості та тон його мови тощо.

— Унікальність. Усні джерела містять такі факти, що не можуть бути з'ясовані жодним іншим шляхом (Д. Урсу). Так, наприклад, тільки за допомогою живих свідків на Нюрнберзькому процесі були розкриті багато злочинів нацистів під час Другої світової війни.

Остання риса не є притаманною виключно усним джерелам: так само і писемне джерело може містити дані, що були б назавжди втрачені, якби не їхнє своєчасне письмове фіксування. Л. Пушкарьов відзначав:«... не може бути переваги одного джерела над іншим у розумінні його достовірності тільки тому, що одне джерело — це акт, а інше — оповідання сучасника».

Одним з основних питань, які виникають при порівнянні джерельної цінності писемних та усних джерел, є проблема надійності, достовірності, рівня суб'єктивності останніх. Не заперечуючи очевидної суб'єктивності усних джерел, прибічники усної історії стверджують таке: по-перше, деякі джерела, зокрема з соціальної історії (переписи), засновані на свідоцтвах, отриманих шляхом саме усних опитувань; по-друге, методика критичного аналізу усних джерел не тільки існує, а може бути простішою й ефективнішою, ніж у випадку з писемними джерелами; по-третє, документальні джерела також є достатньо суб'єктивними, вони доходять до нас далеко не ідеальними шляхами. Більше того, використання усної інформації дозволяє почути голос тих, хто був позбавлений його в писемних документальних джерелах, знайти деталі, які не можна було б здобути іншим шляхом, досягнути головної мети усної історії — «знайти причини, за якими відбувається історія, й з'ясувати їх до кінця» (цит. за Н. Б. Селунською). Віддаючи належне усним свідоцтвам, провідний фахівець в галузі усної історії, англійський вчений П. Томпсон відзначає: «Усна історія повертає історію людям в їх власних словах. І повертаючи їм минуле, вона допомагає в досягненні ними майбутнього».

Важливість методології усної історії підтверджується широтою діапазону напрямків дослідницької практики в цій галузі. Можна згадати біографічні дослідження, вивчення окремих соціальних, етнічних, тендерних груп. Найбільш успішно усні джерела використовуються під час підготовки життєписів. Так, наприклад, у 1951 році було зібрано 400 свідчень, записаних на магнітофон, для складання біографії Генрі Форда. Систематично збиралися усні спогади про інших відомих політичних діячів — Ейзенхауера, Кеннеді, Ганді, Неру. У 1918 році в Росії було створено Інститут живого слова, у фонетичній лабораторії якого за десять років було здійснено близько 500 записів, перш за все поетів, які читали власні твори. І хоча ця лабораторія не вирішувала джерелознавчих завдань, зібрані матеріали є важливим джерелом історико-культурної інформації. Першорядним джерелом для авторів робіт з історичного краєзнавства є усні свідоцтва, зокрема спогади старожилів. Значну користь усні оптування можуть принести фахівцям у галузі міжнародних відносин, джерела вивчення якої часто десятиліттями зберігають гриф «Цілком таємно».

Нині усна історія є галуззю історичних знань, що претендує на статус особливої сфери наукових досліджень і навчальної дисципліни. Як уважають її представники, усні свідоцтва можуть виступати повноцінними партнерами письмових джерел, що корегують дані джерел так само, як джерела корегують уявлення самих істориків.

Історична регіоналістика і краєзнавство

Стаття Г.Ф. Турченко

Г.Ф.Турченко

Вітчизняна регіоналістика і проблеми вивчення історії

Південної України

В останні роки в соціо-гуманітарних науках посилився інтерес до вивчення місцевої специфіки, зокрема, ролі регіонального фактора в суспільному житті. Поняття "регіон", поряд з поняттями "край", "область", "земля" і т.п. все частіше з’являється на сторінках грунтовних політологічних, соціологічних, економічних, етнонаціональних, історичних та інших досліджень. Це явище, серед усього іншого, є своєрідною реакцією на глобальні тенденції в розвитку сучасного суспільства, які ведуть до розширення і поглиблення світових інтеграційних процесів. Адже об’єктивний процес глобалізації супроводжується не лише здобутками, а й істотними втратами. Зокрема, він несе в собі відчутну загрозу локальним (етнокультурним, національним та іншим) спільнотам, відкриває перспективу збіднення етнокультурного фонду людства. Саме в умовах глобалізації посилюється усвідомлення необхідності збереження місцевої специфіки, що, у свою чергу, породжує зростання зацікавленості широкої громадськості і спеціалістів регіональною проблематикою.

Ця тенденція не могла обійти Україну, яка після проголошення незалежності, не утвердивши як слід свою ідентичність, потрапила під вплив глобальних нівелюючих факторів. Навіть поверхове ознайомлення із станом сучасної української науки переконує, що її еволюція супроводжується розробкою не лише загальноукраїнської проблематики, а й посиленням інтересу до стану справ в окремих областях, краях, регіонах України – словом, осмисленням її територіальної розмаїтості. В 1994 р. на Міжнародній науково-практичній конференції у Києві обговорювалися методологічні та теоретичні проблеми регіоналістики як міждисциплінарного наукового напрямкуⁱ. З’явилися праці, присвячені названій проблематиці. У цьому напрямку особливо плідно працює Ярослава Верменич – авторка новаторської монографії "Теоретико-методологічні проблеми регіоналістики в Україні"ⁱⁱ.

Проблемами регіоналістики інтенсивно займаються і наші сусіди – російські вчені. В Російській Федерації впродовж останніх років відбувся справжній бум навколо проблем регіоналістики. В 1994 р. в рамках Аналітичного управління при Президентові РФ почала діяти спеціальна програма "Регіоналістика". Розробляючи структуру нового адміністративно-територіального поділу, автори намагаються всебічно враховувати місцеву специфіку і минулий досвід районування. В Росії і за рубежем відбулося декілька наукових конференцій, присвячених проблемам регіональної історії, історико-культурному краєзнавству і його історіографії, викладанню краєзнавства в школах і вузах, історії, культури російської провінції, минулому і сучасному окремих населених пунктівⁱⁱⁱ. Зокрема, наприкінці весни 2000 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція "Краеведение в России (1890-1990): Истоки, проблемы, возрождение". Влітку того ж року проблеми методології регіональних досліджень стали предметом спеціального обговорення на міжнародному семінарі в Санкт-Перербурзькому університеті.

Ці форуми вчених у двох сусідніх пострадянських країнах стали відображенням важливого процесу – формування в структурі наукових знань нового комплексного (міждисциплінарного) напрямку – регіоналістики (регіонології). Органічною частиною загальної регіонології є історична регіоналістика. Все більше академічних і вузівських істориків, аматорів-краєзнавців стали звертатися до минулого окремих регіонів своїх країн, прагнучи знайти відповіді на актуальні питання місцевої і загальнонаціональної історії.

В даній статті, автор, враховуючи тенденції в соціо-гуманітарних науках, робить спробу в загальних рисах охарактеризувати місце і роль регіоналістики в сучасній історичній науці, прагне окреслити можливості, які вона відкриває для вивчення минулого України, виявляє підстави поділу України на історичні регіони і окреслює деякі проблеми вивчення південноукраїнського регіону.

Формулюючи завдання. автор свідомий того, що увага до місцевої проблематики не є принципово новим явищем для української історіографії. Вона має досить давню традицію. Зокрема, початки цієї традиції можна виявити ще в землеописаннях ХVІІІ ст. (економічно-статистичні, географічно-історичні, історико-статистичні та інші описи намісництв, губерній, міст та інших населених пунктів тощо).

Регіональна різноманітність України знайшла відображення і у працях українських істориків ХІХ – поч. ХХ ст. Зокрема, Володимир Антонович започаткував напрям у вітчизняній історіографії, який передбачав вивчення України за регіональним принципом. Цей принцип історик назвав "земельним". В працях Дмитра Багалія використовується інше поняття – "область", а його метод одержав назву "обласницьким". Михайло Грушевський після свого повернення в 1924 р. в Україну ввів в науковий обіг термін "історичне районознавство". Драматичні перипетії загальноукраїнської історії висвітлюється цими істориками з урахуванням різноспрямованості політичних і соціально-економічних тенденцій в різних регіонах країни. Немало уваги ці історики приділяли і Півдню України.

Інтерес українських істориків до місцевої історії не випадковий. В історії України регіональний фактор проявив себе як надзвичайно стійким і потужним. Історично українське суспільство складалося як досить сегментоване, у тому числі територіально. Регіоналізм проявлявся в культурі, традиціях, звичаях, особливостях ментальності і політичних симпатіях населення тощо. Його вплив відчувався протягом багатьох століть. "Україна вступила в 19 століття, – зазначив Олександр Оглоблин в статті "Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)", – як конгломерат кількох відмінних історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю"^iv. Формування "українського територіального масиву" історик вважав

України було довгим і суперечливим явищем. Вплив регіонального фактора все ще гостро відчувається сьогодні і, без сумніву, буде помітним досить довго. Необхідність наукового осмислення історичного минулого окремих регіонів України в нинішніх умовах диктується нагальними потребами становлення молодої держави. Регіональні інтереси і сьогодні пронизують всі сторони економічного і суспільно-політичного життя України. При цьому вони досить часто не співпадають і перебувають у стані латентних чи відкритих конфліктів. Пояснити походження і сутність регіонального поділу України, різноспрямованості інтересів її регіонів – завдання істориків. Лише засобами історичної науки можна визначити, наскільки сучасна територіальна конфігурація регіонів і регіональні ідентичності, що склалися на її основi, відповідають історичним традиціям і загальнонаціональним потребам, як вони співвідносяться з перспективами розвитку України, впливають на них, забезпечують державну цілісність країни. Комплексне дослідження регіонів є необхідною передумовою відтворення історії України у цілому.

У зв’язку з цим виникає питання про зміст базового поняття історичної регіоналістики – історичний регіон країни і його співввідношення з іншими близькими поняттями, зокрема поняттям край, що традиційно використовується в історичному краєзнавстві. Це дуже важливо, адже "за "іменем" наукового напрямку, – слушно зауважує Т.Попова, – вимальовується діапазон його інституціонального поля"^v.

В російській історіографії не склалося єдиної точки зору щодо змістового наповнення термінів регіон і край і, відповідно, об’єкта краєзнавчих і регіонознавчих (в російській історіографії більше поширений термін "регіонознавство", ніж "регіоналістика"). Дуже часто те, що протягом минулих десятиліть називали краєзнавством тепер сприймають як регіонологія. Виникла навіть своєрідна лексична новація – регіональне краєзнавство. Разом з тим, в академічній науці існує стійка тенденція пов’язувати вивчення регіонів з фундаментальним знанням, а краєзнавству відводити прикладну роль – навчально-просвітницьку, пам’ятнико-охоронну, яка здійснюється ентузіастами в межах адміністративно-територіальних частин країни^vi.

В українській історіографіїї також не склалося домінуючої точки зору щодо змісту базових термінів, які застосовуються в регіоналістиці і краєзнавстві. Досить часто поняття історичний регіон продовжує використовуватися як синонім поняття край. Це дає підставу для ототожнення історичної регіоналістики з історичним краєзнавством.

У свій час таке ототожнення не викликало заперечень. Але на нинішньому етапі еволюції історичної науки, яка супроводжується як диференціацією наукових знань, так і їх інтеграцією, що вимагає освоєння нової і уточнення традиційної наукової термінології, таке ототожнення багатьма спеціалістами вже не сприймається як виправдане. Достатньо розглянути зміст традиційних краєзнавчих досліджень в Україні і співставити його з проблематикою сучасних історико-регіонознавчих студій, щоб виявити досить істотну різницю між ними. Загальновідомо, наприклад, що краєзнавство схильне до мікросюжетів, детального опису окремих населених пунктів, невеликих районів, ґрунтується на масовому аматорстві, надихається любов’ю до "малої батьківщини" і орієнтується на виховну діяльність, в той час як історична регіоналістика прагне зберегти за собою сферу наукових досліджень минулого дещо ширших територій (регіонів), визначення їх впливу на розвиток сусідніх і віддалених областей (регіонів) і країни в цілому, вплив регіонів на міжнародну ситуацію (якщо він проглядається), розробку критеріїв регіонального поділу, напрямки регіональної політики центру і реакцію на неї на місцях (в регіонах) тощо. Російський дослідник С.О.Шмідт на Міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі в 2000 р. сформулював висновок, який конкретизує цю очевидну різницю: "Регіонологія – комплекс ширших і менш конкретизованих знань, ніж краєзнавство..."^vii.

Однак, ця відмінність не може бути підставою для протиставлення краєзнавства і регіоналістики. Багато залежить від наукового рівня краєзнавчих досліджень, фахової кваліфікації краєзнавців. Якщо цей рівень достатній, добуті краєзнавцями знання можуть бути включені в систему регіоналістики і в систему знань про країну в цілому^viii. В такому випадку краєзнавство, регіоналістика і національна історія можуть сприйматися не лише як знання про різні об’єкти, а і як різні рівні узагальнень про один об’єкт – країну. Разом з тим, слід визнати існування сильного зворотного зв’язку – успіхи, чи проблеми в дослідженні національної історії стимулюють краєзнавчі і регіонологічні пошуки.

Враховуючи зазначені вище труднощі у розмежуванні змісту понять історичне краєзнавство і історична регіоналістика, Ярослава Верменич пропонує визначити базовим терміном, який "перекриває" уживане в історичному краєзнавстві поняття "край" і в той же час дозволяє чітко виокремити премет і об’єкт аналізу історика-регіоналіста, дефіницію "історико- географічний регіон". З цією пропозицією можна погодитися.

За Ярославою Верменич – історико-географічний регіон має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується специфічною самосвідомістю, спільними територіальними інтересами, домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян. Регіони розрізняються і за специфікою політичної культури. На грунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, якому притаманний своєрідний "регіональний патріотизм"^ix.

Розробка критеріїв регіонального поділу країни – необхідна передумова вивчення регіону. Зазначене вище визначення Я.Верменич ( як, до речі, і визначення інших авторів) занадто абстрактне, щоб бути інструментом для такого поділу. Але воно може стати орієнтиром для нього.

Цілком очевидно, що коли мова йде про територіальний масив, який характеризується як певний історико-географічний регіон, то об’єднавчі фактори слід шукати як в фізичній географії території (досить консервативної, малозмінюваної протягом тривалого періоду), так і в соціально-економічній і соціокультурній спільності минулих поколінь, особливостях територіального положення цих регіонів у системі їх відносин з сусідніми регіонами і порубіжними країнами протягом достатньо тривалого історичного періоду. Саме це робить регіональні особливості довготривалими факторами історичного процесу, а в умовах України – чи не найстарішими і не найактивнішими.

Виникає також питання, з чого слід виходити, де шукати “відправну точку” при виділенні на карті країни історико-географічних регіонів. Адже наявність регіонів передбачає існування певного центрального пункту. Цим місцем може служити (в залежності від історичних особливостей ) політичний, культурний, економічний чи географічний центр країни. Для України такою відправною точкою є її історична столиця, якою, принаймні, декілька останніх століть, був і залишається Київ.

Серед критеріїв визначення історичних регіонів України базовим слід визнати, перш за все, географічне розташування території по відношенню до обраного центру: Схід-Захід – Південь-Північ; Лівий берег Дніпра – Правий берег. На цю своєрідну географічну матрицю накладаються природно-кліматичні особливості окремих територій: Лісостеп – Степ –Гори; клімат, рослинність, тваринний світ та ін. Це та стійка, стабільна основа, на якій відбувався процес формування суспільства з урахуванням його етнічного складу, розміщення в розрізі різних типів населених пунктів тощо. Іншим важливим критерієм поділу є географія виробництва і господарських зв’язків з іншими територіями України і з зарубіжними країнами (економічна географія). Наступний критерій пов’язаний з особливостями політичної географії території – політичним кордонами і адміністративними межами в їх динаміці; впливом міжнародного фактора і зворотного впливу регіону на міжнародну ситуацію. На підставі комплексу цих критеріїв визначаються ареали, що виділяються історичними особливостями і які пропонуються називати історико-географічними регіонами.

Всі ці критерії, за виключенням першого – природно-кліматичних особливостей, перебувають у стані постійних змін, що перетворює межі історико-географічних регіонів в досить рухливу і часто недостатньо чітку лінію.

Не вдаючись до технології окреслення історичних регіонів на карті України, зазначимо, що у новітній історіографії немає усталеної точки зору щодо їх територіальної конфігурації і кількості. Це цілком зрозуміло. Для кожної історичної епохи ця кількість і конфігурація свої. В запропонованій читачу статті автор виходить з загальноприйнятої позиції, що в межах сучасної України у ХІХ – ХХ ст. існувало п’ять великих історико-географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Західна Україна, Південна Україна.

ПАРАДИ́ГМА (от греч. παράδειγμα, «пример, модель, образец») — с конца 60-х годов 20-го века этот термин в философии науки и социологии науки используется для обозначения исходной концептуальной схемы, модели постановки проблем и их решения, методов исследования, господствующих в течение определённого исторического периода в научном сообществе.

Т.Кун Структура научніх революций

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК

Доктор исторических наук, профессор Львовского университета им. И. Франка. Директор Института исторических исследований Львовского государственного университета им. И. Франко, гость- профессор Центрально-Западного Института в Будапеште, Сенатор и заведующий кафедрой истории Украины Украинского Католического Университета (г. Львов), Первый вице-президент Международной ассоциации украинистов (МАУ). Соредактор Украина модерная.

Автор целого ряда книг по истории Украины, несколько лет преподавал в Колумбийском университете и Гарварде.

Автор книги Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота. Книга заняла первое место в рейтинге Лучшая украинская книга в жанре документалистики журнала Корреспондент за 2007 г.

Ярослав Грицак является одним из наиболее активно и продуктивно работающих историков Украины (свыше 400 публикаций), известен также своими публицистическими произведениями.

Проживает во Львове.

Робота “Нарис історії України: формування модерної української нації”. Теза про принципову нормальність української історії. В ній було лиха і проблем не більше, ніж в багатьох європейських історіях.

Пропонує починати новітню історію не з 1917 р., а з 1914 р.

РОМАН ШПОРЛЮК - відомий історик, автор багатьох наукових статей та монографій на теми української історії, зокрема внаукових колах є відомою його книга "Між комунізмом і націоналізмом".

Народжений у Гримайлові Тернопільської області, професор Роман Шпорлюк на початку 30–х рокив виїхав до Польщі, де закінчив теологічні студії. Згодом навчання в Оксфордському університеті, де його науковим керівником став віджомий політісторик Ісайа Берлін, переїзд до Сполучних Штатів Америки, та захист докторату докторату з політичної історії. Займає посаду в Мічіганському університеті, викладаючи російську та східно–європейську історію ХІХ — ХХ століття. З 1990 року проф. Шпорлюк — професор кафедри історії України ім. М. Грушевського у Гарвардському університеті.

Лекция «Становление новейшей Украины: европейское измерение» профессора Гарвардского университета (США) Романа Шпорлюка, прочитанная в Кембриджском университете (Великобритания), открыла первый в истории этого серьезного заведения ежегодный лекционный цикл, посвященный украинской проблематике. Цель цикла — повысить интерес научной общественности одного из ведущих британских университетов к Украине и содействовать включению в его программы украиноведческих дисциплин.

Роман Шпорлюк, профессор кафедры украинской истории им. Михаила Грушевского Гарвардского университета, хорошо известен среди славистов мира как ведущий специалист по новейшей истории Украины. Отправным пунктом своего выступления господин Шпорлюк взял лекцию, прочитанную в феврале 1948 года знаменитым английским историком сэром Льюисом Нэмиером по случаю столетия Европейской революции 1848 года.

Нэмиер вырос в Восточной Галичине на окраине городка Скалат Тернопольской области. Как консультант британского правительства в период польско-украинского конфликта 1918—1923 гг. поддерживал украинскую сторону. Развивая тезис англичанина о значении революции 1848 года в истории Германии, Польши, Венгрии, Украины и других народов Европы, Р.Шпорлюк подчеркнул: украинцы постоянно были среди активных творцов общеевропейской истории. По мнению выступающего, «чтобы понять новейшую историю Европы, следует признать наличие в ней «украинского фактора», а также то, что формирование новейшей Украины происходило во взаимодействии с другими народами и под их влиянием». Итак, вторая важная идея лекции Шпорлюка состояла в том, чтобы бросить вызов британским ученым, призвать их начать наконец «обращать внимание на Украину».

Шпорлюк утверждает, что украинцы как отдельное действующее лицо на сцене истории еще с 1848 г. принимали участие в общеевропейском движении к современности, испробовали немало сценариев и вместе с другими народами достигли «состояния модерной нации». Интересно, что Германия занимает в схеме Шпорлюка особое и для многих неожиданно важное место. Он утверждает: украинская история ХХ столетия тесно переплелась с историей не только России и Польши, но и Германии. Объединение Германии в 1990 г., а вместе с ним и разрешение немецкого кризиса, начавшегося еще в 1848 г., совпали по времени и имели причинно-следственную связь с распадом Советского Союза и образованием в 1991 г. независимой Украины.

По оценкам организаторов, лекция профессора Шпорлюка имела успех, превзошедший самые смелые ожидания. Ведь, по его словам, для Англии Украина до сих пор остается «нацией, о существовании которой не подозревают», чем-то наподобие tabula russa — доски не столько чистой, сколько исписанной россиянами.

СХЕМА М.ГРУШЕВСЬКОГО

У російській історичній науці, особливо у 1-й половині ХХ ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського як окремих, самостійних народів не визнавалося. М. Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання, які були викладені в узагальнюючій формі у статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904) [1, 298-304]. В основу своєї схеми Грушевський поклав народ, а не державу. «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важливий, але поруч него існують інші чинники – економічний, культурний, що мають часами менше, часами більше значення від політичного, але в кожнім разі не повинні лишатися в тіні поза ним». Зміна форм суспільних і державних не припиняли розвитку народу, «який жив поза ними в тяглости й зв’язкости свого життя»[1, 299-304]. Виробивши свою схему українського історичного процесу, він весь час доповнював її, а пізніше це робили його учні, і в підсумку вона стала загальновизнаною.

М. Грушевський, всупереч офіційній історіографії, не визнавав східнослов’янської єдності та єдиної східнослов’янської мови, якої, як він твердить, «ніколи не існувало» [3]. Головним висновком авторських роздумів є думка про те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей», «кому охота їх так називати», або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «руської історії» [1, 303]. У перших томах “Історії України-Руси” Грушевський категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність», оскільки вона створила Київську державу. Він вважав, що Київська держава, право, культура були утвором однієї народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – іншої – великоруської. Критикуючи концепцію Карамзіна, історик зазначає, що відносини Московської держави до Києва можна прирівняти до відносин Римської держави до її галльських провінцій, і зовсім не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті.

Думки та ідеї вченого були реалізовані у процесі написання ним «Історії України-Руси», а також інших як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків – послідовників М. Грушевського. Разом з тим, уже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про давньоруську спадщину в історичній долі трьох східнослов’янських народів.

ДО ПИТАННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ

Національний міф

Потреба міту: дещо про національний проект України

Ігор Лосів

У громадській думці протягом XX ст. поняття «міф» було дискредитовано насамперед через утілення в життя двох тоталітарних проектів, що мали своєю основою політичну міфотворчість: фашизму й комунізму.

Перший із них ґрунтувався на містичності (найяскравіший приклад — праця германського ідеолога Альфреда Розенберґа «Міф XX століття»), другий — на науковоподібних, хоча в основі своїй також містичних, писаннях Маркса, Енгельса, Леніна.

Однак і до цих ґлобальних звершень, і після них міф залишається синонімом негативної ідеології, елементарної вигадки, хибної інтелектуальної форми.

Хоча протягом тисячоліть саме міфологічна свідомість більш чи менш вдало слугувала народам як дороговказ до майбутнього. Міф — не вигадка, він, радше, сукупність уявлень про можливу ідеальну ситуацію, можливу ідеальну країну й народ. Ба, більше — це ідеальний проект ідеальної нації, це те, що у психології особистості дослідники воліють називати «ідеал-я». Це не те, якою особистість є, а якою вона хоче, може й повинна бути. Національний міф говорить про той ідеальний образ нації, якого треба прагнути, до якого треба наближатися. Причому, це ідеал не лише майбутнього, а й минулого, котре постає в національному міфі очищеним від усього несуттєвого, випадкового, «неправильного», непритаманного нації за її суттю. Таким чином, створюється своєрідний національно-історичний «фонд героїчності», з котрого нація в тяжкі моменти свого розвитку може черпати мобілізуючі сюжети минулого, надихаючі на героїчні вчинки в сучасності. Це героїчне ідеальне минуле для кожної нації є запорукою гідного майбутнього, котре повинно орієнтуватися на високі моральні вимоги та уявлення про норму національного буття «славних прадідів великих», котрі виступають для актуальних поколінь часом як приклад, а часом як докір. Такий «фонд героїчності» створюється зусиллями й жертвами багатьох генерацій народу, і тут не спрацьовує поняття «даремної загибелі», тут ніщо не пропадає даремно й не зникає без сліду... Всі ці жертви й зусилля нагромаджуються й перетворюються на потужну силу, що століттями забезпечує нації належні орієнтири розвитку, рятує від помилок і манівців.

Суттєвою ознакою всякої здорової нації є її колективна причетність до свого героїчного минулого, до національного міфу, що сягає своїм корінням глибини віків. Адже спільне майбутнє є лише тоді, коли є і спільне минуле, причому таке минуле, котре надихає, наповнює свідомість гордістю й самоповагою. А сучасне в національному міфі потрапляє до складної системи координат подвійної відповідальності: перед минулим (предками) і майбутнім (нащадками), що цілком укладається в Шевченкову поетичну схему: «І мертвим, і живим, і ненарожденним...».

У національному «міфі» нація розповідає собі про саму себе. І якщо національний міф є свідомість про себе, то його доречно ототожнити із самосвідомістю. Коли національний міф перетворюється на самосвідомість мільйонів людей, цілої нації, він, власне, й перетворюється на національну ідею. Конкретно в наших умовах національна ідея виступає як спільна мрія про нову, вільну, заможну, цивілізовану, шановану у світі Україну, європейську правову державу.

Національний міф не є суто абстрактним, теоретичним утворенням, він впливає не лише, і навіть не в першу чергу — на структури інтелекту, розуму, а й, насамперед, на сферу людських почуттів, емоційне та несвідоме. Національний міф — не стільки колективна думка, скільки спільна віра й надія, спільне переживання.

Кожна нація у процесі свого становлення неминуче витворює свій власний національний міф, свою героїчну леґенду, котра живить патріотизм мільйонів людей. У кожній державі ми знайдемо свої ритуальне важливі події: битви, повстання, загибель героїв і т. ін. Скрізь ми помітимо і уявлення про ідеальні кордони батьківщини, найкращі періоди її історії («золотий вік»), символи як її слави («лицарі без страху та докору»), так і її ганьби: зрадники, відступники. У боротьбі нації за її буття, за її гідне місце поміж інших національний міф набуває виняткового значення, перетворюючись на потужну ідейну зброю. Адже він виправдовує націю в її власних очах, збагачує її життя надособистісним сенсом, пов'язує її минуле, сучасне й майбутнє в певну цілісність. Саме національний міф об'єднує діячів далекого минулого з нині діючими.

Часто національний міф утілюється в одну ґеніальну особистість, яка стає символом. Саме вона незрідка витворює цей національний міф чи закладає його найважливіші засади. Таку особистість, без перебільшення, можна вважати батьком нації. Для українців це, безперечно, Тарас Шевченко, котрий у своїй творчості синтезував Україну з Київської Русі, козацтва, селянських повстань, націонал-демократизму XIX ст., українського християнства й культури бароко, романтизму і просвітництва.

Цей синтез, цей «образ-ідеал» України був глибоко етнічним. Ба, більше — це була своєрідна етнічно забарвлена знакова система у вигляді загальновідчутних (а вже потім — загальнозрозумілих!) символів, загальновідомих сюжетів, переказів, історичних аналогій тощо. «Шевченків міф України» (за визначенням сучасних українських дослідників) виступав «євангельським посланням» («Блага вість») до народу, таким посланням, що мусило дати цьому народові нове духовне життя й усвідомлення власної людської та національної унікальності

Колись німецький мислитель фон Ранке сказав, що „кожний народ перебуває в безпосередньому відношенні до Бога”, себто не потребує посередників у своєму спілкуванні з матеріальним і духовним світом, є самодостатнім і самоцінним.

«Шевченків міф України» вперше виразно й чітко проголосив духовний суверенітет українства, що проявляється в культурній самостійності етносу та її усвідомленні широкими масами; в емоційно забарвленому переживанні власного бачення світу й почутті національної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу; комплексі етнокультурної повновартості.

Крім того, цей міф однозначно протиставив українців неукраїнцям, звичайно ж, не в аспекті примітивної ворожнечі, а в аспекті самоусвідомлення власних відмінностей, що дають підстави вважати себе окремим, самостійним народом.

Бо без такого протиставлення є неможливим акт духовно-національного самовизначення. Як зазначав відомий російський учений Л. Гумільов, «...етнос — це колектив, що відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і протиставляє себе всім іншим».

Духовний суверенітет етнічної культури — це не бар'єр, що відділяє її від інших, а спосіб засвоєння конкретною людською спільністю загальнолюдської духовності; це форма буття етносу в просторі світової культури. Духовний суверенітет потребує наявності власного погляду етносу на світ, мораль, політику, економіку, всесвітню історію, мистецтво тощо.

Етнос має право й повинен дивитися на світ власними очима, а не очима нехай навіть етнічно близької культури — посередника.

Утрата духовного суверенітету етносу, що має своїм підґрунтям колективно вироблений і актуально пережитий міф нації, є прологом, як свідчить історія, до втрати суверенітету політичного, бо неможливий суверенітет країни без суверенітету її культури, позаяк саме вона формує той чи інший тип особистості, тип світогляду, тип цінностей, а зрештою, і тип самої нації.

Однак сьогодні наш народ іще живе енергією того національного міфу, що склався 150-200 років тому.

Він сприяв збереженню української самобутності й спричинився до утворення української держави. Він виявився фантастично могутнім і потужним у найнесприятливіших для українців умовах.

Але XXI ст. віщує нам нові виклики, що потребують і нових відповідей, себто модерного українського міфу зразка третього тисячоліття від народження Христа.

ІСТОРІОГРАФІЯ (від грец. Ьізтогіа — оповідь про минулі події і §гарпо — пишу) — спеціальна історична дисципліна, яка вивчає історію розвитку історичних знань, історичної думки, історичної науки. Нині мають місце принаймні два значення цього терміна: 1) наукова дисципліна; 2) синонім історичних творів, історичної літератури взагалі. Розрізняють проблемну та теоретичну історіографію (І. І. Колесник), або загальну (досліджує розвиток історичних знань, історичної науки в цілому), предметну (історіографія історії окремих регіонів, країн, сфер людської діяльності) та проблемну (вивчення історії опрацювання певних наукових проблем) історіографію (М. А. Варшавчик). В останньому варіанті історіографія перш за все виконує функцію визначення перспективних напрямків подальших конкретно-історичних досліджень.

МІКРОІСТОРІЯ. Майже ціле століття у світовій історичній науці набирала обертів тенденція до аналізу великих соціальних структур, тривалих історичних процесів, пошуку закономірностей, за якими відбувається розвиток історії людства. Домінування такого підходу обумовило деперсоніфікацію історичного процесу, нівелювання культурної унікальності різних історичних епох тощо. До певного часу синтетичні побудови здавалися дослідникам оптимальним розв'язанням задач історичного пізнання. В умовах глобальних процесів, які активно відбувалися протягом усього XX століття, недостатність великих історій була майже непомітною.

Але вже наприкінці 1970-х років деякі італійські історики першими намагались усвідомити історичний процес крізь призму мікроаналізу. Задачі, які ставили перед собою ці вчені, були досить скромними, а для декого навіть сміховинними на той час. До поля їх історичного пізнання потрапили: доля будь-якої конкретної людини, взаємини в невеличкому професійному чи соціальному середовищі, подія одного дня тощо. Вибір стосунків між людьми як основний предмет аналізу суперечив усталеним в історичній науці масштабам дослідження. Свій напрям дослідники назвали мікроісторією. Зміст мікроісторичного дослідження можна порівняти з «історією, побаченою знизу». Тобто коли якийсь епізод або, як кажуть представники цього напряму, казус, проектується на весь історико-культурний контекст. Мікроаналіз містить ряд процедур і для аналізу самого соціального контексту. Ці процедури передбачають реконструкцію кола спілкування і сіток взаємовідносин, а також вияві індивідуальних чи колективних уподобань людей (Е. Гренді). Серед найбільш відомих представників цього напряму слід назвати Джованні Леві, Карло Гінзбурга, Карло Поні, Єдуарда Гренді та ін.

З середини 1980-х у Німеччині зароджується досить схожа на італійську мікроісторію історія побуту та повсякденності (А11іа^$§есЬісЬіе). У цей період декілька груп молодих учених виступили з критикою усталених в історіографії підходів до пізнання минулого. У своїх дослідженнях вони намагалися висвітлити унікальність кожної людини, хай навіть зовсім пересічної, розкрити її здатність бути творцем своєї історії. Слід підкреслити, що в працях представників цієї течії немає однозначних висновків і безсумнівних постулатів. Вони вважають, що сам мікроаналіз покликаний виявити своєрідність тих індивідів, яких вони вивчають. Доволі часто праці з мікроісгорії носять описовий характер. Німецький напрям представлений іменами таких істориків, як П. Крітде, А. Людтке, Г. Медік, Ю. Шлюбойм та ін.

Наприкінці 1980-х років інтерес до мікроісторії виявився і у Франції. Зокрема школою «Анналів» був запозичений у італійців ряд дослідницьких процедур мікроісторичного аналізу.

138

У італійських істориків, у свою чергу, з'явилися зв'язки з французькою течією «Нізіогіе де 1а уіє §іюгісііеппе» (історія повсякденного життя). Дискусії, що спалахнули з зазначеного часу в середовищі «Анналів», викликали перегляд позицій стосовно місця унікального й індивідуального в історичному пізнанні. Зміна предмета дослідження обумовила народження «нової соціальної історії», яке відбулося, за словами «Анналів» з середини 90-х років. Стосовно предмета мікроаналізу, то французький напрям, який репрезентують імена Б. Лепеті, Ж. Ревеля та ін., має свою специфіку. За визначенням Ж. Ревеля це історія автономно діючих суб'єктів, здатних вибирати стратегію своєї поведінки, здатних по-своєму переформульовувати будь-які установки; це антифункціоналістська історія, в якій, хоча і визнається значення об'єктивно існуючих структур у житті і поведінці людей, виходять зі здатності кожного з них по-своєму актуалізувати вплив цих структур (Ю. Л. Бессмертний). В англійській історіографії існує дуже близький до мікроісторичного напряму — напрям локальної історії. Його історики зосереджують свою увагу на дослідженні локальної спільноти, яка розвивається як соціальний організм/на створенні його «колективної біографії». У сучасних дослідженнях досить рельєфно виступають два підходи до аналізу локальних спільнот. Перший має за предмет дослідження життєвий шлях людини від народження до смерті, що висвітлюється крізь зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки і розглядається в контексті життєвого простору, який вона (людина) займає. Другий підхід має розкрити внутрішню організацію та функціонування соціального середовища, включеного в історичний ландшафт, соціальну екологію людини, увесь мікрокосм громади, всю різноманітність людських спільнот, а також виявити їх співвідношення між собою і соціальними стратами (Л. П. Рєпіна). Іноді такий підхід називають мікросоціальним. Проте однією з головних відмінностей англійського напряму є географічні та економічні межі, до яких має бути вписана спільнота. Серед

були досить скромними, а для декого навіть сміховинними на той час. До поля їх історичного пізнання потрапили: доля будь-якої конкретної людини, взаємини в невеличкому професійному чи соціальному середовищі, подія одного дня тощо. Вибір стосунків між людьми як основний предмет аналізу суперечив усталеним в історичній науці масштабам дослідження. Свій напрям дослідники назвали мікроісторією. Зміст мікроісторичного дослідження можна порівняти з «історією, побаченою знизу». Тобто коли якийсь епізод або, як кажуть представники цього напряму, казус, проектується на весь історико-культурний контекст. Мікроаналіз містить ряд процедур і для аналізу самого соціального контексту. Ці процедури передбачають реконструкцію кола спілкування і сіток взаємовідносин, а також вияв* індивідуальних чи колективних уподобань людей (Е. Гренді). Серед найбільш відомих представників цього напряму слід назвати Джованні Леві, Карло Гінзбурга, Карло Поні, Єдуарда Гренді та ін.

В англійській історіографії існує дуже близький до мікроісторичного напряму — напрям локальної історії. Його історики зосереджують свою увагу на дослідженні локальної спільноти, яка розвивається як соціальний організм; на створенні його «колективної біографії». У сучасних дослідженнях досить рельєфно виступають два підходи до аналізу локальних спільнот. Перший має за предмет дослідження життєвий шлях людини від народження до смерті, що висвітлюється крізь зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки і розглядається в контексті життєвого простору, який вона (людина) займає. Другий підхід має розкрити внутрішню організацію та функціонування соціального середовища, включеного в історичний ландшафт, соціальну екологію людини, увесь мікрокосм громади, всю різноманітність людських спільнот, а також виявити їх співвідношення між собою і соціальними стратами (Л. П. Рєпіна). Іноді такий підхід називають мікросоціальним. Проте однією з головних відмінностей англійського напряму є географічні та економічні межі, до яких має бути вписана спільнота. Серед істориків цього напряму слід назвати Ч. Фітьяна-Адамса, К. Райтсона, М. Постана та ін.

Значний інтерес до мікроісторичних студій на початку 1990-х

років виявився і в середовищі російських істориків. У середині 1990-х вони згуртувалися навколо альманаху «Казус: індивідуальне та унікальне в історії», який почав виходитиз 1996 року за редакції Ю. Л. Бессмертного та М. А. Бойцова У цілому підхід російських істориків до визначення змісту мікроісторичного аналізу схожий на французький варіант.

Одна з головних проблем мікроісторичного аналізу, яка об'єднує практично всі із зазначених напрямів, є дихотомія мікро- і макроісторії. Іншими словами, йдеться про проблему імплантації мікроісторичних сюжетів до макроісторичного простору. Саме ця проблема доволі часто піднімається критиками мікроаналізу. Нерідко прихильників мікроісторії звинувачують також у дрібненні історії. І хоча в теоретичному плані проблему включення мікроісторичних сюжетів до загальної історії не можна вважати досить розробленою, таке методологічне рішення є достатньо реальним. Сучасний мікроісторичний аналіз разом з аналізом макроструктур відкриває нові горизонти для оновлення змісту соціальної історії, яка, очевидно, переростає рамки субдисципліни і несе в собі широкий соціокультурний потенціал.

в історіографії проблема співвідношення макроісторії з мікроісторією довгий час знаходиться у центрі дискусії. Розглянемо деякі аспекти цього питання.

У книзі “Логічні помилки істориків” Д. Фішер пише: “Вчені, як і раніше, всерйоз сперечаються, наприклад, про те, чи треба історику узагальнювати. З тим самим успіхом можна ставити питання, чи слід історику говорити словами. Узагальнення глибоко вкорінені в його мові, в його мисленні, в його способах пояснити світ”^x.

Розмірковуючи з приводу даного співвідношення, російський дослідник М. Копосов у статті “Про неможливість мікроісторії” зазначав, що мікроісторія як логічно незалежна по відношенню до макроісторії методологічна перспектива можлива за умови виконання однієї з двох умов: якщо вона відмовиться від інтелектуальних стандартів, що передбачають узагальнення, або якщо вона виробить такі форми узагальнення, які будуть незалежні від тих, на яких заснована макроісторія. Цю другу умову можна переформулювати як створення самостійної системи історичних понять.

Оскільки виконання обох вказаних умов виявляється проблематичним, мікроісторія, фактично, можлива лише остільки, оскільки вона використовує макроісторичні поняття, і таким чином, імпліцитно відсилає до макроісторичної проблематики, іншими словами – оскільки вона є однією з дослідницьких технік макроісторії^xi. Отже, можемо констатувати, що без уваги до глобального неможливо осмислити індивідуальне.

ІСТОРИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА – напрямок (за іншими оцінками – стратегія) наукових досліджень, в основі якого лежить порівняння.

Даний термін (а також похідні від нього компаративний аналіз, компаративнйи підхід) давно став уже міжнародним і загальновживаним. Його назва присутня у найменуваннях періодичних видань, інституцій, кафедр як у світовій науковій інфраструктурі, так і на теренах СНД.

Історична компаративістика не тотожна порівняльно-історичному методу, що виступає головним, але не єдиним інструментарієм історичної компаративістики.

Компаративістську модель складають також загальнонаукові принципи (прийоми) пізнання: порівняння, співставлення, аналогія, паралелізм, інтерпретація.

Функцією компаративного аналізу є не тільки встановлення подібності і відмінностей між порівнюваними об’єктами. Головне у порівнянні полягає не у встановленні відношень, а в їх пізнанні. Одна справа – розрізняти порівнювані об’єкти, і зовсім інше – на цій базі пізнавати їх. Під цим ми розуміємо узагальнення, виявлення історичної послідовності, глибинних тенденцій, передумов і наслідків, побудову типології соціальних процесів і явищ тощо.

При компаративному дослідженні в історії у вертикальному ряду можуть розташовуватися об’єкти, що одночасно існують у просторі, і навпаки, у горизонтальний ряд можуть бути зведені об’єкти, які знаходяться у часовій послідовності один до одного.

Порівнювати можна лише однопорядкові об’єкти. Теоретично, за висловом Ярослава Дашкевича “можна порівнювати і Україну з Суматрою, але від цього вийде лише блискотливе есе – і тільки”

Компаративний аналіз спонукає до компромісного підходу, який дає змогу подолати неминучі крайнощі універсалізму або релятивізму (сумнів у можливості об’єктивного пізнання реальності).

Інтегративні процеси у сучасній історичній науці, у тому числі так звана глобальна історія, що набуває все більшої популярності, з одного боку, та проблема історичного обґрунтування національної самоідентифікації, з іншого, як взаємовиключні, на перший погляд, тенденції, сумісні якраз на базі історичної компаративістики.

Завдяки цьому історична компаративістика розвиває соціальну мудрість вченого, сприяє звільненню його від усіляких “шор”, перш за все ідеологічних, етноцентризму.

компаративний аналіз дозволяє через порівняння з іншими історіями чіткіше виявити і загальні моменти, і відмінності, що надає і суто національним інтерпретаціям більшої глибини.

Важливе значення та вагомі пізнавальні можливості має історична компаративістика і в освітній та академічній сферах. У сучасній європейській освітній культурі вона стала незамінною, як фундамент політики толерантності та розуміння своєрідностей національних дискурсів.

У цілому історична компаративістика володіє широкими пізнавальними можливостями. По-перше, вона дозволяє розкрити сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неочевидна; виявляти спільне і повторюване, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісно відмінне – з іншого. По-друге, історична компаративістика дає можливість виходити за межі досліджуваних явищ і на основі порівнянь приходити до широких історичних узагальнень та паралелей. По-третє, вона виконує функції деміфологізації, подолання етноцентризму, що важливо для української історіографії. Нарешті, компаративний підхід здатний виступати як замінник експерименту та сприяє розумінню альтернативних шліхів розвитку суспільства. На сьогодні історична компаративістика є важливим чинником освіти і запорукою узгодженої діяльності фахівців національної та світової історії.

Тому було б помилково думати, нібито єдина історична стратегія може дати історичній науці систематичну завершеність. Думати так – означало б надмірно перебільшувати роль такого підходу, призводити до його абсолютизації.

правильне застосування історичної компаративістики, яке може зробити вагомий внесок у розширення меж історичного пошуку, можливе лише за умов врахування обмеженостей напрямку, а також низки вимог, серед яких основними є: необхідність певної спільної бази, однорідності порівнюваних явищ; досягнення оптимального балансу між широтою та глибиною дослідження, використання компаративного підходу лише як одного з можливих шляхів пізнання, не допускаючи абсолютизації напрямку.

ПІДХОДИ ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

основні поняття – "схема", "концепція", "періодизація". На наш погляд схема – є універсальним, цілковитим охопленням історичного об`єкта в просторі і часі. Концепцією є провідна, основоположна ідея історії в цілому, чи окре-мої події або явища витвір (продукт) національної свідомості. Періодизація – поділ історії народу чи історичної події (явища) на періоди (етапи) розви-тку. Таким чином, поняття "схема" історії України вбирає в себе дві складо-ві: концепцію (провідну ідею) і періодизацію (поділ на періоди у відповідно-сті з концепцією).

До питання про концепцію і періодизацію новітньої історії України //Соціально-гуманітарна освіта України та шляхи її розбудови. Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін.-К.:Генеза.-С.34-37.

Для розуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники, які не дадуть загубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу.

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва "українсько-руську народність", яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України-Руси".?

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим "про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи".

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства.

Другий - перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат - загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами.

Третій період - це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною

та національною - своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття "доходить до небувалого напруження", та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація - Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби - стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період - це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий - козацько-гетьманська держава і третій - модерна українська державність, яка відродилася в 1917-1918 р.

В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію "культур" ("цивілізацій"), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих "культур" розглядають історію як взаємодію різних вікових "поколінь". Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Пропонуєься така періодизація:

• Стародавня історія - до VI ст.

• Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,

• Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

• Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.

• Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.

• Українська революція. 1917-1921 рр.

• Радянська Україна. 1921-1991.

• Україна незалежна. 1991-1999.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північ­ного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної дер­жави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) украї­нська національна державність (листопад 1917—1920 pp.); 3) утво­рення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

А тепер спробуємо більш детальніше розглянути найголовніші етапи історії України

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби — стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою. Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманська держава і третій — модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р. В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності. У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Вам пропонуєься така періодизація: a Стародавня історія — до VI ст. a Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава, a Русько-Литовське князівство. VII—XV ст. a Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст. a Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст. a Українська революція. 1917—1921 рр. a Радянська Україна. 1921-1991. a Україна незалежна. 1991-1999.

Так сталося, що розпочинати нове видання доводиться з термінологічної дискусії. До цього змушує уже сама назва – „Україна модерна”. Серед істориків України немає згоди стосовно того, який власне період української історії треба називати „модерним” (новітнім). Традиційна (дорадянська й закордонна) історіографія надавала перевагу специфічно українській періодизації – поділові на „княжу добу”, „литовсъко-польську добу”, „козацьку добу” та „добу національного відродження”. При такому підході саме поняття модерної історії” взагалі не мало місця. У радянській же історіографії цей термін вживався лише для означення подій, що сталися після жовтневого перевороту 1917 р. Новітній історії передував більш тривалий у часі період нової історії, який брав початок переважно від Англійської революції XVII ст., інколи – з часів географічних великих відкриттів та Нідерландської революції. Однак стосовно української і російської історії (у загальній схемі радянської історіографії перша трактувалася як підрозділ другої) ця періодизація ламалася: вважалося, що період феодалізму, який вживався як синонім до „середніх віків,” тривав тут аж до відміни кріпосного права у 1861 р.

Сучасна українська історична наука поволі відходить від старих радянських норм. Але старий принцип шукати початки модерної доби в Україні аж у XIX cm. зберігає свою популярність. Одне із найкращих сучасних українських періодичних видань – „Mediaevalia Ucrainica” („Українське середньовіччя”), співредактор якого Наталя Яковенко є автором одного із матеріалів і в нашому збірнику, вміщує здебільшого статті, що стосуються XVI-XVIII cm.

Значною мірою такий різнобій зумовлений майже повною відсутністю дискусій навколо періодизації української історії. Єдиним винятком була конференція українських істориків, що відбулася у травні 1978 p. y канадському місті Лондоні (Онтаріо). Однією з головних її тем стало власне питання періодизації[1]. Іван Лисяк-Рудницький, який виступав зі заголовною доповіддю, пропонував достосувати періодизацію української історії до загальної світової схеми. Зокрема, він вважав, що початок модерної доби пов'язаний з Люблінською унією 1569 p., a сама ця доба складається з „ранньоновітньої” і власне „новітньої” історії. Водорозділом між першою і другою є кінець XVIII cm.[2]

Цього підходу ми будемо дотримуватися у нашому виданні. Це, однак, не означає, що він не вимагає уточнень. Термін додерти вік”, як противага до понять „античність” та „середньовіччя”, набув загального поширення ще в XVI cm.[3] (правда, один із авторів цього збірника Вальтрауд Гайндль вважає, що це сталося двома століттями пізніше). Але твердження, що додерлий” (новітній) період у світовій історії почався з XVI ст., вимагає багато додаткових роз'яснень і застережень. По-перше, немає цілковитої ясності, які процеси вважати „модерними”, а які – „домодерними”. Вже у „Повісті минулих літ” знаходимо слова: „Старі часи минули, й от настали нові”. Головними історичними процесами, які визначили специфіку „новітніх” часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та появу двох нових великих суспільних сил – націоналізму і соціалізму[4]. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ (за винятком хіба що індустріалізації) мало свого попередника у „старих” часах.

Що суттєво, велика частина суспільних процесів, які відбувалися упродовж останніх п'яти століть, у тій чи іншій мірі були сумішшю „модерного” й „архаїчного”. Історики, які займаються новітньою добою, зосереджувалися головно на прогресі науки і техніки, індустріальному розвиткові та становленні системи капіталізму, появі нових суспільних класів, поширенні політичних прав серед широких верств населення та утвердженні демократії як системи правління, на зародженні і розвитку модерністських й авангардистських течій у мистецтві і т.п. Але наголошення на всіх цих ”модерних” процесах створило певну оптичну ілюзію. Поза увагою лишився факт, що старі, „домодерні” сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подивугідну здатність до виживання і пристосування в нових умовах, часто-густо нейтралізуючи або й підпорядковуючи собі модернізаційні процеси. Навіть Великобританія, зразок найрозвинутішого індустріального суспільства у XIX ст., не була „буржуазною” країною – владу у ній зберігала стара аристократія, представлена королівським двором і палатою лордів. Домінуючими галузями суспільного виробництва у республіканській Франції на межі двох століть залишалися сільське господарство і мануфактура. Що ж тут говорити про Росію, Австро-Угорщину й Німеччини, які до Першої світової війни залишилися монархіями! Повсюдно стара еліта втримувала політичну і культурну владу дозволяючи буржуазії робити гроші і платити податки. Найбільшою мрією багатьох промисловців і банкірів було проникнути в аристократичні кола або навіть одержати високий титул шляхом вдалого шлюбу[5].

Іншою трудністю в окресленні новітньої доби є факт існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Що стосується Східної Європи, то прийнято говорити про її „відсталість” – тобто ті ж самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди з запізненням і не мали такої інтенсивності. Щобільше, в одному й тому ж регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Отже, особливість української історії полягає в тім, що абсолютна більшість місцевого суспільства зберігала традиційний уклад життя, слабо реагуючи на великі економічні та політичні зміни. Якщо говорити коротко, українці втримали свою ідентичність великою мірою не внаслідок модернізації, а всупереч їй.

Але визнання „запізнілості” й маргінальності східноєвропейського регіону теж грішить сильним спрощенням. Воно випливає із тези, що нібито „розвинутість” е нормою, а „відсталість” – історичним збоченням. Насправді ж усе виглядає якраз навпаки: те, що Західна Європа від XVI cm. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цього погляду власне „відсталість” є радше правилом, аніж винятком для більшості народів і країн[6]. З іншою боку, не варто забувати, що саме Східна Європа (у тому числі й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти „розвинутий” Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення[7].

Ще більшої впевненості у потребі застосовувати в українській історії загальноєвропейську періодизацію додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. У XVI cm. знать і духовенство почали вживати поняття, похідні від старого латинського терміну „паtiо”, для підкреслення своєї залежності від спільної мови і спільного історичного досвіду. Первісна поняття „нації” не стосувалося усього населення, а лише тих класів, що розвинули відчуття ідентичності і почали діяти на її основі. Переломний момент настав у кінці XVIII ст., коли боротьба за національну ідентичність набрала ширшого розмаху і в неї включилися непривілейовані класи: ремісники, селяни, робітники, середні верстви і т.д.[8]

Церковні рухи і козацькі війни кінця XVI-XVII cm. є українською аналогією загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності – національної свідомості, а національне відродження XIX cm. – її трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас[9]. Якщо згодитися, що цей процес був головним в українській новітній історії[10], то, очевидно, початок модерної (чи, точніше кажучи, ранньомодерної) доби України тотожний з початком витворення цієї ідентичності, а межа XVIII і XIX cm. співпадає з кінцем „старого режиму”.

Матеріали цього збірника хронологічно покривають увесь вищеназваний період, хоч головний наголос ставиться власне на XIX і XX cm. Усі публікації є результатом дворічної діяльності Інституту історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка за 1993-1994 pp. Це доопрацьовані виступи на його науковому семінарі (статті Вальтрауд Гайндль і Майкла Кеннеді) та організованих ним наукових конференціях (стаття Джона Армстронга), матеріали запланованих досліджень (статті Василя Інкіна та Миколи Крикуна) та інші. Головною темою е формування української ідентичності та творення модерної української нації – проблема, що стоїть у центрі наукових інтересів співробітників Інституту. Висловлюємо глибоку вдячність Вічному Фондові Імені Іванни та Петра Стельмахів Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету за сприяння у підготовці збірника „Україна модерна” до видання, а Міжнародному Фондові „Відродження” – за фінансування його друку.

ОРЕСТ СУБТЕЛЬНИЙ (інтерв’ю газеті “День”)

Iм'я цього вченого, ймовірно, не потребує представлення нашому широкому загалу. Його підручник «Україна. Історія», вперше випущений в Україні п'ятнадцять років тому (в його основу було покладено Торонтське видання 1988 року), став справжньою класикою навчально-історичної літератури, перевидавався в нашій державі десятки разів (у тому числі і в перекладі російською мовою — це дуже важливо, бо сприяло правдивому, глибокому усвідомленню ключових проблем нашої історії українцями Півдня та Сходу!). Ця книга реально вплинула на суспільну свідомість громадян Української держави, котра народжувалась — і це не красиві слова, а факт. Вплинула своєю бездоганною об'єктивністю, науковометодичною глибиною (що зовсім не означає, що її нібито нецікаво читати — якраз навпаки!), спокійним, переконливим, фактично «наснаженим» патріотизмом.

Автор цієї праці (а також багатьох інших, далеко не всі з яких, на жаль, видані в Україні; нашому читачеві знайома, наприклад, блискуча монографія «Мазепинці») — іноземний член НАН України, визначний український історик, громадянин Канади (він живе в Торонто), професор Йоркського університету, почесний член багатьох престижних наукових товариств Орест Субтельний. Пан Орест, винятково зайнята людина, шкодує, що буває в Україні не так часто, як хотілось би. Проте зараз якраз такий момент! Високошанований науковець знаходиться нині в Києві, працює над низкою дослідницьких проектів спільно з Інститутом історії України НАН України. Не використати такий шанс і не зустрітися зі знаменитим істориком наша газета, звичайно, не могла. Пан Орест Субтельний люб'язно погодився дати коротке інтерв'ю кореспонденту «Дня».

— Пане Оресте! Наскільки відомо, Ви перед нинішнім приїздом востаннє були в Україні вiсiм років тому (причому відвідали тоді, зокрема, і газету «День»). Як би Ви охарактеризували ті зміни, котрі відбулися в Україні за цей час, з погляду історика?

— Бачите, під час мого попереднього відвідування України я застав ще «початкову», «первісну» стадію реалізації української державності. Звичайно, ідея української незалежності жила і стверджувала себе, проте все ж таки відчувалась певна розгубленість... То була доба хаотичного (на превеликий жаль, саме хаотичного!) переходу від однієї системи до іншої; причому багато людей в ті роки спрямовували свої погляди не вперед, а назад, розмірковуючи: а чи не краще Україні повернутись до того, що вже було? Активно шукали «третій шлях», інші різноманітні способи реалізувати державу і суспільство.

Тепер, майже через 10 років, в Україні багато змінилося. Я впевнений, що зараз вже не стоїть питання: бути чи не бути незалежній Українській державі? Адже підросло вже нове покоління, яке виховувалося в умовах утвердженої національної державності й не уявляє собі, що може бути інакше. Дуже відчутним є вплив глобалізації: те, що 10 років тому здавалося вельми далеким та абстрактним, раптом «наблизилось», і видно, що Україна вже незворотньо пішла саме цією, глобалізаційною, дорогою, отже, стає повноправним членом сучасного суспільства ХХI століття.

На мою думку, найважливіше, що впадає в очі — це інтенсивна модернізація життя, особливо у великих містах. Це перша модернізація в національній історії, яка керується самими українцями, а не ззовні, як було раніше, це досягнуто завдяки тому, що здобута, нарешті, українська державність.

— У вашій книзі «Україна. Історія» міститься, зокрема, така принципова важлива теза: невдача на шляху модернізації безпосередньо загрожує існуванню незалежної Української держави. Чи зберігає, на Вашу думку, актуальність цей висновок зараз, наприкінці 2006 року?

— Зберігає, але вже дещо меншою мірою, аніж тоді, коли він був зроблений. Глобалізація йде дивовижно стрімкими темпами, зайшла вже досить далеко, причому навіть неозброєним оком видно напрямок, в якому вона веде держави й народи. Таким чином, стоїть вже не питання? «куди йти?», а питання: «як йти?». Ускладнення, я впевнений, будуть, проте так само я впевнений у тому, що модернізація все ж таки пройде успішно.

— Що б Ви могли сказати про якість сучасної української еліти, її стан (з усіма плюсами й мінусами)?

— Можна багато критикувати цю еліту. Проте найголовнішим, на мою думку, є те, що її представники пов'язують свою кар'єру, своє майбутнє з Українською державою. Тому що раніше талановитих, амбітних людей з України тягнуло до імперських центрів — і так тривало впродовж багатьох століть! Тепер же вони залишаються в Україні і творять свою кар'єру тут, на Батьківщині, — це дуже суттєвий момент.

Інша річ, що перед українцями стоїть дуже болюче, проблемне питання: якість еліти (враховуючи відомі шляхи й способи її формування). Безперечно, ця еліта зараз, м'яко кажучи, не зовсім функціональна, не зовсім дозріла — в тому, передовсім, сенсі, що думає тільки й винятково про себе, не бачить себе частиною великої Української цілості. Я думаю, що має пройти певний час (цілком ймовірно, чималий), допоки і суспільство, і сама еліта взаємно зрозуміють одну просту, але основну річ: еліта має бути насамперед функціональною, а не просто «залишатися на верхах» і робити для себе кар'єру.

— Чи знайомі ви, пане Оресте, з серією книг з історії України підготовленою та випущеною «Днем», і яка Ваша думка?

— Незвичайно цікаві видання! Я ретельно перечитав ці книги серії «Бібліотека газети «День» і багато чого з них навчився. Можу сказати, що ці книги були і зараз залишаються унікальними для України, адже вони є корисними і для досвідченого фахівця, і для людини, котра тільки починає вивчати українську історію.

— Чи Ви залишаєтесь оптимістом в своєму баченні майбутнього України?

— Так. Я спробував у своїх відповідях обгрунтувати, чому я оптиміст. І мені здається, що події останніх років дають для оптимізму певні підстави.

О́рест Субте́льний (англ. Orest Subtelny; * 1941) — український історик

У 1973 році розпочав свою наукову і викладацьку діяльність у Гарвардському університеті (США).

Тоді ж захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії. Тема дисертації — «Зв'язки гетьмана Пилипа Орлика з Кримським ханством і з Оттоманською портою. 1710—1742».

У 1975 році за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю «Листи Івана Мазепи».

Протягом 1975—1982 рр. працював у Гамільтон Коледж. У видавництві Колумбійського університету у 1981 році надрукував монографію «Мазепинці: український сепаратизм XVIII ст.», за яку одержав премію Антоновича (1982 р.).

У 1985 році вийшла друком монографія "Проблема панування у Східній Європі: місцева знать та іноземний абсолютизм.1500-1715 ".

Починаючи з 1982 р. О. Субтельний працює професором історії та політології Йоркського університету в Торонто (Канада).

У 1988 р. видавництво Торонтського університету опублікувало книгу «Україна: історія», яка була перекладена українською мовою.