3.5.5. Стилістичний рівень тексту

Риторичні вигуки. Для ораторської мови характерні риторичні вигуки, які являють собою гасла в чистому вигляді. Наприклад: Бережіть рідну природу! Шануйте своїх батьків!

Риторичні звертання. Риторичні звертання виражають емоційне ставлення оратора до об'єкта його промови, причому оратори звертаються часто не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять: Тобі, о Вітчизно, наші душі й наші серця! До риторичних звертань можна віднес­ти й етикетні формули: Пані та панове! та ін.

Риторичні питання. Питання, відповідь на які вже закладено в самому питанні, або відповідь не потрібна, вони пе­редають роздуми автора. Наприклад: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (П.Мирний); Чи насправді сміється той, хто сміється останнім? Риторичне питання може завершувати опис якоїсь ситуації чи, навпаки, передувати цьому опису.

Антитеза — від грец. "аутібєочд" (протиставлення). Це протиставлення антагоністичних (чи ситуаційно антагоністичних) явищ. Наприклад: Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Переме­леться лихо — добро буде. Питання життя або смерті (присл.). Біси на зло посилавші бивают, а Ангели на благоє (Іпатієв літо­пис 1015 р.).

Іронія — від грец. "еірсгуєю" (прихована насмішка). Фігу­ра, за допомогою якої авторові легко натякнути на своє ставлен­ня до об'єкта, дати зрозуміти аудиторії, що він критично ста­виться до зображуваної ним людини чи явища, хоча прямо цього не висловлює. Наприклад:

Колись були Орфеї, а тепер корифеї.

А як же він став корифеєм, як не був Орфеєм?

Сам Орфей не був корифей.

Він навіть не бував у Спілці.

(Л.Костенко)

Іронія є невід'ємною складовою частиною гумору та са­тир и: зображення людей, подій та явищ у карикатурному ви­гляді; гумор базується на м'якій і доброзичливій іронії, а сатира — на гострому неприйнятті об'єкта зображення.

Каламбур — від франц. "саіетЬоиг" (гра слів) — це гра омонімією слова, яка має відтінок комізму. Наприклад: Останній зовсім не обов'язково буде останнім. Проте калам­бури більш властиві для побутового, ніж для інших видів красно­мовства.

Парадокс — від грец. "лара6оїІ,ос;" (дивний, неочікува-ний). Парадокс — це неочікуване судження, висновок, що різко розходяться з загальноприйнятою думкою чи з логікою попе­реднього тексту. Одним з найвідоміших є парадокс Сократа: Я знаю, що я нічого не знаю.

Е п і с т р о ф а — від грец. "єяютрофт]" (обертання, поворот назад) — риторична фігура, що складається з повторення одного і того ж слова чи звороту. Наприклад: Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе (Л.Українка). Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! — кликнув із несказанним жа­лем. — Якби ви були завернулися! (О.Кобилянська).

Д і а ф о р а — від грец. "оіафора" (розрізнювати) — це різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання. Наприклад: Нам обіцяли, що ціни підвищуються тимчасово. Тимчасово — означає назавжди.

А н а ф о р а — від грец. "ожїфора" (винесення вгору) — лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на по­чатку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків). Напри­клад: Голос Господній із силою, голос Господній з величністю.

Голос Господній ламає кедрини, голос Господній трощить кед­рини, кедрини ливанські" (Іс. 29:4,5). Пор.:

Такої дивної отрути я ще ніколи не пила. Такої чистої печалі, такої спраглої жаги, такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги. (Л.Костенко)

Епіф ор а — від грец. "ель" (після) + "форо" (той, що несе) — зворотний анафорі прийом, повторення тих самих слів (слово­сполучень) у кінці речень (у віршах — наприкінці віршових ряд­ків або строф). Наприклад: Теплота нашого серця — тобі, Тара­се! Щира синівна любов наша — тобі, Тарасе!

Анадипло з и с (стикування) — від грец. "ауабілХшоід" (подвоєний) — лексико-синтаксичне повторення слова (слово­сполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби "підхоплюється" на початку наступного речення. Наприклад: Засоби масової інфор­мації одностайно твердять про розбудову України. Розбудова України — це наша спільна справа!

Інверсія — від лат. "іпуєгзіо" (перестановка) — незвич­ний, нехарактерний для даної національної мови порядок розта­шування слів. Використовується з метою привернути увагу слу­хача. Наприклад: Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана (Н.Рибак).

Обрив. Перервана мова: коли йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше (часто виражається крапками). На­приклад: / пригадалося йому рідне село під стріхами... потім ба­гатоповерхові будинки над зеленим яром... Околиця міста, куди він перебрався жити.

Апосіопеза (замовчування) — від грец. "алооіожтібід" (той, що замовчав) — обрив, що містить в собі щось невимовне, підтекст. Мова переривається тому, що потрібно щось "сховати" чи імітувати таємницю. Так, у детективі до останніх сторінок прихову­ється ім'я злочинця. Цей прийом може використовуватись, коли ора­тор хоче показати, що в нього наче перехоплює подих від чогось незвичайно болісного, радісного і т.п. Наприклад: Тут би тічьки жити.., а вони візьми та умри (П.Мирний). Я б сказав вам усю правду, але...

Еліпс — від грец. "є?Лєіі|нс;" (вада, дефект) — пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом (пор. з неповними реченнями). Як захрестити себе й навкруги, то [тоді] чорт не приступить (М.Вовчок). На письмі еліпс най­частіше позначається тире. Наприклад: Собаки щоночі вили — [тому що] вмирущого чули (П.Мирний).

П а р а л є п с и с — від грец. "ларсЛгіфід" (пропуск) — фігура, яка утворюється, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. Ця фігура часто використовується для комічного ефекту або для нищівного сарказму. Наприклад, у популярному анекдоті, в якому грають в карти ведмідь, лисиця та заєць, і лисиця, звісно, хитрує, розлючений ведмідь поперед­жує: "А хитруна будемо бити по морді, по нахабній рудій морді!" Пор. також: Я вже мовчу про те, що ви пияк і розпус­ник чи Як би то не дати зрозуміти, що наш шановний керів­ник абсолютно некомпетентний у цій справі.

Алюзія — від лат. "аііизіо" (натяк) — натяк на якийсь відомий факт. Наприклад: нитка Аріадни, Танталові муки і т.п. Звичайно алюзія є ознакою ерудиції оратора і спрямовує промову в річище високого стилю. Але слід пам'ятати, що оратор тут звертається до аудиторії, яка належить до одного з ним рів­ня, має спільний культурний код. Зловживання алюзіями в "чу­жій" аудиторії здатне лише затьмарити зміст. Алюзія може стати і засобом іронічного змалювання явища, пародії, іронії: Моєю ниткою Аріадни на сьогоднішньому іспиті був конспект лекцій, захований під сорочкою.

Р є м і н і с ц є н ці я — від лат. "гетіпізсепїіа" (спогад). Це — відгомін вже добре відомого тексту, який у всіх на пам'яті. На­приклад: От і згадали ми Івана Оверковича незлим, тихим сло­вом. Ремінісценція звичайно виступає як ознака високого стилю, але, як бачимо з наведеного прикладу, може виступати і як іроніч­ний прийом.

Ан о мін а ці я — від лат. "аппотіпагіо" (перейменування) — створення нового слова на основі двох інших, відомих слів. Най­частіше ця фігура використовується для сатиричного ефек­ту. Наприклад: перукарня + перекурити = перекурня, ухватити + приватизація = прихватизація.

Гр а д а ц і я — від лат. "§гас1аі;ю" (поступовість) — стиліс­тичний прийом, що дає змогу відтворити вчинки, думки, почут­тя або події в розвитку.

Види градації. Клімакс — розташування слів за семанти­кою зростання, накопичення: Він боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ або під твари­ну або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті (О.Кобилянська). Така поведінка не тільки негарна, вона непорядна, навіть неприпустима.

Антиклімакс — розташування слів за семантикою послаблення, або й навіть втрати ознаки: Ми не маємо права знищувати природу, навіть шкодити їй, ані на кузьку оту малу наступити, ані листочка зеленого зірвати.

Усі подані вище тропи та фігури в основному базуються на прагненні оратора чітко і ясно передати думку та емоцію. Проте в останні роки поширюється практика використання ірраціона­льно-алогічних, неправильних з погляду логіки й навіть грама­тики структур. Це, безперечно, — вплив живої розмовної мови, а інколи навіть хизування своєю невченістю. Явище зовсім не нове — уже старовинні риторики подають подібні випадки. Цікаво та­кож, що ці конструкції знаходять сьогодні певного роду обгрун­тування, узаконюються як ораторська норма¹.