3.4.1. Логічні докази автором своєї правоти

Система логічних доказів (авторитетні посилання, статис­тика, різноманітні приклади та висновки), покликаних перекона­ти слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи — індукцію та дедукцію. Індукція — хід думки від часткового до загального. Наприклад: "Василь говорить грамотно, цікаво і змістовно. Ва­силь — добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно". Дедукція, навпаки, — хід думки від загально­го до часткового. Наприклад: "Добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, Василь гово­рить грамотно, цікаво і змістовно".

Індуктивну логіку варто застосовувати тоді, коли ми узагаль­нюємо великий за обсягом статистичний матеріал, перебравши чимало прикладів. Тут приклади — ілюстрація для готової тези. Навпаки, саме теза формулюється як висновок з наведених фак­тів, їхнє узагальнення; висновок начебто формулюється на очах у слухачів, що справляє ефект співучасті аудиторії в акті мис­лення. Кожен слухач ніби сам приходить до цього висновку, хоча насправді це ми ведемо його. Так, перерахувавши відомі прикла­ди морального занепаду — наркоманію, пияцтво, проституцію, рекет, убивства тощо, ми можемо запропонувати слухачам порів­няти цю сумну статистику зі спокійним та цивілізованим жит­тям: висновок напрошується сам собою.

Можна було б піти зворотним шляхом: підкреслити, що там, де люди змалку виховані в атмосфері добра, менше ґрунту для злочинів та моральної деградації. І тоді вже наводити низку при­кладів. Перевага першого способу в тому, що тут приклади — не ілюстрація до висунутої догматичної тези, а матеріал для розу­мової роботи слухачів.

Прикладів має бути достатньо для того, що висновки не ви­глядали нечисленними, "притягнутими за вуха". Недостатня кі­лькість прикладів справляє враження, що оратор щось підтасо­вує, що йому немає чим довести свою правоту. Не можна також наводити приклади виключні, нетипові. Якщо, наприклад, десь син вбив власну матір, не варто інтерпретувати такий злочин як свідчення занепаду всього суспільства — слухачів може образи­ти, розгнівати те, що всі вони поставлені нібито на один щабель з виродком.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вда­ються до доказу за аналогією, тобто висновку від часткового до часткового. Аналогія — це умовивід, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні анало­гій є зіставлення за суттєвими ознаками (а не випадковими). На­приклад, я — учень шостого класу — не в змозі осягти матеріал підручника сьомого класу; ви — також учні шостого класу — так само не в змозі. На жаль, життя такі моделі мислення часто спростовує. Отож, з аналогією треба бути обережним.

При використанні дедукції можна також спростити, спримі-тизувати проблему, ставши, по суті, на той самий шлях, що й старогрецькі софісти. Наприклад, гасло "Ворогів революції слід знищувати!" в сполученні з відкриттям "Моя сестра — ворог рево­люції!" закликає до недвозначного рішення, але прийняти його — справа суто особистого смаку.

Логічна побудова виступу

Існують закони логіки, які оратор не може порушувати. Саме слово "логіка" (від грецького "коухкоС, — побудований на мірку­ванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Термін також пов'язаний з відомим нам поняттям "логос" — сло­во, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки:

1. Закон тотожності (всяка суть збігається сама з собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення сло­ва, уникаючи варіантів. Наприклад, якщо ми говоримо про діво­чу косу, то слово "коса" ми повинні вживати тільки у даному значенні (пор.: "коса" як інструмент косаря).

2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути одночас­но істинним та помилковим). Тобто вислови, що протирічать один одному, не можуть бути водночас істинними.

3. Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що протирічать один одному в той самий час і стосовно того ж предмета (явища, особи), лише один — істинний.

Іноді об'єднують закон протиріччя і виключеного третього у загальне положення: між двома висловами, що протирічать один одному, нема середнього (третього не дано). Наприклад: "Ця сті­на біла" і "Ця стіна рожева". Тільки одне твердження — істинне, третє — виключено.

4. Закон достатньої підстави (всяке судження, що прийма­ється, має бути належним чином обгрунтоване).

Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність. Все це дає змогу переконати аудито­рію у справедливості своєї думки.

Логічні помилки

Такі помилки виникають тоді, коли порушено вищезазначені закони логіки або ж логічні прийоми використано недобросовіс­но (софістично).

Основні види логічних помилок

1. Підміна тези (побудова виступу на неправильних погля­дах). Наприклад: "Вивчати логіку не треба, бо можна без неї прожити".

2. Недоведена основа доказу. Наприклад: "Пора відкинути церковну мораль як застарілу".

3. Визначення невідомого через інше невідоме. Наприклад: "Ат-ман — це індивідуальна проява Брахмана".

4. Подання визначення через заперечення. Наприклад: "Трам­вай збудувати — це вам не ішака купити" (І.Ільф та Є.Петров).

5. "Коло" в доказі. Наприклад: "Якщо ти цього не втрачав, то ти його маєш". — "Чи втрачав ти роги? Ні? Отже, ти їх маєш".

6. Неврахування полісемії слова. Наприклад: "Чи будемо ми сьогодні ввечері дивитися фільм? — Подивимося" (слово "поди­вимося" тут може означати і те, що співбесідники подивляться фільм, і сумнів у цьому).

7. Об'єднання неспіввідносних понять. Наприклад: "Цей чоло­вік має прекрасні жінку і авто".

8. Повторення доказу (тавтологія). Наприклад: "Цього не може бути, бо такого не може бути".

9. Поспішні висновки після недбалого перерахування фактів. Це "докази" типу: "Оскільки поруч зі слідами багать первісних людей часто знаходять рештки людиноподібних істот, це озна­чає, що саме ці істоти розводили багаття". Але логічніше припу­стити, що їх там було засмажено.

10. Модель після цього, отже, по причині цього. Наприклад: "Після ворожіння про дощ пішов дощ. Отже, ворожіння безперечно було причиною дощу".

11. Нерозрізнення об'єктів дії, визначене невмінням правиль­но побудувати речення чи встановити зв'язок між реченнями. Наприклад: "Іван — сирота. Його батько помер, коли йому було 26 років" (незрозуміло, кому — батькові чи сину).

Тобто логіка не є пусте, формальне розумування, відірване від життя. Навпаки, знання її законів і типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного й незграбного поло­ження, коли його докази нікого не переконують, бо їх недоведе­ність чи штучність, або й неконкретність може бути легко викри­та будь-якою розумною людиною, яка задасть лекторові запи­тання.

Логічні моделі, наведені вище, потрібно мати на увазі при підготовці матеріалу, складанні плану виступу, написанні тексту. Ви мусите знати, що алогічні або помилкові положення вашого виступу можуть у будь-який момент повернутися проти вас, якщо виникне дискусія. З іншого боку, негідно ораторові, який себе поважає, використовувати логічні підтасовки, аби вплинути на аудиторію.

Варто також знати, що психіка людини базується не лише на логічних моделях. Саме наше розумування є часто методом обо­рони та обгрунтування у власних або ж у чужих очах цілком ірраціональних поривань. Відомо, наприклад, що в людей, чия психіка ушкоджена, існує суїцидальний синдром, неусвідомлене тяжіння до смерті (самогубства). Так само патологічного вбивцю тягне вбивати не тому, що це для нього чимось вигідно, а тому, що так велить йому зіпсоване й спотворене почуття самоствер­дження. Параноїдальні особи, що вчиняли подібні злочини, зда­тні вельми красномовно, годинами обґрунтовувати правильність своїх лихих вчинків, але тут логіка служить безумству. З іншого боку, коли адвокат у суді закликає до співчуття злочинцеві, зма­льовує його нещасне дитинство, обставини, які привели цю лю­дину на дно життя тощо, то це є, хоча й ірраціональним, але проте людяним, і ніхто за це адвоката не осуджує.