3.4. Логічні та емоційні засади промови

Наша духовно-розумова діяльність будується на тому, що дві півкулі головного мозку спеціалізуються так: ліва півкуля "ке­рує" логіко-розумовою роботою, підрахунками тощо; права ж — роботою інтуїтивно-художньою та емоційною. Коли перед нами тип людини "розумової", в якої переважає діяльність лівої півку­лі, то це тип "сухуватої", дещо стриманої чи обмеженої в почут­тях особи. Навпаки, є люди бурхливо-емоційні, у яких, як ка­жуть, слова та вчинки йдуть поперед думок. Але переважна біль­шість людей щасливо об'єднує обидва типи духовно-розумової діяльності, належно розмірковуючи й не втрачаючи здатності від­чувати "серцем".

Існує погляд, буцімто промова має бути перш за все "емоцій­ною", насиченою живими й відкритими почуттями, інакше, мовляв, виникає враження нещирості. Ніяк не заперечуючи справедливо­сті таких вимог, зазначимо, що самими лише емоціями аудиторію переконати важко. Вислухавши емоційну, але малозмістовну про­мову, слухачі розходяться з невиразним почуттям невдоволення: начебто все було й щиро, й емоційно, але про що, власне, говорив оратор? Кібернетики, що займаються проблемами інформаційної змістовності мови, ладні навіть заперечувати будь-яку емоційність у повідомленні: для них емоції — то лише шумовий ефект, який означає брак справжньої інформації. Це, звісно, теж однобокість, бо емоція сама вже є достатньою інформацією. Але, безперечно, що, звертаючись до людей, оратор мусить прагнути переконати їх не лише власними почуттями, але й силою логіки.

Про це добре сказано у Сопера: "Під час промови важливо не те, що відбувається на трибуні, важливо, що відбувається у сві­домості слухачів. Промова — засіб; відгук аудиторії — мета. Про­мова служить цій меті, якщо вона викликає реакцію слухача. В інформаційній промові бажаний відгук — прагнення знати, в агі­таційній — воля до цілеспрямованого мислення та дії. Як можна досягти такої реакції? Двома шляхами: 1) подаючи докази, що схиляють до переконання та дії; й 2) апелюючи безпосередньо до почуттів слухача. Задля зручності назвемо ці два види впливу логічним та психологічним" (далі автор вказує, що ці два засоби впливу на аудиторію невід'ємні один від одного).

Природна цікавість людини знати причини тих чи інших явищ є основою для наших доказів. Користуючись категоріями "пра­вильне" чи "неправильне", оратор дотримується певної системи цінностей. Якщо, наприклад, промовець з самого початку засу­див смертну кару, то він вже не може робити після цього "реве­ранси" на користь даного способу покарання, твердити, що це "виправдане інтересами суспільства". Це буде порушенням логіч­ного постулату промови.

Тобто в основі логічного аналізу закладено вибір системи цін­ностей: щось ми вважаємо прямим, а щось — кривим. Так само, як у геометрії теорема будується на недоведених, але прийнятих на віру аксіомах, так і будь-яка промова має в основі своїй аксіо­логію (вчення про цінності, розділення добра та зла). Перед тим, як виступати й переконувати, оратор сам повинен чітко усвідо­мити, що він має подати як неспростовну істину. Погане вражен­ня справляє той, хто починає шукати істину безпосередньо на трибуні (якщо це, звичайно, не заздалегідь визначений риторич­ний прийом).