Євген павлович плужник

(1898 - 1936)

Є.Плужника визнано сьогодні одним з найзначніших укр. поетів ХХ ст. він – поет широкого гуманістичного болю і суму над долею безневинних жертв, незрівнянний майстер ліричного вірша – таким він увійшов у духовний світ естетично чутливого читача.Його життя було недовге й небагате на зовнішні події.

Народився Є.Плужник 26 (14) грудня 1898 р. в населеній українцями степовій слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії (тепер с.м.т. Воронезької обл.) у родині торгівця-гуртовика. У сім’ї було восьмеро дітей, Євген – наймолодший. Батько українець, з полтавських селян, завдяки своїй кмітливості та енергії „вибився в люди”, торгуючи сукном, збіжжям, вовною. Намагався всім дітям дати освіту. Мати – росіянка, померла від сухот, коли Євгенові було 7 років. Дитинство хлопчика було безбідним Навчався у кількох гімназіях у Богучарі, Ростові, Боброві. Проте затримувався в них не довго, бо літературу і історію любив і знав, а про математику і фізику слухати не хотів. Досить рано проявив літературні здібності, але ті твори не збереглися.

У 1918 р. сім’я переїздить на Полтавщину. У криваві роки громадянської війни Євген учителював, заробляючи таким чином на життя. Саме враження цього періоду і ляжуть в основу першої поетичної збірки „Дні”.

У 1921 р. Є.Плужник приїхав до Києва, де проживала сестра. Тут спочатку стає студентом ветеринарно-зоотехнічного інституту, який згодом кидає, щоб вступити до Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Відомий викладач Володимир Сладкопєвцев помітив акторське обдаровання Євгена, проте захоплення поетичною творчістю перемогло - і невдовзі хлопець обрав шлях літе­ратора, ставши професійним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, мовознавцем.

„Фатумом” майже всіх молодих членів родини Плужників був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію це обмежило можливість життєвої активності. Лікувався у Криму, на Кавказі. Проте, не дивлячись на це, велика, одна на все життя любов, що долає будь-які перешкоди, прийшла до Плужника, коли він учився акторської майстерності. Леонід Череватенко описує початок Євгенового кохання так: „У тому ж Музично-драматичному інституті ім. Миколи Лисенка одночасно з ним осягала таєм­ниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина Коваленко. У 1921 р. вона занчила історичний факультет Київського університету (КІНО), працю­вала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло себе спробувати ще й на актор­ському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди обступали її зусібіч поклонники - з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є.Плужника не було шансів. Тіль­ки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шап­кою волосся, та з чорними промовистими очима”.

Він проводжав її у гурті молоді, приходив се­ред інших гостей до кімнатки, де мешкала з ро­дичкою, сидів мовчки у кріслі, коли всі танцювали й жартували, іноді тільки кидав щось дошкульне на адресу запопадливого залицяльника. Коли ж з'явився зовсім уже недосяжний претендент на руку і серце Галини - Іван Рудницький з Відня, який кликав дівчину в блискучу європейську сто­лицю, Євген, прощаючись, на очах у всіх неспо­дівано обняв і поцілував її. Наступного дня при­йшов і пожартував: "Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино!" І жодних коментарів чи освідчень. А далі пропав на кілька місяців: виїхав учителювати до Миргорода - і жодного листа. Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос обурювалась, а потайки металася: "Що за людина? Як до нього ставитись?" Вагалась, вага­лась - і закохалась.

У жовтні 1923 р. вони побра­лися. Рідні відмовляли дівчину: "Що ти робиш? У нього ж туберкульоз, у відкритій формі!" Вона відповіла: "А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати - значить помирати, будемо разом по­мирати". Він мучився: чи має право одружуватися і піддавати смертельній загрозі кохану? Проте, це була Любов, безрозсудна володарка доль.

Вони берегли свою Любов, раділи їй. Саме Гали­на таємно віддала зошит з віршами чоловіка відо­мому критикові Юрію Меженкові, який відразу побачив, що автор - оригінальний, талановитий поет, і допоміг йому повірити в себе та почати дру­куватися. Євген Плужник став відомим і шанова­ним письменником, його твори були високомис­тецькі, філософічні, духовно багаті й неповторні: надзвичайну експресію почуттів поет виражав у коротких, наче висічених на камені, рядках.

Перші його вірші були опубліковані у1923 р. в київському журналі „Глобус” під псевдонімом „Кантимирянин”. Їх щиро привітали Зеров і Пилипович. Пізніший вірш на смерть Леніна „Він” Плужник уже підписав своїм прізвищем.

З 1924 року твори Плужника регулярно друкуються в часописах „Нова громада”, „Життя і революція”, „Червоний шлях”. Саме вони у 1926 р. склали його першу збірку „Дні”. В ній Є.П. виклав свій глибоко вистражданий погляд, на болісну проблему людського життя. Плужникові поезії представляють собою ліричні драми, де майже в кожному сюжеті – безвинна смерть (селянина і офіцера). Що до тих, хто вбиває, то „соціальне” розрізнення їх для автора, річ другорядна, - йому болить трагізм людської загибелі, обурює моральна не людяність, протиправність і жорстокість подібних розправ над безневинними і беззахисними людьми. Важливо пам’ятати, що акт поетичного правосуддя Плужник вчиняє не тільки над „генералами” та „офіцерами”, а й над представниками протилежного табору, які діяли начебто в ім’я „світлого майбутнього”, - і над цими частіше. З надзвичайною силою сказано про це в коротенькому вірші:

Притулив до стінки людину

Витяг нагана...

Придивляйсь, дітлаха, з-за тину,-

Гра бездоганна!

Потім їли яєчню з салом,

До синців тисли Мотрі груди

О минуле! Твоїм васалам

І в майбутньому тісно буде!

Таких „васалів” минулого з їхньою радісною готовністю вбивати й нищити, гнітити й принижувати людину (в ім’я ідеалів соціалістичної справедливості) було багато не тільки за часів Плужника, а й після.

Серед друзів - Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, інші письменники організації "Ланка", потім перейменованої в МАРС, до неї входитиме і сам псьменник.

Улітку 1926 р. Євген раптом захлинувся кро­в'ю. Хвороба загострилася, кров, не зупиняю­чись, ішла горлом 12 днів. Лікарі не приховували від Галини правди: "На одужання не має жодної надії. Але, щоб хво­рий не думав, що його не лікують, перевезіть у санаторій, до Ворзеля". Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка і В. Підмогильний несли хворого това­риша на ношах до залізничного вокзалу, бо везти його київською бруківкою було смертельно не­безпечно. У Ворзелі поет мав дожидати кінця.

Як пише Л.Череватенко, щовечора після роботи дружина їхала до коханого. Знала, що він, зачувши паровозний гудок, повертає голову в бік залізниці. Одного разу вона, як завжди, швидко простувала стежкою до знайомої сосни, де на розкладайці лежав чоловік, нерухомо, спиною до неї. "Все. Кінець", - майнула думка. Проте, добіг­ши, побачила очі не конаючої, а життєздатної людини. Євген посміхався, він так задивився на вивірку, яка стрибала з гілки на гілку, що не чув кроків. А коли звірятко зникло, подивився воскреслими очима і промовив: „Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна й не вмер­ти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружи­на, ти моя наречена, бо життя починається вдруге”.

Євген Плужник продовжував жити, писати, любити. Писав сміливо і мудро, жив відкрито і чесно, кохав так само талановито й сильно, як і творив. Їм з Галиною судилося прожити в парі ще 8 років.

У 1927 р. виходить друга і остання його прижиттєва поетична книжка „Рання осінь”. У 1928-1929 роках видавництво „Сяйво” двічі видає його роман „Недуга” (1928 – 2500 прим., 1929 – 3150 прим.). На кінець 20-х – початок 30-х років припадає написання „Незавершеної поеми”. Цей твір письменник дійсно не встиг дописати, тому він і залишився під такою назвою. У доробку митця є також поеми «Галілей» (У поемі «Галілей» порушується проблема вибору людиною місця в житті. Герой твору замислюється над тим, ми потрібно інтелігентові втручатися в складні суперечності доби, а чи краще перечекати, обрати тактику невтручання; чи має право гуманіст пройти повз зло? Ліричний герой по­еми Плужника - це новітній Галілей, тому й займає актив­ну позицію, утверджуючи добро як діяння. Поема будується як ліричний монолог, сповнений іронії й сарказму, гірких роздумів над сучасністю. Герой вступає у бій з кривдою й антигуманним світом) , «Канів», комедія „У дворі на передмісті”, віршова трагікомедія, „Змова у Києві”. Писав сценарії для кіностудій.

Авторитет Плужника, як поета, в цей час високий. Він входить до літературного угруповання „МАРС”, члени якого прагнули синтезувати традиції класичної літератури з вимогами нового життя. Для поетичної манери Плужника характерними були точність, лаконізм вислову, правдивість, суворість, антиліричність у зображенні дійсності. Улюблена форма - короткий, але внутрішньо просторий вірш.

Наприкінці 20-х років політична обстановка в Україні різко змінюється: від нетривалого періоду укра їнізації влада переходить до терору й геноциду щодо української інтелігенції. Після інспірованої за вказівкою згори так званої «Справи СВУ» прогриміли постріли Миколи Хвильового та Миколи Скрипника. Потім був страшний голодомор 1932-1933 років.

Того ж таки 1933 року почалися масові арешти письменників. 11 грудня 1934 р. подружжя Плужників мало переїхати у свою першу квартиру. 1 грудня в Ленінграді вбили радянського діяча Кірова (як твердять історики, злочин скоїли самі ж сталін­ські поплічники), і у відповідь почалися масові арешти "недобитків класового ворога". Для радянської влади, як і для попередньої царської, найпершим ворогом був український інтелігент - розмовляв українською, знав історію та євро­пейські гуманістичні цінності, пам'ятав більшо­вицькі обіцянки про самовизначення націй. В цей період були розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський, Крушельницькі (батько й сини) та цілий ряд інших представників української інтелігенції (28).

Невдовзі (у грудні того ж 1934 року) настав чорний час і для Євгена Плужника та його товаришів - В.Підмогильного, В.Вражливого, В.Поліщука, М.Ірчана, О.Ковіньки та ін. Євген Павлович після повідомлення про вбивство Кірова склав вузлик для в'язниці. 4 грудня, коли о пів на другу ночі у дворі зупи­нилося авто, - він сказав: "Це за мною". Обшук, прощання, останні хвилини в кімнаті, де були щасливими... Б.Антоненко-Давидович скаже, що Євген Плужник ніби був присутнім на виносі власного тіла, адже знав, що не повернеться.

Суд звинуватив їх у терорі та орга­нізації замахів на високих державних діячів і засудив спочатку до страти. День суду став радісним, бо очікуваний і навіть оголошений смертний вирок тут же було замінено на 10 років каторги - це відродило химерну віру в те, що вони з дру­жиною знову будуть разом і щастя повернеться.

У Соловецькому таборі особливого призначення хворий на сухоти Плужник пробув недовго. Перед смертю він попросив санітара-українця принести йому холодної води, сказавши: „Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру”. Так і сталося. Помер Євген Павлович Плужник 2 лютого 1936 (у день народження товариша – В.Підмогильного) від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

Остання книга віршів „Рівновага” була укладена у 1933 р., проте вийшла аж у 1966 році, коли поета було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

Творчість. Тема смерті в ліриці Євгена Плужника

Лірика Євгена Плужника дає підстави для глибокого аналізу смерті як художньо-філософського об­разу. І це не випадково: поета вразило кровопролиття 1917—1920 років, він тяжко переживав голодомори в Україні, спадковою хворобою, як і Леся Українка, був приречений на ранню смерть, зазнав сталінських репре­сій і трагічно закінчив свій шлях у таборі на Соловках. Смерть здавна є однією з основних тем філософсь­ких роздумів мудрих людей.

Існує багато філософських пояснень феномена смерті, ті з них, що тут наведено, є близькими до софістсько-образного тлумачення смерті в ліриці Євгена Плужника. Так сталося, що літературні хрестоматії, яки­ми нині користуються вчителі й одинадцятикласники - «Українське слово» (К., 1994), «Українська література» (Львів, 1994), «Атом серця» (К., 1993) - містять Плужникові вірші переважно саме цієї болючої теми. Прав­да, їх у поета таки чимало. Укладачі названих хресто­матій віддали перевагу поезіям так званого «розстрільного циклу», що в збірці «Дні», хоча тема смерті хви­лювала автора протягом усього творчого життя, зокре­ма по-новому розкрилася в ліричних збірках «Рання осінь» та «Рівновага».

У першій поетичній книжці «Дні» Плужник зображує і смерть насильницьку, яка завдається в найжорстокіший, каральний спосіб. Ідеться про революційно-воєнне ли­холіття 1917—20-х років. Розстрілюють узятих у полон українських селян-повстанців карателі. Це або такі самі українці («з-під однакових стріх»), або загарбники («офіцери»). Поет не проголошує ніяких політичних гасел — він змальовує трагедію особистості, життя якої нагло обривається, і нації, що самознищується чи роз­стрілюється чужинцями. Вирішальний, убивчий постріл, як звичайно, не описується, залишаючись за крапками (крапки в поета навдивовиж багатомовні: за ними хова­ються найважливіші події, найнапруженіший перебіг почуттів, найрізкіші антитези в полеміці, історичні алюзії, таємничість).

Ще в полон не брали тоді...

Приліпили його до стовпа...

На землі, від крові рудій,

Кривава ропа...

Автор уникає слова «смерть», заміняє його периф­разом, евфемізмом, емблемою. Убивства кояться в Україні, зде­більшого на селі («За байраком село палало»), інколи в місті («Невеличке на розі тіло»). Простір сакральний — батьківщина, земля-годувальниця. Убиті селяни на­завжди лягають там, де ними ж посіяно жито. У пара­доксальну суперечність вступають образи: «життя — жито», «смерть — кривава ропа», відбувається профа­нація сакрального простору: хлібороби вбивають один одного, втрачають життя і єдність нації, українська людина губить у собі батьківщину – стає „загубленою”.

Образ смертника створено поетом завдяки «співчуттю», «співпереживанню». Даються пор­третні деталі, уривки думок, останні спостереження і емоції людей, приречених до страти. Смерть малюється «оголеною», натуралістичною, навмисне позбавленою автором романтичних шат, як-от: громадянського под­вигу, впевненості в безсмерті власних справ та ідей то­що. Ця «оголеність» досягається широким використан­ням прозаїзмів, побутовізмів, іронії, розмовної інтона­ції. Вважається, що саме таке зображення відповідає поетиці натуралістичного імпресіонізму. Плужник не естетизує смерть.

Поет підкреслює, по-перше, що страчені не є ані професійними військовими, ані політиками, по-друге, що неприродно-трагічно закінчує життя особистість, об­ривається унікальне людське існування. Простота порт­ретних деталей увиразнює підтекстовий гуманістичний пафос віршів: «На неголенім обличчі гострі волоски»; «Передній, мабуть, ходив - так човгав: Черевики скри­вив»; «А він молодий-молодий... Неголений пух на об­личчі». Такими ж земними, уривчастими, індивідуальни­ми є останні думки й почуття приречених перед вирі­шальним пострілом: «Подивилися - поле! Ромен з тра­ви...»; «Тільки й згадав: у жінки Грошей нема на ра­нок»; «...А там десь солома дахів... А там десь Шевчен­ко і мати...».

Плужник неповторно передає особистісне, гостре переживання часу перед убивчим «плі». Звичне відчут­тя людиною плину днів, годин, хвилин втрачається («хвилина текла, не текла»), минуле і сучасне, що ось-ось обірвуться, переплітаються з майбутнім, яке не нас­тане. Так, у поезії «А він молодий-молодий...» Плужник пише:

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один - розстріляти!

А там десь солома дахів...

А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав,

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

Спробуйте уявити цю картину потрійного очікування смерті. Збірка «Дні» — це образ існування, екзистенції в ліриці по­ета. Останні миті «днів» людина переживає дивно, бо близька смерть накладає на неї свій відбиток . Біль є емоційною домінантою збірки. Боляче йти з життя від злої кулі («Ах, цей хлопчик лагідний і тихий, Що над степом ранній біль простер!»), боляче чекати на розстріл («Зціпив зуби. Блідий-блідий!»), бо­ляче мучитися розстріляному, але не добитому («Ма­буть, дуже йому боліло: Все облизував губи. Потім за­тих»). Автор застосовує театральний ефект «відчужен­ня»: він то «розчиняється» у вмираючому, то стає осторонь зі своїм власним відгуком-болем. «Біль є постійно біль! — »; «О, тихше! — Біль не вщух!» — саме в цьо­му для Плужника головна правда революцій, війн, пов­стань.

Серце ліричного героя глибоко ранить і смерть лю­дини, і байдужість до неї сучасників та нащадків. Для карателів убивство — звичне, як ремесло: «Потім їли яєшню з салом. До синців тисли Мотрі груди...» Знелюднення тих, хто вбиває, показано автором і через їх знеособлення: «Уночі його вели на розстріл», «А хтось далеко десь генералу: — Усі!». Дітлахи тих жорстоких років дивляться на розстріл, як на звичну виставу. Май­бутні ж, на думку поета, не зможуть зрозуміти біль кри­вавого минулого: «Якийсь дідок нудний напише, — Вій­на і робітничий рух...» Певно, саме поетові судилося відчути чужий біль як власний і донести його до нащад­ків, аби закликати їх до людяності.

Ліричний герой збірки «Дні» хворий на смерть. Так, у поезії «Питалась ласкаво…» химерно зображено «проростання» закарбованої в серці пам'яті: хтось «замінив» ліричному героєві очі – і він бачить не материну оселю, в якій перебуває, а мертвих по всій рідній землі: «А бачу – Безкрая скривавлена путь ...і трупи! І трупи …». Євген Плужник створив оригінальний образ-пережи­вання власної смерті. У розглянутих віршах розстрілю­вали іншого, поет був ніби свідком, «уживався», «увідчувався» в смертника, а в поезії «Це снилось?..» роз­стрілюють його самого, ліричний герой «розчиняється» в полоненому.

Це снилось?.. На тихім світанні

Багнети, і я біля стінки...

О, перші й довіку останні

Мої півхвилинки!

О ранки! Кінчається зараз

Вино нерозведене ваше!

...А в думці — який тепер вираз

На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...

І ось усміхнутись несила...

І ось не живу, не конаю...

О, правдо моя невесела!

Ліричний ге­рой гостро переживає тяглість і конечність свого часу, прощається з життям - п'янким і прекрасним, усвідом­лює, що через мить стане самим собою - смерть від­кине усі роблені маски з його обличчя. Сон обриваєть­ся, проте грань між реальним та ірреальним настільки розмита, що вони зливаються. Пережите в уяві залишає справжні карби на серці, спостереження чужих смертей забирають власну вітальну енергію - і в цьому «неве­села правда».

У збірці «Рання осінь» акцент переноситься із зоб­раження загибелі на образ смерті як природного і не­минучого кінця. З якими думками й емоціями, з яким станом душі підійти до останньої межі — ось що хви­лює поета. Від вірша до вірша відстань до смерті в ліричного героя «Ранньої осені» невблаганно скорочуєть­ся. У поезії «Все більше спогадів і менше сподівань...» він ледве відчуває, «як непомітно ближчає та грань, Що жде за нею прикінцевий спокій!». У цьому творі думка про смерть ле­тюча, рефлексія на неї суто інтелектуальна, у поезії ж «Цілий день якийсь непевний настрій...» замежовий хо­лод фізично відчувається чолом і серцем, проймає на мить усю істоту героя. Містичним «містком» від смерті до людини стають «дві морозом знівечені айстри»: «Я відчув, як, протікавши звідти, Смертний холод перебіг по жилах!»

Поет створює емблеми смерті (надмогильна плита, череп), сумно іронізує над її невідворотністю і забуттям живими мертвих. Він виводить найправдивішу універса-лію — «Це закон: замруть червоножили...»; невесело жартує — «Як у друзів не заробиш згадки — Може, не забудуть вороги!..»; у жанрі притчі розповідає про дядька-селянина, який відкидає ногою чийсь череп, що заважає косити. За Плужником, наближення смерті за­гострює відчуття життя. Поет уявляє свою передсмерт­ну мить як зупинку на шляху до останньої межі, перед­чуває сплеск емоцій, виражених лапідарним: «Я жив!»

Остання Плужникова поетична збірка «Рівновага» підносить образ смерті. Автор створює психологічні пейзажі, передає відчуття і межові емо­ційні стани. Смерть малюється не тільки кінцем життя, а й частиною іншого світу - «безформного» і «безвиразного». Містичний зв'язок з цим світом мають ніч - «смерті ложе» - і снігова пус­теля, яка дедалі частіше ввижається ліричному героєві збірки. Він мужньо зустрічає холодне дихання смерті, стоїчно приймає безнадію і знесилля як фінальну час­тину своїх «днів», яку треба пройти гідно. Поетове ліричне «Я» дуже привабливе тим, що, по-перше, є щирим, не одягає жодної маски перед читачем; по-друге, має всі людські слабкості - гостро переживає біль, виснаженість, невідворотність розлуки з коханою; по-третє, долає власним високим духом ці слабкості; по-четверте, ховає в собі якусь нерозгадану таїну, яка притягує.

Плужник зображує смерть і як вільний вибір люди­ни. Його герой не самогубець - християнське «не убий!» звернене поетом до всіх і до самого себе. У поезії «Знесилений, німий, бездушний май­же...» створено завершальну картину лицарського дво­бою. Змагалися герой і його відчай. Відчай переміг, він, за законами честі, мусить виконати останнє прохання подоланого. Герой просить не пощади, а смерті, бо смерть змиває ганьбу і перетворює поразку на славу.

Знесилений, німий, бездушний майже,

Я впав тобі до ніг... Збагни і тям!

Ти переміг! Ти подолав! Так дай же

Уславити поразку небуттям!

Вірші Євгена Плужника про смерть викликають щи­рі відгуки в душі читача і наводять на думку про необ­хідність шанування людського життя як святині та усві­домлення вбивства як трагедії особистості й нації — і завжди як своєї трагедії. Вони відхиляють завісу таєм­ниці смерті — закону існування, викликають широку га­му почуттів: від болю, страху і відчаю до спокою, ра­дості земної миті, прагнення самореалізації. Плужнико­ва лірика відкриває нам художній світ людини, залюб-леноЇ в життя і карбованої смертю.

Я- як і всі. І штани з полотна...

І серце моє наган...

Бачив життя до останнього дна

Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів! —

За мовчанням вщерть зголоднів.

Зійде колись велетенський посів

Тишею вірних днів!

Ось і не треба газетних фраз!

• Біль є постійно біль! –

• Мовчки зросте десь новий Тарас

• Серед кривавих піль!

***

Для вас, історики майбутні,

Наш біль — рядки холодних слів!

О, золоті далекі будні

Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,

Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята.

- Агов!

Якийсь дідок нудний напише,

- Війна і робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

***

Уночі його вели на розстріл.

Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.

На неголенім обличчі гострі

Волоски...

Віддалік, немов цілком байдуже,

Офіцер димок цигарки тлів.

Тільки неба хмарний, темний кужіль

Чув нудне і коротеньке — плі!

Відбулось. Мета моя далека,

Я такої смерті не боюсь! -

Зійде кров, немов всесвітня Мекка,

Для твоїх майбутніх синіх блуз!

***

Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі, — якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! —

З-під однакових стріх.

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.

Подивилися, — поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив, — так човгав:

Черевики скривив.

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

- Усі.

***

Впало — ставай до стінки! —

Сперся плечем на ґанок...

Тільки й згадав: у жінки

Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.

Бачив — нагана наставив...

Ніби виконував ролю

В нецікавій виставі.

Тільки й думок - на ранок

Хліба нема у жінки...

Ґанок.

Труп біля стінки.

***

А він молодий-молодий...

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив...

Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один — розстріляти!

...А там десь солома дахів...

...А там десь Шевченко і мати…

Долоню на чоло поклав;

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

Особливості інтимної лірики Євгена Плужника

Щось містичне є в цій історії кохання на тлі безжальної реальності часу. Надвелике кохання виходить за межі реального. Дружина Плужника Галина прожила 91 рік, перенесла багато горя і злигоднів, у війну, рятуючись від репресій, еміг­рувала, дуже скромно мешкала в Америці. Увесь цей час коханий ніби оберігав її, розпростерши крила над милою голівкою. . З листа, написаного після суду:

Галча моє! <...> Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, то сповнює мені груди велике почуття радості, - разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені 6 тільки хотілося пригор­нути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м'язах, і в серці, і в думках.

В іншому листі до коханої він пише: „Все юнацтво моє було сподіванням тебе, єдина моя; потім життя моє було сповнене коханням до тебе, любов'ю твоєю було воно прекрасне - дякую тобі, рідна; тепер знову чекатиму того часу, коли матиму право бути з тобою. І я здобуду це право, я зароблю його, я його матиму, право повернутися до життя, отже, право бути з тобою!..”. Він мав це право, та в нього силоміць забрали щастя, а тоді й життя.

Коли Євген був ув'язнений у будинку НКВС в Києві, то чув, як кричав, ідучи на розстріл, його товариш Григорій Косинка. Дружина Г.Косинки теж прожила довге життя. М.Жулинський, який зустрівся з Гали­ною Коваленко-Плужник в Америці, зазначив: „...обірвано передчасно життя поетів, а їхнім дружинам життя дароване довге чи не для того, щоб донесли вони до нас емоційні жаринки їхнього непогасимого палахкотіння”.

Може, найяскравішим спалахом у вічній Плужниковій ватрі є його інтимна лірика - невелика обсягом, як і його життєвий шлях, проте вражаюча, неповторна, чуттєва і водночас духов­на. Адже саме таким і є справжнє кохання.

Поет переважно зображує один неповторний момент в історії кохання: закоханий ліричний герой проник у мікрокосм душі жінки, його співучасть у її інтимному житті не переривається ні часовими, ні просторовими відстанями - розлука тільки загострює відчуття світу коханої. Ліричний герой переймається емоційним станом обраниці й відгукується на нього суголосною емоцією і, хоч насміхається із себе, не може цього ні пояснити, ні подолати.

Так, у поезії "Я вас, Галю, згадував сьогодні" герой відчуває, що дів-на, яка десь далеко, плаче. Сентименталь­ність руйнується само­іронією: "Смішно це..." Смішним йому видає­ться бажання розмовля­ти з дівчиною про май­бутнє, "Дивитися, як день квітневий точиться, а може, й плакати". Єдина метафора „день квітневий точиться” говорить про весну, але поряд з’являється образ плачу - тож можна визначити жанр твору як "весняна елегія".

Я вас, Галю, згадував сьогодні,

Хотілося мені вас побачити.

Все здавалося, що ви самотні

І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться

Про якесь майбутнє з вами балакати,

Дивитися, як день квітневий точиться,

А може, й плакати.

Закоханий Плужників герой "бачить" дівчину через сотні кілометрів, "чує" звуки фортепіано з-під її пальців.

Сентиментальний тихий полонез,-

І раптом вся приникла до роялю...

Не треба сліз, моя далека Галю!

Усе загоїться, забудеться, минеться,

І я піду - життям ця необхідність зветься.

Піду в далекі тихі хутори...

Чи ви згадаєте мене у Відні?

Ніхто, ніхто мені не говори,

Що єсть серця якісь близькі і рідні!

Поезія "Сентиментальний тихий полонез", яка продовжує мотив вірша "Я вас, Галю, о згадував сьогодні" (у Плужника не раз таким т чином складаються диптихи), звучить стислим я філософським монологом, який, проте, завдяки питальним і спонукальним реченням зберігає ознаки діалогу: "Не треба сліз...", "Чи ви згадаєте мене у Відні?", "Ніхто, ніхто мені не говори..."

В інтимній ліриці поета немає виняткових ситуацій, надзвичайних почуттів, натомість є неповторність миті й унікальність особистості. Ці якості в поєднанні з мистецькою оригінальністю вірша роблять нечисленні любовні поезії Плужника літературними перлинами.

Плакала вона... Натомлену спину

День ховав за дахами дач.

А я з усіх фраз пам'ятав єдину:

- Годі, не плач.

Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!

Ой, яке мертве усе в словах!

Взяти 6 серце своє - й об підлогу!-Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину

Бачила б верстви моїх шляхів...

Горбив день натомлену спину

Над горбами дахів.

З цих рядків поезії "Плакала вона..." постає банальна, знайома кожній парі картина: жінка на щось образилась, у чомусь звинуватила чоловіка. Експресію вносить друга строфа: ліричний герой уявляє, як він розіб'є своє серце об підлогу. Візія є надреальною, бо саме вона виражає справжній стан його душі, а не банальна дійсність. Жінка побачила б серце - і зрозуміла б коханого.

Узагальнювальна сентенція "Ой, яке мертве я усе в словах!" є показовою для Плужника: як поет інтуїтивного осягнення світу, він вважав, що поняття не визначають найголовнішого в я людині. Певно, тому часто використовував еліпсис - найсуттєвіше залишав у підтексті, графічно - за крапками. Або, як у цьому разі, застосовував прийом пуанта - завершував строфу коротким експресивним рядком, іноді вигуком з одного-двох звуків. Пейзаж, що обрамлює поезію, містить ще один улюблений образ поета - втоми.

Кохання у Плужника - це спалах життя поряд зі смертю. Інтимна лірика Плужника написана тим, хто хиливсь додолу, приреченим є і його ліричний герой.

Долі моєї ціна - У повітовому місті осінь...

Такий початок вірша "Долі моєї ціна...". Факт біографії поета стає метафорою. Кохання вривається в тихе згасання ліричного героя. Раптове щастя взаємності викликає в нього не радість, а співчуття до коханої, на яку відтепер „упала тінь”, бо її доля поєдналася з його осінньою долею. Твір завершується риторичним звертанням-оксюмороном "Весно моя осіння!" Поєднання непоєднуваного, щастя і неможливості щастя, розпал у час згасання - такою є любов у ліриці Євгена Плужника.

Долі моєї ціна -

У повітовому місті осінь,

А вона витягла серце, - на!

- Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!

От і знесилів.

Мало, мало хотінь!

- Сили!

А коли ж сила уся –

Шклянка насіння?

Хоч би вже спокій мені засяв,

Весно моя осіння!

Ліричний герой певен, що жінка в розлуці ікож відчуває його настрій і, незважаючи на дстань, розуміє в ньому те, чого він сам не може зрозуміти. Частина інтимних поезій Плужника складена у формі ненаписаних листів. У них за прозаїчними побутовими деталями або пейзажем - зізнання-саморозкриття, надія на суголосний відгук і розуміння. Вірш "Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі" - про самотність, журбу, біль; у поезії "Надходить дощ, шумлять бліді берези"- крізь біль проглядається надія; герой поезії "Вчора над містом летіли гуси" - стривожений осіннім летом птахів; „Четвертий день гарячий суховій” також сповнений незрозумілого болю, викликаного хворобливим станом ліричного героя.

Тільки тобі скажу, тобі одній:

Болить мені, коли жнива минули!

Незгладимий у пам'яті спогад про побачення і незмінний у своїй мовчазній спустошеності осінній пейзаж дарують ліричному героєві ду­шевний спокій ("Річний пісок слідок ноги твоєї").

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще - для мене! - не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки,-

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Спокій тлумачиться поетом як зупинка часового плину. Точкою перерваності часу є момент, який переживається заново в усій повноті.

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Наочною є деталь - листок, що ніби навіки прикипів до хвилі. Після цієї картини природ­ним є казкове порівняння, що розширює межі часопростору: "Немов ласкаві вересневі феї спи­нили час, - і всесвіт не тече..." Повертається пер-шовраження, що його викликав слідок жіночої ноги, проте вже з угамованою експресією і погамованою тугою. Ліричний герой перекону­ється в безсиллі часу перед вічним коханням:

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий - такий великий,

Що я тобі й сказати не зумів!

Іноді мотив кохання в Плужниковій ліриці ледве вгадується в поезіях про інше. Тоді він створює додатковий, щемкий психологічний підтекст, в якому - дороге серцеві переживання. Наприклад, пройнятий передчуттям смерті твір "Цілий день якийсь непевний настрій" містить образ жінки, яка принесла героєві останні осінні квіти, - тому "почуття утрати чи розлуки", що гнітить його, прочитується передусім як почуття втрати любові, розлуки з коханою.

Євген Плужник писав вірші-гімни, в яких славив жінку, кохання, молодість, красу чуттів поза контролем розуму. Як не дивно, герой Плужникової лірики відчуває повноту життя частіше у стані смертельної загрози, а не в радісний мент щастя. Поезія "Ах, флейти голос над рікою" передає настрій закоханості й захоплення: душа чоловіка блаженствує, око не сприймає жодних деталей природи, зовнішності коханої жінки, а лише всотує в себе світло, яке ллється від неї. В іншому Плужниковому гімні коханню при­страсть зображено як ріку, що має два береги.

По той бік пристрасті народжується ніжність.

О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!

Воістину прекрасен їх приділ –

По той бік пристрасті навіювати ніжність.

Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!

Розкрий обійми, наче помах крил, -

Лети й лети! Це ж те, що статись мало...

По той бік пристрасті - байдужості приділ.

Поет не створює ідеального, іконописного об­разу жінки. Дні змінюють героїню або відкрива­ють нову грань її особистості. Любов у Плужни­ка - не застигле в ідеальних високостях почуття, а постійне відкриття нового в жінці, а отже, й нових відгуків у собі на ці відкриття. Вірш "Не чуючи, перебирала ти" складається з двох строф, у яких два враження, два різні сприйман­ня жінки ліричним Я - вчорашньої і сьогодніш­ньої, хоча зображено одну мить.

Не чуючи, перебирала ти

Пожовклі клавіші,

задумана й тривожна;

Здавалося, гукни тобі: - Лети!

-І повернути вже не можна!

Та з того, як здригалася рука,

Як інколи стеналась вся ти,

Я зрозумів, що, скільки не гукай,-

Ти розучилася літати!

Показ незбагненності жінки складає психоло­гічну інтригу Плужникової інтимної лірики, надає його віршеві загадковості, викликає мно­жинність тлумачень. Кохання "стирає" знайомі риси обличчя і раптом являє героєві незнайомку. Поезія "Обутріло. В неяснім сірім світлі" при­свячена саме такій метаморфозі коханої після ночі любові. Ні, абсолютне єднання особистос­тей - ілюзія, ніби сам себе спростовує поет.

Обутріло. В неяснім сірім світлі

Твоє обличчя - дивне і чуже...

Цей профіль ніжний, щоки ці

поблідлі –

Твої невже?

Гаряча пристрасть, втома й сон

глибокий,-

Вони мов стерли з рис твоїх всі ті,

Що я пізнав крізь зустрічі і роки

У повсякденній суєті!

І ось тепер я наче вперше бачу

Усю тебе - незнану і чужу...

...Так чий же сон і усмішку дитячу

Я біля ліжка цього стережу?

Не всі інтимні поезії Плужника співвідносяться з його історією кохання до Галини Ковалеко. Йдеться не про інші поетові захоплення, а про художнє узагальнення краси і таїни жіночності. Жінка як міф – такий мотив поезії "Вона зійшла до моря...". Загадку "хто вона?" автор не хоче розгадувати і самій жінці це байдуже, коли вона наодинці близькою їй стихією. Поезія позначена еротичними мотивами, вона містить навмисне уповільнений, замиловано-картинний опис жінки, яка роздягається для купанням, оголюючи прекрасний (до речі, е античною, розкішною красою) стан.

Вона зійшла до моря. Хто вона –

Навіть самій їй байдуже віднині...

...Хіба не всі ми - єдності луна

В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух - і ось під ноги ліг

Прозорий вінчик - кинута намітка,

І на стрункім стеблі високих ніг

Цвіте жарка, важка і повна квітка –

Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги...

І знову плеск... І затихає знову...

То пальцями рожевої ноги

Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її!

Алюзія міфу про народження Афродіти з морської піни виникає з першого рядка. Її увиразнює дивне і природне єднання моря й жінки, яка пливе і пальцями рожевої ноги "вгамовує безодню бірюзову". Велич вод "відкрива обійми їй свої". Причина уявного повернення Афродіти "у шум, що породив її", суто філософська.

Інтимній ліриці Євгена Плужника притаманні поєднання емоційності з філософським розмис­лом. Емоції зображено на найвищих регістрах - біль, щастя-нещастя, утома, спокій, відчай, при­страсть, ніжність, байдужість. Поетів філософ­ський роздум завжди поєднує протилежності - духу і пориву, миттєвого і вічного, загадки і розгадки, єдності і відчуженості, життя і смерті. Містичність ("відчування" обраниці через час і простір, прозирання в її душу) оригінальне сполучається із самоіронією, а щира спонтанність вислову з лаконізмом, з художньою вагомістю кожної деталі, з версифікаційною вишуканістю і самобутністю. Банальність ситуації і розкрита в ній психологічна глибина, безперервний рух у надра особистості - своєї і обраниці ліричного героя, діалогізація монологу і драматизація миттєвого стану душі - ось далеко не всі ознаки написаної Плужником історії кохання.

Цілий день якийсь непевний настрій,

Почуття великої утрати,-

Дві морозом знівечені айстри

Ти з садка принесла до кімнати...

І, коли ці напівмерлі квіти

Ти мені на книжку положила,

Я відчув, як, протікавши звідти,

Смертний холод перебіг по жилах!

І весь день гнітить мене сьогодні

Почуття утрати чи розлуки...

І чогось думки такі холодні...

І чогось такі холодні руки...

***

Ах, флейти голос над рікою –

Цей синій день, і даль, і ти!

З тобою, світлою такою,

Як голос флейти над рікою,

Так легко навмання пливти.

Пускай же човна за водою

В роздолля синявого дня!

Це ж захват - бути молодою;

Це ж спокій - плисти за водою;

Це ж безум - жити навмання!

***

Вчора над містом летіли гуси.

Над камінним містом, вночі...

Стиснути серце мусив,-

Мовчи, безглузде, мовчи!

Досить усяких і мрій, і болів...

Адже знають про все книжки.

Чуєш,- тополі голі:

- Нишкни...

Дівчинко тиха, на мрії хвора!

Надвечірня мрія моя!

Гуси над містом летіли вчора...

А я?

***

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще - для мене! - не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки,

-Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час,- і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий - такий великий,

Що я тобі й сказати не зумів!

***

По той бік пристрасті народжується ніжність.

О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!

Воістину прекрасен їх приділ –

По той бік пристрасті навіювати ніжність.

Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!

Розкрий обійми, наче помах крил, -

Лети й лети! Це ж те, що статись мало...

По той бік пристрасті - байдужості приділ.

***

Мовчи! Я знаю. За всіма словами –

Холодний смерк, спустошені сади...

Це наша пристрасть стала поміж нами,

Нас розділяючи назавсігди!

Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий!..

Що розпач той?! Річ марна і пуста!

...Як пізно ми серця свої спинили.

...Як роз'єднали рано ми вуста.

О друже мій! Останні трачу сили,

В країні тій уявній живучи,

Де образ твій, утрачений і милий,

Де голос твій... Мовчи!

Мовчи!

Мовчи!

***

Ваш, такий наївний погляд

І широкий сукні викот

Так настроїли поета

На високий лад ліричний,

Що я міг би дуже довго

(І півголосом, звичайно)

Говорити про велику

Душ спорідненість прекрасну,

Про Любов і про Страждання

(Все з великих літер, прошу),

Тут, до речі, натякнувши

На цинізм часів останніх!

Ах, я міг би дуже щиро

Говорити про ці речі,

Коли б нудно не було нам

Вже затверджене твердити!

Тим-то, з виглядом чекання,

Тільки мовчки я дивився

У наївні ваші очі,

На широкий сукні викот...