Тривалість понаднормових робіт та частка робітників, котрі до них залучалися, в промисловості усрр у 1925/26 — першій половині 1927/28 рр.

Галузь промисловості	Відсоток працівників, що працювали понаднормово		Тривалість понаднормових робіт у годинах
	Роки
	1925/26 р.	Перше півріччя 1927/28 р.	1925/26 р.	Перше півріччя 1927/28 р.
Кам’яновугільна	39,6	42,7	176,6	96,3
Металургійна	65	36	290,4	94,4
Машинобудівна	20	12,6	304,6	91,8
Металообробна	30	20,6	204,3	89,7
Хімічна	48,1	44,1	235,8	90,7
Цукрова	42,2	16,19	320,9	112,3
Всі галузі	39,3	28,1	276,6	96,3

Якщо у 1925/26 р. майже 40% працівників державної про­мисловості УСРР працювали понаднормово (1,1 години щоден­но і 25 годин щомісячно)³⁵¹, то в 1927/28 р. — менше 30%⁵⁰. Найшвидше понаднормова праця скорочувалися у металур­гійній промисловості. За три роки, з 1924/25 по 1927/28 рр. кількість робітників-металістів, які не користувалися 42 годин­ним відпочинком, скоротилася з 56,2% до 2,7%.⁵¹

14. листопада 1927 р. ЦВК СРСР ухвалив маніфест про ско­рочення тривалості робочого дня з 8-ми до 7-ми годин при незмінній оплаті праці, але за умови підвищення виробничих норм за рахунок ущільнення робочого часу й технічного переоснащення виробництва. На тяжких та шкідливих роботах тривалість робочого дня мала скоротитися з 7-ми до 6-ти годин. Переведення підприємств на скорочений робочий день мало здійснюватися впродовж п’яти років залежно від технічних умов виробництва і завершитися до 1 жовтня 1933 р.⁵²

Первісно через низький рівень техніки й організації вироб­ництва перехід на скорочений робочий день ішов врозріз з можливостями підприємств. За даними перевірки використання робочого часу, проведеному в 1928 р., ущільненість його на Харківському паровозобудівному заводі становила 77%, по цехах Миколаївського суднобудівного заводу — 59-89%, а на підприємствах тютюнового виробництва — 50%.⁵³

Внаслідок організаційних неполадок, коли простої відбу­валися не з провини робітників, робочий день перевищував встановлені норми, особливо у вугільній промисловості, де він сягав 6-ти годин 45-ти хвилин, причому для відбійників 7-ми годин 34-х хвилин.⁵⁴

В 1928 р. частка шахтарів, переведених на 6-ти годинний робочий день, становила 39%.⁵

Аналіз понаднормових робіт, проведених у 1928 р., показує, що їх найбільша кількість припадала на галузі промисловості, що мали безперервне виробництво, причому майже половину їх становила праця напередодні днів відпочинку, коли робітники мали працювати повний робочий день через неможливість організувати нову зміну.⁵⁶ Велика кількість понаднормових робіт на підприємствах із безперервним циклом виробництва пояснювалася і тим, що при 2, 3 та 4 змінній роботі сорокадвох- годинний відпочинок не міг дотримуватися в разі «ломки» змін. Для робітників, котрі працювали один тиждень у вечірню зміну, а в наступний — заступали у ранкову, щотижневий відпочинок скорочувався до тридцяти однієї години. Щоправда, для робіт­ників інших змін у цьому випадку він подовжувався до п’ятде­сяти трьох годин. До дванадцятигодинної праці призводив невихід на роботу змінника.⁵⁷ За таких умов сорокадвохгодин- ний щотижневий відпочинок також не дотримувався.

Якщо за 1926/27 р. кількість понаднормових робіт зменши­лася, наприклад, по «Донвугіллю» з 4,7 до 4,2%, то в подаль­шому ця тенденція була порушена введенням «безперервок» і зростанням ускладнень техніко-економічного характеру⁵⁸. З її введенням «зростала й чисельність робітників, що залучалися до понаднормової праці. Зокрема на маріупольських підпри­ємствах «Південсталі» з січня по липень 1928 р. їх кількість зросла з 2,6% до 28,6%.⁵⁹

Тому твердження працівників Інспектури праці І. Мезенцева та І. Подоляніна, що вже в середині 1920-х років у великій промисловості України майже повністю дотримувалися пра­вові норми Кодексу законів про працю (за винятком понад­нормових робіт) та що «в цьому відношенні ми значно випередили пролетаріат капіталістичних держав», слід сприй­мати критично⁶⁰.

Більш реалістично Мезенцев і Подолянін оцінювали умови робот у вітчизняній промисловості: «Санітарно-технічні обста­вини праці, незважаючи на зразкове законодавство, ще залиша­ються тяжкими». Вони зауважували, що прірва між правовими нормами і реаліями повсякдення зумовлювалася спрацьова­ністю промислового обладнання, низьким санітарно-технічним рівнем виробництва, незабезпеченістю робітників засобами захисту, а також браком коштів на заміну застарілого облад­нання й організацію виробництва, згідно з правилами техніки безпеки та промислової санітарії. Тому покращання санітарно- технічних умов праці обмежувалося рядом заходів⁶¹.

Вже у середині 1920-х рр. у деяких галузях виробництва, зокрема на підприємствах легкої промисловості, почали дотри­муватися елементарних санітарно-технічних правил, які не вимагали значних фінансових витрат. Покращилося прибиран­ня, провітрювання, освітлення й утеплення робочих приміщень, почали встановлюватися умивальники і влаштовувалися душо­ві, налагоджувалося забезпечення робітників питною водою та милом. Проте у важкій промисловості, де процес відбудови виробництва відбувався повільніше, а обігових коштів було менше, навіть такі заходи не впроваджувалися⁶².

Під час обстеження умов праці робітників Донбасу, прове­деному Наркомпраці УСРР у квітні — серпні 1924 р., з’ясува­лося, що більшість правопорушень адміністрації торкалася саме недотримання правил промислової санітарії й техніки без­пеки (28% — щодо «влаштування робочих приміщень», 18% — «загально-санітарних умов», 6% — «забезпечення робітників спецодягом», 5,5% — техніки безпеки на шкідливих роботах), а решта стосувалася недотримання правил прийому і звільнення їх (12%) та забезпечення житлом. 18,8% правопорушень, за оцінкою перевірочних комісій, мали «формальний характер», тобто стосувалися недотримання правого законодавства.⁶³

Як зазначалося на І Вседонецькому з’їзді з техніки безпеки (1925 р.), умови праці донецьких гірників не відповідали елементарним санітарно-технічним вимогам. Майже 2/3 шахт погано освітлювалися, а третина — мала сильну запиленість. Причому саме в таких копальнях видобувалася половина донецького вугілля.

Гірники, котрі працювали у шкідливих умовах, не забез­печувалися виробничим одягом і питною водою. Для дотри­мання елементарних правил гігієни бракувало відхожих місць, бань та навіть умивальників¹³⁵. Причому в міру підвищення продуктивності праці санітарний стан шахт погіршувався. Якщо у 1925/26 р. видобуток вугілля збільшився порівняно з попереднім роком наполовину й досяг 78% довоєнного рівень, то забруднення шахтного повітря в декілька разів перевищило рівень 1912-1913 рр., зокрема за змістом пилу — у два рази: з 0,5-0,78 г до 0,35-1,6 г на 1 куб. м, а по вуглекислому газу — в десятки разів: з 0,07%—1,8% до 0,5%—3,8%. Найбільшої концентрації забруднення повітря сягало в місцях насипки вугілля — 3 г на 1 куб. м, причому на шахті ім. Карла Маркса воно мало максимально зафіксований рівень — 7-8 г/м³.⁶⁵

Незважаючи на потребу капітального ремонту вентиляційно­го устаткування кошторис на заходи з промислової санітарії було скорочено на третину — з 2 млн. 77 тис. руб. до 726, 6 тис. руб. саме за рахунок витрат на останній⁶⁶.

До кінця 1920-х рр. не вдалося розв’язати і проблеми освіт­лення шахт та постачання гірників питною водою. У 1927 р. лише 12,7% проходок освітлювалися акумуляторами, а решта — небезпечними для гірничих робот бензиновими лампами, причому навіть їх не вистачало. Не більше половини шахтарів були забезпечені флягами для питної води, підвіз якої здійснювався нерегулярно. Гостро стояли проблеми опалення й асенізації, не виконувалися плани з будівництва виробничих душів і приміщень для відпочинку гірників.⁶⁷

Наприкінці 1920-х рр. аналогічні умови праці існували також в інших галузях важкої промисловості. Зокрема у металургійній лише чверть заводів опалювалася, майже всі цехи погано освітлювалися. Рідкістю були приміщення для відпочинку та переодягання. Лише 57% підприємств влаштували відхожі місця. Як і на шахтах, зберігалася проблема з питною й водо­гінною водою⁶⁸. Через відсутність у цехах баків для кип’ятіння води робітники мали варити чай у відрах, які використовували на виробництві⁶⁹. Через відсутність вентиляції та приладь для охолодження повітря в 19,2% металургійних цехів воно було запиленим, у 28,5% — загазованим, у 19,3% — мало підвищену температуру, а в 5,6% — вологість.⁷⁰

Незважаючи на погіршення умов праці, робітники не забезпечувалися зручним спецодягом та надійними засобами захисту. Часто-густо останні виявлялись взагалі непридатними через невідповідність умовам виробництва. Крім того, терміни їх видачі постійно порушувались, а зобов’язання щодо ремонту й прання не дотримувалися.⁷¹ Траплялися й курйозні випадки, коли робітникам гарячих цехів видавали спортивний одяг (майки та шорти), а залізничникам — халати⁷².

Намагаючись захистити свої права, робітники відмовлялися від неякісного спецодягу та зверталися зі скаргами на адміні­страцію до преси, погоджувальних органів і третейських судів⁷³. Невирішеність проблеми зі спецодягом створювала нервовий настрій серед робітників, котрі звинувачували заводоуправління у проведенні режиму заощадження за рахунок скорочення асигнувань на заходи техніки безпеки⁷⁴. Зважаючи на низьку якість спецодягу, робітники під час укладання колективних угод, починаючи з 1927/28 р., висували вимоги щодо скоро­чення термінів використання останнього, особливо дрібного (рукавичок), та забезпечення ним працівників тих шкідливих виробництв, на яких він не передбачався.⁷⁵

Антисанітарні умови праці й незабезпеченість засобами захисту на небезпечних виробництвах спричиняли високу про­фесійну захворюваність робітників. Так, серед гірників була поширеною захворюваність на серцеві хвороби, емфізему, хворо­би очей і ревматизм, причому вона прямо залежала від ступеню запиленості та загазованості шахт. Так, на серцево-судинну недостатність страждали 72% гірників, котрі працювали у загазованих рудниках, 32% — в змішаних і лише 10% — у незагазованих. Через незадовільні санітарні умови праці 60% шахтарів були заражені гельмінтами. Звичайно після 10-12 років роботи вони втрачали працездатність та ставали інвалідами.⁷⁶

Високій професійній захворюваності сприяла й неналагодже- ність професійного відбору. Тому хворі робітники часто-густо призначалися на роботу, що не відповідала стану їхнього здо­ров’я.⁷⁷ Лише в 1927 р. на промислових підприємствах, де підліт­ки працювали на шкідливих виробництвах, і у великих школах ФЗУ було введено посади лікарів, які мали займатися професій­ним відбором та надавати першу медичну допомогу робітникам⁷⁸.

Спрацьованість основного капіталу й недотримання правил техніки безпеки спричинили високий рівень травматизму. Причому за умови незмінної техніки виробництва рівень остан­нього постійно зростав. Спочатку внаслідок масового відтоку з нього кваліфікованих робітників, а пізніше, навпаки, через масовий приплив некваліфікованої робочої сили, необізнаної з промисловим виробництвом і елементарними правилами техні­ки безпеки. На стан її впливали також інші чинники: пуск раніше законсервованих підприємств, що не відповідали нормам техніки безпеки та промислової санітарії, й інтенсифікація виробництва без належного навчання малодосвідчених робітників, тобто спроби влади прискорити відбудовний процес за рахунок відповідних порушень.

Найчастіше виробничі аварії траплялись у вугільній промис­ловості. Зокрема у 1923 р. у ній було зафіксовано 80% виробничих травм.⁷⁹ У наступному році завдяки запроваджен­ню елементарних правил техніки безпеки (огородження меха­нізмів на заводах і фабриках та кріпленню проходок у шахтах) й усуненню дрібних порушень⁸⁰ на шахтах вдалося призупи­нити зростання тяжких виробничих травм і смертних випадків. Щоправда, загальна кількість їх із втратою гірниками праце­здатності зростала (див. таблицю 6).⁸¹