Тривалість відпусток, що надавалися робітникам різних країн Західної Європи у середині 1920-х рр.

Менше тижня	1 тиждень	7-8 діб	Більше двох тижнів
Німеччина	Австрія	Норвегія	СРСР
Люксембург	Великобританія	Польща	—
Румунія	Голландія	Фінляндія	—
Франція	Данія	—	—
Швеція	Італія	—	—
Швейцарія	Чехо словаччина	—	—

У ряді індустріальних країн — Англії, Голландії, Норвегії й Швейцарії відпустки не були обов’язковими і надавалися за зго­дою між наймачами робочої сили та робітниками, закріпленою в колективних угодах. Але було чимало країн (Албанія, Болга­рія, Греція, Іспанія, Литва, Португалія, Туреччина, Естонія й деякі інші), де роботодавці не погоджувалися вносити пункти про обов’язкові щорічні відпустки для робітників у колективні угоди¹⁹.

Окрім тарифних відпусток, що в обов’язковому порядку надавалися всім робітникам незалежно від кваліфікації та характеру виробництва, для певних груп останніх у СРСР надавалися так звані додаткові сільськогосподарські — також терміном на два тижні. їх переважно отримували постійні, а також сезонні робітники, котрі мали власне сільське госпо­дарство й звичайно використовували відпустку для польових робіт. Права на сільськогосподарську відпустку позбавлялися високооплачувані робітники із заробітком вище 12-ої категорії, а також залізничники²⁰.

Радянське трудове законодавство було більш прогресивним порівняно із зарубіжним і щодо захисту праці малолітніх, під­літків та жінок. Якщо Міжнародне бюро праці обмежило дозвіл на використання в ній малолітніх віковою межею в 14 років (рішення конференцій у Вашингтоні 1919 р., Женеві 1920 р. та Генуї 1921 р.), то радянський кодекс підняв цю межу до 16 років. Щоправда, згідно зі спеціальними інструкціями Народного комісаріату праці й ВЦРПС, з цього правила робилися винятки для певних категорій малолітніх — круглих сиріт, а також тих, що були єдиними годувальниками в родинах, та для особливо нужденних. їх дозволялося приймати на роботу з 14-річного віку, але виключно за клопотанням зацікавлених осіб (батьків, опікунів, адміністрації) й після отримання дозволу інспекції праці, виданому на підставі попереднього медичного огляду. При цьому робота, на котру зараховувалися малолітні, мала бути пов’язаною з їх професійним навчанням. Для наймання їх як домашньої прислуги, батраків і учнів кустарів та ремісників існували окремі правила²¹.

Лише у СРСР правила допуску неповнолітніх до роботи по найму повністю відповідали нормативним актам Міжнародного бюро праці. В більшості зарубіжних країн її використання дозволялось з 12 років, а заборона на працю малолітніх у віці до

14. років торкалася лише нічних робіт, причому тільки у Великобританії, Данії й Швейцарії вона була законодавчо закріплена²². В Китаї, Гренландії, Канаді, Кубі, Латвії, Литві, Люксембурзі, Португалії, Уругваї, Швеції, Іспанії, а також Південній Африці нічна дитяча праця взагалі не заборонялася²³.

І лише в Радянському Союзу праця неповнолітніх на нічних та шкідливих роботах, у тому числі підземних, була поза законом.²⁴

Якщо трудове законодавство зарубіжних країн рідко нормувало працю підлітків, то у СРСР, згідно зі Ст. 57 Кодексу законів про працю, вони не тільки урівнювалися в оплаті праці з дорослими, а й отримували певні переваги. Незважаючи на скорочений робочий день та відповідно зменшені норми виро­бітку, їх праця оплачувалася за нормативами, встановленими для тих, хто працював повний робочий день.²⁵

Щоб захистити неповнолітніх від безробіття, кодекс встановлював для них броню робочих місць на виробництві. Щоправда, ця пільга надавалася виключно тим, хто працював у промисловості. Для цієї ж категорії підлітків встановлювалися і рознарядки на виробниче навчання.

Порівняно з КЗпП 1918 р. новий кодекс перешкоджав експлуатації не тільки підлітків, а й жінок, котрі, як і неповно­літні, звичайно мали нижчу освіту, кваліфікацію та витривалість, ніж чоловіки¹. Жінки, як і неповнолітні, не тільки урівнювалися з чоловіками в отриманні правових гарантій на працю, а й набували додаткових, котрі захищали їх спеціальні інтереси, пов’язані з материнством. Таким чином новий кодекс не тільки скасував гендерну нерівність жінок у сфері праці, а і поширив норми охорони материнства й дитинства на неї.

Він також посилив для неповнолітніх та дорослих жінок правові гарантії, котрі надавалися чоловікам. Згідно з ними, праця жінок, як і праця неповнолітніх, заборонялася на нічних та шкідливих роботах. Щоправда, одночасно робилася поступка щодо залучення жінок до нічних робіт. Проведення останніх допускалося в тих галузях, де застосовування жіночої праці зумовлювалося гострою необхідністю.

Кодекс гарантував лише мінімум, котрим влада забезпе­чувала робітників у галузі охорони праці. Але не всі її умови піддавалися державній регламентації. Ті з них, що залежали від конкретного виробництва, мали, згідно з Кодексом законів про працю, регламентуватися на підставі колективних угод, котрі укладалися між наймачами й професійними спілками, які представляли інтереси найманих працівників відповідних виробництв.

Фактично кодекс вступив у дію в другій половині 1923 р., після того, як 27 серпня 1923 р. Раднарком СРСР надрукував перелік постанов у галузі трудового права, котрі зберігали свою силу після його затвердження. Але вже через декілька місяців після запровадження кодексу з’ясувалася нездійсненність багатьох його статей, які, за визнанням Вищої ради народного господарства (ВРНГ), «тяжким тягарем лягали на вироб­ництво». Поставивши питання про ревізію КЗпП, рада запропонувала в першу чергу переглянути систему обрахування броні підлітків на виробництві у бік її скорочення, а також «суворо та жорстко уточнити список професій, котрі через шкідливі умови праці потребували скороченого робочого дня під кутом зору загальної економічної кон’юнктури країни»²⁶.

Якщо раніше частка броньованих місць для неповнолітніх в окремих галузях виробництва визначалася залежно від загаль­ної кількості робітників в останніх, то тепер — відповідно до чисельності кваліфікованих працівників у цехах, куди працевлаштовувалися підлітки.

Через дефіцит бюджетних коштів із соціального страхування обмежувалися компенсаційні виплати під час звільнення робітників і припинялася практика нарахування профспілкових відпусток поза встановленим терміном²⁷.

В 1924-1925 рр. було допущено нові послаблення щодо проведення нічних робіт для жінок. Згідно з інструкцією Наркомату праці від 23 лютого 1924 р., місцевим органам праці заборонялося перешкоджати залученню жінок до нічних робіт у разі, якщо це загрожувало їх звільненню або зниженню кваліфікації. 13 квітня 1925 р. Наркомат праці фактично скасував заборону на нічну працю для жінок, дозволивши її застосування в усіх галузях виробництва, за винятком особливо шкідливих, де їх праця взагалі заборонялася.²⁸

Попри брак бюджетних коштів, деякі заходи у сфері охорони праці, насамперед неповнолітніх, дотримувалися. Було уточ­нено список шкідливих професій, розроблений у листопаді 1922 р., на котрі неповнолітні не допускалися. Ретельніше дотримувалися пільги малолітніх та підлітків. За наслідками обстежень умов праці робітників, проведеними в УСРР у 1922­

1924. рр.¹, було з’ясовано, що частка правопорушень охорони праці неповнолітніх, до загальної їх кількості, зменшилася в 2,5 рази — з 7,2% до 2,4%. Припинилося використання малоліт­ніх і підлітків на понаднормових роботах та скоротилось їх залучення до нічних, тяжких і шкідливих робіт. Найбільш численними залишалися правопорушення, пов’язані з недотри­манням пільг неповнолітніх на скорочений робочий день та додаткові відпустки (див. табл. 2)²⁹.