Владимир бо свой народ крещенієм просвЂтил

Константин же благоразумія писанім освЂтил...

Ярослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Константин же єдіну соборну церков писанім возвыси [42;200].

Усвідомлюючи історичну роль Костянтина-Василя Острозького як спадкоємця великих князів Київської Русі - Володимира та Ярослава, “вмонтовуючи” князів Острозьких “у безперервну канву володарів України”, острозькі книжники закладали підвалини формуванню нової національної ідеології, що починалось з пошуків державних та культурних витоків нації.

Просвітительська діяльність князя сприяла формуванню політичної національної самоїдентифікації українців, усвідомленню себе як окремого нації, окремої держави. Держава усвідомлювалась інтелектуалами XVI-XVII ст. як династичний простір, під яким розуміли територію, що контролюється однією династією князів Острозьких –спадкоємців великих князів Київських

Сам факт існування законних спадкоємців перших “княжат руських” - Дому Острозьких, під контролем яких знаходилась майже вся територія України, стало основою для сприйняття Руси-України як суцільного (від Києва по Львів) віртуального простору влади, котра має легітимну спадкоємність.

Політична форма національної самоідентифікації тісно взаємодіяла з релігійною. Історичний фундамент окремішності “руського народу” інтелектуали православного церковного кола Острозької академії, крім спадкоємності княжої влади, вбачали передовсім у його апостольській (започаткованій апостолом Андрієм) церкві, яку споконвічно підтримують сильні світу сього – князі Володимир, Ярослав, а також продовжувач їх справи - Костянтин-Василь Острозький. Весь його рід уважали “носієм вищого ( княжого) права на владу, наданого Божим промислом одвіку” [50;123].

Для острозьких інтелектуалів князь був зразком ідеального правителя, мудрого державного діяча та політичного поводиря свого народу. Його політична діяльність, скерована на автономію України, захист рідної віри, традицій, щедра фінансова підтримка вітчизняної культури, освіти, друкарства та мистецтва були тим благодатним життєвим матеріалом, на основі якого зусиллями острозької духовної еліти поставала система думок, що формували національну свідомість русинів-українців. Існування руського народу уявлялось невіддільним від діяльності князя Острозького. Його ім’я стало синонімом його політичного буття. Перша форма національної самоіндифікації українського народу була тісно пов’язана з усвідомленням окремішності влади свого князя, який з гордістю говорив: “Я – русин і вітчизна моя Русь”.

Особливо зросло значення князя як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби православної церкви з унією. Починаючи з другої пол. 1570-х рр. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Болоньєтті (Болонгетті), Антоніо Посевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб перехилити князя на бік унії. Документи свідчать про те, що на початку Костянтин-Василь виступав прихильником поєднання церков. У листі до Римського Папи, написано­му, напевно, у червні 1593 р., він висловився за прийняття унії католиків з усією православною церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з католицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потей оцінив про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні, і не погодився предcтавити їх мит­рополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. владики Потей і Терлецький виробили свої засади практичного укладнення унії (торчинські артикули ), згідно з якими православна церква поступалася своїми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися Папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від православної громадськості, її прийняття “князями церкви” для основної маси не тільки парафіян, а й священиків було повною несподіванкою. За короткий період з 3 червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на її палкого ворога. Він домагався, щоб умови з’єднання церков були погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти. Король не дав згоди на зібрання православного собору. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, “бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть”. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне “Обвіщеня”, що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті “Константинъ Божією милостю княжа Острозскоє” засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів - “вовків в овечій шкурі”, які зреклися східної церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. “Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і вирікшися своїх пастирів, сьвятійших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних” . Універсал князя загримів, наче грім, над головами уніатської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Острозький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з’їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання релігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солідарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, “хто наступає на шиї нашим вольностям”, власне 15-20- тисячне військо. Якби прийшлося “на квалтъ” ,- іронічно зауважував Острозький, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок” . Цей лист К.-В. Острозького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, написавши йому, що його лист “нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок”, може принести князю дуже прикрі наслідки. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Проте події розвива­лися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією.

Князь офіційно виступив проти унії на сеймі 1596 p. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських. Він не змінив своєї позиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596р., а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприй­няття князем унії, вірності його схизмі і ведення ним “яких-небудь махінацій” буде вважати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну. Він відіграв провідну роль на антиунійному синоді, що відбувся 6-9 жовтня 1596 р. в Бресті. За ствердженням посланця Римського Папи єзуїта Аркадіуса, саме князь керував усіма антиунійними акціями. Православний синод відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, “але унії, вчиненої на свою руку кількома “підозреними владиками”, не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів”. Проте король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації. Отже, Берестейська унія 1596 р., що проголосила нерівноправне об’єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спрямовані на зміцнення і захист православної церкви. На сеймах 1597 та 1598 рр. з ініціативи князя делегації православних та протестантів одноголосно вимагали повернення православній церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові. На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. На сеймі 1603 р. він домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври (найбагатшого монастиря України того часу) Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Середній Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині.

Матеріальна та політична підтримка К.-В. Острозьким православної церкви, відстоювання її прав у запеклому протистоянні уніїї та католицизму були однією з найважливіших ланок боротьби за національне відродження. Проте діяти лише в цьому напрямку було недостатньо. Князь добре розумів, що інша сторона боротьби за ствердження української культури тісно пов’язана з розвитком світських культурно-освітніх закладів і полягає у засвоєнні надбань “латинського” Заходу, оскільки негативне ставлення до прогресивної західноєвропейської культури об’єктивно послаблює сили українського суспільства в його захисті національних інтересів. Отже, говорити про князя К.-В. Острозького тільки як про захисника православної церкви та культури, - означає розкрити лише одну сторону його діяльності і свідомо обмежити усвідомлення його значення в розвитку національної культури. Якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями ортодоксальних ієрархів, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською.

У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з надбаннями Заходу винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя та його меценатська діяльність, спрямована на перетворення Острога у визначний центр ренесансної культури. Будучи опікуном і захисником православної церкви, К.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Його толерантність була наслідком багатьох факторів. На позицію князя вплинула політична ситуація в Європі, найперше - загроза турецького завоювання, яка викликала у європейсь­ких народів прагнення єдності. Велике значення мало і його виховання в дитячі та молоді роки. Період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без кострів” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”. Ще з дитинства Острозький бачив мирне співіснування людей різних вір. У релігії він найбільше цінував моральність, дисципліну та культуру, не надаючи великої ваги догмам. Із своїх родинних традицій успадкував повагу до різних поглядів і віровизнань. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією князь не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти він відреставрував острозький костел та запросив сюди ксьондза В. Бежановського з Варшави. В Острозі, крім православних церков, діяли католицький костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав найвідоміший вчений єврейського світу Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Коли після пожежі 1603 р. її приміщення сильно постраждало, учні тимчасово перейшли на навчання до слов’яно-греко-латинської акадамії, під опіку руських педагогів. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої”.

Плідна патріотична праця князя на благо вітчизняної культури та позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві, просвіті та книгодрукуванні сприяли перетворенню Острога на процвітаючий центр освіти, друкарства та мистецтва. Острозька академія не тільки протидіяла полонізаторському впливові на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, виховувала палких патріотів і оборонців вітчизняної культури, сприяла формуванню національної свідомості всього українського народу, а й була першим вищим навчальним закладом Східної Європи, у якій поєднання вітчизняної культури, виплеканої на основі візантійської духовності, та латинської культури отримало інституційну базу. Вона була побудована на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи, зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи ІІ П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький.

При дворі К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й латино- та польськомовна література. У 1595 році тут була написана лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінує топос слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплююче розповідає про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького (батька Костянтина-Василя), який був шляхетним, сміливим, справним і до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що “миліша понад усе”. Після придушення повстання К. Косинського 1593 р. придворний поет князя К.-В. Острозького– Шимон Пекалід, бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові у 1600 році. Поява та контекст поеми були пов’язані не з призвичаєною до латини Галицькою Руссю, а з Волинню, де латинська вченість щойно спиналася на ноги” .

Визначною була роль К.-В.Острозького в розвитку ренесансної архітектури, іконописного та портретного малярства. Свою резиденцію – Вежу Муровану, зведену в середині XIV ст. першими Острозькими князями, Костянтин-Василь перебудував у ренесансному стилі. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про мармур “до муру острозького”, що добували у Спізькому старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів”. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми магната-мецената, не позбавленої прагнення надати рідному Острогу вигляду гуманістичної твердині.

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII ст. автора К. Яблоновського зображений К.Острозький. який задумливо слухає гру лютняра . У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна чи вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції у князя супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти. Про це свідчить заява острозького бурмістра Ониська Романовича, зроблена ним 24 жовтня 1635 р в Луцькому гродському суді, про розміри податків, які збиралися з ремісників Острога . Музика культивувалась в Острозькій академії. Спудеї академії становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору. Старанне плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва призвело до створення своєрідного “Острозького наспіву” молитв, що виник у храмах міста в др. пол. XVI ст. і поєднував у собі характерні риси церковно-співочого мистецтва візантійського та західноєвропейського ареалу.

Замовлення К.-В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1569 р., коли він замовив скульптурні пам’ятники над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі в Тарнуві. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської, яка померла 1 липня 1570 р. невдовзі після народження свого сина Олександра. 7 серпня 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь спорудив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні.

У грудні 1603 р. несподівано помер молодший син князя – Олександр. За легендою, він загинув від рук єзуїтів, що піднесли йому чашу з отруєним вином у Старокостянтинівському замку, коли молодий князь подорожував по Волині. Смерть свого наймолодшого сина К.-В. Острозький пережив особливо тяжко. З п’яти його дітей лише Олександр не перейшов у католицтво і брав активну участь у боротьбі проти католицької експансії в Україні. Активно допомагав своєму батькові відстоювати права православної церкви. Разом з ним очолював світське коло антиуніатського Берестейського собору 1596 р., виступав на ряді сеймів як поборник православних. З ним пристарілий князь пов’язував найбільші надії, сподіваючись, що син очолить після його смерті антикатолицький табір православних магнатів Речі Посполитої. Але Олександрові не судилося пережити батька. Він загинув у розквіті сил “велий плач і жалость отцу же и чадом остави, найпаче же христианам, все бо бяху чающе помощь темъ получити въ бедах и гонениях, одержащих Христову церковь”. Смерть князя Олександра була трагедією для всього народу, але найтяжчим особистим горем вона стала для старого князя. Над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі він збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” .

Від глибокого протрясіння смертю Олександра, на початку 1604 р. старого князя розбив параліч, що віщувало його швидку смерть. Незважаючи на це, Острозький, наскільки міг, спрямовував діяльність старшого сина Януша на боротьбу з татарами, які в другій половині 1604 та протягом 1605 рр. неодноразово нападали на землі України, скориставшись перебуванням козаків у Московії в поході з Дмитрієм Самозванцем. Старий князь вже не займався військовими справами, залишивши для Януша виконувати обов’язки київського воєводи. Проте справи православної церкви та її боротьби з унією займали його до кінця життя. Права православних захищав тепер на сеймах Януш, хоча сам він був ревним католиком, проте робив це, виконуючи волю батька та свій синівський обов’язок. У родині Острозьких завжди велику роль відігравала традиція, послушенство та покірність навіть дорослих дітей старому батькові. Від батька князь Януш успадкував толерантне ставлення до різних віросповідань. Допомога сина православним дуже тішили старого князя. Про це він написав у листі до Януша від 14 вересня 1606 р. : “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо”. На сеймі 1605 р. під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і правослані священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.-В Острозький вдало використав для боротьби за права православної церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються православної церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали кілька посад [21;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

Князь помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 23 лютого (13 лютого за Юліанським календарем) 1608 р. [4;131]. До похорон, що відбулися 27 квітня 1608 р. у замковій Богоявленській церкві, невідомий автор написав пристрасний та патетичний панегірик - “плач землі” за своїм вірним сином, віднайдений Н.М.Яковенко. “Яке велике голосіння й стогін чулися по всій Русі, коли він помер?...ридало все, тужили села й гори....Повсюди виднілися тривога, плач і безмірне відлуння смерті; вдягли чорну траурну одежу люди всякого віку і всякого стану; замовкла німа і темна судова зала, що позбулася найсправедливішого судді; завалилися повсюди, немов за ударом небес, будинки; осиротіли покої, зведені з королівською пишністю і вправністю Дедала; тужить у розпачі саме місто; здаються оголеними всі храми, що їх він сам звик відвідувати. Ми втратили мудрого Володаря, справедливого суддю, мужнього і сильного воїна...”. “Упокоївся в Бозі великий князь України, останній князь її...”[31; 8]. Його історична місія була завершена. Українська культура йшла своїм самобутнім шляхом, не розчиняючись у культурі Речі Посполитої і не ізолюючи себе від прогресивних надбань Заходу.

Щедра підтримка князем вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, руйнували її однобічність, проривала ту павутину ізоляції, якою обгорнула українську культуру консервативна православна церква, скеровували її на синтезування слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Західної Європи. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, І.Плетенецького, З. Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України.

Питання 5: Перша фундаторка академії Ельжбета-Гальшка княжна Острозька.

Головні дати життя:

1.Народилась 19 литопада 1539 року в замку князів Острозьких. Батько – князь Ілля Острозький – старший брат Василя-Костянтина Острозького. Мати – Беата Костелецька – позашлюбна донька польського короля Сигізмунда 1.

2. 15 вересня 1553 р. вінчалась у Богоявленському соборі з Дмитром Сангушком – старостою Канівським та Черкаським.

2. 3 лютого 1554 р. Дмитро Сангушко був убитий в містечку Яромирі (Моравія).

3. У першій пол. 1555 р. була обвінчана з нелюбимим графом Лукашем Гуркою.

4. У кінці 1556 р.таємно виїхала разом із своєю матір’ю до Львова і сховалася у монастирі домініканців.

5. У квітні 1559 р. вийшла заміж на князя Симона Слуцького (пом 1560 р).

6. З 1559 до 1573 року перебувала в ув’язненні у замку Лукаша Гурки в Шомотулах.

7. На початку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки повернулася до Василя-Костянтина Острозького.

8. 9 березня 1579 р. у своєму заповіті підтвердила надання Острозькій академії. монастирю Св. Спаса та селу До росині 6 000 коп грошей лічби литовської.

9. 20 вересня 1583 р. остання згадка про Гальшку.