Створення уапц

На початку ХХ століття в Україні — паралельно з визвольними змаганнями за політичну незалежність — розпочався рух за церковну незалежність. Після Жовтневого перевороту на Україні спалахнуло полум’я національного руху та рух за українізацію церкви та її автокефалію, відновлення в ній соборного устрою на чолі з власним патріархом. Відомі діячі національно-церковного руху – протоієрей Василь Липківський, громадсько-політичний діяч Микола Міхновський, міністир ісповідань гетьманського уряду Олександр Лотоцький, видатний український етнограф, письменник, перекладач, державний та церковний діяч І.І.Огієнко, А. Дородніцин та колишній архієпископ Владимирський.

Церковні діячі України надіялись на підтримку російської церкви та їх сподівання були марними. Незважаючи встановлення патріархату, шовіністичні настрої щодо намагань українців вибороти автокефалію для своєї церкви були домінуючими.

Прихильники автокефалії активно просували ідеї незалежності та українізації Української православної церкви на Всеукраїнському церковному соборі у січні 1918 р. та всі їхні зусилля були марними. Однак слід зазначити при гетьману П. Скоропадському був оголошений „Закон про тимчасовий державний устрій”, параграф якого „Про віру” державною релігією в Україні проголошував православ’я. На сесії Всеукраїнського православного собору було прийнято рішення – залишити православну церкву в Україні у підлеглості Московського патріархату з обмеженою автономією.

Третя сесія Всеукраїнського церковного собору теж нічого суттєвого не змінила. Скоро і гетьманська влада впала і на чолі країни стала Директорія УНР.

1 січня 1919р. у Києві був проголошений „Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд”. Та Директорія активно втручалася в життя церкви.

Незважаючи на бажання директорії мати свій голос в релігійних питаннях, вона намагалась добитись визнання автокефалії православної церкви в Україні Вселенським патріархом. Якби уряд УНР втримався при владі, то справа автокефалії української Православної церкви була б вирішена та 5 лютого у Київ увійшла Червона Армія і Радянська влада міцно закріпилась в Україні.

У 1919 – 1920 роках національно-церковний рух не припинився. У березні 1919 року православні українці заснували гурток для створення української православної громади, який потім організувався у парафію та дістав у своє розпорядження Миколаївський собор на Печерську. Були засновані українські парафії при Андріївському та Софіївському соборах при церкві св. Іллі.

Віруючі одержали можливість створювати громади без санкції церковної ієрархії, зареєструвавши лише свій статут в органах місцевої влади. Це було сприятливим для прихильників автокефалії оскільки вони ще не мали власної ієрархії.

У квітні 1919 року було засновано Всеукраїнську Православну Церковну Раду нового складу як осередок боротьби за незалежність церкви, яка ухвалила постанову, яку можна назвати Декрецією незалежності Української Православної церкви. Собор висвятив перших ієрархів УАПЦ – митрополита Василя Липківського та архієпископа Нестора Шараївського. Що визвало обурення ієрархів традиційної православної церкви.

У жовтні 1921 р. Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) скликала Всеукраїнський православний собор у Києві з метою проголошення автокефалії православної церкви в Україні. На той час православні українці вже виразно засвідчили свою волю жити самостійним церковним життям, молитися своєю рідною мовою. На Собор, який відбувався 14— ЗО жовтня 1921 р. у св. Софії в Києві, прибуло до 500 делегатів з усієї України, серед них такі видатні діячі українського національно-церковного руху, як протоієрей Василь Липківський, протоієрей Нестор Шараївський, Володимир Чехівський та багато інших.

Найпекучішим питанням, яке стояло перед собором, було створення власної ієрархії. Робилися спроби добитися згоди російського єпископату поставити для Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) перших її ієрархів. Але всі зусилля виявилися даремними через непоступливість єпископів РПЦ в Україні на чолі з митрополитом Михаїлом Єрмаковим. Тоді собор вирішив вдатися до соборної висвяти, посилаючись на практику церкви апостольських часів і давньої Олександрійської церкви.

23 жовтня 1921 р. такою спільною висвятою, в якій взяли участь усі учасники собору, було висвячено в єпископський сан протоієрея Василя Липківського, обраного митрополитом Київським і всієї України. Рукоположено на єпископів протоієрея Нестора Шараївського та чотирьох інших делегатів собору.

Собор ухвалив: єпископсько-самодержавний устрій церкви, який утворився під впливом російського державно-монархічного ладу, має бути замінено собором представників від усієї православної людності. Визнано недійсним і аморальним акт 1686 р. про перехід українського православ'я під керівництво Московської патріархії. У церковній службі замість церковнослов'янської запроваджувалася жива українська мова .

Відродження Української автокефальної православної церкви, заснованої на національних засадах, з власним єпископатом та українською богослужебною мовою викликало надзвичайний ентузіазм серед православних українців. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад 30 єпископів, приблизно 1500 священиків і дияконів та майже 1100 парафій.

У 1921 році почали відкриватися автокефальні парафії на території Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Чернівецької, Харківської та Хмельницької областей. Общини автокефалістів з’являються у Швейцарії, Франції, Чехословаччині та Югославії.

УАПЦ при більшовицькому режимі проіснувала не довго. Вона не мала можливостей в ізольованій від світу червоній державі налагодити зв’язки з іншими православними церквами світу та добитись свого визнання Вселенським православ’ям.