Титулка
ЗМІСТ
Вступ
Передісторія УАПЦ
Створення УАПЦ
Політика більшовиків щодо УАПЦ та її ліквідація
УАПЦ після Першої світової війни
Відродження УАПЦ
Сучасний стан православ`я в Україні
Патріархи
Віровчення і обряд
Висновок
Вступ
“Двадцять років тому ми отримали свободу, але це є тільки зовнішня свобода, яка є нагодою до свободи внутрішньої. Роль Церкви у тому, щоб допомогти людині внутрішньо визволитися, стати свобідним”, − сказав Блаженніший Святослав у своєму слові.
Сьогодні люди, не розуміючи справжньої суті вислову “бути віруючим”, виступають проти церкви, певної конфесії, озлоблюються один на одного, та й навіть проливають людську кров. Але це все ще в кращому випадку, частина суспільства взагалі не ходять до церкви, вважаючи її не потрібною, або ходять лише тому, що “так роблять всі”, або заставляють батьки.
Ось таке ставлення до церкви ми маємо сьогодні. Але ще пару дестяків років тому наші предки боролися за становлення церкви, вбачаючи у ній найвищу цінність, головне джерело збагачення культури людини, ідейне джерело укаїнського національного відродження.
Передісторія Української Автокефальної Православної Церкви
З початку свого заснування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольської Церкви, займала 60 місце у константинопольському диптиху. Керували нею поставлені Константинопольським Патріархом греки. Проте вже 1051 року відома перша спроба юрисдикційного унезалежнення Київської Церкви від Царгороду, коли без узгодження з Константинополем на київську кафедру обрали митрополита-русина Іларіона. Так само у 1147 році митрополитом став Климент Смолятич, кандидатура якого також не була узгоджена з Церквою-Матір’ю.
На початку XV ст. київський митрополит-грек Фотій переїхав до Москви, прихопивши з собою церковні цінності, що викликало невдоволення церковної і світської влади. Тоді вирішили його усунути з Київського престолу, а новим митрополитом обрали Григорія Цамблака та скерували прохання до Константинополя про його визнання. Проте під впливом московського князя Василія і митрополита Фотія у Константинополі його не визнали. У відповідь собор руських єпископів у Новогрудку звинуватив Патріарха у симонії і заявив про своє право самостійно обирати митрополитів. Про це рішення повідомили Константинополь, але відповіді не отримали. Тоді єпископи Київської Церкви на наступному соборі у Новогрудку (1415 р.) самі висвятили Григорія Цамблака на митрополита Київського, а у соборному посланні з цього приводу згадали про попередні такі випадки з митрополитами Іларіоном і Климом. Такі дії було названо канонічними (за приклад взято традицію Болгарської Церкви) і такими, що викликані необхідністю. Новий митрополит отримав визнання від великого князя Вітовта, який пояснив у листі Патріарху недоліки митрополита Фотія, зокрема що він порушив обіцянку залишатися правити у Києві. У відповідь сам митрополит Фотій прокляв учасників собору у Новогрудку і самого митрополита Григорія, а на його прохання тодішній Патріарх Евтимій позбавив Григорія церковного сану. Наступний Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ також прокляв митрополита Григорія. Повернувся Фотій на київський престол щойно після смерті митрополита Григорія.
У черговий раз питання повної юрисдикційної незалежності від Константинополя було поставлене за часів митрополита Петра Могили (1632-1646), коли Київська митрополія мала права широкої автономії. Однак, починаючи з 1654 року, після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватись за тими ж законами, що й суспільно-політичне. Уже 1686 року Київська митрополія була виведена з юрисдикції Константинопольської Патріархії і включена в склад Московської Церкви (на сьогодні ця подія по-різному трактується Московським та Константинопольським Патріархатами. Останній ставить під сумнів канонічність зміни юрисдикції Київської Церкви). Згодом вона втратила всю свою автономію (збереження якої було однією з умов перепідпорядкування) і стала звичайною єпархією РПЦ. У такому становищі Київська митрополія перебувала до початку ХХ століття.
Події в Російській імперії на початку ХХ століття сприяли розхитуванню всіх структур царської влади, зокрема й влади церковної. Оскільки з часу „петровських реформ” Російська Православна Церква втратила патріархальний устрій і стала одним із державних відомств імперії.
На революційний час припадають також і позитивні процеси в самій Російській Церкві. 1917 року відбувся Помісний Собор, на якому відновили патріаршество, що забезпечило РПЦ якісно новий історичний період розвитку в подальші роки. Однак керівництво Російської Церкви не хотіло помічати або реагувало болісно на ті переміни, які вже відбулись або ще тільки набирали обертів в неросійських частинах імперії, як в політичному, так і в церковному аспектах. У Прибалтиці, Грузії та Україні все сильнішими стали голоси про політичну та церковну незалежність від центру Російської імперії. Після здобуття політичної незалежності Естонія 1923 року влаштувала своє церковне життя на правах автономії в складі Константинопольського Патріархату, вийшовши з підпорядкування Російському Синоду. 12 березня 1917 року в Тифлісі Собор грузинського духовенства проголосив відновлення стародавньої грузинської автокефалії.
Подібно до естонського та грузинського народів в той же час українці так само виявили прагнення унезалежнити своє церковне життя від Російського Синоду.