Культура и природа
Взаимодействие культуры и природы — это одна из проблем культурологии.
Марк Порций Катон Старший ввёл понятие культуры, определяя его как возделывание, улучшение, почитание, относя его к обработке земли. В таком понимании культура предстаёт как сотрудничество человека с природой, направленное на взаимную пользу. При таком сотрудничестве человек принимает от природы её материальные составляющие, черпает замыслы, учится, в ответ обогащая природу творчеством своего труда, одухотворяя её. Действия же направленные на разрушение природы не могут не навредить и человечеству в ней живущему. Такие действия не могут являться результатом высшей сознательной деятельности, проявлением которой и является культура.Современное, не редко встречающееся противопоставление культуры и природы возможно при допущении мысли об отдельности человеческого существования от природы и отождествления культуры и городской жизни, цивилизации.
Культура и цивилизация
Цивилизация возникает там, где умирает культура. Освальд Шпенглер
Современное понятие «культуры» как цивилизации в основном сформировалось в XVIII — начале XIX веков в Западной Европе. В дальнейшем это понятие, с одной стороны, стало включать различия между разными группами людей в самой Европе, а с другой стороны — различия между метрополиями и их колониями по всему миру. Отсюда то, что в данном случае понятие «культуры» является эквивалентом «цивилизации», то есть антиподом понятия «природа».
Немецкий представитель философии жизни Освальд Шпенглер излагал взгляд на культуру как на множество самостоятельных организмов (различных народов), которые проходят собственный эволюционный цикл, длящийся несколько сотен лет, и, умирая, перерождаются в свою противоположность — цивилизацию. Цивилизация противопоставляется культуре как сменяющий её этап развития, где не востребован творческий потенциал отдельной личности и главенствующим является мёртвый, бесчеловечный техницизм
2. Сучасні теоретичні підходи до поняття “національна культура”
Проблемі визначення поняття “національна культура” присвячені дослідження філософів (А.Арнольдов, М.Бердяєв, С. Безклубенко, В.Малахов та ін.), соціологів (А.Ручка, М.Пірен, М.Шульга та ін.), психологів (М.Бо¬ришевський, Л. Виготський, П.Гнатенко та ін.), етнографів (Л.Гумільов, С.Лурьє, Г.Старовойтова та ін.). Значний теоретичний потенціал для розв’язання поставленої проблеми міститься в працях педагогів (В.Андрєєва, Ю.Азаров, В.Караковський та ін.). Проте недостатньо уваги в науковій літературі приділено розгляду поняття “національна культура” в контексті соціалізації особистості, хоча, з нашого погляду, саме національна культура є тим процесом культурної творчості, в якому людина постає як її елемент, тобто суб’єкт творчого процесу, де створюються і засвоюються явища культури. Поняття “національна культура” виникло від сполучення дефініцій “нація” і “культура”, кожне з яких є предметом гострих дискусій. І в сполученні один з одним вони не мають однозначного тлумачення. Поняття “нація” (від лат. nаsci – народитися) напочатку пов’язувалося з місцем народження, спільністю походження. Згодом, збагачуючись, скидаючи свою попередню оболонку, це поняття набувало етнічного змісту і ототожнювалося з поняттям “народ”, а потім почло застосовуватися для характеристики етнічної, соціально-економічної і культурної спільноти нового типу. “Культура” як поняття також відрізняється багатовимірністю та різночитанням у науковій літературі. Як відомо, латинське слово culture означає “обробляти”, “вирощувати”, “дбати”, “плекати” [1]. У семантичному контексті основою цього поняття слугує дія, спрямована на когось або на щось, пов’язана з дбанням, уважним ставленням до суб’єкта, здатного до саморозвитку. Сучасне трактування національної культури полягає в розумінні її як сукупності властивих даному етносу (“етнос” – древньогрецького походження, використовується у значенні “народ”, “національна спільність”) духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, системі цінностей, традиціях і віруваннях, мистецтві та способі_життя.
Національна культура включає в себе всю соціальну спадщину людини. Це завчені форми і наслідки діяльності й поведінки, які передаються від покоління до покоління. У змісті поняття “національна культура” не йдеться лише про матеріальні об’єкти, створені людьми. Вона включає в себе психічні процеси, факти, які ведуть до створення матеріальних об’єктів, соціальні норми й реакції людей певних соціальних груп на зовнішні подразники і внутрішні імпульси. Національна культура – це й духовний вимір діяльності, у якій формуються мотиви, принципи, правила, цілі й смисли діяльності, і духовний компонент сукупного виробництва, що забезпечує підтримку й зміну цього виробництва й суспільних відносин_в_цілому. Національна культура – це особлива сфера і форма діяльності, пов’язана зі світоглядними позиціями усвідомлення духовної цілісності нації, художньою творчістю, усталеними нормами поведінки. Національна культура визначає загальний рівень розвитку конкретного суспільства і виступає як специфічна система норм, цінностей, що відрізняє одне суспільство від іншого й сприяє його інтеграції, надаючи йому самобутності. “Національна культура – “це абстракція, яка віддзеркалює стиль життя, все те, що створене людьми, оточує й об’єднує людей” [11, 65]. Націоналізм (фр. nationalisme) - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.
У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси.
Україно- і російськомовні ЗМІ «націоналізмом» часто називають етнонаціоналізм, особливо його крайні форми (шовінізм, ксенофобія тощо), які роблять акцент на перевазі однієї національності над іншими.
Націона́льна іде́я — акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної самосуверенізації. Н.І. становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості.
|
Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомости, мотивуванням своєї волі |
Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.
Виділяють три рівні національної свідомості:
Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої.
Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал.
Державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика.
Націона́льна іденти́чність — самовизначення особи в національному контексті. Усвідомлення власної причетності до певної нації та її системи цінностей: мови, релігії, етичних норм, культурної спадщини, тощо.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІНИХ ВИКЛИКІВ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ"
Питання, пов'язані із концептом "національна ідентичність" необхідно розглядати в комплексі із такими поняттями як "нація", "національна пам'ять", "національна безпека", "національна свідомість", "національна самосвідомість". Лише за умови утвердження національної самосвідомості індивіда, її перетворення до рівня національної свідомості народу досягається такий рівень національної ідентичності, який характеризується високим ступенем консолідованості національної спільноти, відданістю національній незалежності, патріотизмом. Також національна ідентичність напряму залежить від національної пам'яті, бо сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле, зафіксовану у формі знань, культурних стереотипів, символів, міфів, як прийнято визначати історичну пам'ять, завжди слугувала вагомим чинником творення нації.
Загальнонаціональна ідентичність включає в себе політичну ідентичність, що формується у процесі утворення окремих держав, коли створюються політичні і соціальні інститути, які покликані конституювати політичну спільноту та відмежовують її від інших спільнот.
На сьогодні найперше слід вести мову про стан української національної спільноти та її ідентичність. Соціологічні дослідження підтверджують, що загальноукраїнська ідентичність ще недостатньо утверджена в Україні. Про це свідчить, наприклад, те що понад 12 % населення України в цілому відносять себе до радянських людей. Рівень солідарності, згуртованості, суспільної активності народу та патріотизму, що виступає найміцнішим фундаментом і для демократичної держави, і для громадянського суспільства, є доволі низьким.
На формування загальнонаціональної ідентичності впливають розвиток культури, формування єдиного культурного та інформаційного простору. У суспільстві має бути згода щодо певного культурного стрижня, який забезпечить культурну інтеграцію спільноти, піднесе її на вищий щабель згуртованості та самоусвідомлення. Особливо це справедливо у випадку з Україною, де становлення української нації відбувалося на базі етнонаціональної ідентичності.
Національна пам'ять у цьому процесі відіграє центральне місце, оскільки саме вона здатна запропонувати такі символи, що стануть опорою національної самосвідомості і маркерами самоідентифікації.
Задля утвердження загальнонаціональної ідентичності в Україні шляхом здійснення державної політики пам'яті варто:
1) забезпечити активнішу підтримку вихованню національних почуттів і патріотизму.
2) прийняти і реалізувати загальнонаціональну державну програму виховання, спрямовану на формування патріотичних почуттів та поглядів.
2) сприяти розвитку української культури та мови, зокрема в регіонах із недостатнім їх використанням.
3) сприяти відродженню національної традиції.