1. Поняття та ознаки злочину.

2. Малозначність діяння та її значення.

3. Відмінність злочинів від інших правопорушень.

4. Класифікація злочинів.

1. Поняття та ознаки злочину.

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

Злочин – це соціальне і правове явище, тому категорія «злочин» має два значення: 1) як явище реальної дійсності, тобто як конкретний акт вольової поведінки людини і 2) як матеріальне визначення злочину, що має місце в законі про кримінальну відповідальність.

Злочин, як будь-яке явище реальної дійсності є завжди вольовим вчинком людини, якому притаманні об’єктивні та суб’єктивні властивості. Об’єктивно злочин завжди на щось посягає шляхом вчинення дії або бездіяльності та спричиняє шкоду охоронюваним кримінальним законом благам, цінностям та іншим сферам життєдіяльності людей. Суб’єктивно злочин є проявом свідомості і волі, мотивації та цілеспрямованості поведінки людини, яка здатна зазнавати кримінальну відповідальність.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Чинне кримінальне законодавство у ч.1 ст.11 КК дає матеріальне визначення злочину: «Злочином є передбачене цим кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Законодавець дає визначення злочину, беручи за основу таку матеріальну ознаку злочинного діяння, як суспільна небезпека його для прав і свобод громадян, суспільства і держави. До поняття злочину введена ознака - кримінальна протиправність, у зв’язку з чим виключена аналогія (ч.4 ст.3 КК).

В літературі це поняття злочину називають формально-матеріальним, тому, що воно об’єднує соціальну сутність (суспільну небезпечність) злочину та юридичну характеристику (передбачене цим кодексом) злочину.¹¹ Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов’язкові ознаки:

1) злочин - це діяння;

2) вказане діяння є суспільно небезпечним;

3) винність;

4) протиправність - відповідне діяння передбачене чинним КК;

5) кримінальна караність;

6) вчинене суб’єктом злочину.

Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину. Розглянемо більш детально ці ознаки.

1. Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб’єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також вмотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя; в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г) суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв’язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

2. Під суспільною небезпекою слід розуміти об’єктивні властивості, передбаченого законом про кримінальну відповідальність діяння (дії чи бездіяльності), реально заподіяти істотну шкоду перерахованим в ст.1 КК суспільним відносинам чи містити реальну загрозу можливості такої шкоди.

Суспільна небезпечність визначається в кримінально-правовій науці як об’єктивна, сутнісна, стріжнева властивість злочину, що існує в реальній дійсності незалежно від бажання законодавця, у зв’язку з чим завдання останнього полягає в тому, щоб правильно оцінити умови життя суспільства і прийняти рішення про віднесення суспільно небезпечного діяння до числа злочинів. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину означає, що лише те діяння може бути криміналізоване, суспільна небезпечність якого є достатньо високою.

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об’єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1) узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: а) особа (фізична чи юридична); б) суспільство; в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і г) людство;

2) два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об’єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо); б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об’єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) - як правило, у межах судової дискреції¹² без урахування вказаних критеріїв.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода. Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

Суспільна небезпека злочину має якісно-кількісну вираженість характеру і ступінь тяжкості злочину

Характер суспільної небезпечності - визначає якісну своєрідність шкідливості злочину і залежить від змісту об’єктів злочинного посягання, від заподіяної шкоди, способу посягання, мотиву, мети злочину, форм вини; шпіонаж небезпечніше ніж крадіжка, тому, що посягає на основи національної безпеки.

Ступінь суспільної небезпечності злочину – кількісне вираження порівняльної небезпеки діяння одного і того ж характеру. Вона визначається величиною шкоди, ступенем вини (раніше обдуманий чи афектований умисел), ступенем ганебності мотивів і мети злочину, специфікою місця, часу і обставин вчинення злочинів в умовах воєнного стану, в обстановці суспільного лиха, наприклад, вчинення крадіжки під час повені тощо.

Ступінь тяжкості злочину відіграє важливу роль при призначенні судом конкретної міри покарання та при вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності (ст.ст.45-48).

Особа злочинця не входить до характеристики суспільної небезпеки злочину, тому що це порушувало б конституційний принцип про рівність всіх перед законом і судом.

3. Винність полягає у психічному ставленні особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої цим кодексом, та її наслідків, виражених у формі умислу чи необережності (ст.23). Без вини немає злочину, немає і кримінальної відповідальності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Тому, якщо настали суспільно небезпечні наслідки, але у діях особи немає вини, вони не можуть бути визначені злочином.

4. Протиправність злочину характеризується в ст.11 КК тим, що конкретне суспільно небезпечне діяння передбачене в кримінальному кодексі.

Це означає, по-перше, що відповідне суспільно небезпечне діяння описане в диспозиції кримінально-правової норми, по-друге, що за таке діяння кримінально правова норма передбачає санкцію, яка містить в собі загрозу певного покарання.

Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Як тільки скасовується кримінальна відповідальність за те чи інше діяння, воно перестає бути злочином. Так, з 2004 р. в Україні не є злочином і розглядається як адміністративне правопорушення незаконне перетинання державного кордону.

З аналізу змісту ст.11 КК випливає, що протиправність та суспільна небезпека нерозривно пов’язані між собою: відсутність суспільної небезпеки діяння виключає протиправність, яка при цьому виступає юридичним вираженням у законі про кримінальну відповідальність суспільної небезпеки діяння.

5. Кримінальна караність є обов’язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов’язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин.

6. Остання обов’язкова ознака злочину вказує на деліктоздатність, тобто наявність суб’єкту злочину.

Ст. 18 КК визначає: «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність».

Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

В теорії кримінального права є точка зору, яка вказує, що винність і караність не є самостійними ознаками злочину, а лише структурними елементами відповідно суспільної небезпеки діяння та протиправності.¹³

В літературі зустрічається, також включення такої ознаки злочину, як аморальність. А М.Й. Коржанський пропонує включити цю ознаку до головних ознак злочину поряд з суспільною небезпечністю, протиправністю, винністю та караністю.¹⁴