5. Філософія Стародавнього Сходу: джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм. Людина в філософії та культурі Стародавнього Сходу.

У першому тисячолітті до н. е. в давньоіндійському суспільстві від­буваються значні соціально-економічні зміни. Традиційний ведичний ритуалізм не відповідає новим умовам. Виникає низка нових доктрин, і серед них всеіндійське значення здобувають вчення джайнізму і буддиз­му. Основоположником джайнізму (термін походить від слова «джина» - переможець) вважається Махавіра Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е. Він виріс у заможній сім'ї; коли йому виповнилося 28 років, залишив рідний дім і після дванадцяти років блукань і аскетичного життя заклав у своїх працях основи нового філософського вчення. В джайнізмі, як і в багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєдну­ються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин - матеріальної (аджива) і духовної (джива). Сполучною ланкою між ними виступає карма.

Карма — це тонка матерія, що утворює її тіло і з'єднує душу з грубою матерією. В резуль­таті виникає живий індивід. Кар­ма весь час супроводжує душу в нескінченному ряду переро­джень. Джайністи досконало розробили теорію карми і роз­різняють вісім видів карм. Вони поділяються на добрі та лихі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Лихі кар­ми негативно впливають на ос­новні властивості душі, які вона має у своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від лихих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

На думку джайністів, тільки людина може вирішити, що таке добро і зло і до чого віднести все те, що зустрічається в житті. Люди­на за допомогою духовної сутності може керувати матеріальною сут­ністю і контролювати її.

Звільнення людини від впливу карм можливе тільки через здійс­нення добрих справ і суворий аскетизм. У зв'язку з цим створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній го­вориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне жит­тя, обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайністів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вва­жають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти. По суті етика джайнізму - егоцентрична.

Важливим напрямом філософської думки Китаю поряд з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчи­тель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують ав­торство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

Дао — поняття, за допомогою якого можна дати універсальну від­повідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотож­ність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо завдяки принципам «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо при­сутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах за­вдяки впливу «інь» і «янь». Розу­міння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільст­ва. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супрово­джується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

У III ст. до н. е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імпера­торська влада наповнилась реальним змістом. Це зумовило формування нових поглядів на природу, світ і людину. Серед основних філософських напрямів цього періоду слід назвати насамперед конфуціанство. Його засновник Конфуцій (латинізована вер­сія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун, 551-479 рр. до н. е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що Конфуцій був радником при пра­вителі царства Лу, а потім, добровільно пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував країнами Східного Китаю. Конфуцій займався впорядкуванням стародавніх книг, йому належить редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів» царства Лу. Його власні по­гляди викладено головним чином у книзі «Бесіди про судження», укла­деній послідовниками Конфуція із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.

Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до сус­пільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника со­ціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Такий підхід мав велике значення для соціально-еко­номічного впорядкування життя в аграрному Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до конкретного соціального становища і діяль­ності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.

Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Поря­док виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки - етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де).

Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності (жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так:

• допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;

• чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівсь­кої і братерської доброчинності (сяо ти). Соціальні відносини є пара­леллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до старшого.

Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усу­нення міжусобної ворожнечі серед знаті Конфуцій висуває такі етичні правила:

• повага до батьків (сяо);

• повага до старшого брата (ді);

• вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін.

Надаючи важливого значення навчанню та вихованню, Конфуцій поряд з тим вважає, що лише представники аристократії можуть володіти муд­рістю, яка є наслідком їх вродженого знання, що є вищим видом знання. Визнаючи існування «володаря неба» і духів, Конфуцій вірив у долю.

У II ст. до н. е. за імператора У-Зі принципи конфуціанства було канонізовано та проголошено офіційною ідеологією, а самого Конфуція було зараховано до сонму богів.

Поширеним філософським напрямом був моїзм, що дістав свою назву за ім'ям засновника Мо-Ді (479-391 рр. до н. е.). Головна увага в моїзмі приділяється проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламенто­вано. Фізична праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Сенс навчання у школі вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної корисності. Теоретичне дослідження - зайва розкіш; прагматична доціль­ність, закладена в трудовій діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати на утвердження моїстичних принципів.

Цзоу-Янь створив концепцію розвитку світу, в основу якої закладе­но п'ять елементів, що змінюють один одного: вода, вогонь, дерево, ме­тал, земля. Елементи змінюються відповідно до свого характеру, визначу­ваного силою. За допомогою цієї сили вони переборюють опір один од­ного в такому порядку: земля; дерево, що перемагає землю; метал, який перемагає дерево; вогонь, який перемагає метал; вода, яка перемагає вогонь; знову земля, яка перемагає воду.

Представники школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і державного управління. Згідно з їхнім ученням, порядок у суспільст­ві — це лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і стягнень. Розвивається думка про погану природу людини. Праг­нення людини до особистого успіху слід використати у формуванні сус­пільних відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одер­жати корисне і вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.

Філософські школи стародавньої Індії формуються на грунті міфо­логічно-релігійного світогляду. В коло своїх міркувань вони включають найважливіші проблеми: початок буття; формування духу; особливості внутрішнього світу людини; роль людського пізнання в пошуках сенсу життя; напрями удосконалення особистої долі. У цій проблематиці пере­важає пошук шляхів звільнення від невблаганного тиску життєвих законо­мірностей, хоча звільнення розумілося значною мірою як подолання людсь­кою унікальністю та індивідуальністю протилежності загального. Ідея звільнення людини від страждань, центральна у буддизмі, так чи інакше поділялася майже всіма філософськими системами давньоіндійської філо­софії. Справжнє призначення філософії полягає в тому, щоб за допомо­гою істинного знання організувати духовно-релігійне життя людини, до­помогти їй у пошуках шляхів уникнення страждань і досягнення звільнення.

ВИСНОВКИ

Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно об­грунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, ети­ки тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозу­міння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філо­софія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визна­чено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислен­ня. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізо­ваною, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньо­грецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

У філософському мисленні стародавнього Китаю розроблено глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні начала буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтувалася на фундаментальні підвалини основи буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Через Індію ідеї китайської філософії потрапляють до Європи. Найбільш повне знайомство з китайською філософією відбулося наприкінці XVII та у XVIII ст.

Філософська думка стародавньої Індії та стародавнього Китаю по­ставила проблему співвідношення західного і східного типу цивілізацій, питання про причини та наслідки суттєвих відмінностей між звичаями і поведінкою людей та про можливості й умови їх взаєморозуміння. Ця про­блема підводить до осмислення особливостей західної і східної філософії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Да йте визначення поняттям:

теогонія, логос, гедонізм, евдемонізм, матерія, форма, ідея, джайнізм, дао, даосизм, конфуціанство, інь, янь, жень, моїзм, легізм.

2. У чому полягає космологія Гомера та Гесіода?

3. Що таке світ ідей Платона?

4. Охарактеризуйте вчення Арістотеля про суспільство та державний устрій.

5. Що складає зміст вчення джайнізму?

6. У чому полягає сутність поняття карми?

7. Охарактеризуйте значення понять «інь» і «янь».

8. Основні принципи філософії Конфуція.