Політична думка епохи київської русі (822 – 1240 рр.) План

1. Київські князі Борис та Гліб, їх роль у припиненні міжусобиць.

2. Ярослав Мудрий і політика.

3. Релігійні та політичні діячі: Феодосій, Антоній, Іларіон. «Слово про закон і благодать».

4. Нестор – засновник нових політологічних аспектів.

1. Історики дуже мало можуть сказати про князів-братів Бориса і Гліба. Головним і єдиним фактом політичної біографії братів стала їх загибель в міжусобній княжій боротьбі.

У великого князя Володимира Святославича було 12 синів – від різних дружин. Після прийняття християнства він «посадив» їх всіх по містах – «на князювання». Старшими були Ярослав (від Рогнеди) і Святополк (матір’ю його була дружина, вбитого Володимиром брата, Ярополка, Володимир узяв її собі після вбивства брата вже вагітною, тому Святополка інколи називають сином двох братів). Володимир не любив Святополка. З Ярославом у нього відбувся конфлікт, про який ми згадували в розповіді про Володимира. Улюбленим сином Володимира був Борис – від «болгарині». Можливо, саме йому, а не Ярославу Володимир збирався передати у спадок Київський престол, порушуючи правило старшого.

Зведені брати, мабуть, мало знали один одного і рано чи пізно повинна була спалахнути боротьба за батьківську спадщину. У момент смерті Володимира в Києві опинився лише Святополк, який і приховав від братів цю інформацію. Борис, який ходив в цей час на половців, дізнавшись про смерть батька, вирішив не роздувати полум’я сварки-міжусобиці зі Святополком, хоча його дружина була войовничо налаштованою. Святополк також розпочав переговори про братську любов, але на ділі вирішив убити брата. Після смерті Бориса Святополк вирішує подібним віроломним способом убити іншого свого брата Гліба. Потім думає про те, щоб перебити всіх своїх братів і привласнити собі Київський престол. Це йому не вдалося, оскільки проти нього виступив Ярослав. У 1016 році обидва брати стали по обидві сторони Дніпра. Воєводи Святополка почали насміхатися і кепкувати з воїнів Ярослава: «Чого прийшли зі кульгавим, ви ж теслярі. Ми і поставимо вас хороми рубати нам!» (Ярослав кульгав з дитинства, а новгородці були відомі теслярською майстерністю.)

У стані Святополка була людина, яка щиро була відданою Ярославу. До нього послали лазутчика, щоб дізнатися, коли краще напасти». Діалог відбувся у формі іносказання: «Що ти скажеш: меду мало варено, а дружини багато?» – «Відповідай так Ярославу: наданню меду мало, а дружини багато, до вечора їсти». І в ту ж ніч Ярослав став переправлятися через Дніпро.

Святополк розташував своє військо між двох озер. Битва була жорстока, воїнів Святополка притиснули до озера, яке слабо замерзнуло, крига під ними стала ламатися. Побачивши свою поразку, Святополк втік до Польщі, до свого тестя, короля Болеслава, щоб той йому допоміг. Болеслав вирушив проти Ярослава, розбив його і увійшов до Києва зі своїм зятем. Але Святополк не зміг зробити як хотів, щоб на Русі господарювали поляки, велів бити своїх союзників, і король змушений був забратися додому. Ярослав, дізнавшись про це, знову пішов на Київ, і Святополку довелося бігти до печенігів – до інших своїх союзників. Два війська зустрілися цього разу на річці Альті: Ярослав – випадково або спеціально – встав на тому самому місці, де був убитий Борис. На сході сонця у п’ятницю зійшлися воїни, «і бій був жорстокий, якого не було на Русі, і за руки хапаючи один одного, рубалися і сходилися тричі, так що по низинах кров текла». До вечора Ярослав переміг. Святополк Окаянний у котрий раз біг і так боявся, що його наздоженуть, що пробіг всю Польську землю. А скінчив він своє життя ганебно десь в пустинних місцях між Польщею і Чехією. «Стоїть могила його на цьому пустинному місці і до сьогодні, і виходить від неї сморід жорстокий»...

Так, на переконання давнього письменника, Бог попереджав князів: така доля чекає кожного, хто зважиться на братовбивство.

2. Ярослав затвердився в Києві і правив ще 35 років, зробивши багато славетних справ і отримав назву Мудрий. Завдяки його старанням розпочалося друге, можна сказати, вічне життя Бориса і Гліба, двох юних князів, що не встигли вчинити ні ратних подвигів, ані справ державних, але прославилися своєю мученицькою загибеллю. Ярослав Мудрий багато зусиль поклав на те, щоб прославити російську Церкву і зміцнити її самостійність. Його зусиллями було встановлено в Києві митрополії, тобто центру, який управляв всіма церковними справами на Русі, яка підкорювалася Константинопольському патріархату, і митрополитів призначали з Візантії, це були греки. Одного разу Ярославу вдалося поставити російського митрополита, проте, Константинополь його не затвердив.

За часів Ярослава було споруджено в Києві храм Святої Софії, що став головним храмом Київської Русі. Тоді ж було закладене місто Ярославль із Золотими воротами. При ньому ж почалося літописання, і розповсюджувалися книги. Ярослав хотів, щоб у росіян з’явилися свої святі – це сильно зміцнило авторитет Російської Церкви і самого князя. Але канонізація святих перебувала повністю під владою Константинополя. Церква на честь святих проводила свята, проводила спеціальні служби і молитви, складала життєписи. Право на канонізацію одержували ті, хто присвятив себе повністю служінню Богу, постраждали за віру, прийняли мученицьку смерть; за життя вони виявляли взірець упокорювання, жертовності, відречення від всього в ім’я віри; після смерті (а часто і за життя) з ними були пов’язані різні чудеса...

Серед перших кандидатів на визнання святими Ярослав назвав свою прабабусю Ольгу, двох варягів-християн, батька і сина (той самий, якого було принесено в жертву на святкуванні з нагоди успішного походу Володимира) і братів Бориса і Гліба. Після тривалих переговорів Константинополь погодився на канонізацію братів-мучеників. Так першими святими росіянами стали два юні князі.

Чому канонізували саме їх? Борис і Гліб дали приклад поведінки молодших князів; вони віддали перевагу смерті від опору волі старшого князя. Вони вчинили згідно християнської заповіді любові, пожертвували життям ради неї, явили взірець упокорювання, непротивлення, покірливості.

Смерть братів не тільки прославила їх, додала їм риси святих мучеників, але й послужила великим уроком на майбутнє, тому що причислення до святих означало найрішучіше засудження їх вбивства і братовбивчої міжусобної війни.

Як і личить святим, Борис і Гліб в посмертній своїй долі стали чудотворцями. Серед посмертних діянь братів найвідомішими стали подвиги князів-воїнів, захисників добрих справ. Так, згідно легенді, коли військо володимиро-суздальских князів напало на Новгород, на допомогу прийшла ікона «Знамення», а відсіч новгородців очолили Борис і Гліб. Цей сюжет зображено на іконі: вони виїжджають з воріт фортеці, а над їх головами, увінчаними німбами, летять янголи...

Святі брати були у важкий для Вітчизни час як знак підтримки – Олександру Невському напередодні Льодового побоїща, Дмитру Донському перед Куликовською битвою.

На їх честь побудовано немало храмів і монастирів.

Фресок та ікон, присвячених Борису і Глібу, було на Русі ще більше. Відомі два основні типи ікон. На одних брати зображені у повний зріст, в урочистому однаковому одязі, з мечами в руках. Борис, як старший, – трохи вищий на зріст, з бородою і вусами. Гліб – зовсім юний, без вусів і бороди. На інших іконах вони виписані такими, що сидять бік об бік на конях, у військовій одежі, з плащами, що розвіваються. Нічого, що нагадує про мученицьку смерть в іконописних зображеннях немає.

Пам’ять братів згадувалася на Русі урочистими святами. Святкували 6 разів на рік, один – 24 липня (за новим стилем 6 серпня) – день загибелі Бориса – вважався головним і зараховувався до великих річних свят Російської Церкви.

3. Преподобний Феодосій, ігумен Печерського монастиря (1036-1074)

Канонізація Феодосія відбулася в 1108 році – він став першим із діячів Російської Церкви, кого було зараховано до святих.

Земне життя його було недовгим – народився він, приблизно, в 1036 році, а помер, не доживши до сорока років, за нинішніми поняттями, молодою людиною. Але молодість його скінчилася років в двадцять, коли він прийшов до Києва, щоб присвятити себе чернецтву. З того часу у нього, по суті, немає віку.

Феодосій явив собою тип російської людини-подвижника, повністю, до крайніх меж віддавався християнській ідеї, підпорядкував їй кожен крок життя і бачив свій обов’язок в тому, щоб виховувати оточуючих в тому ж дусі і за тими ж правилами. Тип цей був породжений великою реформою Володимира.

Про життя Феодосія, його помисли і справи ми дізнаємося з «Житія», що було присвячене саме йому, з літописних записів і деяких інших письмових джерел: все це з’явилося вже після смерті і, частково, після канонізації святого. Тому не варто розраховувати на абсолютну достовірність відомостей про нього. Книжники створювали не реальну біографію, а зразковий життєпис святого, його ідеальний образ. Навколо Феодосія склалися легенди, які відтіснили на задній план реальні факти. Але скажімо так: у створеному книжниками образі Феодосія відобразилися час, його культура, погляди сучасників і нащадків – і в цьому сенсі – це образ історичний.

Згідно житійним канонам, повідомлялося, що хлопчик народився і виховувався в благочестивій сім’ї. Зростав він у Курську, рано втратив батька.

Дуже рано виявив інтерес до Бога, його особлива доля, «обранництво». Священик, який хрестив хлопчика на восьмий день життя, вгадав його долю і нарік Феодосієм (з грец. – Богом даний, присвячений Богу). Хлопчик уникає однолітків, не бере участь в їх іграх, не хоче носити «світлий» одяг, ходить на важкі роботи зі «смердами», старанно вчиться і рано залучається до Євангелія і Житія святих. Всім святим з юних років доводилося долати опір. У Феодосія таким супротивником виявляється мати: вона не розуміє сина, їй соромно за його поведінку, яка не відповідала їх становищу багатої, відомої в місті родини. Вона хоче силою повернути його до «нормального» життя. Він же наполегливо продовжує своє, і мати в люті обрушується на нього з побоями: так Феодосій витримує перше випробування – фізичними стражданнями і конфліктом у сім’ї. Першу богоугодну справу він здійснює, дізнавшись, що церкві не вистачає проскур. Феодосій купує жито, сам його меле, пече, отримані гроші витрачає на придбання нового жита, а інше роздає жебракам. І так – більше двох років.

Феодосій замислюється над тим, щоб помандрувати до святих місць Єрусалиму, за старими звичаями на Русі. Таємно вночі, разом з групою паломників він пішов з дому. Мати наздогнала його, «в гніві вчепилася йому у волосся, повалила, почала штовхати ногами», поки не знесилила, а потім веліла надягнути на сина окови н не звільнила, доки він не дав їй обіцянку не тікати з дому. Через деякий час Феодосії звернувся до аскетичного способу життя: щодня ходив до церкви, носив старий одяг, а під ним – вериги, важкі ланцюги, які спеціально замовив у коваля. Залізо при ходьбі врізалося в тіло, з’явилися рани і виразки, кров проступала крізь одяг. (Через фізичне приборкання тіла віруючі прагнули розділити страждання Христа на хресті, відчути їх, щоб стати ближче до Христа.) Мати, побачивши кров, зірвала вериги і жорстоко побила хлопця. Так, зіткнулися дві християнські норми. З одного боку, неслухняність батьківській волі – великий гріх, який заслуговував на покарання. З іншого – слова Христа, які Феодосії міг прочитати в Євангелії: «Якщо хто не залишить батька або матір і не рушить за Мною, то він Мене негідний».

Скориставшись від’їздом матері, Феодосій йде з дому – тепер назавжди – і пішки вирушає до Києва. Він чинить спробу потрапити в різні монастирі, але його не приймають: занадто молодий. Одного разу він почув про ченців, що мешкають в печері недалеко від Києва. Він приходить до них, але спочатку і в них дістає відмову. Ігумен Антоній, нібито, пожалів його: «Чадо, хіба не бачиш печеру цю: понуре місце і неприглядне за всі інші. А ти ще молодий і, думається мені, не зможеш, живучи тут, витримати всі позбавлення». Але Феодосій був переконаний, що місце це – саме для нього: «Сам Бог привів мене сюди».

Феодосій став жити в печері, після випробувального терміну постригли його в ченці. І лише одна зустріч із минулим випалу йому. Мати, протягом декількох років, обходячи київські монастирі, все-таки знайшла сина. Антонію коштувало немало зусиль умовити Феодосія зустрітися з нею. Побачення скінчилося несподівано: мати благала сина, що не може жити, коли не бачить його, і він умовив її постригтися в жіночий монастир, який знаходився поблизу.

Розпочався монастирський період життя Феодосія. Але перш, ніж про нього повідати, розповімо, як виник і що собою представляв монастир в 1056–1057 роках, коли він прийшов до нього.

«Якийсь благовірний чоловік», родом із Любича, забажав стати ченцем. Підкоряючись Божому велінню, він відправився в країну Грецьку, славну своїми стародавніми монастирями на Афоні, Святій горі. Життя тамтешніх ченців, подібне «янгольському буттю», захопило його. У одному з таких монастирів вчинили над ним постриження й дали ім’я Антонія. Через деякий час ігумен, переконавшись у високих якостях нового, звелів йому повертатися на Русь: «Йди, будеш там зразком, і буде з тобою благословення Святої гори».

Удома жоден монастир його не задовольнив. Став він ходити по горах і лісах поблизу Києва і в Берестові знайшов печеру, яку колись викопали варяги, і в ній оселився. Жив він у великій стриманості. Під час правління Святополка Антоній покинув печеру і знов опинився на Афоні.

Тим часом в Києві до влади прийшов Ярослав. Йому приємно було Берестове, він часто відвідував церкву, в якій пресвітером був Іларіон – людина, за словами літописця, благочестива, книжник. Цей Іларіон приходив з Берестова на пагорб, порослий великим лісом, тут викопав печерку малу, в два сажні, і таємно молився.

Через деякий час Ярослав за участю єпископів призначив Іларіона митрополитом. Саме тоді-то ігумену на Святій горі з’явилося сповіщення від Бога: нехай Антоній повертається на Русь. Антоній вподобав собі те саме місце, де знаходилася печера Іларіона. Тут він оселився, почав старанно молитися, харчуючись сухим хлібом і водою, і поступово збільшував печеру. Слава про нього стала поширюватися, люди приходили за благословенням, деякі просили постригтися. Іларіон багато сприяв тому, щоб печери перетворилися на монастир.

Розповімо про Іларіона. Був він не лише перший російський голова Київської церкви (правда, так і не визнаний Константинополем, тому змушений незабаром піти), але і один з перших росіян філософів, публіцист, письменник рідкісної освіченості. Він був автором «Слова про закон і благодать», літературного пам’ятника урочистого красномовства. «Слово» було адресовано людям «обраним», таким, що «понад міру наситилися солодкістю книжкової». Його могли зрозуміти лише ті читачі, хто вільно орієнтувався в змісті Старого і Нового Заповітів і добре розумів зміст, іносказання образів і епізодів Біблії. Перша тема «Слова» – велике значення прийняття Руссю християнства. Це віровчення – дійсна «благодать», вона поширилася серед багатьох народів, і належить всьому людству. Русь, залучившись до «благодаті», стала рівною серед інших країн. Сам Бог «не забув нас; тужила від спраги, порожня лежала земля наша; раптово полилося джерело євангельське і наповнило її всю від краю до краю».

За цими філософсько-релігійними думками лежала політична ідея Іларіона, яка була зрозумілою сучасникам: оскільки Русь отримала «благодать» від Бога, Візантія немає права панувати в християнському світі, і Київська церква має право сама розпоряджатися собою.

Друга тема «Слова» – «похвала» князю, Володимиру, «нашому вчителю і наставнику», за те, що створив велику і чудову справу» – хрещення Русі. І тут Іларіон віддає славу землі Руській, «яка відома і чутна в чотирьох кінцях всесвіту».

Константинополь не визнав митрополита, і ім’я Іларіона зникає із сторінок київських літописів. Що з ним трапилося далі? За однією, цілком вірогідною і привабливою гіпотезою, Іларіон пішов до своєї улюбленої печери, приєднався до Антонія та прийняв чернече постриження під ім’ям Никона.

«Великий Никон» став найактивнішим учасником будівництва і піднесення Києво-Печерського монастиря й одним з творців першого російського літопису. Антоній і Никон зайнялися поглибленням і розширенням печер, під землею вони побудували церкву та келії. Пізніше князь Ізяслав віддав ченцям сусідню гору, і тут на поверхні заклали велику дерев’яну церкву на ім’я першої Пречистої Божої Матері і поставили багато келій. Так, приблизно, у 1062 році чернеча спільнота перетворилася на монастир, а «печерний час» залишив свій слід у назві монастиря – Печерський. Никон-Іларіон вирішив зробити монастир центром російської освіти і релігійного життя. Але у нього відбувся конфлікт з князем, тому він змушений був податися до Тмутаракані. Ігуменом монастиря став Феодосій. Феодосій виявив неабиякий талант правителя.

Саме при ігумені Феодосії монастир набув широку популярність і авторитет. Основою статуту Печерського монастиря була ідея громадського житія: спільна трапеза, загальні роботи, загальнобратські молитви, одяг теж був спільним. «Кожен мав все потрібне, і нічого свого власного», навіть голки. Бідність була свідомим монастирським принципом, законом життя. Печерський монастир відкрито протистояв тим монастирям, в які стікалися багаті приношення, де братія жила в достатку. Вже за життя Феодосій творив численні дива. Одного разу розбійники зібралися пограбувати церкву, де йшла служба, і вирішили вони всіх перебити; ледве підступилися – церква підійнялася в повітря. Розбійники, приголомшені побаченим, розкаялися в своєму злочинному задумі.

Пізніше, в XIII столітті, була складена книга «Патерик Печерський» – зібрання історій про справи батьків монастиря (починаючи з Антонія і Феодосія) і про чудеса, що тут траплялися. Був в монастирі Дем’ян пресвітер, дотримувався посту, нічого крім хліба і води не куштував. Коли приходив хто-небудь одержимий недугою або приносив дитину хвору, Феодосій закликав Дем’яна творити молитву над хворим і мазати його єлеєм, і відбувалося зцілення.

Був черноризець Ісакій; навіть на фоні спільного для монастиря суворого способу життя він виділявся особливо суворим аскетизмом: одяг на себе волосяницю, а поверх сиру шкуру цапа, яка присохнула до нього. Сім літ він провів в маленькій печерній келії, харчуючись однієї просфорою через день. До нього під виглядом янголів з’явилися біси, стали грати на гуслях і бити в бубну, Феодосій, щоб врятувати Ісакія від болісних бачень, переніс його в свою келію, умивав, переодягав його. А той як і раніше не брав в рот ні крихти і не промовляв ні слова. Лише на третій рік Ісакій позбавився бісів, став і заговорив. А після смерті ігумена Феодосія Ісакій знову взявся за жорстоку стриманість. Але біси, не могли нічого з ним поробити.

Окремо треба сказати про відносини Феодосія з київськими князями. Ізяслав, що вступив на престол після смерті батька свого Ярослава, любив приїжджати до печери і вести спасенні бесіди з ігуменом. У 1073 році Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський вигнали свого старшого брата з Києва. З нагоди перемоги вони влаштували бенкет і, звичайно ж, запросив Феодосія: він був потрібен їм, щоб підтвердити справедливість свого вчинку.

Проте ігумен не лише відмовився прийти, але і засудив князів за порушення порядку спадкоємства влади і за кров: «Не хочу бути учасником бенкету, наповненого кров’ю та вбивством!» На цьому він не заспокоївся і став викривати Святослава. У відправленій князю гнівної епістолі він порівняв його з відомими в історії братоненависниками і вбивцями. «Глас брата твоего вопиет на тя к Богу, ако Авелева на Каина». Святослав в гніві розтоптав послання Феодосія і пригрозив йому ув’язненням або вигнанням. На це непримиренний ігумен відповідав: «Що таке для мене вигнання? Хіба я залишаю дітей або майно? Голий я народився, голим і помру! Я готовий не тільки на вигнання, але і на саму смерть!» У свій час Феодосії відмовився згадувати ім’я Святослава в церковних молитвах, але молився за вигнаного Ізяслава. З часом, під впливом братії, частково до власних роздумів, Феодосії помирився зі Святославом. Земне своє життя він кінчив, як належить святому. Після 40 денного посту і святкування Великодня.

4. Пізніше літописець Нестор напише: «Житіє Феодосія», у якому містяться ідеї самостійності Русі. Але головною справою Нестора стала робота над літописом. Він був не першим літописцем в Києві. Ще в 1039 році, за часів Ярослава Мудрого, у щойно збудованому соборному храмі Святої Софії була заснована митрополія кафедра. Невідомий книжник, швидше за все, за вказівкою великого князя – склав перший російський літопис, який починався з розповіді про заснування Києва трьома братами і доводив оповідання до 1037 року, завершуючи прославлянням Ярослава, просвітителя Російської землі. Мистецтву літописання перший автор вчився у болгарських літописах і грецьких історичних хроніках, але із самого початку виявив самостійність в манері викладу подій та їх тлумаченні. Ядром найпершого літопису з’явилися розповіді, яким пізніші дослідники дали об’єднану назву «Сказання про поширення християнства». Можливо, укладачем був Іларіон або хтось з близького йому кола сподвижників.

Потім, через десятиліття, літописна справа, переходить до Печерського монастиря, і тут воно пов’язано з ім’ям вже відомого нам Никона (можливо, того ж Іларіона). Його робота завершується в 1073 році. Никон зберіг текст найдавнішого літопису, і доповнив його багатьма відсутніми відомостями з історії X – початку XI століття: про походи російських князів до Візантії, про змагання Ольги з константинопольським царем в хитрощах, про похід Володимира на Корсунь, про різні події в Новгороді і Тмуторокані. Сам Никон включив до літопису розповідь про покликання Рюріка і його братів, про Олега та Ігоря. Крім того, він продовжив повідомлення про події після 1037 року і спеціально розповів про виникнення Печерського монастиря. Саме Никон першим запровадив вказівки на хронологію подій і вигадав спосіб викладу – за роками, у вигляді статей. Більшість розповідей з певного моменту стали починатися у нього словами: «У літо...» (тобто– «В рік...»), а потім називалася дата – «зі створення світу» – так, як було прийнято тоді в християнському світі. Дати стали позначатися з 569 року (різниця між численнями 5508 років). Никон дуже суворо дотримувався правилу записів на кожен рік, що відзначав навіть такий рік, під яким жодних відомостей не значилося.

Оповідання за кожен рік стало нормою для всього подальшого російського літописання, яке продовжувалося аж до XVII століття.

Можливо, що після 1073 року хтось в Печерському монастирі продовжував вести записи подій, але новий літопис склався лише в 1093-1095 роках.

Потрібно мати на увазі, що жоден з цих ранніх літописів не зберігся в своєму первинному вигляді, окремою, самостійною книгою. Дослідники виконали аналітичну роботу, щоб через вивчення пізніх літописних зібрань, які збереглися, відновити картину літописання XI століття.

Нестор не просто продовжив справу своїх попередників, але й довів її до досконалості, додавши першому російському літопису закінченість, повноту змісту, широту історичного задуму і цілісність літературного твору. Його літопис, закінчення якого можна датувати 1013 роком, мав, характерну для Стародавній Русі, просторову назву: «Се повhсти временных лhт откуду єсть пошла Руская земля, хто в Киевh и нача первое княжити, и откуда Руская земля стала есть» (у перекладі на сучасну мову: «Ось повісті минулих років, звідки пішла Російська земля, хто в Києві став першим княжити і як виникла Російська земля» – це і держава, і народ, що її населяє.

Нестор був першим істориком, що спробував відповісти на два складні питання: про походження російського народу і про виникнення Російської держави. Почав він, як дійсний християн, з біблейських часів – з розповіді про те, як після Потопу троє синів Ноя – Сім, Хам та Іафет – поділили між собою землю, перерахували народи, які сиділи в країнах Іафета, і серед них назвав росіян. Але тут він став описувати «народ слов’янський», його – як ми зараз сказали б – прабатьківщину (по Дунаю), його розселення та утворення різних слов’янських народностей. Потім коло його уваги звужується, і ось вже він описує тих слов’ян, які розселилися по Дніпру, між Припяттю, біля озера Ільмень, по Десні, і називає всі племена...

Від Нестора ми дізнаємося вперше дорогоцінні відомості про «шлях Варяг у Греки», а перед сучасниками автора вперше так детально і яскраво постає географія величезної країни разом із суміжними з нею землям, із вказівкою маршрутів, по яких російські люди спілкувалися зі світом. Нестор – не лише історик, але і перший етнограф східних слов’ян: він перераховує племена і місця їх розселення, описує їх вдачі, «свої» у кожного племені. При цьому особливо виділяє полян, у яких, за його словами, «звичай був покірливий і тихий», як протилежність древлянам, що жили «звіриним звичаєм».

Так, поступово, доходить Нестор до часів, порівняно близьких, і перша дата у нього – 6360 (тобто 852) рік: він знайшов в грецькій хроніці Амартола, де повідомлялося про прихід русі в Царьград. Наступними йдуть хронологічні викладення – «Від Адама і до Потопу», через всю біблійну історію до «Різдва Христова», потім до грецького царя Михайла, ім’я якого згадане Амартолом у зв’язку з Руссю. А вже від Михайла «до першого княжіння Олега, руського князя» – 29 років. Після цього літопис веде розповідь за роками, але є в ньому «порожні» роки, тобто рік названо, а жодних подій не відмічено.

Отже, сучасники Нестора, читаючи перші сторінки його літопису, відкривали для себе століття власного минулого, які були оповиті таємницею, дізнавалися про своє коріння, про свою землю. І, можливо, найголовніше: Нестор першим пояснив їм, що Русь з її минулим – це невіддільна частина всього людства і її історія переплетена із всесвітньою історією.

Звичайно, сьогодні ми критично оцінюємо більшість з того, що виклав Нестор. Навколо окремих його повідомлень (наприклад, про покликання варязького князя) вже декілька століть ламають списи вчені різних країн. Нестор поставив історикам немало питань, що залишаються понині предметом дискусій (наприклад, про місце прабатьківщини слов’ян). У його повідомлення сьогодні вноситься немало виправлень і доповнень, отриманих завдяки археологічним розкопкам і знайденим книжним джерелам. Та все ж Нестор залишається для нас найповнішим і найціннішим історичним джерелом Стародавньої Русі. Цінність документу додають, включені до літопису тексти договорів російських князів з греками, а окремі розповіді залишаються свідоцтвами про існування в ті часи усних історичних оповідей (наприклад, розповіді про спалювання Іскоростеня Ольгою, про багатиря-кожум’яку, який переміг печеніга, про білгородський кисіль).

Літописне зібрання 1093-1095 років Нестір подекуди видозмінив, а головне – доповнив статтями про події кінця XI – початку XII століть. Він довів оповідання до 1107– 1108 років.

Створюючи свою грандіозну, за обсягом історії, працю, Нестор використовував різні джерела: грецьку хроніку Георгія Амартоли й Сімеона Логофета, інші твори, Старий і Новий Заповіти. Нестор був начитаним і освіченим автором. Інше джерело, з якого він вільно черпав відомості, був усний переказ: сагами, легендами, епічними піснями, казками, прислів’ями пронизано весь літопис. Нестор був людиною свого часу, для нього події, що здаються нам неймовірними, фантастичними, сприймалися як цілком можливі, історично реальні.

Нарешті, Нестор був, напевно, першим літописцем, який, описуючи сучасні йому події, прямо посилався на власні враження і власну пам’ять, і виступав як учасник того, що відбулося. Чудова в цьому відношенні під 1091 роком про знаходження останків Феодосія. Оповідь ведеться від першої особи («Розповім не з чуток, а як зачинає цього»): перед нами абсолютно «побутова» розповідь– як вони з іншим ченцем копали таємно від всіх і не могли знайти могилу; що говорили при цьому один одному; як, нарешті, Нестор докопався і як його обійняв жах, а потім, як побачили вони сяючий стовп; як вийняли тіло, і виявилося воно не спотворене часом; як потім урочисто погребли в церкві...

Особливо варто сказати про літературну сторону літопису. «Повість временних літ» (так скорочено її називають) належить однаково історичній і художній літературі. І не лише тому, що окремі статті її – це історичні повісті і новели, казки і легенди, але і тому, що історію «реальну», фактичну – дійсні (з нашої точки зору) події, люди, обставини, речі – літописець не просто повідомляє, але зображає, описує їх з такими цікавими, барвистими подробицями, так образно, що створюється художня картина. Літописець як історик зберігає смак до опису приватного, конкретного, і завдяки цьому історія у нього виходить у живих особах та епізодах. Наприклад, на розповідь під 1097 роком про те, як князь Давид обмовив перед Святополком князя Василько і умовив засліпити його. І літописець відтворює (наче присутній при цьому) жахливу картину; як слуги Святополка вчинили це лиходійство, як потім відвезли нещасного і як він опам’ятався...

Літературний характер літописним оповіданням додає ще те, що вони насичені прямою мовою персонажів: розповідями від їх особи, діалогами, питаннями і відповідями, звертаннями, і промовами. Читач не лише бачить, але і чує учасників подій.

І останнє. Нестор був не просто істориком, який прагнув відобразити якомога більше подій, але й політиком, що жив подіями свого часу. Стіни монастирської келії, в якій він, поклавши на коліна фоліант із листами пергаменту, виписував гусячим пером рядки своїх творів, не були глухою перегородкою, яка відокремлювала його від зовнішнього світу. І сам монастир був не чужий політичному життю. У Нестора були свої політичні погляди, етичні позиції, з яких він судив про минуле і сьогодення.

Саме судив!

На літописців пізні історики і письменники дивилися, частіше за все, з двох точок зору. Згідно однієї, вони вважалися неупередженими і віддаленими від світу авторами, які відображали відомі їм факти, кажучи словами пушкінського Григорія Отреп’єва, «добру и злу внимая равнодушно». Згідно іншої точки зору, яка була достатньо поширена між істориками, літописці були глибоко упереджені, вони звичайно виражали погляди і смаки або князів, що в цей час правили, або Церкви. На догоду їм вони нібито могли про щось умовчати, щось, навпаки, випнути, щось невідповідним чином тлумачити. Кажучи сучасною мовою, їх представляють кон’юнктурниками, що виконують «замовлення» господарів або трактують факти згідно вимогам моменту.

Кажучи про Нестора, звернемо увагу на те, що зустрічаються у нього й упереджені оцінки людей і подій, і тенденційність в їх освітленні. Він, наприклад, був небайдужий до князя Святополка й присвятив йому декілька статей з високою оцінкою його справ.

І все-таки можна стверджувати, що Нестором керували не миттєві політичні обставини, не князівські побажання і вимоги, а щось значуще та стійкіше. Його головною турботою залишалася незмінно єдина Російська земля, що була захищеною від зовнішнього ворога і живе у спокої. Він з таким шануванням відноситься до старших Рюріковичей тому, що вони, за його поняттями, цим цілям успішно служили. Він бачить, що з часів Володимира єдина Русь руйнується, спокою в ній немає, і виною тому – княжі усобиці, братовбивча війна, боротьба за владу. Нестор, як і Никон, відноситься до цього негативно. Він переконаний – треба зберігати цілісність Русь і мирне життя в ній, а зробити це можна тільки одним шляхом: якщо князі житимуть «по тому устроению отцов и дедов», без сварок, слухаючи, брат брата. Повинен бути встановлений раз і назавжди звичай; київський престол займає, згідно закону старший, ніхто не сміє силою або обманом його порушити. Нестор суворо судить тих, хто порушує цей закон.

«Повість временних літ» була широко відома на Русі і вплинула на все подальше російське літописання, вона складала основу багатьох наступних літописів і стала зразком.

У літописі Нестора «Повість временних літ», в «Повчанні Володимира Мономаха» містяться відомості про діяльність князів. Червоною ниткою в літописі і «Повчанні» проходить думку про велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади навколо Київського князя, об’єднання всіх князівств було заставою припинення княжих усобиць і руйнування держави.

Першою умовою вступу на спільноруський державний престол було здійснення принципу «старшості»: престол займав старший в княжому роду. Дослідники вважають, що абсолютної влади і навіть її ідеї Русь Х – XIII століть не знала. У зв’язку з цим заслуговує уваги точка зору, відповідно до якої суб’єктом влади був не один який-небудь князь, навіть не Київський, а весь князівським рід, відносно якого правлячий князь виступав як тимчасовий володар.

У пізніших документах, зокрема в «Повчанні Володимира Мономаха», цілком безумовно мовиться про повну відповідальність монарха за долю країни. Політичні доктрини затверджують думку про сувору підлеглість і васальну вірність князю його підданих. Політичний аспект цієї позиції зміцнював особливе становище староруського князя, який ніс лише моральну відповідальність перед Богом і не піддавався ніяким санкціям. Але Мономах вважав, що князь повинен бути для всіх своїх підданих не тільки справедливим, відповідно до закону, але і гуманним, милосердним і вимагав цього від своїх «служивих отроків», бо інакше підривався, на його думку, авторитет держави, князя, та і самих «служивих». Князь – державна людина, носій закону і законності. У автобіографічній частині «Повчання» Мономах малює ідеал російського князя – політика, державного діяча, воїна, монарха.

У розвитку політико-державної думки в Київській Русі провідне місце належить безсмертному. «Слову про полк Ігорев», в якому підкреслюється ідея необхідності політичного об’єднання російських земель і припинення міжусобної боротьби.

У системі політичних поглядів Київської Русі важливе місце відводиться представницьким органам влади. У цьому суспільстві функціонували княжа дума, боярська дума, феодальні з’їзди, зібрання. Княжа дума формувалася з родоплемінних верхів, з близьких князю людей, з числа дружинників, церковної, міської і торгівельно-промислової верхівки. З часом княжа дума стає відносно постійним державним органом. У її діяльності в одні періоди домінували проблеми військової політики, в інші – господарські, розв’язувалися питання законодавчого, управлінського, фінансового і політичного характеру.

Структурою, яка робила помітний вплив на княжу владу, взаємостосунки верховної влади з широкими масами залишалися вічними. Це була важлива форма безпосередньої участі народу в рішенні загальних справ. Компетенції віче були досить широкими. Воно виступало як верховний орган влади міст і земель, вирішувало питання війни і миру, фінансів, обговорювало закони. Безумовно, всі ці та інші ситуації не регулювалися лише бажаннями народного зібрання, бо існували правила, закони, які регламентували суспільні відносини, відкриваючи широкі можливості для самоврядування. Як бачимо, не дивлячись на авторитет і громадську вагу князя, існування віче в період Київської Русі обмежувало князівську владу, робило його інститутом, що оберігав інтереси суспільства, свідчило про елементи демократизму політичної влади. Проте, розглядаючи діяльність боярської думи, віче, можна зробити висновок, що в X–ХІІІ ст. вони не знайшли парламентських форм, не перетворилися на певні інституції і лише періодично скликалися князем або народом.

Аналіз позначених проблем свідчить, що в Київській Русі проходили глибокі суспільно-політичні процеси, сформувалися і знайшли втілення в реальному житті багато політико-правових концепцій, які забезпечили функціонування могутньої ранньофеодальної держави, яка займала гідне місце в сім’ї європейських народів.

Важливою віхою в розширенні традиції затвердження української державності була політична діяльність князів Романа Мстиславовича і Данила Галицького. Роман Мстиславич створив єдине галицько-волинське князівство, піклувався про єднання і авторитет своїх земель, уклав договір з Угорщиною, підтримував дружні відносини з Візантією. Політичні погляди його сина Данила Галицького розкривали необхідність збереження влади і захисту України. Створювалася структура державного управління, яка відповідала тодішнім державним структурам європейських країн.