Антська держава у східних слов’ян План

1. Витоки стародавньої політичної історії східних слов’ян.

2. Геополітичні причини переселення слов’ян на південь.

3. Державні та політичні об’єднання східних слов’ян в II – VI ст. нашої ери.

1.Слов’яни – стародавня сім’я народів, яка з повним правом пишається своєю історією. Шкода, що всім відомі завзятість і розмах загадкової слов’янської душі не привчили наших пращурів до нудних і клопітких занять, які вимагають терпіння й посидючості. Дуже мало збереглося відомостей про те, як вони жили в далекі часи. Як розуміли світ, у що вони вірили, чому поклонялися.

Походження і стародавня політична історія східних слов’ян оповита таємницею. Відомо лише те, що ці племена давно були втягнуті в світову політику і відігравали в ній ключову роль. Східні слов’яни тісно пов’язані з такими політичними феноменами як: 1) трипільська політична культура на Україні; 2) арійська проблема в політиці, релігії, духовній спадщині Європи. Дослідники погоджуються з тим, що близько 5 тис. років до н.е., східні слов’яни ще входили до протоарійської спільноти народів, де разом з ними проживали і майбутні германці, іранці, індійці, таджики, кельти. У середині IV тис. до н.е. відбувся поділ цієї єдиної протоарійської субстанції і рух багатьох груп (майбутніх народів) до місць свого нинішнього мешкання, тобто серед арійців відбувся сильний розлом. Це проходило досить повільно і зайняло декілька сторіч, а, може, навіть тисячоліть. На Україні в цей період відбувається найпотужніше зіткнення носіїв культури шнурової кераміки (предків східних слов’ян) з високою цивілізацією України того часу – трипільською культурою (середземноморською расою). В результаті цього зіткнення гине трипільська цивілізація, яка не поступилася ані Єгипетській, ані Шумерській. Пращури слов’ян перейняли у трипільців на Заході України уміння будувати будинки (споруди), обробляти землю, прикрашати одяг. Приблизно, в середині III тис. до н.е. формується етнографічна база східних слов’ян і, перш за все, українців. Згодом сліди східних слов’ян зникають серед численних археологічних культур України III – I тис. до н.е. Усі науковці погоджуються з тим, що східні слов’яни з території півночі України, Білорусії і південного заходу Росії ніколи і нікуди не переходили. У I тис. до н.е. на Україні кіммерійці створюють першу, відому всім дослідникам, державу. З великою часткою упевненості можна припустити, що до складу цього кіммерійського царства входять і східні слов’яни. Кажучи іншими словами, політична історія східних слов’ян знов спалахує на політичній арені. Кіммерійці сходять з авансцени політики в VII в. до н.е., коли їх витіснили з України нові, сильніші кочівники – скіфи. Але і старим, і новим господарям України (кіммерійцям і скіфам) дуже потрібні землероби, які забезпечували б їх хлібом та іншими дарами землі. Східним слов’янам таке політичне заступництво, окрім очевидного мінуса, приносило і свій плюс. Кочівники забезпечували землеробів худобою, шкірами, продуктами з інших країн. Батько історії, грек Геродот, який був на Україні і детально описав скіфів, говорить, що серед скіфів живуть інші народи, яких помилково називають теж скіфами. Він стверджує, що скіфи ніколи не займалися землеробством. Геродот виділяє скіфів-орачів і скіфів-землеробів, які, за його словами, мали своїх царів і управління, але підкорялися царським скіфам. Він говорив, що орачі і землероби були іншим народом, відмінним від скіфів. Сама назва цих орачів і землеробів була сколоти. Далі Геродот висловлює свою думку, що це могло бути видозмінене слово сoколоти, що означає «синів сокола». Народи ці були дуже відкриті та волелюбні. З усього вище сказаного, можна припустити, що скіфи-орачі і скіфи-землероби (займали землі Київської, Житомирської, Вінницької областей України) є прадавніми східними слов’янами. Назва соколоти (сколоти) має багато спільного з сучасним державним символом України, так званим, тризубом, який сильно нагадує орла або сокола, що летить. Свого часу російський поет Олександр Блок писав: «Так, скіфи – ми, так – азіати, з косоокими та жадібними очима». Поет був не прав лише в одному – ми не азіати і немає косооких очей, але ми нащадки скіфів-орачів і скіфів-землеробів.

Самі ж скіфи, як і їх попередники, кіммерійці, і як їх послідовники, сармати, були індоєвропейськими народами, які говорять на іранських діалектах (мовах).

У політичній історії скіфів і сарматів східні слов’яни займають головне місце. Згідно стародавнім описам сарматів, вони виглядали так: «величезного зросту, атлетичної будови, з білявим або русявим волоссям, з блакитними або сірими очима». Чи не нагадують вони слов’ян? Сучасники підкреслювали, що погляд їх сірих і блакитних очей викликає жах. Як відомо, сармати прийшли на допомогу своїм родичам скіфам з Дону і Волги під час війни з персидським царем Дарієм I Гистапсом. Дарій I Ахеменід – персидський цар, який напав на Скіфію в 512 р. до н.е. Похід завершився поразкою і втечею царя. Лісові праслов’яни – неври (на відміну від “скіфів-орачів”) не підтримували скіфів, але теж були втягнуті у війну і постраждали.

Згідно «Повісті временних літ» прабатьківщина слов’ян знаходиться на Дунаї. Проте чернець Нестір, автор «Повісті временних літ » не вказує на те, що відбулася заміна понять. За часів сарматів, річка Волга носила назву Дунай, а сучасний Дунай називали Істр. Крім того, деякі вчені схильні виводити назву рус, росини від назви племені сарматів – роксолани, які мешкали на території Київської, Черкаської і Полтавської областей, де протікають річки з назвою Рось, Русава, Русавчик та ін.

На зв’язок з арійськими та іранськими народами вказують і назви богів староруського пантеону Київської держави. Поруч з Перуном, Ярилом, переважно роські назви, зустрічаються назви богів: Хорс, Семаргл, Стрибог, Сварог (іранські назви).

Досить часто замість імені слов’яни застосовувалася більш загальна назва скіфи, гети, готи, хоча основну силу цих військ складали саме східні слов’яни. Така плутанина виникла в I, II, III століттях нашої ери.

У «Велесовій книзі», найдавнішому джерелі з історії слов’ян є такі слова: «...Скіфи і сармати – родичі. Тисячу років ми худобу випасаємо і поля оремо. А греки наше жито брали і обмінювали ні на що добро благодатне...». Далі в ній йдуть різні найменування слов’ян у різні часи: «тому ми і скіфи, анти, русяві, боруси й сурожці. Так ми стали дідами русів і зі співом йдемо в це небо – Сваргу».

Переслідуючи кіммерійців, скіфи вторглися до таких країн того часу як: Урарту, Ассирію, Єгипет, сміливо і голосно заявили про себе на арені політики і політичної боротьби між її кумирами. Від скіфів здригався навіть Єгипет.

У кінці VII ст. до н.е. скіфи то підтримували Ассирію, то воювали з нею, доходячи до кордонів Єгипту. У 612 р. до н.е. Навуходоносор і скіфи розбили під Харраном ассирійців і єгиптян, в 600 р. до н.е. – йшли з походом на Єгипет.

Майже одночасно зі скіфами на політичному небосхилі з’являються греки. Греки плавали по Чорному морю. Спочатку вони дали йому назву Аксинській Понт (Негостинне море), а потім, трохи краще вивчивши його, змінили назву на Евксинський Понт (Гостинне море).

Греки засновували тут свої торгівельні бази, а після того як потоваришували з корінним населенням, стали будувати на місці цих баз міста.

У 800 році до н.е. у Чорному морі з’явилися кораблі Мілета. Вони висаджували на північному березі купців, які починали торгувати з причорноморцями. Згодом прийшли кораблі з інших грецьких міст. Незабаром на північному березі Чорного моря було засновано більше 80 грецьких колоній. Торгівля з місцевими племенами була настільки успішною, що колонії перетворилися на великі міста (Ольвія, Херсонес та ін.). У Північному Причорномор’ї з тих часів збереглося багато назв.

Найбільш значущим грецьким поселенням у глибині материка вважався Гелен. Його місцезнаходження простягалося до самого Уралу і навіть за Урал. Відомості про це залишив Геродот. І лише нещодавно всі суперечливі питання було знято.

Велику роль відіграє в цій книзі місто Голунь (Гoлинь, Колунь) – напевно, Геродотов Гелон. Археологи, в першу чергу Б.А. Шрамко, надійно ототожнили Гелон з величезним Вельськім городищем на Полтавщині. Згідно «Велесовій книзі», заснував Голунь ще Орий, «в голому степу і лісі», і поставив її «колом». Дійсно, Бельське городище стоїть на межі лісостепу і степу. Воно має форму трикутника. Але спочатку (у VII ст. до н.е.) тут виникли два городища округлої форми – Західне і Східне. Пізніше вони були вбудовані у вал Великого Вельського городища, загальна площа якого не поступається Москві кінця XIX ст. Населення Бельська – Гелона належало до «скіфської» лісостепової культури, при цьому Західне городище населяли праслов’яни – нащадки чорнолісців.

Орієнтація Русі на кочівників і схід мала прадавнє коріння. Там вони черпали багатства не тільки матеріальні, але й духовні.

У степу змінювали один одного, безперервно воюючи, племена «зрубової культури», кіммерійці, скіфи, сармати. Ще в 1116 р. Мономах зустрівся на р. Донець з аланами-ясами. А, приблизно, з VI ст. н.е. русини починають спілкуватися з Іраном, тоді ще зороастрийським. Мало хорошого, здавалося б, бачили слов’яни від своїх іранських сусідів: набіги, рабство, завоювання, вимагання данини. Чи не повинні були ці «ординці» та їх вірування викликати у слов’ян лише ненависть? Інша справа такі сусіди як германці, кельти... (Але слова, запозичені один у одного, наприклад слов’янами і германцями, пов’язані майже виключно з господарством, торгівлею, війною: «князь», «плуг» і т.д. У іранців слов’яни перейняли цілий пласт найважливіших релігійних, моральних, юридичних термінів: «бог», «віра», «благо», «зло» та ін. (Зокрема, як буде показано, і терміни, які прямо пов’язані з реформою Заратустри). Виявляється, з германцями слов’яни вважали за краще торгувати і воювати, а ось говорити про високі матерії –зі степняками-іранцями.

Секрет криється в самій природі кочового господарства, яке просто не може існувати без регулярних зв’язків з осілими сусідами. А господарські зв’язки спричиняють – політичні, етнічні, культурні, релігійні. Навіть підкорення землеробів кочівниками (або навпаки) припускає «обмін послугами»: осілі мешканці забезпечують тих, хто живе на степах продуктами землеробства і ремесла, а останні захищають їх своєю непереможною кіннотою. У Скіфії, наприклад, існував чіткий «розподіл праці»: жрецькі племена (калліпіди) обслуговували культ, військові (царські скіфи, скіфи-кочівники) – правили і обороняли країну, а землеробські (скіфи-орачі, скіфи-землероби) – забезпечували її хлібом.

Скіфи-орачі (сколоти) – не хто інші, як східні праслов’яни. Саме слово «сколоти» – варіант іранського «шкудата» («скіфи»). А Русь-Росія своїм ім’ям зобов’язана сарматському племені росів, яке в I ст. н.е. підкорило середньодпіпровських слов’ян і незабаром повністю злилося з ними.

«Еx orienta lux» («Світло зі сходу») – говорили римляни, зобов’язані Сходу (зокрема Ірану) багатьма досягненнями культури. Для слов’ян тисячі років світло йшло з півдня і сходу – з іранського (переважно північноіранського) світу. Кочове середовище має властивість поширювати культурні новації, немов провідник електричний струм – швидко і далеко. Так розповсюдився від Алтая до Дунаю скіфський звіриний стиль. Від кочовища до кочовища йшли не тільки речі, але й образи, ідеї. І, досягнувши слов’янських земель, знаходили там благодатний ґрунт.

Сколотський міф – варіант загальноскіфського. Всі його основні елементи та персонажі – іранські (індоіранскі), такі, що частково нашарувалися на загальноіндоєвропейські. Але майже всі його мотиви простежуються й у слов’ян. Це і дозволяє думати, що сколоти – не хто інші, як скіфи-орачі, мешканці Лісостепу. Тут, за даними антропології і археології, з бронзового століття до епохи Київської Русі жив один і той же народ. Змінювалася лише його матеріальна культура. Але, як бачимо, не уривалася нитка духовної спадкоємності. Не так вже важливо, на якій мові – слов’янській або іранській – частіше говорили тут за часів Геродота. Важливо, що це – наші предки, не тільки фізичні, але й духовні.

Білбог і Чорнобог. Двох верховних богів шанували слов’яни – доброго Білбога, володаря неба і світла, і злого Чорнобога. Першого звали також Родом, Святовітом і просто Богом. Другого – Бісом. Зокрема, серед народів Східної Європи і Сибіру, Північної Америки поширений міф про «пірнаючого деміурга». У ньому творці-суперники (часто брати) плавають по первозданному морю і мають зовнішність птахів (звичайно водоплавних) або водних тварин. Злий деміург псує щойно створену людину із-за несумлінності собаки-вартового. Людина спочатку вся була вкрита шерстю або роговою тканиною. Всі ці мотиви є й у слов’ян, але у іранців (зороастрійців) вони присутні.

З іншого боку, серед індоєвропейців міф про братів-деміургів є лише у іранців, слов’ян і греків. Грецькі Прометей і Епіметій – не добрий і злий, а умілий і невмілий творці.

Це нагадує українські колядки, де світ створюють, пірнаючи на дно моря за синім і золотим камінчиками, два (або три) голуби, які сидять на дереві. Іноді голуби ототожнюються з Богом і святими Петром і Павлом. У індійців же бог в зовнішності кабана (Праджапаті, Брахма, Вішну) створює землю, пірнаючи за нею на дно океану. У «Тайттірійя-араньяке» Праджапаті сидить на лотосі посеред океану і сперечається про первородство з черепахою. В усній же легенді тих, хто сперечаються, Брахму і Вішну, примирює Шива: він старший за них обох, але присуджує первородство Вішну, в зовнішності кабана, що спустився в пекло до ступень Шиви.

Звернемо увагу: у сибірсько-північноамериканському міфі за землею пірнає водоплавний птах або водна тварина, і лише у слов’ян та індійців в цій ролі, всупереч природі, виступає голуб або кабан. Очевидно, міф про «пірнаючого деміурга» індоіранці перейняли від грузинів і сирійців, а цигани могли принести його з Індії або перейняти від іранців або слов’ян.

Коли ж і від кого засвоїли цей міф слов’яни? З турками вони зіткнулися лише в ранньому середньовіччі, імена ж Білбога і Чорнобога – не фінські, а напівіранські. Проте в пантеоні скіфів і осетин є відповідність Білбогу (Папай, Хунау), але не Чорнобогу. Осетинський Барастир, володар і суддя підземного світу мертвих, – але не є «антибогом». Немає в осетин ні двох творців світу, ні «пірнаючого деміурга».

Та все ж слабкий слід міфу про пірнаючого кабана-деміурга є у скіфів і у слов’ян. Золотий кінський налобник V–IV ст. до н.е. із Стинчешті зображає рибу з головою вепра. А хроніст XI ст. Тітмар Мерзебургській зберіг полабську легенду про вепра, який під час смути вийде з озера біля храму Радігоста в Ретре. На Алтаї добрий деміург носить ім’я Курбусту, від імені іранського Ормузда. У осетин же, ймовірно, «антибог» зберігся в образі Сирдона – злого і підступного жартівника, що живе в підземному домі-лабіринті, згубника сонячного Созрико. Він схожий зі скандинавським Локи, що можна пояснити сусідством аланів з готами в II – IV вв. або контактами германців і сарматів в Польщі на початку н.е.

Слов’яни, судячи з усього, перейняли міф про двох деміургів саме від іранців. А від тюрків – лише деякі його мотиви.

У східнослов’янських чарівних казках, як правило, не фігурують екзотичні тварини. Виняток становить лев. Він зустрічається часто і в самих різних ролях (перевертня, вартового, помічника). Чи не з іранського світу прийшов міфологічний образ цього звіра, такого популярного в мистецтві, у віруваннях іранців (як південних, так і північних)?

Лев для слов’ян не такий вже й екзотичний. На півдні Східної Європи, на думку зоологів, він водився і у XII ст., коли з ним зіткнувся Володимир Мономах («лютий звір скочив мені на стегна...»). «Лютим звірем» східні слов’яни називали переважно лева. Кістки лева були знайдені на трипільських і античних поселеннях Північного Причорномор’я. Чи немає в культі лева у слов’ян іранських елементів, як у випадку з богами?

Книга «Чарівник» (відома лише за списком заборонених книг XVII ст.) серед тварин, на яких обертаються чародії, згадує і «лютого звіра» (лева). Віра в перевертнів сходить до тотемізму. Але тотемізм – релігія первісних мисливців, далеких предків слов’ян та іранців. Інша справа – уявлення про зв’язок лева зі стихіями, життєво важливими для землероба й скотаря.

Пригадаємо українську легенду про золоту сяючу людину і трьох левів, сонячних коней з кігтями замість копит з Мартиновського скарбу. Серед фігурок з Велестіно є зображення лева з косим хрестом – знаком сонця – на стегні. Солярний знак – спіраль – звичайно зображається на стегнах левів володимиро-суздальських білокам’яних рельєфів. На русальному браслеті з Києва лева супроводжує подвійний косий хрест (символ свята Купали). На срібному браслеті XII ст. з Чернігова маски левів поєднуються з солярними знаками.

В той же час дані мотиви відомі, крім греків та індоіранців, землеробським народам Близького Сходу. Так, в Єгипті лев пов’язаний із сонячними богами (Ра, Гором) і богинями (Сехмет, Тефнут та ін.). Зображення левів із солярними знаками на тілі відомі в Месопотамії, Сирії, Палестині, Єгипті, Малій Азії. Леви були присвячені Іштар і Кибеле, а в Малій Азії образ богині з котячими хижаками сходить до неоліту. Швидше за все, цей комплекс уявлень, пов’язаних з левом, сформувався саме в цьому регіоні і був засвоєний частиною індоєвропейців (греки, хетти, індоіранці). Слов’яни ж могли його сприйняти не тільки від іранців, але й від греків, римлян, близькосхідних народів. Праслов’яни, ще за часів скіфів, підтримували прямі зв’язки з античним світом, а в скіфо-кіммерійських походах на Близький Схід брали участь і мешканці Лісостепу.

У російській казці Іван-царевич (язичницький Даждь-бог) б’ється верхи на леві з «нечистим духом» і Чахликом (Кощієм). У вірменських міфах бог Сонця Арев б’ється зі своїми ворогами верхи на леві, що тримає в лапах меч. Цей образ нагадує емблему останніх шахів Ірану: лев з шаблею в лапі і сонці. У польський середньовічний герб «Ладу» входить золотий лев з мечем у лапах. Польський хроніст XV ст. Длугош говорить про зв’язок цього герба з божеством Ладу, яке він називає то богом війни, то богинею.

Можливо, міф про бога Сонця, який має три іпостасі (бог, богиня, лев), озброєного мечем і такого, що вбиває бика – загальноіндоіранський, запозичений як слов’янами, так і, частково, вірменами. В той же час у скіфів і сарматів не зустрічаються зображення бога на леві або лева з мечем. Тому даний міф міг потрапити до слов’ян ще від кіммерійців.

Згідно українському повір’ю, золото кладок горить вогнем у день Великодня – головного весняного свята. В українській казці Бог цього дня дає бідняку вогонь, що перетворюється на золото.

Сонце, рухоме (згідно міфам) вдень по небу, а вночі – під землею, розумілося як медіатор і володар трьох сфер всесвіту. А Сонце-цар – як володар усіх трьох станів, що забезпечує гармонію і справедливість в суспільстві. За індоєвропейськими уявленнями, кожен стан мав свої обов’язки перед суспільством, права на дармоїдство не мав ніхто. Вважалося, що бути бідним воїном або мудрецем почесніше, ніж багатим виробником. Суспільство стародавніх індоєвропейців – варварів енеоліта – не знало жодних «ганебних» станів.

Доля Колаксая була сумна: його вбили заздрісні брати. Цей мотив Д.С. Раєвській реконструював по Валерію Флакку і в сцені на відомому гребені з Солохн. Тут два скіфи, кінний і піший, нападають на третього. Кінь його убитий і сам він, мабуть, приречений. Гине сонячний кінь і сам Сонце-цар. У Фірдоуси два старші брати намагаються убити Ферідуна і вбивають Іреджа. Ведічеського Тріту вони кидають в колодязь. У східнослов’янських казках ці брати покидають молодшого в підземному світі («Три царства»), залишають під час бою зі змієм («Бій на калиновому мосту»), просто вбивають («Цар-дівиця»). Такі міфи відображали боротьбу станів за верховенство у суспільстві. Але вони ж і стримували її нагадуванням про гріх пращурів.

Стародавні індоєвропейці вважали головним жрецький стан, скіфи – військовий. А слов’яни? У «Вірші про Голубину книгу» царі і цариці походять від голови Адама, князі і бояри – від його тулуба, селяни від колін. Так само як у Рігведі, де брахмани походять з вуст Пуріши, кшатрії – з рук, вайші – зі стегон. За словами Ібн Русте і Гардізі, арабських істориків X–XI ст., у слов’ян волхви («знахарі») «панують подібно до господарів». І в XVII ст. патріарх Никон вважав свою владу вище за царську, уподібнюючи себе сонцю, а царя – місяцю. Але, як вже сказано, жерцем був і сам князь. У казці «Три царства» молодший брат, чоловік золотої царівни, – воїн, найхоробріший з братів.

Жодного рукопису «Голубиної книги» не знайдено. Немає її і в списках «відречених» книг. Лише каліки співали про загадкову книгу. Творці та зберігачі оповідей про неї віддавали перевагу усній традиції. Адже і сама Авеста довгий час існувала лише в усній формі. Але, мабуть, слов’янські жерці створили і письмовий переказ-переробку Бундахишна?

Отже, уявлення східних слов’ян і іранців про царську владу були дуже схожі. Влада царя – священна, якщо сам цар – законний і праведний, належить до царського роду, слідує божественному закону і справедливий. Влада надається царю богами (верховним небесним богом, Великою Богинею, богом Сонця) через інвеституру (пиття зі священного рогу разом з божеством). Природа царської влади і самого царя – сонячна, світла. Цар – воїн і жрець, володар і заступник усіх трьох станів, гарант соціальної гармонії. Цар, який відмовився від праведності, втрачає право на владу. Ці уявлення, швидше за все, були засвоєні слов’янами тоді, коли вони тісно входили до системи Скіфського царства як плем’я скіфів-орачів.

Народ чекав не доброго і не жорстокого, а праведного царя. Ідеал, звичайно, не демократичний, але й не хлопський. Цар, який не відповідав ідеалу, міг кінчити подібно до Лжедмітрія.

Світові релігії («релігії одкровення») нерідко засвоюються народами, які знаходяться на межі варварства і цивілізації. Саме такі були праслов’янські скіфи-орачі та їх степові іраномовні сусіди.

Чи були слов’яни знайомі з класичним зороастризмом Ірану? Таємнича «Голубина книга» роських духовних віршів нагадує Бундахишн («Творіння глибини») – священну книгу сасанидської епохи. Обидві книги у формі діалогу оповідають про створення світу і людини. У кожній з книг з частин тіла першолюдини створюються частини Всесвіту. Цей міф – загально індоєвропейський, але уявлення щодо книги про космогонію, не було не тільки у стародавніх індоєвропейців, але й у скіфів та сарматів, які не знали писемності.

У VI–VII ст., як відомо з арабських і роським джерел, русяві воювали в Дагестані з персами. А в IX-–X ст. слов’яни і русяві то нападали з моря на прикаспійські землі, то їздили через них торгувати до Багдада (і навіть до Індії і Китаю). Тоді, в VI–X ст., і могли слов’яни ознайомитися з Бундахишном (в усному переказі).

Від Ория – був наш спільний з прусами батько – від Ра-річки до Дніпра і Карпат була держава, розділена на роди.

Берегиня – одне з імен Великої Богині східних слов’ян; богиня землі, води та врожаю, захисниця людей. Берегинямі називалися також водяні богині типу русалок.

Ім’я роксоланів означає «світлі (сяючі) арії» (осет. «рухс» – світло, «алани» – форма сарматського слова «арії»). З ним і пов’язують дослідники походження імені Русі. Ще М.В. Ломоносов виводив Русь від роксоланів. Ця гіпотеза не померла навіть тоді, коли з’ясувалося, що роксолани не слов’яни, а сармати-іранці. У 1940–1950-х рр. Насонов і Рибаков встановили, що в російських літописах Руссю називали в широкому значенні всю територію Київської Русі, у вузькому – територію Київщини, Чернігівщини і Переяславщини, а точніше – південь Київщини. Саме тут знаходиться сукупність топонімів, пов’язаних з коренем «рос/рус»: р. Рось, її притоки Росава і Раставиця. У цьому краю степні простори чергуються з лісовими, доходячи майже до Києва.

Саме тут археологи пізніше знайшли відповідність загадковим росам-русам. У середині I ст. н.е. сарматське плем’я– гілка роксоланів – захопило долини Роси і Тясміна, відтіснивши до лісу або підкоривши слов’ян-зарубинців. За один-два століття, сармати, які осіли на землях, і слов’яни злилися і дали початок черняховській культурі, що охопила весь лісостеп від Карпат до Дінця та частина степу. У VI ст. готський історик Іордан згадує, кажучи про події IV ст., росів (під ім’ям росомонів – «руських чоловіків») і лісостепових черняховців (під іранським ім’ям «анти»), Південні, степові черняховці – це племена готського союзу.

Руськолань – у В.К. могутня держава (племінний союз) слов’яно-русів, що простягалися від Карпат до Волги. Відповідає роксоланам («сяючим аланам») – сильному племені сармат, що мешкало в північному Приазов’ї в II ст. до н.е.– II ст. н.е. Гілкою його, очевидно, були сармати – роси, в I ст. до н.е. оселилися в басейнах Роси і Тясмина, поступово ослов’янилися. До племінного союзу роксоланів могли входити і лісостепові слов’яни.

626 рік. Візантійський поет Костянтин Манассі (XII століття) називає росян в числі тих, що напали, разом з аварами, на Константинопіль.

765 рік. Візантійський хроніст Фсофано згадує роські кораблі.

Кінець VIII століття. У житії Стефана Сурозького згаданий роський князь Бравлін.

Приблизно, у 821 році. Географ Баварський називає росів поряд з хазарами.

839 рік. Бертінські аннали повідомляють про прибуття до Людовика I Благочестивого, разом з послами візантійського імператора Феофіла, представників народу рос.

844 рік. Ал-Якубі повідомляє про напад росів на Севілью в Іспанії.

846 рік. Ібн-Хордадбех називає росів родом слов’ян.

860 рік. Напад росів на Константинопіль.

867 рік. Патріарх Фотій в своєму посланні повідомляє про хрещення росів.

Тільки оправилися від гунів, з’являються авари (558 рік) з тієї ж Азії. Кінець їм наступив в Угорщині.

Тільки їх позбавилися, навалилися хазари. Вони мали чотири релігії: язичество, іудаїзм, мусульманство і християнство (що в точності відповідає конфесійному поділу Візантійської імперії). Столицю тримали пониззі Волги, але жили там тільки взимку, а влітку кочували. Писемність мали єврейську і староруську.

Історики вважають, що з політичних міркувань кагани не висловлювали бажання приймати ані християнство, ані іслам, оскільки навертання до християнства значило б визнати вищу владу не стільки патріарха, скільки імператора, а звернення до ісламу робило б кагана васалом халіфа, в кращому разі номінально. З іншого боку, іудаїзм був політично нейтральною релігією, навертання до цієї віри не спричинило б ніяких політичних зобов’язань перед ким-небудь із сусідів. Таким чином, іудаїзм поступово ставав релігією кагану та його двору.

Перше військо скандинавів, що з’явилося в Приазов’ї в середині VIII століття, навряд чи було численним. Незабаром його частина перемістилася на Закавказзя, і переселялися не сім’ї, а лише воїни. Проте, раз вже була відома дорога на південь, нові загони шукачів пригод не забарилися за піонерами. Чутки про багаті країни сходу (точніше, півдні) повинні були швидко розповсюдитися по всій Скандинавії.

Вихід варягів зі Скандинавії та їх натиск на південний схід став також результатом внутрішніх проблем у скандинавських країнах. Якщо король Івар зумів об’єднати Південну Швецію і Данію під своєю владою, то його онуку Харальду довелося придушити повстання в Швеції. Урешті-решт, він був розбитий шведами при Браваллі, в Східному Готланді у 770 році. Королівство розпалося, і багато прихильників Харальда змушені були емігрувати; деякі з них перебралися через Балтійське море до Лівонії, звідки пішли далі на схід і на південь, користуючись відкритим шляхом до Приазов’я.

Феофан Сповідник у своїй хроніці розповідає про «російські кораблі» у візантійському флоті під час кампанії Костянтина V проти булгар (773). Латинський перекладач цієї хроніки, книгар отець Анастасій (кінець IX століття), переклав грецьке слово ройпа не як «росіяни», а як «червоні», і це, мабуть, правильно. Так, вперше назву русь одержали не землероби нашої землі, а воїни, вихідці зі Скандинавії.

Існувала думка, що червоний колір вважався в Європі національним кольором русів, в літописах суду червоного кольору називали судами руссів. Кого ж вважав той чи інший літописець русами? В той же час з російських билин відомо, що скандинавські кораблі, побудовані на Русі, були теж пофарбовані в червоний колір. Зрозуміло, що колір корабля не дає ще підстав для ототожнення їх з конкретним етносом.

Історики припускають, що до кінця VIII століття руссам вдалося створити не тільки зброєні сили, але й організовану державу. Їх правитель до середини IX століття привласнив собі хазарський титул кагана.

Згідно «Бертинським анналам», декілька руських прибули до Інгельгейму разом із візантійськими посланцями до імператора Людовика в 839 році; з їх власних доповідях імператору, вони були шведами. У договір між князем Олегом і Візантійською імперією від 911 року внесені імена руських посланців; більшість імен є скандинавські.

Гардізі визначав кількість русів у сто тисяч чоловік. І він, і Ібн-Руста повідомляють, що «русяві здійснювали набіги на слов’ян на кораблях, вони брали слов’янських полонених і продавали їх хазарам і булгарам. У них не було оброблених земель, вони отримували пшеницю від слов’ян». Як і угорцям, слов’яни платили данину і русам; данина стягувалася пшеницею. З часом із-за поділу оподатковуваних земель стали спалахувати сварки між хазарами і русами, і правитель останніх оголосив себе незалежним володарем з титулом кагана.

Ім’я Русь могло виникнути також від фінського Ruotsi, яке походить, в свою чергу, від шведського roods, веслярі. Уміння плавати на судах дуже часто ставало відмітною ознакою того або іншого етносу. Візантійці часто називали чужинців з боку північного причорномор’я дромитами, оскільки вони користувалися легкими і швидкими суднами, дромонами. Адам Бременській називав скандинавських вікінгів аскоманами від давньоскандинавського askr – осика, ясен, човен. Новгородські ушкуйники XIV століття отримали свою назву від карельського слова ушкуй, великий човен. І, нарешті, з естонської – vene, човен.

Згідно книги Костянтина Багрянородного «Про церемонії», в 903 році сімсот росіян на червоних човнах взяли участь у поході на Кріт; якісь руські кораблі приєдналися до візантійського флоту також під час походу на Італію в 935 році. Кажучи про російських моряків на службі імперії. Костянтин веде про це мову як про саме собою що розуміє: для нього в цьому не було нічого незвичайного.

Російський каганат займався переважно торгівлею хутром. Для того, щоб забезпечувати доставку хутра з півночі, кагану, звичайно, доводилося мати контакти з деякими слов’янськими й фінськими племенами. Історики вважають, що Російський каганат того періоду був сильною державою, схожою на держави хазар і волзьких болгар, тобто головною його метою був контроль над важливими шляхами міжнародної торгівлі.

У автора «Повісті временних літ», який використав низку стародавніх усних переказів, було уявлення про те, що південноросійські племена в деякий віддалений час належали до великого союзу, такої «федерації», де кожне плем’я могло зберігати свої власні звичаї. Цю «федерацію» греки називали Великою Скіфією; у єдиній державі кожне плем’я трималося своїх власних правил, законів, переказів батьків; у кожного племені була своя властивість. У цій Великій Скіфії історики вбачають відгомони гунської епохи сарматів, але природнішим представляється віднесені Великою Скіфії з «Повісті временних літ» до російського каганату.

Підведемо короткі підсумки. Ще в кінці VII століття хазари та угорці підпорядкували собі слов’янських мешканців нижнього Дінця. На початку VIII століття в районі верхнього Дінця з’явилися шведи і зіткнулися з угорцями. Останні тоді рушили на захід в район нижнього Дніпра й Буга і частково завоювали, частково витіснили на північ полян та уличей.

Нові об’єднані русяві, мабуть, спочатку визнавали над собою панування хазар, але потім (у 825 році) вони розірвали зв’язки з ними і заснували свій власний каганат. Приблизно у 833 році хазари завдали удару у відповідь, побудувавши фортецю Саркел, щоб відбивати росів від донського річкового шляху.

Зведення Саркела було лише першим кроком у прагненні хазар захопити Руський каганат в кільце. Щоб забезпечити контроль над нижнім Доном і запобігти можливості появи нових варязьких загонів на допомогу русам, хазари змушені були також утримувати за собою верхній Дон і верхній Донець.

Ми знову бачимо: літописні руси – це скандинавські війська, а сучасні росіяни – не слов’яни в чистому вигляді, а фіноугорці, що сприйняли від слов’ян землеробство і мову, а від германців-скандинавів – військову організацію (і назву).

Російський каганат – 737-839 роки.

Київська Русь – 839 рік і далі.

Згадаємо та поговоримо про амазонок.

Історична література, легенди і перекази зберегли до наших днів інформацію про існування в районі Каспію, Кавказу та Чорного моря легендарних царств амазонок. Про них повідомляли Гомер, Геродот, Страбон, Діодор Сіцілійський...

Діонісій, який жив в Олександрії в середині II ст. до н.е. повідомляв, що стародавнє амазонське царство розташовувалося в Північній Африці

Діодор Сіцілійський повідомляє про амазонок Скіфії, які жили по берегах річки Амазон, яка була названою на честь сина амазонки Лісиппи – Танаїс. Легенда свідчить, що Танаїс закохався в красуню-мати, але, бажаючи уникнути гріхопадіння, кинувся в річку і потонув. Після цієї трагедії Лісиппа повела своїх дочок в долину річки Фермодонт, побудувала величезне місто Феміськіду в дельті річки та підкорила сусідні народи аж до самого Танаїсу (Дону). Зробивши ці подвиги, вона героїчно загинула в одній з битв. Її дочка стала спадкоємицею і перевершила свою матір (примножила славу царства). Вона започаткувала навчання дівчаток в семирічному віці грамоті, фізичному і духовному вихованню, зокрема стародавнім таїнствам зцілення. Дочка Ліссипи підкорила багато народів від Танаїсу до Фракії. З таким же успіхом царювали її спадкоємиці.

Для продовження роду амазонки щорічно, протягом двох весняних місяців, зустрічалися з хлопцями сусідніх скіфських та інших племен. Дівчаток, які народжувалися, вони залишали у себе, а хлопчиків віддавали батькам. Щоб було зручно битися, воячки припіканням припиняли ріст однієї груді, але при необхідності його відновлювали.

Амазонки будували багато храмів. Жриці, що служили в них, передавали великі знання Сходу воячкам, які, уміли читати і писати. Тому багато хто з амазонок на старість йшли до сусідніх народів, де навчали дітей грамоті, премудрощам життя, а дівчаток – цілительству. Цих грамотних амазонок називали «йогинями». У християнську добу ця назва трансформувалася в «бабу Ягу», що відобразилося в російських народних казках.

Третьяковській звернув увагу на зв’язок амазонок зі Скіфами і праслов’янськими народами. Він вважав, що тлумачення цього слова греками спотворене. Слово «амазонки» треба розуміти як змужніння (тобто мужні жінки). Не можна також виключати того, що «амазонки» означає «помазаники», тобто посвячені у священний жіночий союз. Що стосується причин утворення жіночих співтовариств і царств, що мали армії, то вони представляються наступним чином. Судячи з легенд і міфів Стародавньої Греції і Риму, між богами та їх оточенням відбувалася жорстока боротьба. У цих легендах йдеться тільки про богів Середземномор’я. Боротьба грецьких богів не могла не торкнутися інтересів інших центрів цивілізації. Не виключено, що в цій боротьбі загинуло багато чоловіків. Напевно, дружини і дочки повержених титанів, царів, рятуючись від переслідувань нових правителів, йшли під захист богів і богинь в своєрідні «монастирські співтовариства». У цих амазонських царствах було багато храмів і жриць. Були свої закони, близькі до монастирських. Амазонкам протегувала богиня Гера, дружина Зевса.

Детальніше поговоримо про раніше згаданих готів.

Готи до середини I ст. н.е. мешкали на півдні Швеції, згодом переселилися в гирло Вісли, а в другій половині II ст. – на Волинь і до Північно-західного Причорномор’я. До В.К. вони приходять, як і слов’яни, з Семиріччя. Це відповідає теорії середньоазіатської прабатьківщини індоєвропейців.

Згідно з археологічними даними і письмовими джерелами, готи висадилися в гирлі Вісли у середині I ст., в кінці II ст. пришли до Чорного моря і влаштувалися між Карпатами і Дніпром, створивши два сильні племінні союзи – вестготів і остготів, що межували по Дністру. Частина готів по дорозі на південь осіла на Волині. Готи й анти були носіями єдиної – Черняхівської – культури і не завжди ворогували. Так, у III ст. готи і східні слов’яни разом ходили в похід на римські володіння.

У IV ст. король остготів Германаріх підкорив, якщо вірити Іордану, мало не всю Східну Європу. Але ж анти не підкорялися йому. Після того, як 110-річний король стратив свою дружину Синельду з племені роксоланів, її брати Сар і Алімій важко поранили його.

Після цього на готів напали гуни на чолі з Баламбером, в 375 р. вони підкорили остготів, а вестготів прогнали за Дунай. Пізніше, новий король остготів напав на антів, захопив і розіпнув їх князя Божа.

Ім’я князя антів подано відразу в двох формах: Бож і Намист. У Іордана він має назви (у різних рукописах): Воz, Вооz, Box, а в «Слові о полку Ігоревім» «готські червоні діви», радіючи поразці Ігоря, «співають часу Бусові». Ці імена схожі, але не тотожні за смислом (Бож – «божий», Намист – «сивий, сірий»).

Германаріх (265–375) – могутній король готів (остготів), який підпорядкував низку народів Східної Європи. Був важко поранений князями росомонів (росів) Саром і Аммієм, що мстили йому за жорстоку страту їх сестри Сунільди, дружини Германаріха. Незабаром його царство було розгромлено гунами, а сам король загинув.

У староруські часи Доном називали Сіверській Донець, а Донцом – р. Уди. Територія черняховської культури охоплювала верхню частину басейну Дінця, але основним ареалом в її складі була область між Карпатами і Нижнім Дніпром.

Ра-річка – Волга (у античних авторів – Ра, Рас, Ріс). Вона ж Раса Рігведи і Рангха Авести.

Згідно Іордану, царя антів, його синів і 70 старійшин розіпнув не Германаріх, а його онучатий племінник і наступник – Вінітарій. Цар у Іордана іменується Воz або Вооz, а в «Слові о полку Ігоревім» – Намист.

За Іорданом, і Германаріха, і Вінітара розбив цар гунів Баламбер. Судячи з усього сказаного, перемога Вендеслава над готами відноситься до кінця V ст. Вінітар був розбитий і убитий царем гунів Баламбером.

У Молдавії і Прикарпаттї в III ст. до н.е. – III ст. н.е. панувало плем’я бастарнів («незаконнонароджених»), в жилах яких змішалася кельтська, німецька, фракійська і, напевнго, слов’янська кров. Дослідники іноді пов’язують зарубницьку культуру з бастарнським союзом племен. На межі Прикарпаття знову населяють слов’яни і дакійське плем’я костобоків. Проте кельтський світ не зумів ні підкорити, ні асимілювати слов’ян.

За «Велесовою книгою», руси утворили на Дніпрі два сильні союзи: Руськолань (на півдні, в степу або лісостепі) і борусів (на півночі, в лісах). Боруси відповідають борускам Птолемея, що мешкали десь поряд з аварами (мешканцями півночі), і боранам (борянам) – учасникам морських походів готів на Малу Азію в III ст. н.е. Русколань же – це роксолани, могутній племенний союз сарматів, що панував від Дону до Карпат і Дунаю. Основна їх територія знаходилась з II ст. до н.е. між Доном і Дніпром. До цього союзу могли входити підвладні слов’янські племена.

Кримські готи ще в XVI в. зберігали свою мову і войовничу вдачу.

І мало кому вдавалося узяти їх твердині («печерні міста»).

Ось Волинь йде попереду і б’є ворогів, тому що хоробра вона, і ті волиняни, – перший рід. Розсердилися вони і анти Мезенміра отримали перемогу над готами і розігнали їх на всі сторони.

Моуха (Мах) – Маджак, князь волинян, який об’єднав кілька слов’янських племен (згідно ал-Масуди); він, можливо, слов’янський князь кінця VI ст. Мусокій, відомий з візантійських джерел.

Sclavеni, Sclavini, Stlavini, Sclavi Stlavі – так передають назву словени, відому як самоназва слов’ян. Філолог О.Н.Трубачов, на підставі вивчення праслов’янської мови визначив, що суфікс «-анинъ» (слов’янин) в цій мові вказує не на приналежність до місцевості, а на зв’язок зі станом, певною дією. Приклади: бежанинъ – біженець, кличанинъ – той, хто на полюванні криком лякає звірів.

Тому слов’ян треба розглядати, не від іменника, а від дієслова славити, усна гучна чутка. Слов’яни – це індоєвропейці, які славлять Бога.

Самоназва слов’ян (словени) в грецькій і латинській передачах виявилася співзвучною зі словом sclavus, раб. В результаті Веніамін Тудельський і середньовічні євреї ототожнили слов’ян з нащадками Ханаана, тобто хамітами, оскільки представники слов’янського племені часто потрапляли на ринки рабів; в Біблії сказано, що Ханаан проклятий: «раб рабів буде він у братів своїх» (Буття IX. 25). «Слухова» помилка змінила слов’янам родовід, викликавши помилку, що євреї хочуть слов’ян поневолити (ніби у них своїх турбот мало).

У зв’язку з цим хочеться нагадати слова «Велесової книги».

«Адже багато хто склав кістки свої на полі, як за часів Мезенміра. Ми – анти повинні честь і славу співати богам – на те ми і звемося слов’янами – ніколи не просили, лише славили».

Християнізація (Хрещення) Русі йшла майже впродовж 1000 років. Україна – Русь пережила не менше 5 актів ухвалення християнства:

1 – близько 40 р. нашої ери (апостол Андрій);

2 – приблизно, в II-III ст. нашої ери готи прищепили деяким слов’янам аріанство (особливий вид раннього християнства). У готів була Біблія, перекладена німецькою мовою (набагато раніше, ніж це зробив Лютер під час Реформації) і свій архієпископ, який брав участь у перших Вселенських соборах християнської церкви;

3 – 886-887 – хрещення Русі київським Князем Аскольдом (справа рук візантійця Фотія)

4 – 957-958 – хрещення рівноапостольної княгині Ольги.

5 – 888-889 – хрещення Київської Русі великим князем київським Володимиром.

Андрій Первозванний був одним з дванадцяти апостолів Христа (апостол – з грец. «посланець», учень, якого послав в світ Христос). Згідно Евангелію від Іоанна, спочатку був учнем Іоанна Хрестителя, слухав його пророцтво про прихід Сина Божого на землю, поки той не вказав йому на Христа: «ось Агнець Божий». Андрій з іншими учнями пішли за Ісусом і стали слухати його слова. Вони провели з ним цілий день. Після цього Андрій пішов до брата свого Симона, щоб сказати йому: «Ми знайшли Месію, Христа». І Андрій привів брата до Ісуса.

Іншу версію дає Євангеліє від Матвія: Ісус Христос проходив поблизу моря Галілейського і побачив Андрія з його братом, які ловили рибу. Христос покликав їх: «Йдіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей». Вони негайно залишили свої речі. Андрій першим залишив човен і послідкував за Ним. Саме тому, що Андрій був першим за часом апостолом Христа, нарекли його Первозванним.

У «Діяннях Святих Апостолів» («Новий Заповіт») описується диво: на п’ятдесятий день після Великодня відбулося зішестя Святого Духу на апостолів – він з’явився у вигляді вогненного полум’я. Апостоли почали розмовляти на різних мовах», тобто знайшли можливість проповідувати християнську віру по всьому світу. З цієї миті почалася самовіддана діяльність апостолів з розповсюдження християнства – спочатку в Єрусалимі, а згодом на інших землях.

Андрію випала доля йти до Скіфії – в ті часи так називалися простори на північних берегах Понта Евксинського (Чорного моря), навколо Мсотіди (моря Азовського), по річці Танаїс (Дону), в Криму. Тим часом, згідно першого російського літопису, шляхи апостольські перетиналися з історичними долями Київської Русі. У першій частині «Повісті временних літ», де описуються події, які передували виникненню і піднесенню Києва, розповідається про прихід Андрія. Спочатку – в загальній формі: «Море Понтійське (Чорне) – це море славиться Російським, – по його берегах навчав, як то кажуть, святий Андрій, брат Петра». Але потім, вже конкретно: «Коли Андрій проповідував у Синопі й прибув у Корсунь (так росіяни називали Херсонес – грецьке поселення в Криму), він дізнався, що недалеко від Корсуня гирло Дніпра, і вирішив податися до Риму, і проплив в гирло дніпровське і звідти – вгору по Дніпру. І трапилося так, що він прийшов і став під горами на березі. Вранці сказав учням, які були поруч з ним: «Чи бачите, гори ці! На цих горах засяє благодать Божія, буде велике місто і спорудить Бог багато церков». І зійшов на гори ці, поблагословив їх, і поставив хрест, і помолився Богу, і зійшов з гори цієї, де згодом виник Київ, і відправився по Дніпру вгору».

Дослідники вважають, що розповідь ця мала на меті підкреслити: Русь незалежно від Візантії залучилася до християнства: ще задовго до того, як відбулося хрещення Русі, проповіді Христа проникли сюди разом з його першим апостолом.

Можна думати, що легенда про прихід Андрія до гір Київських придумана не літописцем, можливо, що вона існувала ще раніше. В усякому разі, дякуючи їй, в XI–XII століттях про княжий Київ набув поширення справжній культ Андрія Первозванного. На його честь закладалися церкви, ім’я його дали онуку Володимира Мономаха (відомого історії як Андрій Боголюбський)

Ще одна відома легенда оповідає про ставлення хреста в Києві над Дніпром апостолом Андрієм, учнем Христа і братом апостола Петра, засновника християнської церкви у Римі. Офіційна історія сумнівається, що Андрій, який проповідував у Скіфії, зумів відвідати Київ і Новгород, відзначаючи таку невідповідність: хрест як християнський символ став зображатися тільки в IV столітті, а загальне його шанування християнами почалося лише після VI і VII Вселенських соборів (680–681 і 787 роки). Тому апостол не міг встановити його в I столітті.

Особливо бентежило істориків те, що від Київських гір апостол Андрій пішов до Риму через Волхвів, це як з Петербургу до Москви морем, через Одесу.

Там його дуже дивували новгородські лазні. Прибувши до Риму, розповідав про них з гумором, проте абсолютно очевидно, що спочатку епізод з лазнями в оповідь про Андрія включили не для осміяння новгородців, а, навпаки, для звеличення: вони виконують аскетичні обряди самобичування ще до прийняття християнства. Це значить, що писав про пригоди Андрія іноземець, оскільки місцеві знають, навіщо вони ходять у лазні.

На нашу думку, легенда про апостола Андрія містить в собі зерно істини. Важко придумати повну несинітнецю; це величезне мистецтво. Щось таки дало поштовх легенді!

Дослідники вважають, що час появи оповіді відноситься до 1030 року, коли князь Всеволод Ярославич одержав друге християнське ім’я Андрій, або до 1086 року, коли було побудовано Андріївський монастир. Легенда з’явилася дещо пізніше, для того, щоб обґрунтувати релігійну незалежність Русі від Візантії: Руська земля прийняла християнство не від греків, а від самого учня Христа, ця заява могла служити захистом і від римських домагань.

Дійсно, коли посол Ватикану єзуїт Антоній Посевін закликав Івана Грозного вступити до союзу з папою, посилаючись на приклад греків-візантійців, що прийняли Флорентійську унію, цар гордовито йому відмовив, тому що Русь стала християнською не пізніше інших країн, одночасно з Римом і «не від греків». Він сказав: «Ми віримо не в греків, а в Христа; ми отримали християнську віру з християнської церкви, коли Андрій, брат апостола Петра, прийшов в ці країни, щоб йти до Риму». Століттям пізніше, на те ж вказав грекам економ Троїцько-Сергієвої лаври, Арсеній Суханов, якого Олексій Михайлович (1629–1676) відправив до Греції для ознайомлення з церковними обрядами книгами. Коли греки заявили Суханову, що росіяни від них прийняли віру, а тому повинні погоджуватися з ними в усьому, Суханов відповідав: «...Віру ви спочатку прийняли від апостола Андрія і ми також від апостола Андрія».

До кінця XVII століття Андрій Первозванний увійшов до символіки держав, які створювалися Петром: Петро Перший у 1698 році започаткував орден Андрія Первозванного, а в 1699-м – Андріївський прапор (на білому полі синій косий хрест – вважалося, що апостола розіпнули саме на косому хресті).

Орден святого апостола Андрія Первозванного був першим орденом в російській історії. «Гросмейстером Ордена на вічні часи» став сам російський цар Петро Великий. Він сам «обирав у кавалери» Ордена. Одним з перших орденом був нагороджений гетьман України Іван Степанович Мазепа. Сам Петро отримав Орден як капітан роти, бомбардир, за те, що захопив шведські кораблі на Неві в 1703 році. Петро – шостий кавалер Ордена Андрія Первозванного (всього за часів Петра вищу нагороду отримали в Росії 24 підданих і 14 іноземців). Знак кавалера Ордена носили на шиї або на стегні, з лівого боку, на широкій блакитній стрічці через праве плече.

Девіз Ордена – «За віру та вірність».

Такою історичною й політичною була на Русі доля святого апостола Андрія Первозванного.

Проте, не дарма доводиться говорити весь час про Русь двоєвірну. Андрій вважався не лише як святий, як значна фігура Православної Церкви, але як свій «народний» персонаж, до якого зверталися не в церкві, а, застосовуючи традиційні способи, відомі ще за часів язичництва.

У народному побуті з пам’яттю про святого Андрія пов’язували звичай ворожити на судженого. Дівчата напередодні дня 30 листопада дотримували піст. У Поліссі існувало повір’я: якщо дівчина хотіла в ніч на 30 листопада побачити уві сні судженого, вона сіяла в горщику льон, тричі по дев’ять разів (стоячи на колінах, і сидячи) читала молитву «Отче наш...» і зверталася до святого.

У «Велесовій книзі» про слов’ян ми читали: «Отже, років за тисячу п’ятсот до Діра йшли прадіди наші в гори Карпатські і там осіли, і жили. Рід управлявся батьками-родичами, а старійшиною роду був Щік, родом від аріїв».

Аскольд і Дір в літописах згадуються разом аж до їх вбивства Олегом в 882 р. (хоча похоронені вони були в різних місцях). Імена їх – скандинавські. Згідно літопису, вони бояри Рюрика, а, як зазначає Яну Длугош (польський історик XV ст.), – нащадки Кия.

Ім’я Кий має чітку слов’янську етимологію (кий – палиця). Можливо, воно пходить і від kuj, божественного коваля в міфах індоєвропейських племен, соратника бога-громовержця в боротьбі із Змієм. Українська легенда пов’язує виникнення Дніпра з ковалем, що переміг Змія, який зобов’язав країну до непосильної данини. Коваль упряг переможеного ворога і провів глибоку борозну. По цій борозні під кручами тече Дніпро. У ранніх легендах засновником городища на Кисильовці був Сар (у північноіранських мовах – «голова») – слов’янський або сарматський князь Середнього Придніпров’я, у середині I тисячоліття заміщений Києм. Примітно, що візантійський імператор Костянтин Багрянородний іменує київську цитадель «Самтабас», в цій назві можна угледіти спотворене «Сар-батас». Про Сара пізніше забули, але його сестра, Либідь, залишилася в народній пам’яті. Звинувативши в подружній зраді, її жорстоко стратив готський король Германаріх, що володів Нижнім Придніпров’ям, за що піддався нападу її братів Сара і Амія, і був важко поранений.

Схоже, старшим з братів був Дір. Його, як правлячого в Куяві (Києві) «малика» (царя) русів на ім’я Дарій згадують мусульманські автори. Можливо, саме він відправив послів до Візантії до двору франків в 839 р.

Події періоду правління Аскольда відомі краще. Хоча його ім’я звучить цілком як скандинавське, проте, в деяких літописах воно передається як "Оскольт", що дозволяє розглядати його в полі слов’янської лексики: "скеля", "колт", "сколоти", "сколювати", річка "Оскол" і т.п. Княжив він з 50-х років IX ст. Принаймні, його військо в червні 860 р. здійснило зухвалий напад на Константинополь, в той час, коли імператор Михайло III з основними військами боровся з арабами в Сирії.

Наслідком військових походів було прийняття християнства Аскольдом і його найближчим оточенням. Про хрещення русів в ті роки повідомляє сам патріарх Константинопольський Фотій. Звернення широких мас русичей відбулося пізніше, після чергового, менш вдалого походу на Царград, що відображено в літописній статті 866 р. Про обставини цього хрещення оповідає імператор Костянтин VII Багрянородний. З його тексту виходить, що до Русі прибув архієпископ, якого прийняли прихильно. Князь зібрав своїх підданих і після вступної промови, присвяченої язичеству і християнству, надав слово греку. Той коротко виклав християнське учення і розповів про чудеса, що створюються Рятівником і святими. Язичники зажадали побачити ці дива. Тоді архієрей, помолившись, кинув в піч Євангеліє. Вогонь не пошкодив його. Це остаточно переконало присутніх і вони прийняли хрещення.

Хрещення великого князя входило до наміченоъ ним програми широких перетворень по зміцненню центральної влади. Це зустрічало опір з боку опозиції – консервативної родоплемінної знаті, пов’язаної з місцевими язичницькими культами.

Аскольда поховали на тому місці, яке з тієї пори називається Аскольдовою могилою. Припускають, що після хрещенні він прийняв ім’я Миколи, якому присвячувалася, поставлена на могилі убитого князя церква. При ній в 1036 р. був заснований Пустинномиколаєвський жіночий монастир, якй пізніше став чоловічим.

Аскольд постає перед нами як неординарна і широкомасштабна особистість. Він відіграв важливу роль в політичному затвердженні Київської Русі на міжнародній арені і першим спробував залучити русичей до християнської віри. Спроба виявилася вдалою. Захоплення Києва Олегом сприяло язичницькій реакції. Проте, з тих пір в місті залишалася християнська община, яка приховано впливала на киян. До кінця правління Ігоря християни вже мали в місті значну вагу, а княгиня Ольга відкрито сповідала нову для Русі віру.

Згідно візантійським і російським джерелам в 866 р. Аскольд хрестив Русь, але демократичним шляхом – не примушуючи нікого до хрещення. За часів княжіння Аскольда та Діра в Києві політичне протистояння Візантії і Русі майже досягло кипіння. Після ухвалення хрещення його дружина, в 866 р., зробила успішний військовий похід проти Візантії. Крилатий вираз німця Клаузевіца про те, що «війна – є продовження політики іншими засобами», в цьому випадку буде цілком доречним. В результаті цього було укладено мирний договір, вигідний для Русі, який силою зброї був підтверджений князем Олегом в 911 році.

Візантійська влада вирішила вжити заходи, які запобігли б нападам у майбутньому. Одним з методів візантійської дипломатії могло стати навертання русів до християнства.

В цей час трон патріарха займав Фотій, людина високоінтелектуальна та освічена, – вважається, одним з найбільш видатних духовних лідерів в історії Візантії. Як голова Візантійської церкви, він відіграв важливу роль і в державних справах. Спроба перетворити русів на християн стала лише одним з напрямів політики Фотія. Фотій призначив одного з розумних своїх учнів, Костянтина, що прозвав Філософом, очолити місію. Пізніше Костянтин став відомий під ім’ям Кирило, яке дали йому в Римі разом з вищим чернецьким саном перед смертю, як один з двох слов’янських апостолів, а другим був його брат Мефодій. Костянтин був людиною з інтелектуальними здібностями, майстерним діалектиком і видатним лінгвістом. Згідно його біографії, він був єдиним гідним кандидатом для виконання місії.

Делікатність положення Костянтина і Мефодія відбувалася, згідно офіційної історії, з того факту, що вони були послані як місіонери патріархом Константинополя на землю, яка належала до юрисдикції Папи Римського. Насправді, хто б їм дозволив господарювати на чужих землях?! Якби брати після прибуття до Моравії наполягали на її духовному підпорядкуванні Константинополю, то вони б порушили канонічний порядок. Але вони нічого подібного не зробили, будучи наповнені дійсним християнським духом, а не міркуваннями церковної політики. Їх метою було організувати слов’янську церкву в Моравії (яка тут вже була), а не розширювати межі візантійського патріаршества. Протистояння, яке вони зустріли, виходило не від Риму, а від німецького духівництва. Оскільки воно канонічно було підпорядковано Папі, то саме до нього і звернулися Костянтин і Мефодій за підтвердженням їх повноважень у Паннонії, тим самим суперечили меті князя, що призвав їх.

У 868 році Костянтин і Мефодій відправилися до Риму, щоб захистити права слов’янської мови; ця місія мала успіх, і папа Адріан урочисто поклав копії слов’янських літургійних книг на вівтарі деяких римських церков.

На той час здоров’я Костянтина було сильно підірвано невпинними працями, він помер у Римі після отримання чернечого сану під ім’ям Кирило (869). Мефодій прагнув продовжувати працю поодинці, і в 870 році тато посвятив його в сан єпископа Паннонії з єпархіальним центром в Сирме. Здавалося, що справа слов’янської церкви забезпечена, але в цей час в Моравії відбувся палацовий переворот: німці майстерно скористалися розбіжностями між князем Ростиславом і його племінником Святополком. За допомогою німців Святополк заарештував дядька і захопив моравський трон. Втім, незабаром німці зрадили і його, вторглися до Моравії; лише в 874 році Святополк вигнав їх.

Святополк був готовий до компромісу з німцями в церковних справах. Він визнав Мефодія архієпископом.

Після смерті Мефодія (885) в Моравії припинилося використання слов’янської мови для літургійних служб, послідовників Мефодія було вигнано з країни, вони змушені були знайти притулок в Болгарії.

Хоча головні результати паннонської місії, таким чином, опинилися втрачені, історична праця Костянтина і Мефодія була не марною, оскільки вони заклали міцну основу для створення слов’янської писемності і всієї слов’янської цивілізації у цілому, дякуючи чому братів було названо слов’янськими апостолами. У розпал їх адміністративної і місіонерської діяльності в Паннонії, не дивлячись на всі перешкоди, вони знаходили час для літературних праць, важливими плодами, яких з’явилися переклади на слов’янську мову Євангелій, псалмів і деяких книг для церковних служб. Слов’янська мова в працях Костянтина і Мефодія, лінгвістичною основою якого з’явився македонський діалект, стала мовою всіх слов’янських церков, церковнослов’янською. Це була мова більшості освічених слов’ян впродовж Середніх століть і раннього періоду нової історії, вона також була й основою розвитку російської літературної мови. Таким чином, хоча розквіт слов’янської писемності в Моравії тривав недовго, його було достатньо для того, щоб перенести спочатку до Болгарії і Сербії, а потім і до Росії.

Природно, що нову віру більшість населення спочатку приймає формально; так було і в Росії. Християнський культ і літургійний час Риму і Візантії мало підходили до життя в Придніпров’ї, а тим більше, на північних і східних територіях, які жили зовсім в інших соціальних і господарських умовах, в іншому тимчасовому циклі, в іншому ритмі! Лише тривале призвичаєння до християнства (до XVI–XVII століття) зробило його близьким більшості населення нашої країни, а втім, і християнство стало тут іншим, змінилося, «пристосувалося» для даних місць.

На жаль, питання про те, звідки Русь прийняла християнство, з Риму або Візантії, набуло політичного забарвлення, що перешкоджає його неупередженому розгляду дослідниками. Річ у тому, що набирала силу незалежна Українська церква і у Ватикані вважають, що факт ухвалення першого хрещення з Риму обґрунтовує права католицизму на панування в Українській церкві і навіть дає підстави «прибрати до рук» Московську патріархію. Хоча питання про те, звідки прийшло християнство на Русь, має вкрай мале значення для сучасної організації Російської церкви та Української. Вони пройшли дуже довгий шлях в своїй еволюції, що стали зараз майже схожими за першоосновою. Це факт, добре відомий теорії структур: остаточна структура незалежна від початкових умов.

У IX столітті випадки прийняття християнства на Русі були рідкісні. Згідно літопису, син Ольги Святослав відмовився хреститися, відповівши своїй матері, що схиляла його до цього: «Дружина моя буде насміхатися з цього». Але, хоча кількість християн була тут ще невелика, в 867 році патріарх Фотій в «Окружному посланні» писав про успіхи розповсюдження християнства «серед народу рос», який «прийняв єпископа і пастиря» і «дотримується християнській обрядовості». У 879 році в Приазов’ї була єпархія, що входила до списку Константинопольської патріархії. У візантійському церковному статуті початку X століття Русь згадується, як 61 митрополія Константинопольського патріарха.

Історики вважають, що в IX столітті виникла могутня ранньофеодальна Староруська держава з центром у Києві. Вона об’єднала більше двохсот дрібних слов’янських, угро-фінських і латисько-литовських племен. Повз Києва по водному шляху «з варяг у греки» рухалися торгові каравани до Візантії. На землеробський політеїзм (многобожжя) слов’ян і на племінні культи природи і стихій почали поступово впливати класові відносини, що змінювали і «взаємостосунки» між богами, і божу «класову орієнтацію». Так, Велес, «тваринний бог», став богом торгівлі і грошей; бог грому і блискавки Перун зі срібною головою і золотими вусами, став богом, що втілював владу великого князя; богом сонця і родючості був Даждьбог.

У X столітті почалося «зрощення» чаклунських релігій, створення якогось загального культу. У 1914 році Е.В. Анічков, спираючись на літописі, висловив гіпотезу про те, що таку реформу намагався здійснити князь Володимир у 983 році. Він створив пантеон богів: «Перуна дерев’яного, а голова його зі срібла, а вус золотий, і Хорса, і Даждьбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош» – тобто, як бачимо, князь включив до пантеону зображення не тільки слов’янських богів, після й середньоазіатських (Хорс і Симаргл), і фінських (Мокош). Створюючи загальнодержавну релігію на основі племінних культів, Володимир на чолі всіх богів поставив бога київських князів – Перуна (якого в подальшому християнстві замінив на Ілія), уособлення «кагана Київської Русі», а ще раніше, як відомо з договору князя Ігоря з Візантією від 944 року, посли і російські дружинники з числа християн присягали в церкві Святого Ілії.

Князь вживав заходи, щоб обмежити на Русі дії грецького духівництва, що служило політичним інтересам Візантії. Шахматов взагалі вважав, що корсунська версія хрещення Володимира була придумана грецьким духівництвом пізніше, для затвердження Візантії в хрестителях Русі.

Дуже цікавим є й той факт, що російського хрестителя Володимира поховали за язичницьким звичаєм: його винесли через пролом у стіні княжого палацу в Берестові та «поклали на сані». У літописі 1015 р. записано про нього: «Дивно же есть, колико добра сотварил (он) Русской земле, крестя ее: мы же крестьяне суше, не воздаем почестья».

До 1240 року Володимира не називали Святим, ім’я його не було внесено до церковного місяцеслову. Лише в ХІІІ столітті його оголосили Святим, причому тільки в Новгороді, а всеросійське прославляння Володимира почалося ще через декілька століть. Так чи був такий князь взагалі?

У сонмі православних святих головне значення мав не князь Володимир, а чудотворець Микола, який встав поруч з Ісусом Христом і Богородицею. Останніми роками XI століття відбулося свято перенесення останків Миколи Чудотворця (пізніше не визнаний візантійським духівництвом). У XVII столітті в одній лише Москві було 128 церков, присвячених Миколі Чудотворцю. Його культ набув такого великого поширення, тому що він вважався першим помічником в землеробстві: «На полі Микола загальний бог». Іноземці навіть називали св. Миколу в своїх записках «Російським Богом».

Тільки в кінці XI століття почалося хрещення сільської Русі. В’ятичи не приймали православ’я. У середині XII століття вони вбили Куксу, ченця-місіонера Києво-Печерського монастиря. Тільки в XII–XIV століттях прийняли християнство карели, в XIV – зиряни, в XV – лопарі, в XVI – народності Поволжя і в XVIII столітті – народності Сибіру.

Затверджуючись на Русі, християнство поступово змінювалося, відповідно до місцевих умов життя і побуту населення. Російське вище духівництво, князі та знать прагнули зробити свою церкву автокефальною – незалежною; простий люд об’єднував язичество і християнство. Значна частина язичницьких вірувань, свят і обрядів уціліла і після християнізації, утворюючи строкату суміш з новою вірою та її культом. У XVII столітті православні язичники таємно сходилися на ігрища, приходили молитися під овин, до священних озер і дерев. Ще і в XVIII столітті Духовний регламент змушений був забороняти відправлення молебнів під дубом! В.О. Ключевський (1841–1911) писав, що православні люди, побудувавши християнські храми, продовжували жити в колишній язичницькій хаті, керуючись язичницьким заповітом, при цьому розвісили на стінах ікони.

«Православне язичество» було народним трактуванням офіційного православ’я. Між віровченням церкви, її культом і язичницькою «народною вірою» та її обрядами була велика відмінність! Селяни перетлумачували церковне вчення з бажаним для себе сенсом. Наприклад, феодальна знать шанувала святу Олену, матір римського імператора Костянтина, яка нібито знайшла «животворяще древо», хрест Ісуса; – простий народ теж шанував Олену. Що, здавалося б, могло бути спільного між святою Оленою і «народною» Оленою? Ім’я змінилося завдяки співзвуччю із словом льон, і перед нами постає покровителька льону: «Алена – длинные льны», «Сей льон на Олен». Довго старий літургійний календар тримав селян, не давав прийняти серцем незрозуміле їм, чуже, те, що не відповідало життєвому ритму віровчення! До тих пір, доки не переробилося тут християнство в російське православ’я, стало народним віруванням, літургійно співпадаючим з ритмом російського господарського життя.

Таким чином, прадавні слов’яни дуже давно увійшли до світової політології і політики, проте відомі вони там під іншими іменами і в контексті інших подій, які, на перший погляд, до східних слов’ян не мають ніякого відношення. Та все ж це не так. З 5 тис. до н.е. до II століття нашої ери східні слов’яни постійно присутні на політичній арені України, Білорусії і Росії, і втручаються в політичні справи Урарти, Ассирії, Лідії, Сірії, Єгипту, Римської і Візантійської імперій, тобто в світову політику.

2. Для нас період з II по VI ст. нашої ери – найцікавіший з політичної точки зору. Річ у тому, що всю свою політичну історію східні слов’яни прагнули до узбережжя теплих південних морів: Чорного та Азовського. Найчастіше на шляху слов’ян стояла непоборна перешкода – кочівники. Спочатку кіммерійці, потім скіфи, сармати. Південь вабив своїми безперечними багатствами: величезними родючими площами; безліччю річок, озер, струмочків, величезною кількістю риби, водоплавного птаха; вабило різнотрав’я степів, де були ідеальні умови для бджільництва, величезна кількість диких коней, оленів, косуль та іншої живності. Умови життя на півдні були кращі, ніж на півночі, де людина жила в лісах і відвойовувала сокирою і вогнем невеликі шматки землі для оранки. Життя в гущавині було важке, постійними супутниками людини були цілі хмари комарів; вогкість, сльота боліт і затхлість повітря. У степу такої незручності не було, вітер, який ввібрав в себе цілющі трави, розганяв і комарів, і затхлість, і вогкість. Крім того, тепле південне море відкривало шляхи до інших народів, країн, торгівельних центрів, що в цілому відкривало нові горизонти для політики. Найкращі результати для такої колонізації виникли між II і VI століттями, коли в степах Причорномор’я та Приазов’я практично були відсутні крупні кочові орди, залишалися лише невеликі групи сарматів, які сильно побоювалися численних і досить сильних племен східних слов’ян. Тому, починаючи з II ст. нашої ери, до Чорного і Азовського моря переселялися східні слов’яни. На півдні виникла нова проблема. Річ у тому, що слов’яни звикли будувати свої будинки і господарські споруди з дерева, оскільки лісів навколо них було вдосталь. У степах біля моря виникла велика проблема: по-перше, майже повністю був відсутній будівельний ліс; по-друге, не було й каміння, якого можна застосувати замість дерева. Влітку можна було жити в якомусь курені або тимчасовій будівлі, оскільки було тепло, а восени, взимку і весною в таких умовах не проживеш. Слов’яни гідно вийшли з цього положення. Вони вважали за краще селитися на місцях колишніх грецьких поселень і міст. Залишки кам’яних будинків греків добре збереглися, хоча самих греків в цих селищах і містах вже давно не було. Слов’янам потрібно було прибрати житло, покрити соломою або очеретом дах, закрити вікна і двері та жити. Виникає питання: а де ж греки брали камінь для своїх будинків і споруд, якщо слов’яни його, при всіх своїх спробах, знайти ніяк не могли. Річ у тому, що каміння еллінам привезли з Греції. Існувало таке правило, що замість баласту (води) на судно вантажили камінь. Коли приїжджали на місце (тобто Україну) його вивантажували, а самі судна навантажувалися хлібом, худобою, рабами і т.д., оскільки в самій Греції завжди не вистачало хліба та іншого продовольства, а каменя завжди було в надлишку. Слов’ян на півдні було дуже мало і їм вистачило залишених греками поселень. Археологічні експедиції, які розкопували грецькі міста, дивувалися з дуже грубої кераміки, знарядь праці і побуту і досить часто такі знахідки або просто викидалися, або засипалися викопаною землею. Тривалий час дослідники не могли зрозуміти, що ці грубі, в порівнянні з грецькими, предмети належали саме прадавнім слов’янам. Отже, більшість таких знахідок на сьогодні просто втрачена. Прозріння археологів почалося в 70-і роки XX століття, проте вивчено було не так багато, тому що з 1991 року, з отриманням незалежності України, процес повернувся в старе русло. У держави немає грошей на систематичні наукові розкопки, а широкі кола грабіжників старовини такі грубі дрібниці просто не цікавлять.

Таким чином, з кінця I – початку II ст. нашої ери слов’яни почали переходити на південь і його освоювати. Вони починають грати більш активну й помітну роль у світовій полеміці.

3. Найбагатшою, привабливішою, більшою та сильнішою державою світу в II-VI століттях нашої ери була Східна Римська імперія зі столицею, м. Константинополь, або, по-іншому, Візантійська імперія. На початку I тисячоліття вона піддавалася постійним, спустошливим набігам варварів, серед яких найбільш небезпечними для Візантії були скіфи та сармати (у складі яких або під назвою яких були, перш за все, слов’яни). Це був постійний головний біль такого політичного велетня як Візантія. У III-V ст. слов’яни зайняли всю Болгарію і велику частину Греції, зайняли там землі, які входили до складу Візантії, ще швидше почали переходити від рабовласницьких відносин до феодальних, оскільки слов’яни практично не знали рабства, а феодальні були близькі і зрозумілі. Пригадаємо, що слов’яни від первісного строю перейшли до феодального, минаючи рабовласницький. В цьому випадку слід говорити про вплив слов’ян не просто на економіку Візантії, а про зміну політичного миру найбільшої політичної держави під впливом слов’ян. На початку візантійці (у I ст. н.е.) дуже слабо знали слов’ян і всіх їх називали венетами (і західних: чехів, словаків, поляків, прусів; і південних: сербів, хорватів, словенських, македонців, болгар; і східних: українців, білорусів і росіян). Проте в II ст. н.е. Візантійські автори Тацит і Пліній Старший чітко називають три групи слов’ян: 1) склавини, 2) анти, 3) венеди. Склавини, як зазначають автори, живуть на північ і на захід від Дунаю, тобто це західна і південна група слов’ян. Анти мешкають від Дунаю на схід, уздовж узбережжя Чорного моря та Азовського, аж до Дону. З півдня на північ від моря і трохи вище, де р. Десна впадає в р. Дніпро, живуть анти. Не важко помітити, що ця територія співпадає з Україною.

Венеди живуть на північ і на північний схід від антів – це білоруси і росіяни.

Навколо антів розгорілася справжня політична війна між політологами України і політологами Росії. Видатний політолог і історик України М. Грушевський, вважає антів виключно пращурами тільки українців. Йому заперечує відомий російський політолог і історик Погорелов, який вважає антів спільними предками росіян, українців і білорусів. Хто з них правий, хто винен, обирайте самі. Майже одночасно зі слов’янами в степу Причорномор’я й Приазов’я прийшли готи (німці), які на півдні України створили своє королівство. Вони були християни аріанського полку. У них був свій митрополит, який переклав Біблію німецькою мовою. Переселення готів відбувалося з кінця II ст. до IV ст. н.е. Природно, що між готами і слов’янами почалася війна за володіння цими багатими землями півдня України. Відомості про це залишив готський історик Іордан. Як зазначається, готський цар Германаріх спочатку зазнав від слов’ян поразки, проте його син Вінітар отримав перемогу над слов’янами. Він захопив в полон антського короля Буса (Божа), 70 його старійшин, синів і стратив їх. Це відбулося або в кінці 374 р., або на початку 375р. Іншими словами, анти мали свою державу, оскільки був король, був двір (70 старійшин) і т.д.

Деякі джерела в кінці IV – початку V ст. н.е. називають іншого антського короля у Волинян – Маджака.

Третім антським королем був відомий всім Кий.

Таким чином, в II-IV ст. нашої ери у антів було не менш 3-х королівств, тобто політичних об’єднань, які були створені самими слов’янами, без жодної сторонньої допомоги. Ці факти завдають нищівного удару по норманській теорії, згідно якої держава Київська Русь була створена в 882 р. норманнами (тобто німцями). А як же тоді бути з антськими королівствами?