Володимир Святославич – хреститель Русі (980-1015).

Разом зі Святославом закінчилась довга епоха перших Рюріковичей – князів-язичників, в біографіях яких химерно сплели діяння реальних політиків і подвиги казково-епічних героїв і чарівників. Вони поклали початок новій державі – Київській Русі, створили славу і популярність серед сусідніх земель.

Дітям Святослава судилося розпочати нову епоху в історії Русі. І це нове виявилося зв’язаним, перш за все, з ім’ям князя Володимира.

Рік народження Володимира нам невідомий. Збереглася, проте, подробиця про його походження, яка вплинула на все його життя. У Святослава було три сина. Два старших – Ярополк і Олег – від «законної» дружини Ольги, Володимир – від ключниці княгині Ольги, Мілуши. Про неї відомо лише те, що була вона дочкою Малка Любечанина, людини знатної, і був у неї брат Добриня.

У язичницькі часи поділу на «законних» і «незаконних» княжих дітей не було. Проте Володимир матері своєю, напевно, й не знав: Ольга відіслала Мілушу з Києва і сама виховувала внука. А «невисоке» походження пізніше сказалося Володимиру, коли він вирішив одружитися на дочці полоцького князя. Рогнеда відкинула його, заявивши нібито: «Не хочу роззути сина рабині» (за старовинним слов’янським звичаєм наречена повинна була на знак покірливості зняти з чоловіка взуття).

Про дитячі роки Володимира зберігся лише один епізод, який було описано в літописі, що датується 968 роком. У відсутність Святослава на Київ напали печеніги – це був їх перший набіг на Російську землю. Городяни знемагали від голоду і спраги. Ольга з трьома внуками закрилася в палаці. І тоді воєвода Претич прорвався на човнах з іншого берега Дніпра, вивів Ольгу з малолітніми князями, посадив у туру і врятував їх. Печенізький князь, врешті-решт, змушений був піти на мирову з Претичем; вони обмінялися зброєю і подали один одному руки. А Святослав поспішив додому, щоб врятувати матір і синів.

Володимиру було уготовлено роль молодшого князя, який повинен був підкорятися старшому і все життя грати другорядні ролі. Святослав за своє життя посадив Ярополка в Києві, зробивши його, тим самим, своїм наступником, а Олега – князем у древлян. У той час прийшов з Новгорода до Києва народ, який і собі просив теж князя. За підказкою Добрині (дядька Володимира по материній лінії), який був в Новгороді посадником, вони попросили направити до ним Володимира.

Три роки після смерті батька, в Києві затвердився Ярополк.

І ось тут, здається, вперше між Рюріковичами почалася міжусобна боротьба за київський престол. Спочатку Ярополк, якого підмовив, за словами літописця, його воєвода Свенельд («Піди на свого брата і захопи волость його»), виступив проти Олега. У битві старший брат виявився удачливим. Олег із залишками свого війська біг в місто Овруч; переходячи міст, що вів у фортецю, в страшній штовханині він повалився в рів і там знайшов смерть свою. Ярополк, наче і не хотів смерті брата, за його наказом Олега розшукали і поховали, а Ярополк оплакував його смерть.

Тим часом Володимир зрозумів наміри брата – стати повновладним господарем усієї Російської землі; не чекаючи нападу, він біг «за море», тобто до варяг. І Ярополк без боротьби оволодів Новгородом. Після двох років, накопичивши сили, Володимир повернувся до Новгорода з варязькою дружиною. Він відправив до Києва людей Ярополка: «Йдіть до брата мого і скажіть йому: Володимир йде на тебе, готуйся з ним битися». Можливо, Володимир пригадав рицарський звичай свого батька, який завжди попереджав ворогів: «Іду на ви». Але, мабуть, була й інша серйозна причина: Володимир вважав, якщо він нападе на брата таємно і переможе, тоді підлеглі не пробачать йому такого успіху і не буде він визнаний законним князем. Щодо прагнень Володимира до великокнязівського престолу говорить і інший його вчинок. Він повинен був привести до Києва дружину знатного княжого роду (до цього він був одружений на варяжці Аллогін). Так народилася ідея сватання до дочки полоцького князя. Ми вже згадали про образливу відповідь Рогнеди. Вона не просто відмовилася, але і додала, нібито: «Хочу за Ярополка». Майбутній великий князь не став терпіти образу. За однією версією, він зібрав багато воїнів-варягів, слов’ян і кривичей, пішов на полоцького князя Рогволода, напав на місто, убив і самого князя, і його двох синів, а горду Рогнеду узяв за дружину, не питаючи її згоди. Згідно другої версії, він послав до Полоцька Добриню, який за допомогою зброї виконав роль княжого свата.

Потім Володимир напав на Київ, але прямим штурмом узяти його не зумів. І тоді на допомогу йому прийшли хитрість і зрада. Він обіцянками («честь велику одержиш від мене») схилив на свою сторону воєводу Ярополка. Той пообіцяв убити Ярополка під час нападу, але згодом відмовився від цього задуму і удався до віроломства. Він умовив Ярополка бігти з Києва, нібито пославшись на зраду городян, яку вони готували. А на новому місці, в місті Рідні, він переконав Ярополка помиритися з братом. Воєвода Варяжко відмовляв Ярополка і радив йому бігти по допомогу до печенігів, але той не послухався. І ось, коли Ярополк з групою воїнів увійшов до терему Володимира, воєвода, пропустивши його, зачинив двері перед його свитою, і два варяги з оточення Володимира підняли Ярополка «мечами під пазуху».

Так відбулося братовбивство. Після цього не раз в історії Русі князі йшли брат на брата, перемагали за допомогою хитрощів, зради й обману. Але цей випадок, здається, – перший, який знайшов місце в наших літописах.

Мабуть, як помсту за намір Ярополка узяти в дружини Рогнеду, Володимир зробив своєю наложницею вдову князя – гречанку. Тут доречно сказати про те, як найдавніший літопис характеризує відношення Володимира до жінок. Як язичник, він міг мати не одну дружину. Були у нього дружини з різних земель, від яких він мав дванадцять синів і двох дочок. Але, крім того, «наложниць було у нього 300 у Вишгороді (княжа резиденція під Києвом), 300 в Білгороді і 200 на Берестові (село під Києвом, де любили відпочивати князі) ... Він любив жінок так само, як і Соломон. Але, на відміну від мудрого Соломона, який «врешті-решт, загинув», Володимир «був не такий розумний, а під кінець знайшов собі вічний порятунок» (тобто помер християнином). Літописець, мабуть, в чомусь і перебільшив «жадання» та «ненаситність» Володимира, бажаючи для контрасту підкреслити, що якості ці були властиві йому в язичницький період його життя, а ставши християнином, він переродився.

Існують відомості про те, яким політиком і полководцем був Володимир.

Почав він з того, що намагався звільнитися від найманої варязької дружини, якій він був зобов’язаний своєю перемогою, але яка дивилася на Київ як на завойоване вороже місто і вимагала від мешканців викуп. Володимир вибрав з неї «чоловіків добрих, розумних і хоробрих» і розіслав їх по містах, а інших відправив на службу грецькому царю, якого попередив, щоб він був з ними обережним, – щоб не накоїли вони зла. З того часу у Володимира була своя, слов’янська дружина, про яку він особливо піклувався. Для того, щоб закріпити свій авторитет серед киян, на відміну від Ярополка, який був пов’язаний з греками і випробовував інтерес до грецької віри, чим і викликав незадоволеність киян, Володимир заявив про свою рішучу відданість звичній язичницькій вірі. Він встановив на пагорбі «кумири» – скульптурні зображення богів, яким всі поклонялися, приносили жертви після успішних походів...

Після захоплення Києва, наступного року Володимир розпочав переможні походи проти поляків, вятичей, радимичів... Він приєднував до своїх володінь нові землі або укріплював княжу владу на старих, накладав дань. У 985 році морем на турі і берегом на конях князь ходив на болгар і переміг їх, але данини брати не став, він уклав вічний мир з клятвою: «Тоді не буде між нами миру, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути».

І пізніше, вже прийнявши хрещення, Володимир не залишив військових справ. У 992 році ходив він на хорватів і дорогою назад мав зіткнення з печенігами.

Бували також і невдачі, від яких позбавляли його або щасливе везіння, або мудрість його людей. Одного разу, повинен був він бігти від печенігів, що зломили його загін, і ледве врятувався, сховавшись під мостом. Літописець навряд чи зберіг би цю подробицю, яка не дуже-то відповідає становищу князя, якби не одна обставина: Володимир, ховаючись від печенігів, пообіцяв: якщо буде врятований – поставить на місці укриття церкву на ім’я святого Перетворення (справа відбувалася в день цього свята). І дійсно, церква була споруджена, і Володимир, зібравши бояр, старійшин з усіх міст і простих людей, влаштував велике торжество на вісім днів і щедро обдарував бідних. Означати все це могло тільки одне: його, Володимира, врятувала Божа милість, а значить, і соромитися свого невійськового вчинку не треба!

А мудрість і хитрість російська допомогли перемогти іншим разом, коли печеніги – у відсутність князя – напали на Білгород. Мешканці міста вже готувалися померти з голоду, і лунали голоси про здачу міста. Саме тоді один старий чоловік вигадав зварити із залишків продуктів кисіль і в діжечці опустити його в колодязь, а в інший колодязь помістити мед. Після цього запросили білогородці «кращих чоловіків» з війська і показали їм ці колодязі: «Хіба можете перестояти нас? Якщо стоятимете і десять років, то, що зробите нам? Бо маємо ми їжу від землі». Спробували вони киселю і меду «прямо з колодязів» і віднесли корчагу своєму князю. Здивувалися печеніги і зняли облогу. І трапилося це, згідно літопису, в 997 році.

Ще прославився князь Володимир тим, що будував на Русі нові міста – по Десні, по Остру, по Трубежу, по Сулі і Стугле, і заселяв їх «мужами кращими» з різних куточків Русі.

Які ж були дійсні причини, згідно яких Володимир відмовився від язичництва, яке він нещодавно зміцнював? Чому він став шукати релігію з єдиним Богом? Світова історія показує, що рано чи пізно така зміна релігій відбувається всюди, де розрізнені племена, що говорять на одному або різних мовах, які вірять кожне в своїх богів, врешті-решт, об’єднуються в один народ і починають життя в єдиній державі, під однією владою. Тут перехрещуються багато причин і багато інтересів.

Інтерес влади: віри і обрядів, многобожжя і відсутність стрункої церковної організації заважають успішно управляти країною; єдина релігія і сильна церква такому управлінню сприяють.

Інтерес державний: єдина релігія і церква допомагають зруйнувати племінну замкнутість і роз’єднаність, сприяє встановленню тісних зв’язків з іншими народами і країнами, вводять молоду країну до міжнародного співтовариства.

Інтерес нової культури: з приходом нової релігії розвивається освіта – з’являються нові книги, школи, література, нове мистецтво.

Інтерес самої релігії: віра в єдиного Бога, що творить світ і панує над світом, віра, яка заснована на розробленій і записаній в книгах системі, із стрункою історією, з цілим комплексом етичних понять і норм поведінки людей, віра з продуманою і розробленою системою церковної служби і церковної організації – така форма релігії виражає новий, вищий етап духовного розвитку людства, його перехід на нову ступінь цивілізації.

З погляду розвитку країни, значення зміни релігій дуже велике. Але воно відкривається по-справжньому тільки з часом, в майбутньому. А для народної маси, що живе сьогоденням, звиклої до своєї віри, до своїх звичаїв і обрядів, така зміна – справжня драма. Існує декілька пояснень історичним подіям. Найпростіше: грецьке православ’я вже пустило своє коріння в Києві; тут стояли грецькі церкви і були, хоч невеликі, християнські спільноти; бабуся Володимира, княгиня Ольга, стала християнкою – і вона, мабуть, зуміла вплинути на свого внука і в релігійному плані. Але найголовніше полягало в тому, що ухвалення християнства повинне було закріпити давні зв’язки з Візантією і Болгарією, помирити їх назавжди, відкрити двері освіті, не говорячи вже про політичну і торгівельну сторону справи.

Думка про ухвалення християнства зміцнилася до 987 року в свідомості Володимира; потрібен був зовнішній поштовх, щоб дати їй хід. І він знайшовся. За однією з версій, грецький імператор Василь опинився у великій небезпеці: патрицій Варда Фока збунтувався і оволодів частиною країни, дійшовши до міста Хрістополя, що на березі Босфору. Цар Василь звернувся по допомогу до російського князя. Володимир допомогти був готовий, але поставив зі свого боку умову: Василь повинен видати за нього його сестру Ганну. Такий шлюб називався династичним, тобто брак між членами правлячих династій. Він потрібен був російському князю для того, щоб укріпити зв’язки з Грецією і взагалі підвищити міжнародний авторитет – свій і Києва. Шлюби такого роду згодом увійдуть до звичаю російських князів і царів, але це, ймовірно, був перший випадок. Виявилось, що грецька сторона видати за нього Ганну погодилася – але з однією обмовкою: Володимир повинен прийняти християнство, візантійська царівна не піде за язичника-багатожонця.

Отже, договір відбувся. Російське військо морем і берегом прийшло в Христопіль, і об’єднана армія розбила бунтівника. Можливо, після взаємного ухвалення умов або після успішного походу, Володимир хрестився в київській церкві і з ним – його бояри. Проте греки не поспішали виконати свою частину договору – Ганна залишалася в Константинополі. І коли пройшов рік, а справа не рушила з місця, Володимир зробив крок, якого від нього не чекали: зібравши сильну дружину, він рушив на Корсунь (Херсонес), що стояв на березі моря (розвалини його збереглися до наших днів на околиці Севастополя). Русь підтримувала відносини з квітучими грецькими колоніями в цьому районі. І ось тепер – несподівано – війна, облога. Греки відчайдушно чинили опір: росіяни насипали землю під кріпосні стіни, готуючи штурм, а народ з внутрішньої сторони підкопували стіни і забирали цю землю. Тоді, за підказкою одного корсунянина-зрадника Володимир звелів знайти і перерізати підземні труби, по яких в місто йшла вода. Городяни знемогли від спраги і здалися. Згідно літопису, Володимир відправив до Константинополя повідомлення про захоплення Корсуні, загрожуючи зробити те ж саме із столицею Візантії, якщо договір про шлюб не буде виконано. «Прийдіть із сестрою і тоді хрестите мене». Ганна дуже не хотіла заміж за російського князя, ніби-то сказала: «Краще б мені тут померти». Але її умовили: «Можливо, оберне Бог Російську землю до покаяння, а Грецьку землю позбавить від жахливої війни завдяки тобі. Бачиш, скільки зла наробила грекам Русь?» І так Ганна попрощалася зі всіма і, оплакуючи свою долю, на кораблі відправилася через море.

Приїхавши у м. Корсунь, вона застала Володимира хворим: він перестав бачити. І дала вона йому раду: «Якщо хочеш позбавитися хвороби цієї, хрестися скоріше». Єпископ корсунський хрестив Володимира і поклав руку на нього, і князь негайно прозрів і сказав: «Тепер дізнався я справжнього Бога».

Чи значить це, що Володимир не приймав хрещення в Києві або що в Корсуні він хрестився вдруге, залишається неясним. Втім, щодо дій князя в захопленому місті, існує жорсткіша версія: увійшовши у м. Корсунь він (ще язичник або вже християнин?) збезчестив дочку грецького князя і віддав її в дружини своєму дружиннику, а згодом убив і князя, і княгиню.

Одруження, нарешті, здійснилося, і літописець сто років після цього повідомляв про церкву, яка збереглася, палату князя поряд з нею і палату княгині, а також про поставлену Володимиром церкву на пагорбі.

Отже, Володимир прийняв хрещення. Як розвивалися події далі?

Повернувшись до Києва, Володимир повинен був якось улагодити домашні справи. Відтепер він міг мати тільки одну дружину і одну сім’ю. Про це він оголосив Рогнеді і запропонував їй обрати в чоловіки кого-небудь з його вельмож.

Рогнеда проявила гідність і мудрість.

Чоловіку вона дорікнула в тому, що він, побажавши «прийняти царство і небесне, і земне, відмовив їй і в тому, і в другом». «Не хочу бути рабинею ні земного царя, ні князя, але хочу стати нареченою Христа і сприйняти ангельський образ». На мові християнства це означало – постригтися в черниці (звідки тільки язичниця Рогнеда дізналася цю мову?).

Після цих її слів відбулося диво: син її Ярослав – майбутній князь, великий Ярослав Мудрий, який від народження не володів ногами і сидів, раптом пішов. Мати його одержала ім’я Анастасія. Втім, недовго вона прожила в чернечому образі – літопис повідомляє про її кончину у 1000 році. У тому ж самому році померла і мати Володимира Малуша (на ім’ям Малфрида).

Володимир, прийнявши хрещення, повинен був знищити будь-які сліди колишньої віри. За його наказом «ідолів» – зображення язичницьких богів – стали рубати і спалювати, а срібнорусого Перуна після публічної наруги повалили у воду (про це у нас вже була розповідь). А Добриню, дядька свого, Володимир послав до Новгорода, щоб і там скинути язичницького бога, який став ненависним. Можна здивуватися тій рішучості, з якою Володимир-християнин розлучався з релігією своїх батьків і дідів. За цим стояло, мабуть, тверде переконання в правоті і необхідності скоєного для землі його: іншого шляху у Русі не було! Але треба було здійснити ще складніше завдання – привести до хрещення російський народ.

Очевидно, що обряд розтягнувся надовго і не був простим і легким. Літописець запевняє, що люди пішли з радістю, «тріумфуючи». Так вони відгукнулися на заклик князя: «Якщо не прийде, хто завтра на річку – будь то багатий або бідний, або жебрак, або раб, – той буде мені ворог». Володимир зі священнослужителями вишли на Дніпро, і натовпи народу вступили в річку – одні по шию, інші по груди, деякі тримали немовлят, священики творили молитви і давали імена. Не багато хто з тих, що хрестилися, мабуть, розумів сенс того, що відбувається.

Дещо інакше розповідається про це в іншому літописі. Митрополит і знатні люди ходили по місту і «навчали людей віри Христової». І далі дуже важливе зауваження: одні приймали, але більшість по роздуму відкладала хрещення день за днем, а були такі, що й чути про нове учення не хотіли. Коли послідував княжий заклик, то одні пішли з радістю, а інші – з примусу, треті ж, «окам’янівши серцями» і «вуха затикаючи», йшли в пустелі і ліси, прирікаючи себе на загибель.

А Новгород і зовсім зустрів місіонерів з Києва рішучим небажанням хреститися.

Новгородське віче ухвалило: не впускати їх до міста і не дозволяти скидати старих богів. Воєводи Добриня і Путята зіткнулися із справжнім повстанням городян.

«Було протистояння», але кияни здолали, скинули Перуна у Волхвів і примусили новгородців хреститися – чоловіків вище за міст, жінок – нижче, а тих, хто не хотів, воїни волочили у воду. І від цієї події збереглася приказка: «Добриня хрестив мечем, а Путята вогнем».

Тоді ж «хрестив Володимир і всю землю Російську від кінця і до кінця», зокрема – землю Суздальську, де на річці Клязьмі він заснував місто і дав йому своє ім’я.

Після цього розвернулося будівництво церков, які зростали всюди. Через тридцять років в одному Києві налічувалося понад чотириста великих і малих церков. Чи не є це свідоцтвом швидкого проникнення християнської віри в народ?

Російській Церкві було потрібно багато священнослужбовців: Володимир відкривав школи, велів брати в них дітей з сімей знатних, «середніх» і «убогих». Матері тих, хто ще не затвердився в новій вірі і не бачив користь від навчання, оплакували своїх дітей і навіть намагалися відкупитися від вербувальників «дарунками».

І Церкві, і школам були потрібні книги – і не тільки богослужебні, з історії християнства, але й з всесвітньої історії та інші. Книги почали приходити з Болгарії написані на старослов’янській мові, зрозумілій російській людині. Книги потрапляли з Візантії і у нас перекладалися з грецької, але це вже пізніше. Від часу Володимира не збереглося жодної книги – перші рукописні пам’ятники, відомі нам, датуються серединою XI століття. Але книга бере свій початок за часів Володимира.

Поклавши початок перетворенню своєї землі, Володимир і сам повинен був змінитися в етичному сенсі, в своїй щоденній поведінці і навіть змінити характер. Відтепер християнські поняття про життя повинні були стати дороговказними для нього як правителя і людини. Як це відбувалося? Літописці і книжники описували процес перетворення закоренілого язичника в старого поборника Христової віри за відомими їм трафаретами й формулами: Володимир подолав в собі колишні пристрасті, «радів душею і тілом», побачивши своїх підданих, полюбив книжкове читання. Церкві він жертвував частину свого надбання. Прочитавши в Євангелії слова: «Продайте маєтки ваші і роздайте жебракам», він почав кликати бідних на княжий двір, щоб вони брали «пиття, їжу, гроші, скільки потрібне», а для немічних і хворих споряджав вози з хлібом, м’ясом, рибою, медом. Кожну неділю він влаштовував обіди, на які мав змогу приходити кожен незалежно від звання.

Втім, у справах політичних і військових князь, здається, змінився не набагато. Як і раніше здійснював він походи на ворогів і в свої області. І коли син його, Ярослав, що сидів в Новгороді, не віддав Києву данину, Володимир без коливань вирішив вести дружину на норовистого сина. Але хвороба і швидка смерть (у селі Берестове) перешкодила йому. У 1015 році тіло померлого князя було поміщено в мармурову гробницю і поховано в Десятинному храмі Богородиці в Києві.

Церква зарахувала князя Володимира до образу святих і назвала «рівноапостольним». До свідомості сучасників і нащадків Володимир Святославич увійшов як початківець великого оновлення Русі. Саме він, за словами стародавнього книжника, «землю зорав і розм’якшив, тобто хрещенням просвітив», а наступні покоління засівали її освітою.