Політичні феномени пізнього рабовласництва і раннього середньовіччя План

1. Амазонки: політична легенда або реальність.

2. Політичний феномен короля Артура: фантазія, міф, дійсність.

1. Амазонки: політична легенда або реальність

Тепер повернемося ще раз назад, щоб поговорити про амазонок.

Історична література, легенди і перекази зберегли до наших днів відомості про існування у районі Каспію, Кавказу та Чорного моря легендарних царств амазонок. Про них переказували Гомер, Геродот, Страбон, Діодор Сицилійський...

Діонісій, який жив в Олександрії у середині ІІ ст. до н.е. переказував, що найдавніше амазонське царство розташовувалося у Північній Африці.

Діодор Сицилійський переказує про амазонок Скіфії, які жили на берегах річки Амазон, яку потім назвали ім’ям сина амазонки Лісіппи – Танаїс. Легенда розповідає, що Танаїс закохався у красуню матір, але, бажаючи уникнути гріхопадіння, кинувся у річку та потонув. Після цієї трагедії Лісіппа повела своїх доньок у долину річки Фермодонт, збудувала величезне місто Феміскіду у дельті річки і підкорила сусідні народи аж до самого Танаїсу (Дону). Здійснивши ці подвиги, вона героїчно загинула в одній з битв. Її донька, ставши спадкоємницею, перевершила свою матір у примноженні слави царства. Вона започаткувала навчання дівчат з семирічного віку грамоті, фізичному і духовному вихованню, у тому числі давнім таїнствам зцілення. Донька Лісіппи підкорила багато народів від Танаїсу до Фракії. З таким самим успіхом царювали її послідовниці.

Для продовження роду амазонки щороку зустрічалися з юнаками скіфських та інших племен. Народжуваних дівчат вони залишали у себе, а хлопців віддавали батькам. Щоб було зручно битися, вони припіканням зупиняли ріст однієї груді, але при необхідності ріст відновлювали.

Амазонки будували багато храмів. Жерці, які в них служили, передавали великі знання Сходу воїтелькам, які вміли читати й писати. Тому багато хто з амазонок під старість йшли до сусідніх народів, де навчали дітей грамоті, премудростям життя, а дівчат – зціленню. Цих грамотних амазонок називали “йогинями”. У християнську епоху ця назва трансформувалася у “бабу Ягу”, що відбилося у російських народних казках.

Третьяковській вказував на зв’язок амазонок зі Скіфами і праслав’янськими народами. Він вважав, що тлумачення цього слова греками перекручено. Слово “амазонки” варто розуміти як змужніння (тобто мужні жінки). Не виключено також, що “амазонки” означає “помазаники”, тобто посвячені у священний жіночий союз. Стосовно причин освіти жіночих спільнот та царств, які мали сильні армії, то вони виявляються наступними. Судячи з легенд та міфів Давньої Греції і Риму, між богами та їх оточенням відбувалася жорстока боротьба. У цих легендах йде мова лише про богів Середземномор’я. Боротьба грецьких богів не могла не зачепити інтереси інших центрів цивілізації. Не виключено, що у цій боротьбі загинуло багато чоловіків. Певно, дружини і доньки повержених титанів, царів, намагаючись врятуватись від переслідувачів нових правителів, йшли під захист богів та богинь у своєрідні “монастирські спільноти”. У цих амазонських царствах було багато храмів і жриць. Були свої закони, близькі до монастирських. Амазонок захищала богиня Гера, дружина Зевса.

Історії про американських амазонок з’явилися невдовзі після першої подорожі Колумба. Дорогою додому у січні 1493 року він дізнався від туземців карибів на острові Еспаньола (нині відомому як Гаїті), що найближчий острів під назвою Мантиніно був населений виключно жінками. За припущенням, вони привозили чоловіків на острів у певну пору року, а потім відсилали їх назад, зберігаючи при собі лише народжених немовлят жіночої статі. Жінки були природженими воїтельками, носили бронь і влучно стріляли з луку. Хоча Колумб шукав Мантиніно під час наступних подорожей, йому так і не вдалося знайти таємничого острову жінок. По суті, його не знайшли й досі, проте чутки про жінок-воїтельок продовжували циркулювати. Змінювалося лише місце їх можливого проживання, поступово пересуваючись на захід у все більш віддалені області. Невловимі амазонки вперто відмовлялися з’являтися на світ.

У часи Франсіско де Ореллани амазонки перемістилися у нетрі бразильських джунглів. Інтерес конквістадорів до цього жіночого племені був викликаний зовсім не пустою допитливістю. За словами одного іспанського автора того часу, “якщо це ті самі амазонки, прославлені у працях істориків, то скарби, які вони зберігають на своїй території, можуть збагатити весь світ”. На думку іншого автора, у царстві амазонок було стільки золота і срібла, що навіть меблі й домашні речі були виготовлені з цих металів. Єдина легенда, яка могла сперечатися з історіями про амазонок, була пов’язана з Ельдорадо (“позолочена людина”), володарем іншої захованої імперії, який, як вважалося, покривав себе золотим пилом наче порошком тальку. Сер Уолтер Рейлі, злощасний англійський першопроходець та засновник Вергінії, був упевнений у реальності Ельдорадо та амазонок. Він очолював дві експедиції, які відправилися на пошуки у 1615 та 1616 роках. Рейлі нічого не знайшов і зустрів холодний, презирливий прийом при поверненні додому.

У середині ХVІ століття, коли скарбниці Мексики та Перу були майже вичерпані, іспанські конквістадори звернули свою увагу на центр південноамериканського континенту, який пересікався величезними, майже нескінченими річками, оточеними непрохідними джунглями й населений невідомими племенами. Їх інтерес підігрівався чутками про цивілізацію, заховану у глибині континенту.

До 1500 року іспанці вже почали освоєння гирл річок на узбережжі Бразилії та Венесуели. Проте плавання вверх за течією на значні відстані являло собою серйозну проблему. Багато хто зі сміливих намагалися знайти центральне русло й піднятися за ним, але колосальні розміри річного естуарію, який розкинувся за всіма напрямками, робило цю задачу майже такою ж складною, як пошуки голки у сіні. Проблеми збільшувалися несприятливим кліматом та вороже налаштованими туземцями. Перші надійні відомості з’явилися лише у 1544 році, коли Франсіско де Ореллана і його дружина здійснили героїчну подорож, таку ж відважну, як і безрозсудну. Відправившись з Перу, з протилежного узбережжя Південної Америки, вони протягом десяти місяців прямували через гори у глиб континенту. Врешті-решт, вони вийшли до річки Мараньон, побудували човни і ще дев’ять місяців плили до Атлантичного узбережжя і своїх співвітчизників. З усіх пригод, що випали на їх долю у бразильських джунглях, сутички з загадковими амазонками привертали найбільшу увагу.

За даними літописця експедиції, коли дружина Ореллани плила униз по річці Мараньон, вони обігнули закрут річки і “побачили спереду на березі багато поселень, до того ж дуже великих, які випромінювали біле сяйво. Так ми несподівано опинилися у чудовій країні, у володіннях войовничих амазонок”. Попереджені про появу іспанців туземці вибігли на берег, дражнячи й погрожуючи їм, “що вони схоплять нас і відведуть до амазонок”. Іспанці відкрили вогонь, але, коли вони причалили до берегів, були атаковані армією індійців, яких очолювали десяток жінок, що, за описом літописця, були “дуже білими і високими”. Далі він продовжує: “Вони дуже дорідні і ходять оголеними, закривши страмні місця, з луками і стрілами у руках. Кожна з них б’ється краще, ніж десять індійців”. Один з полонених, взятих під час короткого бою, розповів їм більше: ці жінки-воїтельки, або амазонки, раз на рік зносилися з чоловіком, зберігали при собі лише дітей жіночої статі і припікали собі праву грудь, щоб було легше стріляти з луку.

Після цього інциденту де Ореллана перейменував річку Мараньон на Rio das Amazonas, або річку Амазонку: ця назва збереглася до наших днів.

Те, що іспанці “чули” від своїх інформаторів, які давали показання під час випитування або добровільно, було всього лише повторенням набагато більш давньої легенди, запозиченої у античних авторів Старого Світу. Все, що іспанці у ХVІ столітті говорили про жінок-воїтельок з Бразилії, вже було сказано на дві тисячі років раніше давніми греками.

Проте як амазонки потрапили з античної легенди у далеку Бразилію – землю (наскільки нам відомо) зовсім невідому давнім грекам? Розповсюдження легенди само по собі є захоплюючою історією, яка переносить нас через півсвіту і повертає назад. На одному кінці є свідчення про реальних амазонок, хоча вони жили дуже далеко від бразильських джунглів.

Легенда про амазонок така ж стара, як і сама давньогрецька література. У VІІІ ст. до н.е. Гомер згадував у своїй великій епічній поемі “Іліада” про “амазонок, які ходять війною, як чоловіки”, і з якими Пріам, старий цар Трої, не раз стикався у своїй юності. Ці амазонки мешкали на схід від Трої: Пріам бився з ними у Фрігії, у Центральній Анатолії (сучасна Туреччина). Гомер майже нічого не повідомляє про них; судячи з усього, він вважав, що його слухачі і так добре знайомі з амазонками.

Інші подробиці зустрічаються у працях більш пізніх грецьких поетів і драматургів, для яких амазонки були улюбленою темою. В одній історії вони беруть участь у Троянській війні, на цей раз виступаючи на боці царя Пріама. Загубивши багато грецьких воїнів, їх прекрасна цариця Пенфисилія була вбита у поєдинку з грецьким героєм Ахіллесом. Побачивши її мертве тіло, він палко закохався у неї і, відповідно одному з варіантів історії, дуже пошкодував про зроблене.

Багато інших давньогрецьких героїв зустрічалися з амазонками. Коли Геракл (римський Геркулес), найвідоміший з героїв, виконував свої дванадцять подвигів для царя Мікен, однією з задач поставлених перед ним і яку, гадано, неможливо було виконати, була добування поясу Іполіти, цариці амазонок. Геракл зі своєю командою переплив Чорне море, яке відділяє Росію від Туреччини, прибув до країни амазонок і вирішив, що найкращим засобом здобути пояс буде залицяння до Іполіти. Зачарована його мускулястим тілом, вона запропонувала йому пояс без всякої винагороди. Проте інші амазонки вирішили, що Геракл бажає викрасти їхню царицю, і зібралися навколо, щоб захистити її. Навіть Геракл почав панікувати при виді амазонок. Він вбив Іполиту, забрав її пояс і зумів вивести своїх людей назад. У метушні грецькі герої захопили декілька амазонок і викрали їх.

Помста амазонок була жорстокою. Поєднавшись з кочовими скіфськими племенами з південних степів сучасної Росії, вони вторглися у Грецію й спустошили її. Все це трапилося лише через чотири місяці після війни, в якій Тесей, цар Афін, зміг відбити їх напад. Хоча весь цей епізод, напевно, є вигаданим, античні греки могли точно вказати місця битв і навіть гробниці, де були поховані амазонки.

У тих самих грецьких джерелах ми знаходимо оригінальні описи суспільних звичаїв амазонок, згодом наслідуваних іспанськими авторами. Греки твердо вірили у існування звичаю видаляти праву грудь у дівчат, що відбивається у грецькій інтерпретації у назві “амазонки” (від “а” – “без” і “mazos” – “грудь”). Вважалося, що амазонки живуть у спільнотах, які складалися виключно з жінок. Чоловіки доставлялися з сусідніх племен з метою продовження роду, а потім відсилалися назад. Нащадків чоловічої статі або відправляли разом з батьками, або калічили невдовзі після народження, щоб вони не при яких умовах не могли воювати. Дуже досвідчені у військовій справі, амазонки віддавали перевагу стрільбі з луку і скачкам на конях.

Так розповідає легенда про могутніх амазонок. У ранніх грецьких джерелах країна (або країни) амазонок одностайно розташовується на схід від Греції. Вважалося, що вони заснували деякі міста Малої Азії, такі як Ефес та Смирна на Егейському узбережжі Туреччини, вторгнувшись зі сходу й посунувши місцеві племена. Батьківщина амазонок начебто знаходилася неподалік від узбережжя Чорного моря, в області, яка, з погляду давніх греків, була населена таємничими племенами з кровожерними і химерними звичаями.

Колись батьківщиною амазонок вважалася південно-східна окраїна Чорного моря, навколо річки під назвою Термодон. Саме там Геракл зустрівся з Іполітою. Згідно з іншою версією, батьківщина амазонок знаходилася у долині річки Танаїс, на північній стороні Чорного моря. Давні греки вважали її розділювальною лінією між Європою та Азією, а в наш час краще відома під російською назвою Дон.

Різні автори називають різні місця можливі як батьківщини амазонок, хоча географічні подробиці леген не дуже різняються. Греки в цілому сходилися на тому, що амазонки жили на східних окраїнах Чорного моря, і в цьому регіоні ми зустрічаємося з цікавим феноменом. Після V ст. до н.е. давні греки краще познайомилися з землями, що оточують Чорне море, проте історії про амазонок не зникли, а, навпаки, продовжували циркулювати і навіть обросли новими подробицями. На відміну від іспанців у Америці, дві тисячі років потому грекам не приходилося постійно відсувати міфічні землі амазонок все далі й далі. Вони були впевнені, що у південній Росії їм довелося зустріти жінок з легенди.

Найбільш ранній доказ віри в існування амазонок виходить від давньогрецького історика Геродота (V ст. до н.е.). Геродот часто включав у свою “Історію” фантастичний матеріал, наприклад, розповіді про літаючих зміїв в Аравії, проте багато у його розповіді про амазонок, навпаки, звучить дуже прозаїчно і нагадує його опис єгипетських або вавілонських звичаїв. Можливо, Геродот не володів свідченнями з перших рук, але до того часу його співвітчизники-афіняни були вже добре знайомі з народами, які населяли південну Росію. Багато скіфів (збірна назва, яку використовували греки для давніх племен півдня Росії) жили у Афінах, де корпус скіфських лучників, так званих громадських рабів, виконував поліцейські функції при судових засіданнях.

Згідно Геродоту, представники племені сарматів походять від прекрасних шлюбів між скіфами і амазонками. Він розпочинає з легенди про те, як амазонки з’явилися на півдні Росії. Коли грецькі герої здійснили напад на Термодон, вони доверху навантажили свої кораблі полоненими амазонками. Проте деяким амазонкам вдалося перебити крадіїв і заволодіти кораблем, тим самим поставити себе у складне становище: раніше їм ніколи не доводилося плавати під вітрилом. Відданні на волю вітру та хвиль, вони перетнули Чорне море й висадилися на його північному узбережжі, де невдовзі знайшли коней і, у свою чергу, почали здійснювати напади на місцеві скіфські племена. Усвідомивши, що їм протистоять одні лише жінки, скіфи вирішили завести від них дітей. Вони заручилися довірою амазонок і поступово зблизилися з ними, а потім відкочували до Танаїсу, де знайшли нову батьківщину. Їх нащадками були сармати.

Геродот продовжує:

“Жінки племені сарматів дотримуються старих звичаїв і їздять полювати верхи, іноді зі своїми чоловіками, іноді без них. Вони беруть участь у війнах і носять такий самий одяг, як чоловіки. Люди цього племені говорять на скіфській мові, проте вона зазнала перекручення, тому що амазонки так і не навчилися правильно вимовляти слова. У них є шлюбний закон, що забороняє дівчині виходити заміж, доки вона не вб’є ворога у бою; деякі жінки не здатні виконати цю умову, старіють і вмирають самотніми”.

В останній частині повідомлення Геродота немає нічого неможливого з історичного погляду. Надалі інші автори неодноразово підтверджували існування сучасних їм амазонок. Деякі античні письменники з обережністю повідомляли про те, що Олександр Великий (356-323 р.р. до н.е.), молодий македонський цар, імперія якого простягалася далеко у глибини Центральної Азії, одного разу прийняв царицю амазонок, щоб обговорити з нею можливість шлюбного союзу. Багато років потому після смерті Олександра один з генералів, який воював разом з ним, почув цю історію і помітив: “Цікаво, де я був у той день?”

Інші відомості, особливо ті, що записані у часи Римської Імперії, не так просто скинути з рахунків. Двісті років потому після смерті Олександра блискучий римський полководець Помпей, який деякий час був головним суперником Юлія Цезаря, проводив військову компанію на сході. Війна розгорнулася між Римом і Мітридатом VІ, правителем Понту (могутнього царства на південному узбережжі Чорного моря), який знищив римських колоністів у Малій Азії. Коли Помпей зустрівся з ним під час бою у 65 р. до н.е., у величезній армії Мітридата були допоміжні війська зі Скіфії та Сарматії. Помпей одержав перемогу, і римський історик Аппіан згодом згадував:

“Серед полонених і вбитих знайшли кілька жінок, чиї рани були такими ж великими і небезпечними, як у чоловіків. Кажуть, ці жінки були амазонками”.

Одержавши перемогу над Мітридатом, Помпей підкорив сусідню Арсенію, а потім повів свою армію у ті області, куди ще не ступала нога римлян. Його легіони здійснили марш на північ до Кавказького хребту, розташованому між Чорним та Каспійським морями, і потрапили у країну, відому як Албанія (не плутати з державою на Балканах). Грецький письменник Теофан, який супроводжував армію Помпея, описав звичаї цих “албанців” та їх сусідів. Згідно Теофану та іншим авторам, яких любив цитувати Стратон, амазонки жили у горах за Албанією. Коли вони не воювали, то за словами Стратона:

“...амазонки займалися різною роботою, як-то: землеробством, садінвництвом, випасанням худоби і особливо навчанням коней, хоча наймужніші з них захоплювалися головним чином верховим полюванням та виконанням військових вправ. У всіх амазонок права грудь припікається у дитинстві, щоб їм було легше користуватися правою рукою для бойових потреб, особливо для метання ратища. Вони також користуються луком, сагарисом (скіфська сокира) і легким щитом, а шоломи, верхній одяг і кінську упряж виготовляють зі шкур диких тварин. Весною у них є два особливих місяці, коли вони підіймаються на сусідню гору, що відокремлює їх від гаргарійців. Згадані гаргарійці, відповідно давнім звичаям, приходять туди і здійснюють жертвоприношення разом з амазонками, а також злягаються з ними і зачинають дітей, роблячи це у тьмі і таємниці, будь-який чоловік наосліп з будь-якою амазонкою. Коли жінки вагітніють, чоловіків відсилають геть. Амазонки зберігають дітей жіночої статі у себе, а дітей чоловічої статі відправляють до гаргарійців для виховання”.

Цей лаконічний опис був ядром легенди про амазонок. Проте в ньому нічого не говорилося про давню расу, яка воювала з Гераклом і Тесеєм у туманах міфологічного минулого Давньої Греції. Ці відомості були зібрані літописцем римської експедиції у Закавказзі у 65р. до н.е.

Наприкінці ХІХ століття російський вчений граф А.А. Бобринський, який проводив дослідження поховальних курганів в околицях Сміли на Україні, здійснив цікаве відкриття. Розкопані ним заховання супроводжувалися багатим набором зброї, проте Бобринський, один з перших дослідників, які проявили серйозний інтерес до скелетних останків, скоро усвідомив, що у більшості похованнях лежать жінки.

Перша з цих “амазонських” могил, як він їх назвав, датується ІV століттям до н.е. і типова для всієї групи. У великій ямі, закритій дерев’яним настилом і насипаним зверху земляним курганом, знаходилися два скелети. Перший, який явно займав більш важливе положення, належав жінці і був охайно зложений головою на схід. Під прямим кутом у ніг жіночого скелету лежав скелет чоловіка. Багаті погребальні дари були майже без виключення зосереджені навколо жіночого скелету. Жінка носила великі срібні сережки, намисто з кістяних та скляних бусин та бронзову каблучку. Навколо неї було розкладено домашні речі, включаючи кераміку, бронзове дзеркальце, глиняне веретено й залишки їжі, а також кухонні ножі. Але вона володіла і зброєю: двома великими наконечниками для ратищ, одне з яких досягало двох футів у довжину, камінням (мабуть, для пращі) і багато прикрашеним сагайдаком, зробленим з дерева і шкіри, який містив два залізних ножа і сорок сім наконечників для стріл. У скелета, який лежав біля її ніг, не було зброї. До нього прилягалося лише два маленьких бронзових бубонця, каблучка і декоративні дудки.

З часів графа Бобринського російські і українські археологи знайшли десятки нових поховань “амазонок”. Географічний розподіл цих поховань майже такий же неймовірний, як їх зміст. Вони простягаються на відстань більш ніж тисячі миль від південної України через степи південної Росії до Покровки біля кордону з Казахстаном.

Важливо відзначити, що в курганах під Покровкою першими, як правило, ховали жінок, розташовуючи їх у центрі ями. Хоча ця обставина не вказує водночас на матріархальний устрій суспільства, але має на увазі, що жінки займали рівне становище з чоловіками. Знайдено різні види поховань для жінок і чоловіків. Сорок похованих чоловіків мали при собі зброю і, напевно, були воїнами. В одному похованні містилися зразки руди і залізний тигель, вкритий шлаком, який, можливо, належав ковалю. Ще четверо чоловіків були поховані з маленькими дітками на руках і практично без погребальних дарів.

В цілому, жінок ховали з більшою пишністю і більшою кількістю дарів, ніж чоловіків. До одної групи належали жінки, поховані разом з предметами, традиційно асоційованими з жіночістю і домашнім господарством: дзеркалами (які за звичаєм ламали під час похорону), веретенами, скляними й кам’яними бусами. До другої групи відносилися жінки, яких ховали разом з глиняними або кам’яними вівтарями, морськими раковинами, ритуальними бронзовими дзеркалами й кістяними ложками. Девіс-Кімбол припускає, що це були жриці.

Найбільш вражаюча група, яка складалася з сімох жінок, похованих не тільки разом з бусами й веретенами, а також із залізними мечами та кинджалами, бронзовими наконечниками для стріл й брусками для заточки зброї. Рукояті мечів і кинджалів мали помітно менший розмір, ніж зброя у могилах воїнів-чоловіків. Девіс-Кімбол прийшла до логічного висновку, що ці жінки теж були воїнами, зброя яких спеціально виготовлялася й підганялася для їх зручності. За її справедливим зауваженням, нікого звичайно не дивує припущення, що скелет чоловіка, похований разом із зброєю, належав воїну.

У районі Покровки біля 14% поховань зі зброєю належало жінкам. Надамо слово Джені Девіс-Кімбол:

“Деякі жінки, поховані у районі Покровки у ранньому залізному віці, займали надзвичайне положення у суспільстві. Як видно, вони володіли більшою частиною багатств, виконували ритуали для своїх родин і кланів, їздили верхи, полювали на степних антилоп, іншу дрібну дичину. У складні часи, коли їх володіння потрапляли під загрозу, вони сідали у сідло з луком та стрілами наготові й захищали своїх співвітчизників, пасовища й оселі.”

У степах немає таких місць, де поховання зі зброєю належали б виключно жінкам. Проте у Сарматії (сучасний регіон нижньої Волги), яку Геродот називав центром збереженої культури амазонок, спостерігається найвище процентне співвідношення поховань жінок-воїтельок. Двадцять процентів могил зі зброєю у Сарматії належить жінкам. Наконечники стріл, сагайдаки, луки й кінська упряж – ось найбільш типові знахідки у цих похованнях, вражаючим чином підтверджуючі античні описи амазонок як лучниць, що скачуть верхи на конях. Знайдено багато інших видів зброї: ратища, пики, мечі, кинджали й каміння для пращів, а також широкі пояса з металевих пластинок, що захищали воїтельок у бою.

Професор Рената Ролле з Гамбурзького університету намалювала картину, що відтворює спосіб життя цих “амазонок”:

“Відносно великий і різноманітний арсенал зброї вказує на майстерність у різних бойових мистецтвах. Тренування і навчання верховій їзді, ґка була необхідною для полювання й боїв, мабуть відбувалися постійно, починаючи з раннього дитинства... Поїздки верхи на великі відстані складали основну частину цих тренувань через кочовий спосіб життя племен, які мешкали на просторах прикаспійських степів і у регіоні північного Понту. Вміння поводитися з різними видами зброї також, без сумніву, вимагало постійних тренувань, що починалися з раннього дитинства”.

Деякі археологи з великим сумнівом ставилися до могил “амазонок”, стверджуючи, що зброя могла мати виключно ритуальне або символічне значення. Проте факти суперечать цьому. Зброя у похованнях звичайно має такий вигляд, як нею користувалися. У могилі дівчини-підлітка з Покровки (у віці від тринадцяти до чотирнадцяти років) було знайдено кинджал і сагайдак з двома десятками наконечників стріл. Зігнуті кості ніг вказують на те, що вона провела більшу частину свого життя у сідлі, а наконечник стріли у маленькому мішечку, який вона носила на шиї, мабуть був амулетом, що укріплював її майстерність у стрільбі з лука. Інші поховання явно свідчать про те, що їх власниці при житті були воїнами. На деяких черепах є сліди ран, а у гомілковій кістці одного скелету знайдений наконечник стріли, що засів глибоко всередині. Намагатися знайти будь-яке інше пояснення цим фактам, які точно відповідають античним описам жінок-воїтельок з російських степів, означає закривати очі на очевидні речі.

Навряд чи можна сумніватися, що прародительки легенди про амазонок врешті були знайдені. Занадто багато подробиць в описах античних авторів та у археологічних даних співпадає: область мешкання, економіка, заснована на скотарстві, вміння верхової їзди, вибір лука і стріл як основної зброї. Структура суспільства, відкритого Девіс-Кімбол та її колегами, не була строго матріархальною, або “сепаратистською”, як вважали давні греки, але ми без зайвих зусиль можемо уявити, яким чином ці степові кочівниці створювали враження своєї переваги над чоловіками – можливо, цілком обґрунтоване.

Якщо перечитати Геродота у світі нещодавніх археологічних відкриттів, складається більш-менш зрозуміла картина. Коли давні греки познайомилися із сарматськими жінками, вони прийшли до висновку про існування воїнського племені, яке складалося виключно з жінок, які згодом якимось чином змішалися зі скіфами. Оскільки жінки у Давній Греції звичайно не воювали у бою, необхідність у такій історії виникла для того, щоб пояснити, чому на південній Україні і Росії справи йшли інакше. Можливо навіть, що історії про “добрий старий час”, коли жінки скакали на конях і воювали самостійно, без будь-якої допомоги чоловіків, розповідалися самими сарматськими жінками. Як би то не було, одного разу зародившись, легенда про амазонок продовжувала розростатися, і цей ефект “сніжної грудки” продовжував відбиватися навіть в епоху відродження, дві тисячі років потому.

Першим кроком було укріплення віри в минулу могутність імперії амазонок, що простирала свою владу над Європою, Азією і Африкою. У розпорядженні греків знаходилися різні моделі цивілізацій Ближнього Сходу. Центр великої Хетської імперії, яка правила в Анатолії та південній Сирії у пізньому бронзовому столітті (біля 1600-1200 рр. до н.е.), знаходилися трохи на південь від річки Термодон, легендарної батьківщини амазонок з південного узбережжя Чорного моря. Однією з назв, якими давні греки користувалися для позначення хетів, було ализони, яку легко можна сплутати з амазонками. Така плутанина, очевидно, призвела до ідеї про володарство амазонок в Анатолії. У легендах стверджувалося, що амазонки заснували Ефес та інші міста на Егейському узбережжі Туреччини; це було неможливим для амазонок з південної Росії, але цілком можливо для хетів, які у 1300 р. до н.е. вторглися на узбережжя Егейського моря і захопили Ефес.

Після того як амазонок сплутали з хетами, легенда почала невтримно розростатися, визнаючи вплив інших “варварських” імперій, розквіт і падіння яких спостерігали давні греки. Скіфи, сусіди-кочівники справжніх амазонок, здійснювали напади на територію Близького Сходу у кінці VІІ ст. до н.е. і з вражаючою швидкістю руйнували та грабували все на своєму шляху, доходячи навіть до Єгипту. У наступному столітті іранські перси підкорили весь Близький Схід аж до самої Індії; їх величезна держава поглинула Єгипет, південну окраїну Росії та Балкани до кордону з Грецією. Греки стримали могутню воєнну машину персів у боях при Марафоні (490 р. до н.е), Фермопілах та Саламині (480 р. до н.е), але жорстокість боротьби не залишала у них сумнівів, що азіатські орди здатні підкорити весь світ, якщо не зупинити їх. Якщо скіфи та перси могли заснувати величезні імперії, які нехай і швидко розвалювалися, невже це було не під силу давнім амазонкам?

Пізні давньогрецькі автори немало попрацювали над історією міфічної імперії амазонок і перетворили її у справжній епос, дія якого розгортається на кількох континентах. Ствердивши своє володарство у Анатолії, амазонки начебто вторгнулися у Лівію (давньогрецьке найменування для всієї північної Африки) і підкорили її. Діонісій, заповзятливий автор ІІ ст. до н.е., вигадав історію про війну між амазонками та високоцивілізованими атлантами, основну частину якої він запозичив з творів Платона і пересунув у південно-західну Африку, “на край океану”. Амазонки виграли цю уявлювану війну і встановили контроль над Атлантичним узбережжям Африки. Проте, згідно Діонісію, вони врешті-решт зазнали поразки у Азії, розбиті в упорному бою армією скіфів та інших кочівників. Амазонки, які вижили, відступили у Лівію, де згодом були знищені Гераклом.

Так чи інакше, середньовічні автори відмовлялися вірити у те, що могутні амазонки могли бути так просто стерті з лиця землі. Ходили чутки про якісь племена амазонок на Далекому Сході, у нерозвіданих регіонах Азіатського континенту або на відокремленому острові біля берегів Китаю. Дивлячись в іншому напрямку, здавалося природним припустити, що амазонки з північно-західної Африки владували також над островами в Атлантичному океані і після знищення їх імперії, вони відступили туди, а потім ще на захід у пошуках надійного притулку, де вони могли сховати своє золото і відновити колишню могутність. Ця ідея близька до сучасних легенд про приспішників Гітлера, заснувавши секретні бази нацистів у Південній Америці та Антарктиді після знищення Третього Рейху.

Тому, коли Колумб вперше переплив Атлантику, він з повним правом чекав, що побачить сліди амазонок минулих часів – особливо тому, що за його уявленнями, далекі острови в Атлантичному океані знаходилися десь біля азіатського узбережжя. Продовжувачі його справи були обмануті тією ж самою ілюзією. Дивна легенда про амазонок, що розповсюдилася від степів південної Росії до джунглів Бразилії, продовжує існувати у низькопробних фантастичних та історико-пригодницьких романах. “Диво-жінка”, американська принцеса амазонок з коміксів та телевізійних серіалів, має цілком шанобливий родовід – не тільки з античних легенд, але, як це не забавно, з давньої історії держави Російської...

2. Серед писемних пам’ятників давнини і раннього Середньовіччя знайдеться небагато таких самих переконливих і романтичних, як цикл легенд, пов’язаних з ім’ям короля Артура. У класичному вигляді вони найбільше знайомі нам за творами англійського рицаря ХV століття, сера Томаса Мелорі. Він розповідає про те, як Артур, таємно народжений від сім’я короля Утера Пендрагона, піднявся на британський трон у розпал жорстокої громадянської війни, довів своє право тим, що зміг вийняти “меч з каменя”. Артур знайшов свій другий меч, відомий Ескалибур, коли чаклун Мерлин привів його до озеру: таємна рука піднялася з озера і простягнула Артуру меч, який, завдяки своїй магічній силі, забезпечував йому перемогу у будь-якому бою. Мерлин наставляв його у мистецтві правління, і Артур не тільки навів порядок у Британії, але й заснував імперію, що включала Ірландію, Скандинавію і більшу частину Франції. Артур навіть розгромив у бою римського імператора Луція і навічно звільнив Британію від загрози вторгнення Риму.

Не дивлячись на втрату Мерлина – який зустрів свою долю, коли спокуслива молода чаклунка приговорила його до вічного сну у гроті, – Артуру вдалося перетворити своє царювання у золоте століття миру та рясноти. Молоді воїни з усіх околичних королівств стікалися до двору короля Артура з надією стати рицарями Круглого Столу, членами елітного клубу зі строгим кодексом честі, які присягалися використовувати свою силу лише для справедливих та благородних цілей. Дракони, велетні, чаклунки і чорні рицарі мали всі підстави боятися їх, так що юні дівчата і шанобливі старці, благородні люди і прості селяни могли жити у мирі та злагоді, знаючи, що рицарі Круглого Столу завжди готові захистити їх від агресорів.

Рицарі короля Артура були настільки благочестивими, що багато з них підійшли до вищого духовного подвигу: пошукам святого Грааля, чаші Христа на Таємній вечері. Сер Ланселот, наймогутніший та найвідважніший рицар Круглого Столу і найближчий друг короля Артура, майже досяг успіхів у цьому пошуку, якби не один гріх – його тайний любовний зв’язок з дружиною Артура, королевою Гвиневрою. Ця слабкість була вміло використана однією з груп при дворі короля, яка давно зберігала свої темні секрети. В юності Артур ненавмисно переспав зі своєю сестрою Моргаузою, яка зачала сина. Знаючи про те, що син стане причиною падіння Артура, Мерлин порадив йому, на манер царя Ірода, знищити всіх немовлят благородної крові, які народяться напередодні наступних травневих свят. Проте син Артура запобіг гибелі і згодом став сером Мордредом.

Приєднавшись до рицарів Круглого Столу, Мордред замислив помсту проти свого батька. Він уміло підставив Ланселота, розкривши його зв’язок з королевою Гвиневрою, і переконав Артура відправити свого друга у вигнання. Без Ланселота Артур пав жертвою інтриг партії Мордреда. Він був змушений очолити військову експедицію та осадити замок Ланселота у Франції, залишивши Мордреда своїм регентом у Британії. Мордред швидко виявив у себе претензії на владу. Він захопив Гвиневру і намагався змусити одружитися з ним, але вона втекла й укрилася у Лондонській Вежі. Тим часом Артур дізнався про зраду Мордреда і поспішив додому, на захист свого царства. Він зустрівся у бою з армією заколотників: батько і син зійшлися у смертельній схватці. Артур вбив Мордреда, але сам був смертельно поранений. Відчуваючи свою смерть, Артур наказав своєму другу, серу Бедеверу, кинути Ескалибур у води озера. Бедевер неохоче підкорився і був приголомшений, коли побачив руку, що простягнулася з озера і піймала меч. Потім з’явився дивний човен з трьома дамами, які були одягнуті в чорне, які відвезли Артура на острів Аваллон, щоб вилікувати його рани. Ланселот зі своєю переможною армією прибув занадто пізно. Гвиневра пішла у монастир і померла там кілька років потому, терзаючись почуттям провини через заборонену любов до Ланселота, що призвела до таких нещасть. Дізнавшись про її смерть, Ланселот відмовився від їжі та пиття і помер від схуднення.

Що стосується участі самого Артура, Мелорі дає два варіанти. Оскільки він згадує, що Ланселот поховав Гвиневру рядом з тілом Артура у Гластонбері, логічно припустити, що король помер від ран, які отримав у бою. Проте Мелорі вказує на іншу можливість:

“У різних місцях Англії деякі люди стверджують, що король Артур не помер, але волею Господа нашого Ісуса Христа відправився в інше місце. Ті ж люди говорять, що він приїде знову і відвоює Святий Хрест”.

Це чудова історія, але вона занадто гарна для того, щоб виявитися правдою. Припускається, що ці події мали місце за тисячу років до Мелорі, який стверджує, що син Ланселота, благочестивий сер Галахад, став членом Круглого Столу через 454 роки після розп’яття Христа –приблизно, в 487 р. н.е. враховуючи величезний період часу, дуже малоймовірно, що цикл легенд про короля Артура відображає яку-небудь історичну реальність. Та чи існував насправді король Артур, центральний персонаж цієї історії?

Ще за часів Мелорі це питання викликало певну дискусію. Вільям Кекстон, англійський піонер книгодрукування, який опублікував працю Мелорі у 1485 році (під назвою “La Morte d’Arthur” (“Смерть Артура”)), перерахував у передмові існуючі докази існування Артура. Опис його життя містився у більш ранніх історіях, і реліквії артуровських часів можна було побачити у різних куточках країни. У Гластонбері знаходилася усипальниця короля Артура, а у Вінчестері – його Круглий Стіл. У Вестмінстерському абатстві зберігався шматочок червоного воску з відбитком королівської печатки Артура, де він іменувався імператором Британії, Галії, Германії і Дакії, а відвідувачі замку Дувр могли побачити череп сера Гавейна і мантію сера Карадокса. Навіть меч Ланселота як і раніше існував. “Археологічні” докази Кекстона мають смішний вигляд за сьогоденними критеріями, і немає ніякого сумніву у тому, що більшість з них було сфабриковано для приваблення туристів або являлося результатом щирої помилки. Кекс тон мав би знати, що відомий Круглий стіл у Вінчестері насправді був виготовлений при королі Генріху ІІІ (1216-1272 рр.) або при одному з його наступників у пихатій спробі відновити рицарський епос про золоте століття Артура.

Головним джерелом інформації за часів Кекстона й Мелорі були різноманітні письмові історії про короля Артура і його діяння. Сам Мелорі користувався здебільшого більш ранніми французькими творами, і він навіть скромно представив свою працю як переклад (хоча він, без сумніву, додав свій матеріал).

Намагаючись простежити, якими працями користувалися французькі автори, ми потрапляємо на мінне поле, яке начинене проблемами. Одним з головних літературних джерел Мелорі була “Історія королів Британії”, написана Гальфридом Монмутським, приблизно, у 1136 році. Праця Гальфрида збереглася до наших днів у вигляді численних манускриптів. Написана на вульгарній латині, вона була першим британським бестселером, а також першим твором, в якому Артур поставав в образі короля-рицаря і засновника могутньої держави.

В „Історії королів Британії” ми бачимо багато елементів, знайомих за творами Мелорі, такі, як меч Екскалибур, наставництво Мерлина, европейські завоювання, зрада Мордреда і відбуття на острів Аваллон. Проте у ній відсутні інші ключові елементи, такі, як сер Ланселот, Святий Грааль і Круглий Стіл. Швидше за все, вони були запозичені з інших джерел на континенті.

Тут, наприклад, цикл легенд про Святий Грааль існував до того, як Гальфрид Монмутський взявся за перо. Континентальні рицарські романи про короля Артура, судячи з усього, існували ще у 1050 р. н.е., коли ми дізнаємось про дворянина з Нормандії у північній Франції на ім’я Артур. Але до цього часу все покрито туманом. Бродячі трубадури та менестрелі, без сумніву, грали важливу роль у розповсюдженні і розвитку легенди, але вони не залишили ніяких письмових доказів своєї творчості. В Уельсі також збереглися історії про короля Артура. Але важко сказати, наскільки вони могли вплинути на твір Гальфрида Монмутського (який був родом з Уельсу) або навпаки, оскільки найбільш ранні письмові твори про Артура в Уельсі з’явилися майже одночасно з “Історією королів Британії”. Перед нами постає проблема величезного часового розриву між твором середньовічних рицарських романів і припускаємим часом життя короля Артура (V-VІ ст. н.е.). До середньовічних творів у поезії Уельсу зустрічається кілька дуже коротких згадувань про короля Артура, в яких він представ як збірний образ благородного герою. Хоча перші літературні пам’ятники з’явилися у ХІІ-ХІV ст., вважається, що вони були написані ще у VII-VIII ст., але через залишені неясності поетичні твори не можуть вважатися першоджерелами.

Проте у цьому часовому проміжку є два ключові свідчення на підтримку історичного існування короля Артура. Одно з них міститься у “Анналах Уельсу”, історичній хроніці, складеної за наказом Хайвелла, короля Уельсу у Х столітті. Там є два коротких згадування про Артура.

“517 рік. Битва при Бадоні, у якій Артур ніс Хрест Господа нашого Ісуса Христа (можливо, щит?) три дні і три ночі, і вони одержали перемогу.

538 рік. Битва при Камланні, у якій пали Артур і Медрауд; чума у Британії та Ірландії”.

Посилання на битву при Камланні особливо цікава, бо там міститься найбільш раннє згадування про сера Мордреда (Медрауда), хоча немає жодного натяку на конфлікт між батьком та сином, що складає основну тему розв’язки середньовічних рицарських романів. У найбільш ранніх згадуваннях про нього у валійській поезії Мордред постає зразком доброчесності. Це призвело деяких дослідників до висновку, що спершу Мордред вважався соратником Артура у битві при Камланні. Яким чином трапилося перевтілення Мордреда у макіавеллівського злодія? Можливо, літописець “Анналів” припустив помилку при складанні тексту?

Другий доказ ще більше підводить нас до легендарної епохи короля Артура. Приблизно, у 830 року монах на ім’я Ненній, розлючений байдужістю корінних британців до власного минулого, склав першу працю з історії свого народу. Ненній скаржився, що порівняно з ірландськими і англосаксонськими (англійськими) завойовниками, які підкорили більшу частину острову, нерозумні британці забули більшу частину своєї історії. Після дослідження всіх доступних джерел, включаючи записи римських, ірландських і англійських авторів, а також “традицій наших предків”, Ненній вибачився перед читачами, зізнавшись в тому, що він “звалив до кучі все, що вдалося знайти”. Завдяки цій “кучі” відомостей, зібраних працелюбним Неннієм, ми тепер маємо можливість говорити про Артура як про реально існуючого історичного діяча.

Згодом Ненній переходить до власне британської історії від римського завоювання до свого часу і закінчує свою працю переліком “дивовижних речей”, або дивацтв, які зустрічають у Британії.

Ненній приділяв увагу хронології подій. Хоча він не наводить точних дат правління короля Артура, розповідь про нього знаходиться між описом прибуття англосаксів (428 рік, за Неннієм) і правління саксонської королеви Іди у Нортумбрії (яке почалося, приблизно, у 547 році). Таким чином, ми потрапляємо в епоху, вказану Мелорі: “у темні століття” раннього Середньовіччя Британії, що наступило після відходу римлян (приблизно, у 410 році). За словами Неннія, бритти виявилися не в змозі захистити себе у відсутність римських легіонів. Були направлені прохання про допомогу, але Рим не відповідав, а тим часом Британія підлягла спустошенню через “варварські” набіги з території Шотландії та Ірландії.

Місцевий король Вортигерн встановив якусь подобу контролю над островом і організовував відчайдушні заходи. Після чотирьохсот років римського володарства корінні мешканці Британії відвикнули від військових справ, тому, згідно звичаю пізніх римських імператорів, Вортигерн звернувся за допомогою до “варварських” найманців. Він набрав невелику армію бойців з Германії, які спочатку вірно служили йому в боротьбі з ворогами країни. Але, крок за кроком, Вортигерн потрапляв у все більшу залежність від них: спочатку він давав їм гроші, а потім землі у Кенті та біля стіни Адріана, на півночі Британії. У свою чергу, сакси запрошували з континенту все більше своїх родичів і знайомих, доки вони не перетворилися на силу, яку стало неможливо контролювати. Колишні захисники Британії збунтувалися і влаштували оргію вбивств, насилля та грабежу від одного берега острову до другого. В одній з хронік того часу, складених у Галії, понуро розповідається про те, як Британія у 441 році потрапляла під владу саксів. Син Вортигерна намагався підняти бриттів на боротьбу з загарбниками, але невдовзі був вбитий. Сам Вортигерн, за словами Неннія, згорів у своєму замку від вогню, посланого з небес. Титул “великого короля” унаслідував якийсь Амбросій, чий батько був римським консулом.

Ненній мало що повідомляє про правління Амбросія, але продовжує свою розповідь про англосаксів: “У той час англи помножилися числом, закріпилися і стали дуже сильними у Британії”. Тоді, продовжує Ненній, “Артур став битися з ними разом з іншими королями бриттів; але він був вождем у битві”.

Так починається загадкова розповідь Неннія про короля Артура. Цікаво відзначити, що він називає Артура не королем, а просто “вождем” (dux), хоча це слово можна інтерпретувати по-різному. Висувалося припущення, що Артур прийняв римський військовий титул dux, що використовувався у пізній Римській імперії для позначення головнокомандувача римськими військами у Британії, і що королі бриттів запросили його як професійного воєначальника. Інші стверджували, що Артур, будучи “вождем королів”, насправді, був імператором.

Як би то не було, Ненній перераховує дванадцять великих битв Артура. Місця цих битв практично без виключення залишаються цілком неясними. Є лише кілька обривків додаткової інформації. Ненній повідомляє, що у Бадоні “дев’ятсот шістдесят людей були вбиті при одній атаці Артура, до того ж більшість з них пали від його руки”. У битві при замку Гвиніон Артур зображений у зразковим християнином контрасано зі своїми противниками. Він ніс на своєму щиті образ Діви Марії, “так що язичники були змушені до втечі у великому замішанні, і багато їх було вбито у той день волею Господа нашого Ісуса Христа та Його матері, святої Діви Марії”. Повідомивши про перемоги Артура у всіх його військових кампаніях, Ненній переходить до розповіді про те, що розбиті англи і сакси стали шукати допомоги у Германії та запросили тамтешніх королів прийти зі своїми арміями, щоб помножити свою кількість. Смутний час продовжувався доти, доки Іда з Нортумбрії, перша англосаксонська королева, не встановила якусь подобу порядку на острові.

Інші відомості про Артура у Неннія зустрічаються у його “переліку дивацтв” острову Британія. У землі Буілт в Уельсі була куча каменів, на верхньому з яких залишився відбиток собачої лапи, зроблений псом Артура Кафалем, коли вони полювали на могутнього вепра Тройта. Якщо цей камінь прибирали, то, за словами Неннія, наступного ранку він завжди таємним чином повертався на своє місце. Другим чудом була гробниця Амра, сина Артура, розташована у Хирфордширі (англійське графство на кордоні з Уельсом). Вважалося, що сам Артур вбив і поховав його тут. “Люди приходили вимірювати довжину цієї гробниці; іноді вона була шість футів, іноді дев’ять, іноді дванадцять, а іноді п’ятнадцять, – писав Ненній. – якою б мірою ви не міряли, ніколи не одержите знову такий самий результат. Я знаю, тому що сам пробував”. В обох згадуваннях про Артура Ненній говорить про нього не як про короля, а як про “солдата”.

Що ми можемо сказати про ці курйозні записки Неннія про Артура? Можливо, він просто все вигадав? Це виявляється малоймовірним. Судячи зі стиля творів Неннія, він був прямодушним розповідачем, не прихильний до критичного аналізу. Уривки про “чудеса”, які пов’язані з псом Артура та його сином, мають вигляд справжніх зразків фольклору; це доводить, що Артур, ким би він не був насправді, був визнаним персонажем валлійської народної традиції вже у середині ІХ століття. Це співпадає з датуваннями найбільш ранніх валлійських віршів, де є згадування про Артура (VII-VIII ст.). Якщо Ненній – або джерело, яким він користувався, – вирішив би вигадати серію битв для уявленого британського героя, то він би обрав більш знайомі місця, такі як Лондон, Йорк або Кентербері. (Жодне з дванадцяти місць битв Артура не включено до списку британських міст, також складений Неннієм.) Швидше за все, Ненній взяв цей перелік зі збереженої поеми, що прославляла досягнення Артура.

Взагалі не буде великим перебільшенням припустити, що Ненній записував деякі справжні згадки про історичну фігуру. Виходячи з цієї думки, що ще ми можемо сказати про Артура? За словами Неннія, він зібрав місцевих британських королів під своїм командуванням і організував боєздатну армію. Їх ворогами у більшості битв були англосаксонські загарбники, а також пикти і скотти на півночі. Якщо судити за результатами найбільш старанної ідентифікації місць можливих битв, діяльність Артура, мабуть, охоплювала всю Британію. Це має на увазі, що він командував дуже мобільною армією, здатною здійснювати походи і наносити удари по противнику на великій відстані від своєї бази.

Для відсічі “варварам”, які часто воювали верхи, пізні римські імператори з успіхом користувалися загонами важко озброєної кавалерії. Така кавалерія часто згадується у героїчній поезії Уельсу, і є всі підстави вважати, що переказ про “кінних рицарів” короля Артура відображає реальну дійсність Британії V-VІ ст. та обставина, що Артур використав римські досягнення, співпадає з його роллю спадкоємця романізованого короля Амбросія (колишнього римського консула). Навіть само ім’я “Артур” походить від латинського “Artoirius”.

Користуючись такими натяками, історики ХХ століття вибудували образ гіпотетичного військового вождя на ім’я Артур, останнього захисника римської традиції у Британії. Користуючись римським військовим титулом dux, він протягом багатьох років організовував успішний опір іноземним загарбникам і, можливо, навіть усмирив їх. Висувалося припущення, що він присвоїв собі імператорський титул після того, як встановив мир на острові, – і дійсно, у найбільш ранніх валлійських сказаннях Артура звичайно називають “імператором”.

Хоча така модель має логічний вигляд, слід визнати, що в нас немає свідчень сучасників, хоча б у вигляді пам’ятного надпису, який би міг вирішити справу. Скептично налаштовані історики відкидають ідею про історичне існування короля Артура, вважаючи його героїчним ідеалом, вигаданим корінними мешканцями Британії на зорі Середньовіччя. Більш обміркований підхід полягає в оцінці можливого існування такої людини, як король Артур.

Перш за все, ми не зовсім впевнені, якими історичними джерелами можна користуватися для перевірки такого припущення. Дати, вказані у середньовічних літописах, безнадійно непослідовні і суперечливі. Наприклад, Гальфрид Монмутський датує смерть Артура у битві при Камланні 542 роком, проте (як ми переконаємося далі) всі конкретні відомості, які він надає у зв’язку з цією історією, поміщають правління Артура у період 450 року н.е. плюс-мінус кілька десятиріч. Історики звичайно віддають перевагу датам з “Анналів Уельсу”: 517 рік для перемоги Артура при Бадоні і 538 рік для його гибелі у битві при Камланні. Слідуючи цим орієнтирам зеніту і закінчення кар’єри Артура, ми можемо датувати її початок 500 роком н.е.

Деякі вчені, які відстоюють історичність образу Артура, стверджують, що ці дати відповідають вказаним у англосаксонських хроніках, які були складені у той же час, що і “Аналли Уельсу”. Наприклад, у “Англосаксонській хроніці” є багато відомостей про період між 449 та 488 рр.; там описуються етапи підкорення Кенту Хенгистом, після того як він був запрошений як командир найманців королем Вортигерном. Але після 488 року, коли на трон піднявся Осса, старший син Хенгиста, у хроніці більше немає відомостей про Кент до 565 року. Протягом кількох тисячоріч королівство саксів в Британії явно знаходилося у стані занепаду. Повідомляється лише, що Осса “правив двадцять чотири зими”, і це означає, що він помер у 512 році. Оскільки у валлійській традиції говориться, що цей король (Згадується під ім’ям “Осса Великий Ніж”) був вождем, розгромленим Артуром у битві при горі Бадон, між валлійськими та саксонськими літописами існує помітна схожість з припустимою різницею лише у п’ять років для дати битви, у якій Артур, можливо, вбив короля з Кенту.

Стверджувалося, що битва при горі Бадон, приблизно, у 515 році вписується в історичну картину вторгнення саксів на територію Британії. Розкопки ранніх поховань цього періоду вказують на різкий приток загарбників приблизно 450 року. Експансія саксів відновилася лише п’ятдесят років потому. Резонно вважати, що хтось організував ефективний опір загарбникам протягом цього періоду. Якби не легенда про короля Артура, історикам довелось би будувати гіпотези про особистість великого полководця, який протягом багатьох років утримував натиск саксів. Для цього періоду є багато паралелей з континентальною Європою: відомо декілька полководців, іноді “варварського” або напівварварського походження, які, завдяки поєднання стратегічного мистецтва і дипломатичних навичок, стримували послідовні хвилі “варварів”, що накатувалися на Римську імперію. Чому не прийняти як належне британські перекази про короля Артура?

Останнім доказом існування реального Артура є популярність цього ім’я невдовзі після його можливої гибелі. Наприкінці V і початку VI століття не менше шістьох британських принців були названі Артурами. Ніхто з них не зіграв достатньо важливої ролі, щоб дати початок легенді про короля Артура; звичайно припустити, що популярність ім’я походила від реальної людини, славетного героя, чиї подвиги були пам’ятні багатьом жителям. (Майже так само, багатьох англійських дівчат, що народилися наприкінці ХХ століття, називали Діанами).

Якою привабливою б не здавалася ідея про історичного короля Артура, вона все ж таки заснована на посередніх доказах. Чи в змозі археологія допомогти підтвердити або спростувати його існування?

Місця з барвистими назвами “Трон Артура” або “Кругли Стіл Артура” розкидані майже по всій Британії. Численні автори поміщали центр володінь Артура у Шотландії, Уельсі, Корноуоллі і центральній Англії. Проте кращі артуровські місця, з історичного погляду, знаходяться на заході Англії: у графствах Корнуолл, Девон і Сомерсет. Ми знаємо, що цей регіон довго оборонявся від вторгнення саксів, а його близькість до континенту виступає додатковим аргументом, якщо Артур насправді був лідером римського складу, можливо, він підтримував контакт з залишками старої імперії на континенті.

У західній Англії є три місця, особливо пов’язаних з ім’ям Артура: Гластонбері, Тинтагель та Кедбері. У хроніці “Життя св. Гилдаса” (написаної до Альфреда Монмутського) розповідається про те, як Гвиневра була вкрадена Мелвасом, королем Сомерсету, і знаходилася у полоні на Гластонбері-Тор, у природній фортеці, створеній крутими схилами узгір’я і болотистими околицями. Артур зібрав свої сили і був готовий приступити до осади, коли монахи з Гластонбері втрутилися у цю справу і зуміли домогтися звільнення Гвиневри шляхом переговорів. Абат одержав щиру винагороду від двох королів.

Археологічні розкопки показали, що у V столітті у Гластонбері дійсно було абатство або монастир – певно, один з найбільш ранніх у Британії. Згідно більш пізньої фольклорної традиції, Гластонбері був “островом Аваллон”, куди відправився Артур, щоб вилікуватися від отриманих ран. Монахи з Гластонбері навіть стверджували, що вони ексгумували його тіло. Монастирі того часу, звісно, служили ще й лікарнями; монастир був відповідним місцем, куди могли відвезти важко пораненого короля з надією на зцілення.

Артуровська традиція має тісні зв’язки з Тинтагелем. Згідно Гальфриду Мномутському, тут був зачатий Артур: король Утер запалав пристрастю до дружини герцога Корноуоллського. За допомогою Мерліна йому вдалося проникнути у замок Тинтагель й добитися жаданої цілі. Той замок Тинтагель, який сьогодні показують туристам, був побудований значно пізніше, у середні століття, і немає ніякого зв’язку з історичним королем Артуром. З іншого боку, археологам вже давно відомо, що у V-VI століттях на території сучасного Тинтагеля існувало невеличке поселення, хоча протягом багатьох років вважалося, що воно належало маленькій чернечій общині. Недавні знахідки, включаючи значну кількість предметів розкоші, імпортованих з Середземномор’я, повністю змінили цю картину. Тепер археологи розглядають Тинтагель як центр місцевої торгівлі і оплот місцевих володарів Корноуолла.

Але найбільший сюрприз був піднесений у Кедбері – містечку у графстві Сомерсет, розташованому неподалік від Гластонбері. “Замок” Кедбері уявляє собою окремо розташоване узгір’я з крутими схилами, яке у залізному віці було перетворене у табір: римляни штурмували його і взяли приступом у 43 р. н.е. на поверхні узгір’я було мало ознак більш пізньої діяльності, проте, великий знавець давнини ХVI століття Джон Леланд стверджував, що це не що інше, як Камелот, столиця короля Артура. Назва “Камелот” вперше з’являється у рицарському романі ХІІ століття. На перший погляд, було природнім припустити, що Леланд, натхнений місцями з такими назвами, як Куін-Кемел та Уест-Кемел, розташованими на околицях Кедбері, просто виказав здогадку місцезнаходження легендарного замку.

Проблема Камелоту предстала в цілком іншому світі, коли узгір’я Кедбері-Кастл було вивчене археологами у 1960-1970-х роках. Розкопки показали, що це місце було центром бурхливої діяльності в артуровський період (V ст. н.е.). Вершина узгір’я була обнесена міцною стіною з каменю та дерев’яних балок за периметром довжиною близько ¾ милі, що оточала, разом з іншими структурами, великий зал розміром 63 на 34 фута, судячи з усього, призначений для спільних трапез. Чи був Леланд правий у своєму припущенні, що тут розташовувалася столиця короля Артура, і якщо так, то чи було це результатом вдалої здогадки або він черпав інформацію у місцевій фольклорній традиції?

Археологія досить часто підтверджувала легенди, якими б дивними і вигадливими вони не здавалися. Але на жаль, ми маємо лише часткове підтвердження історії про короля Артура. Археологічні “попадання” в Гластонбері, Тинтагелі і Кедбері, хоча і виглядають вражаюче, все ж можуть бути спростовані скептиками як звичайний збіг. Проте вони, взагалі і в цілому, підтверджують історичний фон легенди. Принаймні можна сказати, що якийсь вождь або воєначальник бриттів, який мав велику владу, укріпив Кедбері-Кастл у V ст. н.е.

З урахуванням традиції, підкріпленої посередніми свідченнями, не можна логічно відхиляти можливість того, що узгір’я Кедбері було укріплено за наказом реального короля Артура. Таку позицію займає більшість істориків і археологів, добре знайомих з цією проблемою. Більша частина фрагментів головоломки стає на свої місця, крім головного, центрального фрагменту, що недвозначно доводить існування короля Артура.

Як відзначав Кекстон у своїй передмові до роботи Мелорі, про Артура “більше говорять за морем, і там написано більше книг про його благородні діяння, ніж у Англії... голландською, італійською, іспанською, грецькою і французькою мовами”.

Наступний сплеск популярності ім’я “Артур” після VШ століття відбувся не в Уельсі, а у Нормандії, після 1950 року. Найбільш ранній витвір мистецтва, присвячений Артуру, – це скульптурна група у соборі міста Модену в Італії, датована періодом 1099-1120 рр., де зображений король та його рицарі, які рятують Гвиневру від якихось злодіїв. Стійка відомість Артура на континенті нероздільно пов’язана з легендою про те, що його імперія поширювалася далеко за кордони Британії.

Слово “британський” також відносилося до бриттів, які колонізували півострів Бретань, або “маленьку Британію” у ранньому Середньовіччі. Зараз ці люди називають себе бретонцями і, як і раніше, розмовляють на власному говорі, дуже близькому до валлійського. Бретонці грали важливу роль у розвитку циклу легенд про Артура, розповсюджуючи у Європі усну традицію з Уельсу та Корнуоллу. Чи могла інформація текти у протилежному напрямку? Еш, як велика кількість вчених до нього, відзначає підвищений інтерес до бретонців в “Історії королів Британії”; наприклад, головні союзники Артура були родом з Бретані. Можливо, бретонське джерело, з яким працював Гальфрид Монмутський, висвічувало якісь зв’язки між Британією та континентом в епоху “темних століть”?

На цьому етапі Еш картинним жестом витягує кролика зі шляпи. У Британії дійсно був могутній король, який воював на континенті у V ст. н.е. ми знаємо про нього з різних згадувань у континентальних хроніках, де його називають Риотемом, або Риотамусом, “королем бриттів”.

У середині V столітті Галлія (сучасна Франція) як і раніше номінально знаходилася під владою Західної Римської Імперії, але підверглася набігам кількох варварських племен. Деяких вдавалося умиротворити роздаванням земельних наділів, у результаті чого їх дії ставали більш передбаченими і контрольованими. Проте з іншими, у свою чергу – з готами, домовитися було значно складніше. Само поняття імператорської влади з центром у Римі почало руйнуватися, і варварські вожді садили на трон низку маріонеточних правителів. Лев І, імператор Східної Римської імперії, зробив останню спробу стабілізувати ситуацію у Західній імперії. Він послав до Риму армію під командуванням свого родича Анфімія, який мав би бути коронованим як новий імператор Заходу. Галлію можна було контролювати з Риму, лише заключаючи різноманітні союзи з варварами-поселенцями або звернутися за допомогою до інших союзників. Анфімій обрав останнє, для того щоб сокрушити могутність готів й установити імперську владу, він запросив короля бриттів Риотема, який не забарився з’явитися з армією у 12000 солдат. Розмір цієї армії сам по собі заслуговує на увагу. Багато битв епохи “темних століть” у Британії відбувалися між крихітними загонами, які нараховували лише десятки або сотні солдат.

Ім’я “Риотем”, за зізнанням самого Ешу, навряд чи могло покласти початок легендам про короля Артура. Що це за ім’я? Еш вказує, що “Риотем” не кельтській мові означає щось близько “оповитий верховною владою”, що більше схоже на титул, ніж на ім’я. Можливо, воєначальник, признаний на континенті як верховний король бриттів, був відомий дома як Артур?

Незалежно від свого походження, Риотем був дієвою силою на політичній сцені епохи раннього Середньовіччя. Попередні історичні інтерпретації, що представляли його як місцевого правителя з Бретані, за справедливим зауваженням Еша, не витримують критики: у середньовічних хроніках, які описують його прибуття, ясно говориться, що король бриттів з’явився на чолі флоту, а це означає, що він здійснив морську подорож з Британії. Так розпочинається серія чудових збігів з військовою кампанією короля Артура в описі Гальфрида Монмутського.

Імператором Східної Римської імперії під час історичного епізоду з участю Риотема був Лев І (457-474 рр.), а Гальфрид Монмутський особливо підкреслює, що імператора, який правив під час континентальної кампанії короля Артура, звали Левом. Гальфрид також згадує про папу римського того часу, називаючи його Сульпицієм, що виглядає як цілком зрозуміла помилка переписувача, який переплутав Сульпиція з Сімплицієм, чиє папське правління (468-483 рр.) укладається у рамки розгляданого періоду.

Еш також прослідкував маршрут армії Риотема за доступними джерелами того часу. Риотем, мабуть, висадився у Британії і повів своє військо до Бері у центральній Франції, де зазнав поразки від готів, перш ніж встиг поєднати сили зі своїми союзниками з імперського Риму. Битва відбулася у 470 році. Британці відступили на схід і знову були розгромлені у битві біля Бурже. Якщо вони встигли відступити ще дальше у тому ж напрямку, то, за розрахунками Еша, вони мали б потрапити у північну Бургундію. Після цього їх сліди зникають. Чи могли би зникнення Риотему та його армії у західній Франції дати початок легендам про Артура – короля, чия смерть не була засвідчена очевидцями і чиє повернення додому з нетерпінням чекали протягом тривалого часу? Як не дивно, у Бургундії є місто під назвою “Аваллон”, яке знаходиться на лінії можливого відступу Риотема за конструкцією Еша.

Звісно, між легендою про континентальну кампанію Артура і діяльністю історичного Риотему існують очевидні відмінності. Артур “переміг”, а Риотем зазнав поразки. Проте ці зрозумілі відмінності, які могли би виникнути у процесі переказування історії, що пройшла через руки багатьох літописців перед складанням “одної дуже давньої книги”, згаданої Гальфридом Монмутським.

Еш вистроїв цілком переконливий сценарій і тепер продовжує наповнювати його додатковими деталями у різноманітних статтях. Можливо, найбільш переконливо у цьому сценарії виглядає пояснення теми зради Артура Мордредом, що займає центральне положення у заключній частині легенди. Префектом Галії при імператорі Анфимії був якийсь Арвандус. У 469 році він представ перед римським судом через обвинувачення у змові, який врешті-решт призвів до знищення армії Риотема. Арвандус вступив у тайні зносини з готами й підштовхував їх до нападу на британські війська у Галлії, щоб потім поділити країну з бургундцями. Його стратили за зраду, але шкода була вже нанесена: готи скористалися його порадою й напали на армію Риотема. Чи могла історія про зраду Мордреда виникнути з цього підступного удару в спину, нанесеного королю бриттів?

Арвандус – надзвичайно рідке ім’я, і, звісно, та обставина, що зрадник короля в одній зз середньовічних хронік про Артура названий “Морвандусом”, не може бути простим збігом. Це ім’я виглядає як спроба поєднати Арвандуса з Мордредом. Еш згадує про нього як про посереднє свідчення у підтримку ототожнення Риотема з Артуром. У деякому смислі, так воно і є, але, з іншого боку, тут виникає низка проблем. Середньовічний автор, який вигадав ім’я “Морвандус”, мав би сам знати про те, що Риотем і Артур були однією особою. У такому випадку Еш просто відкрив заново середньовічну теорію, вже розвинуту Гальфридом Монмутським. Існує неприємна можливість, що Гальфрид або автор бретонської книги, якою він користувався, поєднав фігури захисника Британії Артура і безталанного воєначальника Риотема за особистою примхою або з політичних міркувань.

Еш визнав цю проблему, але вказав на те, що ми досі маємо справу з двома історичними прототипами легендарного короля Артура; один з них був родом з Британії, інший, очевидно, з Бретані. Еш не квапиться робити останній крок і приходити до висновку, що обидві традиції пов’язані однією історичною фігурою. Проте він підкреслює, що такий впливовий лідер, як Риотем, мав достатньо сил, щоб стримувати вторгнення саксів і збудувати унікальні фортифікаційні споруди у Кедбері-Кастл. Чи бачимо ми тут фігуру реального короля Артура – людини, яка була піднесена домашніми успіхами та відчувала достатню впевненість у собі, щоб спрямувати основну частину своїх військ на здійснення безглуздого плану з укріплення влади Римської імперії у Західній Європі?

За вираженням Ешу, Риотем “є єдиним королем бриттів, який правив у артуровський період; це єдиний твердо встановлений історичний персонаж, чия кар’єра нагадує історію правління короля Артура”. Якщо він правий, король Артур нарешті може увійти до історії як реальна особа? Ми навіть володіємо письмом, адресованим йому (тобто Риотему) римським епіскопом Сидонієм, який прохав його розібратися з втеклими рабами у тій області північної Франції, яка знаходилася під його контролем.

Теорія Еша про “Риотема, короля бриттів” відкрила найбільш багатообіцяючу лінію артуровських досліджень за останні десятиріччя. Остаточний доказ так само як і раніше відсутній, а низка невідповідностей чекає на наукове пояснення. Багато істориків вважають, що Риотем був не могутнім завойовником, а дрібним британським правителем, який привів з собою великий загін бриттів, що втекли від англосаксів, з надією помститися за свої поразки у Бретані, і що його запам’ятали у бретонських генеалогіях як “Джона Рейта”, звичайного аристократа, а зовсім не лідера артуровських масштабів. У самій Британії у жодній фольклорній або історичній традиції немає згадувань про Артура як про Риотема, хоча там взагалі рідко згадується про пригоди короля Артура на континенті. Чи можливо, що британські піддані короля Артура не зберегли згадки про зникнення свого спасителя у заморській авантюрі? Еш виявив Аваллон у французькій Бургундії, де останній раз зустрічається згадка про короля бриттів, але начебто зі ствердженням, що Гластонбері у Англії є Аваллоном і місцем останнього супокою „короля минулого і майбутнього”? Або Риотем, доля якого, за свідченнями з континентальних джерел, уявляється дуже туманною, насправді повернувся до Британії, як побідоносний король Артур з легенди, і помер у себе на батьківщині?

Король Артур, не дивлячись на століття енергійних досліджень, досі залишається величезнішою загадкою ранньої історії Британії.