ОСНОВИ ПЕДАГОГІЧНОЇ НАУКИ ТА МУЗИЧНОЇ ПЕДАГОГІКИ
1.1. Загальні відомості Про педагогічну науку та її історію
У соціальному розвитку суспільства виховання людей має вирішальне значення, бо від того, який досвід (негативний чи позитивний) опанує підростаюче покоління, залежить рівень людської цивілізації.
Виховання — явище соціальне. Відтоді коли з'явилася перша людина, виховний процес став невід'ємною складовою її життя. У різні періоди розвитку людства від старших до молодших поколінь переходив досвід, результати якого використовувалися, поліпшувалися і знову передавалися наступним поколінням. Процес цей продовжується і тепер.
Це свідчить про те, що виховання – явище вічне. Якщо зникне виховання, соціальний розвиток суспільства припиниться і воно перестане існувати. У цьому відношенні виховання є явищем історичним.
В умовах первісного суспільства, яке характеризувалося спільним володінням знаряддями виробництва та поділом праці за ознаками статі, віку членів племені, виховання було рівним і мало синкретичний характер, тобто зумовлювалося необхідністю життєзабезпечення. Його зміст складався з передачі та засвоєння навичок виготовлення і використання примітивних знарядь праці та зброї, навичок збирання їстівних рослин та полювання. Цей процес був стихійним, побудований на бажанні людини зберегти себе і своє плем'я.
Відокремлення скотарства від землеробства, виникнення досконаліших знарядь праці та обмінних відносин змінювало життєвий устрій людей.
Поступово змінювався і ускладнювався зміст виховання. Поряд з підготовкою до особистого життєзабезпечення (праці, полювання, навичок скотарства, землеробства та ін.) дітям почали передавати перекази, звичаї, культові вірування, що надавало процесу виховання цілеспрямованості та суб'єктивності призначення. Характерним і самим поширеним для цього періоду розвитку суспільства був так званий обряд "посвячення" ("ініціації") молоді. Це своєрідний іспит, під час якого юнаки та дівчата у змаганні демонстрували свою готовність до дорослого самостійного життя, знання звичаїв, ритуальних обрядів та інших реліквій племені.
Поступово накопичення матеріальних цінностей в руках окремих осіб, виникнення рабства привели до розшарування суспільства на класи. На зміну первісного суспільства прийшло рабовласницьке. Змінився процес виховання. Виникла різниця у вихованні рабовласників та рабів. Показовим для цього періоду було виховання у стародавній Старті та Афінах (V1-11 ст. до н.е.).
У Спарті діти рабовласників до семи років виховувалися в сім'ї, після чого віддавалися у державні школи, так звані "агели", де вони навчалися і виховувалися до 18-20 років. Основним змістом виховання була фізична та військова підготовка. Діти рабів виховувалися виключно в сім'ї.
В Афінах, де були розвинуті торгівля, ремесло, культура, виховання мало інший характер. Тут існувала система шкіл:"мусічні" школи для хлопчиків 7 -15 років, де їх навчали письму, читанню, арифметиці, музиці, та "палестри", де хлопчики займалися гімнастикою. Ці школи існували паралельно. Для юнаків 16-18 років існували так звані "гімнасії", де поряд з продовженням елементарного навчання і виховання запрошувалися для бесід знамениті філософи та державні діячі. З 18 до 20 років юнаків навчали в "ефебіях" — школах військово-гімнастичної підготовки.
Перші два типи шкіл були приватні. "Гімнасії" та "ефебії" належали до громадських закладів і призначалися для молоді з найбільш знатних сімей.
Феодальне суспільство, яке існувало протягом з І по XVIII ст., поклало початок розподілу виховання на церковне та громадське. Церковне виховання було головним і протягом майже тисячоліття складало основу суспільного виховання. Це була система шкіл інтернатного типу при церквах, монастирях. Також існували кафедральні, єпископські, соборні та інші школи. Тут навчали елементарній граматиці, арифметиці, риториці та ін. Головним завданням церковного навчання та виховання було — виховати молодь у дусі покірливості та церковної належності.
Лише на початку другого тисячоліття виникають напрями громадського виховання, показовим з яких можна вважати "лицарське" виховання, яке було поширене в країнах центральної Європи XI - XIII ст.
Досвід виховання поколінь, зібраний і систематизований протягом багатьох віків став основою тієї науки, назва якої педагогіка.
Слово "педагогіка" має походження від двох грецьких слів — "пайда" — дитина і "аго" — веду, виховую. Педагогіка як наука сформувалася в межах філософії. Значний внесок в її поширення ,та розвиток зробили видатні філософи стародавньої Греції (Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт) та Риму (Ціцерон, Сенека, Квінтіліан).