Неокейнсіанські теорії економічного зростання
Найбільш бурхливо теорія Кейнса поширювалась в країнах Заходу в післявоєнний період. У 50—60-х pp. XX ст. вона трансформувалась у неокейнсіанство, назвою якого прийнято підкреслювати як спадкоємність щодо кейнсіанського напряму, так і суттєві ознаки теоретичного та методологічного оновлення, що привнесли в макроекономічну теорію послідовники Дж.М. Кейнса.
Поява неокейнсіанства була ознаменувала створення більш загальної теорії, яка б враховувала такі нові проблеми, як:
високе і стійке економічне зростання,
проблема циклу,
науково-технічний прогрес,
нагромадження ресурсів тощо.
Тому основні положення Кейнса було піддано в працях його послідовників певній модифікації, універсалізації та осучасненню.
Основні течії неокейнсіанства:
кейнсіанська ортодоксія (теорія економічного циклу, теорія економічної динаміки та зростання);
кейнсіансько-неокласичний синтез;
неортодоксальне кейнсіаснство (ліве кейнсіанство).
Кейнсіанська ортодоксія — це найбільш типова, загальновизнана, домінуюча та поширена теоретична складова цього напряму, яка забезпечує його наукову визначеність, сформованість та сталість. Структурним ядром ортодоксального неокейнсіанства стала теорія ефективного попиту та визнання необхідності державного регулювання ринкової економіки. Саме це вважалось його представниками найголовнішим у спадщині Кейнса і було покладено в основу подальшої еволюції кейнсіанства як у галузі теорії, так і економічної політики.
Кейнсіансько-неокласичний синтез становить спробу теоретичної універсалізації кейнсіанства шляхом об'єднання, теоретико-методологічного синтезу раціональних елементів неокласичної та кейнсіанської ортодоксії.
Неортодоксальне кейнсіанство — це нетрадиційна чи неортодоксальна течія неокейнсіанства. Основні течії неокейнсіанства всебічно розвинули теоретичну спадщину Дж.М. Кейнса.
Методологія Р. Харрода і О. Домара була близькою до методології Дж. М. Кейнса. Вона передбачала:
1) дослідження агрегованих макроекономічних показників (сукупний попит, сукупний доход, сукупні заощадження, сукупні інвестиції);
2) розуміння пріоритетності проблеми забезпечення ефективного сукупного попиту;
3) визнання нездатності зрілої ринкової економіки до саморегулювання;
4) обґрунтування необхідності державного регулювання.
Головна відмінність від методології Дж. М. Кейнса – дослідження чинників, що забезпечують динамічну рівновагу ринкової економіки та економічне зростання .
Теоретики економічного зростання прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі.
Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).
Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод (англійський економіст) розробив динамічний варіант теорії економічного зростання.
«Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер).
Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори:
- робоча сила,
- випуск продукції або дохід на душу населення,
- розмір наявного капіталу.
Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.
У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запропонував своє рівняння, яке є найбільш поширеною неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так:
Gn=
,
де Gn — темп зростання валового національного продукту;
S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;
Cr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.
Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості.
Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за повної зайнятості, за Харродом, частка доходу (GnCr), що інвестується, має дорівнювати частці (S), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визначається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Харрод зв’язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогресом та розміром капіталу.
Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із тези про стагнацію 30-х рр.
Програма практичних заходів державної політики з підтримки стійкого економічного зростання у Р. Харрода включала дві групи:
1. державне короткострокове антициклічне регулювання – приведення у відповідність фактичного і гарантованого темпів економічного зростання (організація суспільних робіт, регулювання ставки позичкового процента, а також нововведення – створення „буферних запасів” сировини, матеріалів і продуктів харчування, які б поповнювалися в період економічного спаду і розпродавалися в періоди економічного піднесення);
2. політика довгострокового стимулювання економічного розвитку – наближення гарантованих темпів економічного зростання до природних і попередження масового безробіття (максимальне зниження позичкового процента, аж до нульової позначки).
До аналогічного висновку про необхідність постійного темпу зростання національного доходу як важливої умови динамічної рівноваги приблизно в той самий час, коли і Р. Харрод, приходить Євсій Домар (США) (нар. 1914). Тому в економічній літературі їх споріднені підходи було об'єднано у так звану модель Харрода — Домара.
Однак модель Є. Домара дещо відрізняється від моделі Р. Харрода. В її основу покладені не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями Є. Домар розумів потенційно можливе виробництво продукції в умовах повної зайнятості. Тобто, якщо модель Харрода будувалася на акселераторі, то модель Домара — на мультиплікаторі.
В моделі Є. Домара динамічна рівновага досягається за умови, що попит і пропозиція мають зростати так, щоб приріст попиту дорівнював приросту пропозиції. При цьому динамічна рівновага може бути забезпечена лише певним темпом росту інвестицій. Зростання капіталовкладень — це стратегічний фактор збалансованості економічного зростання. Відмінність моделі Домара полягала і в тому, що в ній передбачалася повна зайнятість, тоді як Р. Харрод виходив з того, що динамічна рівновага може не збігатися з повною зайнятістю.
Але висновок Є. Домар робить такий самий, що і Р. Харрод: необхідною умовою динамічної рівноваги, тобто поступального руху економіки, є стійкий темп економічного зростання.
Серед основних напрямів теоретичного дослідження неокенйнсіанства важливе місце посідає теорія економічного циклу, найбільший внесок у розвиток якої зробив американський вчений Елвін Хансен. Основна робота „Економічні цикли і національний дохід” (1951). Е. Хансен виділяє чотири типи циклічних коливань:
• „малі цикли” (2 – 3 роки), що спричинені нерівномірністю відтворення оборотного капіталу;
• „великі цикли” (6 – 13 років), причиною яких виступає нерівномірність інвестицій в основний капітал;
• „будівельні цикли” (17 – 18 років), пов’язані з особливостями капітального будівництва, наявністю лагів між виникненням потреби в нових будовах, спорудах та моментом її задоволення;
• „вікові цикли” (50 років і більше), викликані фундаментальними переворотами в науці і техніці, крупними зрушеннями в виробництві і суспільстві в цілому.
За своїм характером теорія циклів Е. Хансена є інвестиційною, оскільки, на його думку, циклічні коливання породжуються нерівномірністю капіталовкладень в товарно-матеріальні запаси, основний капітал, його пасивну частину основного капіталу (будівлі, споруди) і т.д.
Усі інвестиції Е. Хансен поділяє на автономні та стимульовані. Автономні інвестиції не залежать від поточної господарської кон’юнктури. Їх головною причиною є науково-технічний прогрес, демографічні чинники, відкриття нових родовищ корисних копалин і т.д.
Автономні інвестиції „запускають” в дію механізм мультиплікації і викликають приріст національного доходу. А національний дохід, в свою чергу, через механізм дії акселератора (прискорювача) породжує стимульовані інвестиції.
На поєднанні ефекту мультиплікатора і акселератора була побудована і теорія циклічного розвитку відомого англійського вченого Джона Ричарда Хікса (1904 – 1989).