Тема 1. Предмет і завдання “Етики ділового спілкування”. Моральні передумови ділового спілкування

1. Виникнення етики.

2. Етика ділового спілкування як навчальна дисципліна.

3. Моральна культура як етична основа спілкування. Рівні моральної культури спілкування. Література

1. Малахів В. Етика. Навчальний посібник. – К., 2001.

2. Палеха Ю.І. Ділова етика. – К., 2000.

3. Психология и этика делового общения. – М., 2001.

4. Холопова Т., Лебедева М. Протокол и этикет для деловых людей. – М., 1995.

5. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування. – К., 2003.

1. Виникнення етики.

Етика - наука про мораль: її природу, сутність, специ­фіку, роль і місце в розвитку людини, іншими словами, про правильне (і не­правильне) у поведінці.. Вона вивчає особли­ву сферу людської діяльності, її закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, у структурі моральної свідомості.

Треба розрізняти етику як на­уку, а мораль як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя. Етика не створює моралі. Остання виникає й розви­вається у співжитті людей як спосіб міжлюдських відно­син. Особливість цих (моральних) відносин полягає в то­му, що в них суспільна сутність людини виражена в потре­бі співпричетності з іншим, суспільством, реалізується без­посередньо у ставленні до іншого як до людини, визначає мету моральних відносин і відповідні їй засоби досягнення. Тому з часів Арістотеля моральні відносини виокремлюю­ться в їхній своєрідності як міжлюдські, визначаються як відносини безпосередньо між людьми на відміну від ви­робничих, правових тощо, в яких відношення людини до іншої, суспільства опосередковане виробництвом продук­ту, законом і т. п.

Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність", хоч певною мірою вони розглядаються як синоніми. Мораль пе­редусім є певною формою свідомості, сукупністю усвідомлю­ваних людьми принципів, правил, норм поведінки, а моральність здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Коли ми розглядаємо мораль, то маємо на увазі її, по-пер­ше, як характеристику особистості, сукупність властивих їй моральних якостей (правдивість, чесність, доброчинність та ін.), по-друге, як характеристику взаємин між людьми, су­купність моральних норм (вимог, правил, заповідей). Ви­являються ці моральні якості та відповідність поведінки людини загальноприйнятим моральним нормам, насамперед у спілкуванні. Л. Фейєрбах писав, що людська сутність про­являється лише у спілкуванні, у єдності людини з людиною, в єдності, що спирається тільки на реальність відмінності між "Я" та "Ти".

Е. Фромм розмірковуючи про моральність людини дійшов висновку, що люди поділяються на два типи:

• на тих, у кого головна мета життя – “бути” (тобто стати значущою, неповторною особистістю)

• на тих, які в основному, прагнуть до того, щоб “мати”

Люди, які живуть, керуючись принципом “мати”, обов’язково хочуть щось дістати від будь-якого спілкування: цікаву роботу, певні знання, грошову винагороду та ін. Такі люди старанно готуються до зустрічі, продумують тему розмови, добирають засоби, за допомогою яких можуть вплинути на іншого й досягти своєї мети. Вони здаються цікавими й приваблюють до себе. Але це нерідко лише результат програвання обраної ролі, прихованого бажання маніпулювати іншими.

Люди, які керуються принципом “бути” за звичай, підходять до конкретної ситуації без спеціальної підготовки, не добираючи засобів для підтримання впевненості в собі. Їхня реакція безпосередня і продуктивна. Залишаючись завжди собою, вони розраховують на те. Що під час спілкування обов’язково з’явиться щось нове. Їх мало турбує те, що вони можуть щось втратити. Такі люди – не суперники, а партнери. Бо намагаються отримати від спілкування з іншими ще й радість, а не перемогу будь-якою ціною.

Духовний характер моральної діяльності розкривається і в її продукті — моральних цінностях, які не мають ре­чового вираження й не піддаються моделюванню, змінам (подібно до правових законів) іззовні. Моральні цінності охоплюють внутрішній світ людини, виражений у суспіль­ному житті, визначаються як неписані закони, виникають безпосередньо в моральній діяльності людей як її про­дукт — справжня спільність — людяність. Спадкоємне роз­виваючись, моральні цінності становлять основу моральної діяльності в її загальнолюдському змісті.

Таким чином, у моральних цінностях виражена специфі­ка моральної діяльності, її смисл для людського розвит­ку, всеісторичний характер моралі. Все це свідчить, що мо­раль е родовою діяльністю людини, внутрішньо властивою процесові еволюційного розвитку людства. Сьогодні ця роль моралі дедалі більше осмислюється людьми й закріплюється в розумінні її доленосного значення. Водночас іс­торично конкретні етапи розвитку моральної діяльності суттєво розрізняються між собою. В залежності від соціально-історичних умов змінюються й зміст моральної свідомос­ті, функціонування вироблених людством моральних цінно­стей.

Етика визначається як наука, в якій осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми мо­ральності, формуються етичні доктрини, теорії, що пояс­нюють природу, функції моральності, закономірності її розвитку. Отже, етика звернена до складного світу людини, її родової суспільної сутності, котра реалізується в мораль­ній діяльності живих, конкретних, цілісних індивідів.

Нетотожність моральності етиці, розроблюваним остан­ньою доктринам проявляється багатоаспектно й становить окрему галузь дослідження. Так, при вивченні внутрішніх, глибинних процесів морального розвитку людини етика ви­ступає в союзі з психологією, розкриваючи своєрідність моральних почуттів, моральної свідомості, механізм її виникнення та реалізації в життєдіяльності людей. Разом із тим буде помилкою гадати, що здобуті знання — резуль­тат дзеркального відбиття безпристрасно спостережуваних процесів. Етичний аналіз є пізнанням «невловимого», що не піддається кількісному вимірові. Цей аналіз не вияв­ляється безпосередньо в предметно (речево) відчутному продукті, є результатом духовного, морального відношення. Предмет, мотиви, способи здійснення й результат цього аналізу становлять галузь духовної діяльності людей. Етичні знання й процес осмислення моральності передба­чають розуміння останньої. Досягти розуміння своєрід­ності моральності через узагальнення кількісних, зовніш­ніх, предметно виражених проявів не можна. Почуття любові, сорому, гідності, обов'язку відкриваються розумін­ню лише в контексті моральних відносин, що породили їх, і як переживання закріплені наукою в понятті «співпере­живання».

Та чи інша наукова інтерпретація моралі значною мі­рою залежить від такого розуміння. За ставленням до нього ми визначаємо істинність або неістинність етичних знань, стверджуємо, що специфіка моральної діяльності визначає особливості етики як науки.

Розглядаючи моральність у її практичному значенні для людського способу ставлення до світу в цілому, вира­жену в моральному спілкуванні здатність людини співвід­носити себе з іншими людьми, керуючись поняттями ганеб­ного або гідного людини, ми покладаємо в основу аналізу уявлення про міру людяності, маючи на увазі міру суспіль­ного розвитку людини. Прояви моральності в життєдіяль­ності конкретних індивідів визначаються як доброчесність, порядність, людяність. Тобто критерієм нашої оцінки є судження про природу людини та своєрідність її прояву в моральній діяльності.

Такі знання здобуваються з моральної діяльності та вироблюваних у ній цінностей. Наприклад, прагнення ста­ти доброчесним, яке виникло в результаті умовиводів, не­достатнє ні для його здійснення, ні для розуміння того, що і як слід досягти. Потяг стати доброчесним залишається потягом і спроможний служити лише сентенції про те, що добрими намірами вимощена дорога в пекло. Тільки реалізуючись у ставленні до іншого як до людини, здатність до такого акту є сутнісною силою людини, силою, завдяки якій можливість, виражена в прагненні, стає реальністю. В цьому можна переконатися й на такому прикладі. Всі прагнуть любові. Та головною умовою для здійснення праг­нення є становлення певних моральних відносин. Побачити в іншому особистість, людину в її індивідуально-неповтор­ному прояві і є способом формування сутнісної, творчої сили, що породжує почуття любові.

Ці міркування мають однобічний характер і не перед­бачають розкриття генезису любові, їхня мета полягає в тому, щоб підкреслити, що етичні знання здобуваються з живої тканини моральних відносин, залежать від розумін­ня, яке своїми коренями сягає основи внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань і відкривається в мо­ральній діяльності. При розв'язанні таких завдань учені здобувають знання про моральність. Отже, етика не просто відображає свій предмет, а через характер згадуваного розуміння є вираженням і продовженням моральної діяль­ності.

Вчений мусить розуміти моральність і осмислювати її, розкривати її загальнолюдський сенс і конкретно-історич­ний зміст, прагнути до істини про моральність і розпізна­вати її через умонастрої своєї епохи, спиратися на знання про природу, сутність людини та відтворювати історично-конкретні періоди розвитку й прояву моральності у внутрішньому світі індивіда через його ставлення до інших лю­дей. Таким є складний об'єкт, що обертається то однією, то іншою гранню в процесі історичного розвитку мораль­ності й розгортається в предмет вивчення етичної науки.

Етимологічно слово «етика» виникає зі слова «ethos», яке виступає як термін, що спершу означав звичне місце існування (ethos людини, ethos звіра), котрий уточнювався з часом за смислом для позначення сталого характеру явищ. Стосовно людини смисл сталого характеру її існу­вання — ethos'a людини — визначається через побут, звичаї, характер.

У такому ж значенні пізніше у римлян зі слова mos (mores), яке означало нрав, звичай, характер, утворюється термін moralitas — мораль. Уживання цих термінів для відображення одного й того самого змісту в давні часи вказує, по-перше, на те, що нрави і звичаї, вироблені без­посередньо в практичному житті людей, виражали стійкий характер ethos'a людини, по-друге, що моральність як по­хідне від побуту словоутворення означає те ж саме, що й мораль. Не менш істотним є й те, що в нравах та звичаях охоплюються дві сторони взаємин між членами спільності: психологічна, внутрішня, звернена до характеру, й зовніш­ня, пластично виражена у звичаях.

У єдності цих двох сторін і закладені підвалини мо­ральності: її суспільна сутність, що охоплює своїм пере­творюючим змістом внутрішній світ людини, спільноти й становить стійкий характер ethos'a людини, зовнішнє плас­тичне вираження моральності у звичаях, котрі змінюються в різних умовах побуту.

Ретроспективний погляд уловлює вже на цьому рівні розвитку моральності прихований у нравах та звичаях зв'язок між тим, що виділяється в сталому характері etho­s'a людини як суттєве для людини, належне людині, і тим, у чому суттєве виражене, конкретизоване в житті згідно з нравами і звичаями. За всієї відмінності останніх у різних племен, вони у своїй основі покладають спільне, в силу якого виступають як неписані закони. Вивчаючи моральність, ми також звертаємося до цієї основи, знахо­димо в ній джерело виникнення моральності й багатоманіт­ності форм ЇЇ історичного вираження.

Виділяючи в побуті та звичаях те, що закріплюється як належне людині, тобто певну специфіку, яка тлумачить­ся древніми як вічні закони богів, ми інтерпретуємо її як виражену в моральній формі зв'язку людей суспільну сут­ність людини. Моральність як неписані закони виступала єдиним, регулятором життя спільності.

Позначена мовою сучасної науки в понятті «спільність» основа моральності за своєю суттю не заперечує давньочасне позначення її як сталого характеру ethos'a людини, а лише поглиблює.

Нрави і звичаї відображали вироблені в процесі роз­витку спільності форми суспільного зв'язку людей, висту­пали нормами людяності. Таким чином, нрави і звичаї міс­тили в собі своєрідний зміст і в той же час його розуміння як належного членам спільності (гідного людини). В пам'ят­ках, що дійшли до нас, знаходимо підтвердження цього у виразі: «міра компетенції людини» й т. п. Зі сказаного випливає, що норми, котрі складали моральність у старо­давні часи, існували в єдності вираженої в них своєрідності взаємозв'язку членів спільності й усвідомлення його в обгрунтуваннях притаманного людині, належного. Подібні підтверджений доносять до нас міфи, пам'ятки стародав­ньої культури. Вони показують, що єдині етимологічні корені термінів моральність і етика, котрі виникають зі слова ethos в одному й тому ж значенні, свідчать не тільки про .синкретизм свідомості, її нерозчленованість на різні форми суспільної свідомості. Для розуміння феномена мо­рального та особливостей його пізнання наукою етикою надзвичайно важливо наголосити на тому, що в тлумачен­ні древніми нравів і звичаїв у контексті єдності змісту мо­ральності та як його обгрунтування — певного тлумачення моральності — був схоплений її глибинний зв'язок з ети­кою, що найчіткіше проявилося на емпіричному рівні функціонування моральності.

Заслуговує на увагу й такий факт. Термін «етика» в значенні вчення про моральність вводиться Арістотелем, який у той же час неодноразово підкреслював залежність виховної дії етики на людину від моральності. Арістотель уводить етику в систему філософських наук як самостійну дисципліну, котра вивчає сферу міжлюдських відносин, діяльність індивіда як розумної й суспільної істоти, і міститься між психологією (наукою про душу) й політи­кою (наукою про державу).

Розглядаючи моральне не як приречене людині, а як таке, що виникає в діяльності й визначає її розвиток, Арістотель підкреслює: «...не можна бути практичним, не бу­дучи моральним». Арістотель виводить цей зв'язок із то­го, що «моральний характер мети допускає лише моральні засоби», й підводить до розуміння універсального значення моральності для людської діяльності. Керуючись тим, що моральність формується у відповідності з життям людей і що вплив на моральний розвиток здійснюється через ор­ганізацію діяльності людей, Арістотель висловлює важли­ву думку про те, що коли «натовп не звик підкорятися соромові, а тільки страхові, й стримується від лихого не через те, що це ганебно, а лише внаслідок покарань... Не­можливо, або принаймні нелегко змінити під впливом на­уки те, що здавна вкоренилося в побуті».

Отже, моральність, виражена у звичаях і нравах і ви­никла здавна, не є тотожною етиці — вченню про неї. Мо­ральність виникла як особлива діяльність, міжлюдські відносини з життєвої практики людей, підвладна вихован­ню, специфіка якого вимагає впливу на людину через змі­ну умов життя, характеру діяльності та законів, що забез­печують суспільне виховання людей. У цих межах можна говорити й про виховне значення етичних знань. Ця думка Арістотеля багато важить для розуміння співвідношення етики й моральності. Виділившись із моральності як мо­мент, присутній в акті усвідомлення її людиною, етика перетворюється на вчення про сутність моральності, її при­значення, а теоретичні концепції, що виражають її, з ряду причин розвиваються в бік їхньої нетотожності моральній свідомості людей.