§ 1. Спілкування і комунікація: спільне і відмінне

У мовному обігу нерідко поруч вживаються терміни «спілкування» і «комунікація». Чи можна їх використовувати як синоніми? У тлумач­ному словнику «спілкування» трактується, як «взаємні стосунки», «діло­вий, дружній зв'язок». Слово комунікація латинського походження, і також означає «спілкування, передавання інформації». Тлумачення цих слів свідчить про те, що вони позначають процеси, які мають як спільні, так і відмінні характеристики. Спілкування визначається науковцями як загальний тип специфічно людської діяльності. Вчені розглядають спілкування, як безпосередній міжособистісний контакт, під час якого відбувається обмін індивідуально-особистісним змістом, зумовлений по­требою людини у спілкуванні і комунікації, як процес передавання і отримання інформації безпосередньо або опосередковано через засоби масової інформації, спонукальним мотивом якого є пізнавальна потреба. М. Каган виокремив і систематизував відмінні ознаки спілкування і комунікації:

• процес спілкування може бути матеріальним, практичним, духовним, інформаційним; комунікація як інформаційний процес, полягає лише в передаванні повідомлень;

• метою спілкування е спільність, взаємодія конкретних людей, які розв'язують проблеми, що мають обопільний інтерес; комунікація -це передавання інформації, а при зворотному зв'язку, її обмін;

• спілкування характеризується суб'ект-об'єктною взаємодією, за якої ініціатор спілкування вбачає в тому, хто отримує інформацію, також суб'єкта, активного, рівноправного партнера, здатного переробити її, взяти участь у спільному процесі вироблення нової інформації; ко­мунікація як інформаційний процес, передбачає функціональну нерівність сторін, суб'єкт-об'єктну взаємодію. При цьому відправник інформації (адресант) розраховує, що той, хто її отримує (адре­сат), має лише сприйняти, зрозуміти, добре засвоїти і діяти згідно з

нею;

у процесі спілкування інформація циркулює між партнерами, і, ос­кільки обидва є однаково активними, інформація не зменшується, а навпаки, збільшується, збагачується, розширюється; у процесі кому­нікації - обопільного обміну інформацією, кількість її зменшується у ході руху інформації вуї відправника до того, хто отримує; різні цілі комунікації і спілкування визначають різні способи їх здійснення; спілкування відбувається у діалозі, комунікація послу­говується повідомленням, яке має монологічну структуру;

• кожний учасник діалогу враховує індивідуальність свого партнера, орієнтує зміст і форму висловлювання на його характер, тезаурус, світогляд, на ставлення до себе; комунікативне повідомлення також має свого адресата, але воно деіндивідуалізоване, звернене до будь-кого: передбачається, що всі адресати мають сприйняти, зрозуміти і засвоїти його однаково;

• принциповою ознакою спілкування є те, що воно можливе лише за умови вільного входження у нього його учасників; комунікація об-лігаторна - суспільство зобов'язує сприйняти і засвоїти певний мі­німум знань, інформації, що передається в державних закладах, за­собах масової інформації¹.

Знати відмінності між «спілкуванням» і «комунікацією» потрібно для повноцінного формування комунікативної діяльності, адже життя у суспільстві потребує вміння діяти як у позиції суб'єкта, так і об'єкта діяльності, бути як учасником інформаційного процесу (адресатом або адресантом), так і партнером у спілкуванні. Процеси спілкування (між-особистісної взаємодії) і процеси комунікації - сприйняття і переда­вання вербальної інформації (як безпосередньо, так і через засоби інфор­мації) виступають ланками єдиної комунікативної діяльності. Формуван­ня комунікативної діяльності у дітей дошкільного віку включає завдання розвитку здатності сприймати, розуміти смисл зв'язного мовлення до­рослих, умінь мовленнєвого спілкування з тими, хто оточує, умінь прийма­ти і передавати вербальну інформацію.

Сучасне трактування мовленнєвого спілкування, його основних ха­рактеристик здійснюється у контексті теорії мовленнєвої діяльності (Л. Виготський, 1. Зимня, О. Леонтьєв, Т. Пироженко, С. Рубінштейн), згідно з якою розуміння діяльнішої природи мовленнєвих виявів по­лягає в тому, що мовлення не заповнює собою усього «діяльнісного» акту. Тому йдеться про акти мовленнєвих дій, які входять в будь-яку Діяльність людини: пізнавальну (мисленнєву, мнемічну) чи комуніка­тивну. Мовленнєве спілкування як діяльність відбувається тоді, коли мовленнєві дії мають самостійну мотивацію і мету, що не збігаються з домінуючою мотивацією немовленнєвої діяльності.

Мовлення у спілкуванні включене до комунікативного контуру і слугує передачі смислу, але ці два види діяльності не тотожні. Комуні-кативна діяльність забезпечує орієнтування в умовах спілкування, органі­зацію його процесів, мовленнєва - змістовий бік процесів спілкування, Діяльність спілкування включає потребу у спілкуванні, яка в процесі орієнтування в проблемній ситуації перетворюється на мотив діяль­ності.

Специфіка мовленнєвого спілкування виявляється в характері дій, завдяки яким воно здійснюється, а саме: мовленнєвих операцій, мовлен­нєвих і комунікативно-мовленнєвих умінь. Володіння цими уміннями дає можливість правильно обирати стиль мовлення, підпорядковувати форму мовленнєвого висловлювання завданням спілкування, викорис­товувати найефективніші (для цієї мети і за цих умов) мовні і немовні засоби.

Комунікативна-мовленнєві вміння - це вміння керувати мовленнє­вою діяльністю у процесі розв'язання різноманітних комунікативних завдань. Комунікативно-мовленнєве вміння має творчий характер, адже умови спілкування ніколи не повторюються повністю, кожного разу по­трібно заново добирати необхідні мовні засоби і мовленнєві навички.

Мовленнєве спілкування потребує, крім докомунікативного й кому­нікативного орієнтування (в умовах комунікативного завдання), мов­леннєвої діяльності, спеціальної організації процесів спілкування, спря­мованої на розвиток його мовленнєвого контакту: входження в контакт, його розгортання, вихід, завершення. Такий контакт у спілкуванні відбу­вається в процесі комунікативно-мовленнєвої діяльності дітей дошкіль­ного віку. Саме ця діяльність відображає зв'язки між становленням комунікативної діяльності і розвитком мовлення у дітей, вікові особли­вості мовленнєвого спілкування дошкільників, яке виявляється в тому, що у процесі його становлення і розвитку значне місце належить не-вербальним засобам спілкування, предметним діям.

Комунікативно-мовленнєва діяльність включає процеси цілеспрямо­ваного й різнобічного використання дітьми мовлення в міжособистісних контактах із дорослими й однолітками (діалогічне мовленнєве спілку­вання), продукування власних мовних текстів (монологічне мовлення), процеси сприймання - розуміння - передавання змісту мовних текстів (зв'язного мовлення тих, хто оточує, художніх творів, пізнавальних роз­повідей під час безпосереднього контакту й опосередкованого - через засоби інформації), які відбуваються в контексті особливостей станов­лення комунікативної діяльності дітей.

Комунікативно-мовленнєві дії дітей обумовлені конкретною ситуа­цією спілкування, що сприяє виникненню ситуативної мотивації: по­треби у здійсненні конкретного мовленнєвого вчинку і внутрішньої комунікативної мотивації (основою якої є сформованість потреби у мовленнєвому спілкуванні). Завдяки цим діям дитина задовольняє ,ласні комунікативні й комунікативно-пізнавальні потреби (І. Зимня). Особливість комунікативно-мовленнєвої діяльності полягає в тому, що

власна діяльність дитини, яка породжується життєвими потребами й запитами дитинства, тому її розвиток не повинен бути відірваним від життя дитини, а навпаки, вбирати в себе всі реалії спілкування з доросли­ми й однолітками.

Т. Пироженко виокремила в структурі комунікативно-мовленнєвої діяльності мотиваційно-спонукальний, орієнтувально-дослідницький та виконавський рівні. Як зауважує вчений, дітей слід учити розуміти партнера по спілкуванню, його стан, наміри, думки відповідно до ситу­ації, в якій відбувається спілкування, розуміти вияви невербальних за­собів, використаних співрозмовником¹. Мотиваційний етап визначаєть­ся специфікою становлення і розвитку змісту потреби дітей раннього і дошкільного віку в спілкуванні з дорослими й однолітками. Орієнту­вальні дії, спрямовані на розуміння ситуації спілкування та партнера по спілкуванню, спостерігаються вже у дітей раннього віку (М. Лісіна). Проте без спеціального навчання діти дошкільного віку відчувають труднощі, пов'язані з розрізненням почуттів, які передаються оптико-кінетичними засобами - мімікою, жестами, пантомімікою (Т. Рєпіна, Т. Пироженко) і паралінгвістичними - звучанням голосу, його тональ­ністю (О. Аматьєва). Виконавчий етап є тактичним і пов'язаний з про­цесами контакту, реалізацією вербальних і невербальних засобів спілку­вання. Спочатку ним керує дорослий, згодом сама дитина.