Владно-політична функція полягає у механізмі формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу.

Функція інтеграції зводиться до забезпечення цілісності політичної спільноти на рівні громадянина, нації, економічного, культурного чи духовного ареалу.

Функція стабілізації – це здатність політичної системи з’ясовувати причини різноманітних конфліктів, криз та інших небезпек, попереджати їх поглиблення та знаходити вирішення шляхом досягнення консенсусу чи компромісів або ж застосування сили чи права.

Модернізаційна функція політичної системи проявляється у реформуванні усіх сторін суспільно-політичного життя.

Функція управління передбачає систему державних, партійних, громадських, адміністративних органів, що становлять апарат управління суспільством.

Правова функція означає те, що політична система формує правове поле і функціонує в його рамках. Вона передбачає існування законодавчого органу, а також суб’єктів політичного процесу, що спроможні висловлювати свої інтереси та їх обстоювати задля зміни чи корекції існуючих правових норм і збереження таким чином стабільності у суспільстві.

Фактори стабільності політичної системи:

1. наявність значної долі середнього класу в соціальній стратифікації

2. інституціоналізація класових, релігійних та інших конфліктів

3. консенсус основних політичних сил стосовно базових цінностей та правил гри

4. відсутність в політичній системі антисистемних партій

5. учасницька політична культура громадян, що передбачає орієнтацію на активний захист своїх інтересів

6. законність та правопорядок

7. політична конкуренція

8. вільний доступ до інститутів політичної системи груп, які раніше не брали участі в політиці.

Питання третє. Типологія політичних систем.

Вирішення проблеми класифікації та типологізації політичних систем почалося ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Арістотель, запропонував­ши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політич­на система почала набувати структурних рис, марксизм, спи­раючись на класові пріоритети, виводив типологію з соціаль­но-економічних структур суспільства: рабовласницька, фео­дальна, буржуазна й соціалістична системи. Нині на Заході існує багато різних типологій, що спираються на різноманітні критерії.

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем:

• традиційні – закрита монолітна еліта (Вкл)

• егалітарно-авторитарна – закрита монолітна еліта (Викл)

• авторитарно-бюроктатична – закрита диференційована еліта (Вкл)

• авторитарно-неегалітарна – закрита диференційована еліта (Викл)

• конкуруюча олігархія – відкриті (Вкл)

• ліберальна демократія – відкриті (Викл)

Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність, прагматизм, раціоналізм, ос­новні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різ­них політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень; тоталітарну (концентрація влади в руках бюрок­ратичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізо­ваність).

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на:

конкурентні,

напівконкурентні

авторитарні.

В основу типології російсько­го вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки:

1) природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм);

2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація);

3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насампе­ред, е плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого виз­начається історичними, економічними, культурними та інши­ми умовами.

Наступна класифікація виділяє три головні моделі політичних систем:

1. командна;

2. змагальна;

3. соціо-примирлива.

Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно "чистому" вигляді.

Командна політична система характеризується такими ознаками:

• інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру;

• прийняття центром рішень;

• ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;

• протистояння політичному плюралізму;

• командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

• панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції;

• виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;

• приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;

• зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи;

• поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства;

• відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:

• політичний плюралізм;

• наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

• наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;

• визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян;

• примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;

• зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.;

• захист конституційного ладу, його правових засад;

• ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

• висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

• використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;

• розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів;

• професіоналізм політичного управління;

• утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;

• високий рівень політичної культури;

• прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

• уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру;

• поступове і постійне здійснення соціальних програм;

• високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

У сучасній західній науці вирізняють такі основні типи політичної системи:

• військові та громадянські;

• консервативні та ті, що трансформуються;

• завершені та незавершені (основний критерій такого поділу - на­явність усіх складників системи);

• мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;

• традиційні та модернізовані;

• демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насампе­ред, е плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого виз­начається історичними, економічними, культурними та інши­ми умовами.