3. Візантійське мистецтво іx-xііі століття.

Третій період візантійського мистецтва охоплює період від відновлення іконовшанування до захоплення Константинополя хрестоносцями (843-1204).Сутністю мистецтва цього періоду було ствердження візантійського канону.

З середини IX ст. у Візантії править Македонська династія. Її засновником був Василій І, який походив з Македонії (околиць Адріанополя). У цей час Візантія була могутньою країною, яка отримала ряд перемог над арабами, стверджувала свій міжнародний авторитет, який поширювався на новохрещені країни: Сербію, Болгарію, Русь. В ХІ-ХІІ столітті Візантія переживає розквіт культурного життя. Найвидатнішим діячем культури того часу був вчений-філософ Михайло Пселл, який відкрив філософський факультет Константинопольського університету і став його деканом, пережив 6 імператорів. Писав для всіх промови, був неперевершеним епистографом, написав кілька сотень листів до своїх друзів, а також свої спогади – “Хронографію”. Михаїл Пселл вводить і розробляє категорію гармонії (соразмірності частин і цілого)– як основи прекрасного. У естетиці з’являється ще одна категорія – світла (“Христос є світло і ніякої темряви в ньому немає”). Художники розуміли могутній естетичний вплив світла, що виявилось у золотому тлі мозаїк, ікон, мініатюр, у білих оживках ликів святих.

У мистецтві відбувається ствердження канону – суворих правил, скерованих на те, щоб підтримати високий духовний рівень ікони, підкреслити все, що є містичним і відсікти все, що є зайвим, земним, що може перетворити ікону на картину на релігійний сюжет. Дотримання канону суворо контролювалося церквою. Встановити за темами та формами мистецтва суворий контроль постановив Вселенський собор ще в 787 році. Але особливого значення ця постанова набула лише після остаточної перемоги над іконоборцями у 843 році. Як зображувати різних святих було написано в спеціальних збірниках. Наприклад Іоанна Златоуста потрібно було зображувати старим, з залисинами, з гострою короткою борідкою, з аскетичним суворим лицем.

Архітектура. У архітектурі цього періоду остаточно стверджується тип хрестово-купольного храму, у якому купол розміщується не на стовпах, з’єднаних із стіною центральної апсиди, як у храмі Св.Ірини, чи Святої Софії, а на стовпах чи колонах, які вільно стоять посеред церкви. Прикладом таких церков можуть бути монастирські церкви Афону, зокрема собор монастиря Лаври (961), константинопольські церкви Марії Диаконіси, Марії Панахранти.

У цей час розгорнулось велике монастирське будівництво. На Афоні (острів Халкидика) будується багато монастирів. Вони були невеликі за розмірами і добре укріпленими від ворогів. Їх називали Триконхи, оскільки вони завершувались апсидами з трьох сторін.

В ХІ-ХІІ століттях завершується розробка символічного змісту храму. Із християнською символікою пов’язаний тричасний (символ Святої Трійці) розподіл простору храму, який відбувається і в горизонтальному, і у вертикальному напрямку. Західна частина – нартекс (бабинець) призначалася для тих, хто ще не охрестився, а прийняв віру з голосу, головна частина храму призначалась для вірних, вівтар – для священиків. Внутрішній простір храму, розділений стовпами, нагадував хрест – символ християнства. Про християнство нагадувала і орієнтація храму на схід, де народився, жив і був розіп’ятий Христос. Апсида храму (частина, що виступає із західної стіни з півкруглим завершенням) – символ печери, у якій народився Спаситель. Купол – символ неба, яке накриває собою земну твердь – прямокутний об’єм храму.

Мозаїки. Після відновлення іконовшанування, були відновлені мозаїки в храмах Візантії. Для мозаїк IX-XIII порівняно з попереднім періодом іконоборства, характерна більша канонічність та містичність. Розміщення мозаїк у церквах ставало канонічним. Просторова ієрархія розміщень мозаїк була підпорядкована християнській символіці. У куполі розміщували погрудне зображення Христа – Пантократора (Вседержителя), який знаходиться на крайньому кордоні неба, вище якого немає нічого. Другий регістр розписів був присвячений євангельським сюжетам. У найнижчому регістрі зображували земних людей, апостолів, святих, пророків. Характерним прикладом зображення Христа-Пантократора в куполі церкви є „Христос-Пантократор з собору Дафні біля Афін. Христос зображений строгим та суворим суддею, що все бачить з висоти небес, однією рукою він благословляє світ, а в іншій тримає розкриту Біблію, як символ спасіння. Крім Христа Пантократора у куполі церкви також зображували Вознесіння Христа, або Сходження Святого Духу на апостолів.

Іноді, як це ми бачимо в церкві Успіння Богородиці в Нікеї, у куполі був зображений престол, який символізував собою Христа. Навколо престолу, подібно вартовим, попарно стоять ангели – Сили небесні. В руках у них військові знамена – лабаруми, та символи вічності – сфери. У мозаїці використано два способи накладання смальти: живописний і лінеарний. Щоб передати відтінки шкіри майстер використовує тисячі шматочків смальти різних відтінків, які викладає живописно, один біля одного згідно об’ємам обличчя, ніби “ліпить” об’єми обличчя. З великою майстерністю виконані руки ангелів, які просвічують крізь прозорі сфери. Щоб підкреслити обриси очей, брів та пасма волосся майстер застосовує лінеарний спосіб накладання смальти – кубики смальти накладаються не за формою, а просто рядами. Лінія починає змагатися з кольором. На зміну живописному принципу передачі дійсності (кольоровою плямою) приходить новий лінеарний принцип, який поступово перемагає живописний. Це відбувається того, що в образах святих, художники намагаються більше підкреслити духовність, надприродність, безплотність образів, а не їх життєвість, матеріальність, об’ємність. Вічне змагання трансцендентного, духовного та земного, природного, людського начала, яке було характерне для всіх періодів розвитку візантійського мистецтва, закінчується перемогою надприродного. Тому образи стають безплотними, містичними, неземними. Силует і контур постаті переважає над формою і об’ємом.

У апсиді, що символізувала печеру, де народився Христос, завжди зображували Богоматір. Прикладом такої мозаїки є мозаїка в апсиді храму в Торчелло (на одному з островів Венеціанської лагуни) ХІІ століття виконана візантійськими майстрами. Богоматір з дитиною зображена у величезному просторі, серед золотого неземного сяйва. Її одинока струнка трепетна постать нагадує полум’я свічі.

Над головним входом у храм часто зображували поклоніння імператора перед Христом. Над входом у храм Святої Софії була розміщена мозаїка “Лев VI Мудрий перед Христом”. Ця мозаїка зображувала реальну сцену. Кожний раз, коли імператор входив до храму, він падав на коліна перед зображенням Христа. У цьому заключалась велика ідея божественного ствердження імператорської влади. Земний цар поклонявся царю небесному, як його ставленик. На мозаїці Христос зображений як цар всесвіту – вседержитель, на троні, в урочистій позі. Правою рукою він благословляє, а у лівій тримає розкриту книгу. Біля його голови в медальйонах розміщені зображення Богоматері та архангела Михаїла – переможця сатани. Тло нейтральне, немає природи, інтер’єру, архітектури. Художник намагається відійти від всього земного. Постаті безплотні, під збірками одягу не відчувається об’ємів тіла.

На стіні Св. Софії була подібна мозаїка “Юстиніан і Костянтин перед Богоматір’ю” Імператори підносять Богородиці дари: Костянтин – макет Константинополя, а Юстиніан – макет храму Софії.

Мозаїка в апсиді храму в Чефалу ХІІ ст., виконана візантійськими майстрами зображує Христа - Пантократора. Правою рукою він благословляє. У лівій – тримає євангеліє. В його образі гармонійно поєдналися надприродність, одухотвореність та людяність. Обличчя Христа. яке ми можемо порівняти з Христом в церкві Дафні в Афінах (рис.30-а), гарне, витончене і печальне. Це не грізний судія, а добра, печальна, задумлива людина. Очі його розумні і лагідні. Різкі лінії волосся, розкуйовджене пасмо на лобі, що ніби розвивається від вітру, надають образу пристрасності.

Мініатюра. Подібно до того, як у монументальному живописі визначились до цього часу головні принципи розміщення композицій у храмі, так і в рукописній книзі визначились головні принципи розташування її декоративних та сюжетних композицій. Перед текстом розміщували заставки, в кінці тексту – кінцівки, Перше слово починалось з ініціальні літери, яка робилась особливо гарною. Як і раніше, в мініатюрі спостерігається наявність двох шкіл, які можна умовно назвати “аристократичною” (імператорською) та “монастирською”. Книги, написані в імператорських скрипторіях мали ілюстрації на окремих листах. Книги, написані в монастирях мали ілюстрації в самому тексті.

Визначною пам’яткою ІХ ст. є Євангельські читання з Публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна. Мініатюри цієї книги свідчать, що в ІХ ст. вже остаточно сформувалась іконографія євангельських сцен. Євангелісти зображені не стоячими, як римські оратори, а сидячими за роботою. Євангеліст Марк сидить на простому чотирикутному сидінні. Перед ним на пюпітрі лежить розкрита книга, яку він демонструє читачеві. Марк одітий у голубий хітон і білий гіматій, перекинутий через плече, подібно до римської тоги. Його поза спокійна і велична, як у античного філософа, але тіло та обличчя виснажене та аскетичне, очі дивляться в небо. Художник створив вражаючий образ смиренного християнського проповідника. Об’єми гіматію ледь позначені легкою світло-тінню, збірки прокреслені тонкими лініями. Сила візантійського мистецтва не в матеріальності, а у духовності. У верхніх частинах сторінок розміщені різні сцени з життя Христа: Весілля в Канні Галілейській, Тайна вечеря, З’явлення Христа Марії, Омовіння ніг, Увіруванні Фоми та інші. У всіх мініатюрах спостерігаємо поєднання містичності та наївної спостережливості художника. У композиції “Омовіння ніг” добрий смиренний Христос, підперезавшись рушничком, миє ногу апостолу Петру, який підібрав свій хітон вище колін. Апостоли дивляться на Христа з сумом і співчуттям. У центрі композиції “Увіровання Фоми” зображений воскреслий Христос у голубому хітоні. Перед ним апостол Фома обережно приторкається до його ран. Зліва та справа стоять інші апостоли в білих хітонах. Майстер зобразив їх в різних позах. Через різні жести рук та вирази облич художник передає індивідуальні реакцію кожного на бачене ним диво. Новою рисою цього Євангелія являється те. що в ньому з’являються заставки, кінцівки, ініціальні літери, з допомогою яких художник виділяє найголовніші частини тексту.

Четвероєвангеліє ІХ ст. з Публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна відзначається особливим багатством. Воно написано золотими літерами на сторінках пергаменту, вкритого темно-синім пурпуром. Виноски написані срібним кольором. У заставках використані архітектурні або орнаментальні мотиви.

Іконопис. У візантійському іконописі IX ст. стверджуються канонічні типи зображення Христа та Богородиці. Найбільш поширеними у візантійській іконографії були 4 типи зображення Богородиці:

1. Богоматір Ілеуса (замилування) – Богородиця і дитятко Христос зображені в той момент, коли вони милується одне одним. Маленький Христос обіймає матір за шию та притуляється своєю щічкою до її щоки. Маленького Христа завжди зображували як “передвічну дитину” з обличчям та тілом дорослої людини.

Центральним твором візантійського іконопису ХІІ століття є ікона Вишгородської (Володимирської) Богоматері, що належить до типу Богоматері Елеуса. Вона була привезена з Візантії у Вишгород, що під Києвом, і вкрадена звідти Андрієм Боголюбським для Успенського собору у Володимирі. Коли на Москву наступало військо Тамерлана, ікону привезли в Москву і татари відступили і повернули назад. Тоді ікону почали вважати чудотворною.

2. Богоматір Одигитрія (та, що вказує шлях, „одегос” грецькою дорога). На одній руці Богородиця тримає Христа, а іншою рукою вказує на нього, як на шлях, який приведе до спасіння і життя вічного. Однією з найбільш цінних ікон такого типу є „Богородиця Одигітрія” з с. Дорогобуж Рівненської області, знайдена в 1980 р. працівниками Рівненського краєзнавчого музею.

3. Богоматір Панагія (всесвята). У лоні Богоматері, у медальйоні, зображувався маленький Христос. Характерною іконою такого типу є так звана Ярославська Богородиця ХІІ ст., що також була вивезена з України.

4. Богоматір Оранта (нерушима стіна). Богородиця зображувалася під час молитви з піднятими вгору руками. Найбільш відомою Орантою є Оранта з Софії Київської. Цей тип Богородиці був особливо популярним у Київській русі, і тому що нагадував язичницьку богиню Берегиню.

Найбільш поширеними типами зображення Христа були:

1. Христос-Пантократор (вседержитель). Христос зображувався на троні, як цар. Права рука піднята у благословляючому жесті. У лівій руці розкрите Євангеліє. Крім ростового зображення Христа-Пантократора часто робили поясні та погрудні зображення.

2. Спас в силах. Навколо зображення Христа-Пантократора малювали „сили небесні”: серафіми, херувими, архангели, ангели, безплотні зображення яких були за компоновані в ромби та овали – символи небесних сфер.

3. Спас нерукотворний. Ця ікона нагадувала про перше зображення Христа, яке нерукотворним чином зробив сам Христос. Він приклав рушник (убрус) до Свого обличчя, і на рушнику залишився Його образ, який був переданий хворому царю м. Едесси – Авгару. На іконі зображений рушник з обличчям Христа.

4. Деісіс (моління). На іконі зображували Христа Вседержителя, що збирається судити людей. Біля нього з двох сторін стоять Богоматір та Іоан Хреститель, а також апостоли і молять його за людей.

За канонічними правилами зображували святих та біблійні сюжети. На іконах немає відображення реального тривимірного простору і прямої перспективи, лінії якої сходяться вглибині композиції. Реальний обмежений простір замінений надреальним необмеженим простором, що розвивається не вглибину, а знизу вгору, ніби по ярусам великої вертикалі буття. Пряма перспектива замінена зворотною, за правилами якої лінії предметів сходяться не вглибині композиції ікони, а перед іконою, на глядачеві, ніби роблячи його учасником біблійних подій. Навпаки у самій іконі лінії предметів розширюються, передаючи неосяжність, безмежність потойбічного простору. Кольори ікон символічні і їх символічні значення багатогранні. Золоте тло ікон символізує світло потойбічного світу, де немає темряви і тіней. Червоний хітон і синій гіматій Христа символізують дві його природи: земну(червоний колір землі) і небесну (синій колір неба). Богородиця зображувалась, як правило в червоному платті і синьому мафорії (символ чистоти). Німби над головами Христа, Богородиці та святих – символи святості.