§ 6. Органи захисту більшовицького радянського режиму

д ення Народного суду» та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народним секретарством з судових справ 23 січня 1918 р. Після видання декрету про суд від 19 лютого 1919 р. діяльність міс­цевих ревкомів та радянських судів стала ще активнішою. Таку ж діяльність з відновлення радянської судової системи було знову проведено в Україні після розгрому армій Денікіна наприкінці 1919р.

У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення класових супротивників. Тому в систе­мі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. запроваджувало рево­люційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі п'яти, а з березня 1920 р. — трьох членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревт­рибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися коле­гії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуна­лів належали справи про «контрреволюційні злочини», державну зраду, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабе­жі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право при­суджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів було створено Верховний ка­саційний суд, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революцій­ний трибунал України, який розглядав справи особливої важливос­ті як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали. Згід­но з Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. анулювалися повітові та міські суди, передбачені постановою Народного Секре­таріату від 4 січня 1918 р., а дільничний суд перетворювався в єди­ний народний суд. Число народних судів у кожному адміністратив­ному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судо­ва ділянка) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах повітовими виконкомами. Для вирішення в касаційному порядку с^ірав, підсудних народним судам, створювалися ради (з'їзди) на­родних суддів. Рада народних суддів складалася з усіх народних суддів повіту, який утворював судовий округ.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народ-

175

Розділ 1. Держава і премо в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

6. Органи захист;/ більшовицького радянського режиму

них суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суд­дів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які оби­ралися з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідов­но проводилася політика не «заробітничування та заселянствуван-ня» судових установ. Народні судді та народні засідателі обирали­ся. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контр­революцією¹. В Україні за прикладом РСФРР створювався спе­ціальний орган боротьби насамперед з політичними супротивника­ми — надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, сабота­жем та посадовими злочинами на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. «Про ор­ганізацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії». Надзвичайні ко­місії виявилися жорстокими, каральними, репресивними структу­рами більшовицької радянської влади.

ЗО травня 1919 р. ВУІДВК затвердив Положення про Всеукра­їнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього По­ложення була відділом наркомату внутрішніх справ. У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлю-вав справи до передавання в ревтрибунал. У березні 1919 р. був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався опе­ративний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів передусім політичних супротив­ників. Положення від ЗО травня 1919 р. регулювало також організа­цію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центральні органи НК мали право надсилати своїх предста­вників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

При комплектуванні місцевих НК радянська влада відчувала гостру нестачу кадрів, і до цих органів нерідко потрапляли сумнівні у моральному відношенні люди, кримінальні елементи. Внаслідок кадрових труднощів довелося ліквідувати багато повітових НК. На­віть Ленін звертав увагу на недосконалість кадрів в органах ВУНК. Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управ­ління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, пере-

¹ Семтенко В. 1. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917—1922 роки. — X., 1995. — С. 231—262; Дукальсхий С. С. ЧК — ГПУ — X., 1923

176

творене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадови­ми злочинами (Цупнадком). У процесі його організації враховував­ся досвід 1919 р. і здійснювалася велика централізація. За всю ро­боту НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковував­ся Раднаркому УСРР.

Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що й у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транс­порті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався а губерн­ських відділів та районних транспортних НК ВУНК були підпоряд­ковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОГІ).

Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівницт­вом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи ор­ганів НК, гарантією виконання ними завдань, утвердження проле­тарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії». У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії біль­шовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеук­раїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеро­сійської НК, безпосередньо підпорядковані ЦК РКП(б).

Важливе значення для організації діяльності НК мало «Звер­нення ЦК РКГІ(б) до комуністів-робітників усіх надзвичайних ко­місій» від 8 лютого 1919 р., де підтверджувалась думка про партій­ність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв'язки з партійними органами. Відбувався процес перетворення НК в своєрід­ну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40 % комуністів — на той час це досить вели­ка цифра.

У діяльності НК траплялися грубі порушення законності. Здій­снюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові реп­ресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію ліквідації ідео­логічних супротивників. Здійснювався «червоний терор». ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою¹. Існував також інститут заручників.

¹ Бгхько О. П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917— 1953 рр.) — К., 1994; Мироненко Н. М., Бсіїько О. П. Репресії на Україні за доби Директорії і утворення Радянської влади (1919—1920 рр). — К.. Дніпродзер-жмиськ, 1993; Вілас У. Репресивно-каральна система в Україні (1917—1953). У 2ка — К. 1994

177

. -*.

Розділ І. Держава і право я роки громадянської війни і воєнної інтервенції

Р адянська міліція створюється наприкінці 1917 р. Тоді ще до­мінувала більшовицька ідея про загальний міліцейський обов'язок для трудящих. На підставі виданого наприкінці 1918 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про організа­цію влади на місцях» при військово-революційних комітетах ство­рювалися відділи народної міліції. 5 лютого 1919 р. Тимчасовий ро­бітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радянсь­кої міліції у республіканському масштабі. Здійснювався перехід до штатної державної міліції¹. Під керівництвом НКВС впроваджува­лася однотипність у структуру та форми діяльності міліції, яка ста­вала органом місцевих Рад. Поступово складалися спеціалізовані структури міліції: карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби міліції².

Органи загальної міліції спостерігали за станом революційно­го порядку в містах та селах, вживали заходів щодо попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів прово­дити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання зло­чинця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку. Ор­ганізація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструк­цією про організацію робітничо-селянської міліції, розробленою НКВС УСРР в середині 1919 р. У міліції могли служити громадяни, які користувалися виборчим правом і яким уже виповнився 21 рік. Посади керівного складу могли обіймати особи з відповідною «по­літичною» підготовкою, віддані справі пролетарської диктатури.

На початку 1919 р. органи карного розшуку ще не були підпо­рядковані загальній міліції. У середині квітня 1919 р. Раднарком України видав декрет, згідно з яким усі органи розшуку та судо­во-кримінальної міліції було повністю підпорядковано НКВС та йо­го місцевим установам³.

Відповідно до постанови Раднаркому УСРР від 18 червня 1919 р. «Про організацію залізничної міліції» до відання залізничної міліції належали: боротьба зі злочинами на транспорті, охорона разом з армійськими частинами залізничних споруд, охорона порядку на