4. ЗахіОко-Українська Народна Республіка

с ькових. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих до 1 листо­пада 1918 р.

Збройні сили. Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуаль­ною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.

На початку листопада УН Рада звернулася до всіх солдатів і офіцерів української національної австро-угорської армії із закли­ком стати на захист рідного краю, а до цивільного населення — вступати добровольцями в армію. На чолі збройних сил стояли Головна команда (її очолив отаман Г. Косак) і генеральний штаб. Наплив добровольців був великий.

Проте у зв'язку з розширенням військових дій питання про створення постійної, регулярної армії ставало все актуальнішим. Усередині листопада розпорядженням секретарства військових справ серед українського населення була оголошена мобілізація. Було розроблено текст військової присяги, форма одягу, відзнаки, взято на облік усе військове майно, озброєння, спорядження. Тери­торія держави поділялася на три військові області, а вони — на 12 військових округів. Були сформовані регулярні збройні сили — Українська галичанська армія (УГА).

У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ве­теринарна, інтендантська служби, судова система, військове ду­хівництво.

На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована ар­мія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Ге­неральний штаб.

У складі УГА були утворені три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади, бригада — на два полки, полк — на три ку­рені. При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, саперні підрозділи та ін.¹

Армія ЗУНР хоробро воювала з силами панської Польщі, які і і значно перевищували.

Таким чином, у Західно-українській Народній Республіці у короткий час були сформовані основні ланки державного апарату — центральні і місцеві органи державної влади й управління, право­охоронні органи, збройні сили.

Соціальїіо-політичіїа, економічна та інша діяльність ЗУНР. Незважаючи на напружену зовнішньополітичну ситуацію, у тому

Т ищик Б. Й., Нгмчаренко О. А.. Лешкович Н. О Становлення державності в Україні 7—1922) — С. 56

125

Розділ 2. Українська національно державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Залдио-Украінгьха Народна Республіка

числі на війну з Польщею, яка набирала дедалі більшого розмаху і загострення, УН Рада і уряд ЗУНР розгорнули активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення ЇЇ правової основи, вирішення назрілих соціально-економічних та ін­ших проблем.

У цьому аспекті слід звернути увагу на два важливі закони. 15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про державну мову». Нею стала українська мова. Водночас національним меншинам га­рантувалося право використовувати в офіційних зносинах з держав­ними і суспільно-політичними органами в усній або письмовій фор­мі свою рідну мову, а на владу покладався обов'язок відповідати громадянам тією самою мовою. їм гарантувалося також право віль­но розвивати свою мову, культуру, традиції, мати свої школи, біб­ліотеки, видавництва¹.

Зберігало силу і рішення Держсекретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, інші нормативні акти й документи, які мають загальнодержавне значення, обов'язково публікуються чотирма най­поширенішими у Галичині мовами: українською, польською, єврей­ською і німецькою.

8 квітня 1919 р було прийнято закон «Про право громадянст­ва Західної області УНР і правовий статус чужоземців». Кожна лю­дина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадяни­ном УНР (ЗУНР в той час уже увійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Трохи раніше, у березні, секретарство внутрішніх справ вида­ло розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни УНР бездоганної пове­дінки, які добре володіли українською мовою, не старші 40 років (остання вимога не стосувалася вже працюючих службовців). Не могли ними бути особи, засуджені за злочини; ті, хто вчинив право­порушення проти громадського порядку і моралі; неспроможні бор­жники; особи, які своєю поведінкою викликали громадський суд. Усі прийняті на службу особи мусили пройти річне стажування, після якого складали іспит перед спеціальною комісією.

Важливим напрямом діяльності ЗУНР було вирішення найгос-тріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне і безземельне селянство становило у Га-

¹ Вісник державних законів і розпорядків — 1919. — Вип 3. — 2 берез. — С. 12 126

шні 80 % усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37% усіх земель.

Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні пар­тії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, ба­гато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про зе­мельну реформу¹. Оприлюднили його 8 травня.

Закон торкнувся головної проблеми: землі поміщиків, монас­тирів, церкви та інших великих землевласників понад установлено­го максимуму мали бути конфісковані. Вони переходили у так зва­ний «земельний фонд» держави, а якого після війни повинні були наділятися передусім військовослужбовці-інваліди визвольної вій­ни 1918—1919 рр. або їхні сім'ї, інваліди першої світової війни, вдо­ви та сироти загиблих, безземельні і малоземельні селяни.

Однак установлення максимуму земельних ділянок для зем­левласників, проблема конфіскації земель за викуп або без нього, наділення землею за оплату чи безплатно тощо — все це відклада­лося на майбутнє, до скликання сейму і розгляду ним цих питань. Сільська біднота була розчарована і, незважаючи на звернення ке­рівництва ЗУНР не вдаватися до самочинств, розпочала у деяких місцевостях захоплювати і ділити поміщицькі землі. Власті у відпо­відь застосували репресії, використовуючи жандармів і навіть вій­ськові частини.

Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хо­ча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліп­шення житлових і санітарних умов, охорони праці здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що власті УНР занепокоєні невдалою політикою Державного секре­таріату з соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися «розвитком більшовизму»².

Така загроза справді існувала. Більшовизм, завдяки своїм ак­туальним і принадним гаслам, укорінився в усіх близьких до Росії кавах. Щоправда, у Галичині такого його поширення, як у Схід­ній Україні, не спостерігалося. Відіграли свою роль такі чинники, як русифікаторська політика більшовиків в Україні, з одного боку, та виховані впродовж багатьох поколінь у населення Галичини по­чуття любові до свого народу, мови, історії, культури, поваги до за­кону, з іншого.

Однак, уже наприкінці 1918 — на початку 1919 р. тут виникли ишуністичні гуртки, осередки, які у лютому 1919 р. на з'їзді у Ста-

- икськип М. Галичина в 1918—1920 рр — Відень, 1922. — С. 92—95. • Пи прапором Жовтня (1917—1920 рр.)» Документи й матеріали. — Л. 1957. —

127

Розділ 2. Українська національна державність (листами) 1917—1920 рр)

н іславі об'єдналися в компартію Східної Галичини (КПСГ). Кому­ністи розгорнули агітаційну діяльність серед робітників і солдатів проти властей ЗУНР. У деяких містах виникли ради — у Дрогобичі, Стебкиці, Станіславі та ін.

У квітні в Дрогобичі комуністами було організовано збройний виступ проти ЗУНР. У повстанні брало участь кілька сотень робіт­ників, міліціонерів і солдатів місцеиого гарнізону. Коли спроби міс­цевих властей урегулювати конфлікт мирним шляхом виявилися безуспішними, воно було придушене.

Багато зусиль доклало керівництво ЗУНР для вирішення гост­рої продовольчої проблеми. У краї, який був в економічному відно­шенні повністю розорений кількома роками світової війни, лютував голод, епідемії, були відсутні товари першої необхідності, процвіта­ла спекуляція. У роки війни тут було майже повністю знищено 050 сіл, 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських бу­дівель¹.

Власті ЗУНР намагалися знайти вихід з цієї критичної ситуа­ції При уряді на правах міністерства було утворено продовольчий відділ, а в повітах — місцеві продвідділи. Усі запаси продовольства і товари першої необхідності було взято на облік. Вони розподіля­лися безкоштовно або за пільговими цінами серед бідноти, а їхнім власникам держава сплачувала компенсацію. Заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Продовольчу допомогу ЗУНР на­давав уряд УНР.

Вирішувалися питання охорони здоров'я. Відкривалися лікар­ні, поліклініки, аптеки. Бідноті ліки відпускалися безплатно, або за пільговими цінами. Проводилася боротьба з епідеміями, особливо тифу.

Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з пер­ших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національ­них меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєстру­вавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію і геогра­фію України

Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури і мистецтва.

¹ Макарчук С. А, Українська республіка галичан — С. 13С—140. 128

4. Західна-Українська Народна Республіка

П ровадилися важливі реформи, перебудовувалися інші сфери державного та економічного життя. У галузі фінансів, оскільки не було можливості друкувати власні гроші та цінні папери, вирішено було тимчасово зберегти в обігу австрійську крону. Водночас вво­дилися в обіг гроші Української Національної Республіки — гривні й карбованці. Грошей постійно не вистачало, навіть нерегулярно виплачувалася заробітна плата робітникам і службовцям.

Дипломатична діяльність ЗУШ*. Активною була і зовніш­ньополітична діяльність ЗУНР. Уже у перші дні свого існування УН Рада направила до Парижу на Мирну конференцію свою делегацію

Антанта у конфлікті ЗУНР із Польщею підтримувала остан­ню. А польська дипломатія, у свою чергу, усіма доступними засоба­ми намагалася переконати Антанту й інші країни, що ЗУНР — це «дитя Німеччини» і що взагалі Галичина — це споконвічно поль­ська земля. В принципі їй це вдалося.

Комісія Антанти що прибула у Галичину у лютому 1919 р, діяла явно у пропольському дусі. Вона запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я і таку демаркаційну лінію цього пере­мир'я, яка цілком влаштовувала польську сторону, віддаючи їй 1/3території ЗУНР. Українці не погодилися з цією пропозицією. У квітні сюди була направлена ще одна комісія Антанти. Вона за­пропонувала сприйнятніші для українців умови перемир'я. Але те­пер вже не погодилися поляки. Війна тривала.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу — в Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, на­віть Бразилії та Аргентині, інформуючи власті і населення цих країн про свою землю, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави, а можливо й допомоги. Щоправда, офіцій­ного визнання вони не отримали, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді-грудні 1918 р. відбулися за ініціативою властей ЗУНР переговори з керівництвом Української Народної Респуб­ліки. 1 грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання».

З січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання Західно-Української Республіки з Українською Народ­ною Республікою¹

УН Рада обрала делегацію у складі 65 осіб для поїздки до Ки­єва, де 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у присутності багатьох тисяч людей були зачитані ця постанова та Універсал Директорії

¹ Вісник державних законів і розпорядків 1919. — Вип. 1. — 31 січ. — С. 1.

ІЯШ 129

Розділ 2. Українська національна

ь (листопад /977—1920 рр.)