1 Західнп-Украінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. Кер. Авт. Кол. Й віди ред. О. Карпенко — Івано-Франківськ. 2000. — с. 110—112.

116

ліка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закар­паття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, де компа­ктно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охо­плювала територію з шістьма млн населення (у тому числі україн­ців — 71 %, поляків — 13 %, румунів, мадярів та ін. — 2 %).

Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично «узаконила» і цю анексію (Сен-Жермен-ський договір).

Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн осіб.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Леви-цьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолю­валися державними секретарями: внутрішніх справ (Л. Цегельсь-кий), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левицький), війсь­кових справ (Д. Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі і промисловості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполучень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писецький), праці і со­ціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куро-вець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Бар-зинський), громадських робіт (1. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочис­ту присягу на вірність українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівницт­ва; робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної собор­ної незалежної України.

З метою з'ясувати ситуацію в Україні УН Рада 8 листопада 1918 р. направила у Київ до гетьмана II. Скоропадського свою деле­гацію. Вона мала своїм завданням просити в гетьмана воєнної допо-

117

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

м оги для ЗУНР. Друга делегація на чолі з держсекретарем зовніш­ніх зносин В. Панейком була направлена до Парижу, щоб відстою­вати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріп­лювалася назва держави, її територія і кордони»; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівно­го, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропор­ційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни дер­жави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх націо­нальності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча — Держав­ному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий¹.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців ви­кликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотиз­му, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У бага­тьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, цер­ковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Гали­чини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний по­діл— повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося об­рати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колек­тивні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані «прибічні ради». У повітах належало обрати повітових ко­місарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

У першій половині листопада ці вибори відбулися. На багато­людних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах були об­рані відповідні комісари і містечкові, сільські та повітові «прибічні» і національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитет­них, патріотів, які мали хоча б деякий управлінській досвід і ба­жання працювати на благо рідного краю. Передусім, це стосується

¹ Західно-Укриінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 169. 118

4. Західно-Українська Народна Республіка

і нституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх держав­них службовців, суддів, адвокатів, священників, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації ви­борів низової ланки державного апарату — містечкових і сільських (фомадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права уча­сті у виборчих зборах, права голосу.

Були випадки, коли містечкові і сільські комісари признача­лися повітовими комісарами (наприклад, у прифронтових населе­них пунктах, де не було можливості провести вибори).

Загалом слід наголосити, що українське населення приступи­ло до розбудови основ своєї суверенної держави дуже активно. Во­но розганяло австрійську адміністрацію, роззброювало гарнізони, жандармерію. Почався запис добровольців в українську армію.

Що стосується різних суспільно необхідних і корисних держав­них служб — комунальних, зв'язку, залізниць тощо, то їх не лама­ли, не ліквідовували, українська держава лише взяла їх під свій контроль і забезпечення. Службовці цих служб, технічний персонал залишалися на своїх місцях, ніякої національної дискримінації не відбувалося. Поляки, євреї, австрійці та інші могли залишатися на своїх робочих місцях, їм належало тільки присягнути на вірність українській державі.

Після виборів сільських, містечкових і міських комісарів у де­яких повітах почали провадити наради — з метою інформування про найближчі цілі та завдання, про прийняті УН Радою і урядом закони та рішення, обмін досвідом та ін.

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Українській Національній Раді. Однак уже на початку її практич­ної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розшири­ти склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представ­ницьким органом, схожим на справжній парламент. З цією метою 15 листопада 1918 р. було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». Згідно з законом слід було обрати по одному делегату від усіх 52-х повітів ЗУНР, а також від міст: Львова — 4, Чернівців — 2, Станіс­лава — 2, Перемишля — 2, Дрогобича — 1, Тернополя — 1 тощо.

Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збіль­шився до 152 делегатів. За соціальним складом більшість делегатів були селяни і робітники. Інтелігенція і клерикали були у меншості. Що стосується політичних переконань, то переважна більшість, на­віть соціалісти, стояли на ліберально-національних позиціях. Прак­тично увесь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкоту-

119

Роіділ 2. Українська ішціои

державність (листопад 1917-1920 рр )