1 Кульчицькип в. С, Тищик б. Й. Історія держави і права України — к, 2001. — с. 170.

2 Макарчук с. А. Українська республіка галичан. — л., 1997. — с. 42

3 Литвин м. Р., Наумепко к. Є. Історія зунр — с. 29.

114

щі. Були призначені воєнні коменданти Галичини і Львова, які діс­тали наказ — опір «непольського населення» придушити, учасників суворо покарати¹.

Отже, українцям треба було діяти, причому негайно. Оскільки делегати УНР перебували в нерішучості, ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Вітовським.

Незважаючи на те, що достатніх збройних сил в українців у Галичині поки що не було, а єдина регулярна військова частина — легіон Українських січових стрільців — перебував далеко (у Чер­нівцях), військовий комітет вирішив діяти. У Львові — столиці краю — у його розпорядженні було лише 1,5—2 тис. солдатів і офіцерів. Водночас тут перебував багатотисячний австрійський гар­нізон, діяла польська військова організація, яка налічувала кілька тисяч кадрових військових і добровольчі формування цивільного населення. Справу міг вирішити лише фактор раптовості.

У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили усі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакит­но-жовтий прапор. Д. Вітовський доповів Українській Національній Раді (УН Раді), що влада у місті перебуває в руках українців. Услід за Львовом українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичи­ні — теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає по­диву, якщо врахувати, що населення краю більше ніж на дві трети­ни складалося саме з українців.

Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства корінне населення західно­українських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

У цей же день, 1 листопада, УН Рада видала два звернення: «До населення міста Львова» і «Український народ». У них повідом­лялося, що «волею українського народу на українських землях Ав-стро-Угорської монархії утворилася Українська держава», що ви­щу владу в ній до скликання парламенту здійснює УН Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації. Усі військовослужбовці, все населення української на­ціональності, все цивільне населення закликалося стати на захист своєї держави.

Б . й., Вівчаренко О. А., Лешкович, Становлення державності в Україні (1917—1922). — Коломия, 2000 — С. 20.

115

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

4. Західно-Украінська Народна Республіка

Характерно, що вже в цих перших правових актах зазначало­ся, що всім громадянам Української держави, незалежно від націо­нальності і віросповідання, гарантувалася «громадянська, націо­нальна і віросповідна рівність». Усім національним меншинам про­понувалося обрати своїх представників до складу УН Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативних актів на те­риторії Української держави з метою недопущення хаосу і без­законня повинно було діяти австрійське законодавство, якщо воно не суперечило принципам і засадам української державності.

Хоча взяття українцями влади у свої руки відбулося, як за­значалося, безкровно, мирним шляхом, однак незабаром польська військова організація у Львові, а пізніше і в інших місцевостях краю розпочала воєнні дії, що переросли у справжню криваву вій­ну. Своїми силами нечисленне польське населення краю було не в змозі п вести, тому безпосередньо з Польщі почали спішно переки­датися до Галичини нові військові частини.

5 жовтня 1918 р. УН Рада видала свій програмний Маніфест, в якому викладалися засади і цілі діяльності Ради, створення еконо­мічних, політичних і правових основ Української держаки. Ма­ніфест проголошував, що в утвореній за волею народу державі «...не буде поневолення нації нацією, не може бути панування бага­тих та економічно сильних над бідними. В Українській державі усі громадяни незалежно від мови, віри, роду, стану або статі будуть по-справжньому рівнями... а демократичний лад, заснований на за­гальному, рівному виборчому праві, починаючи від громадян і за­кінчуючи державою, забезпечить у ній верховенство демосу, масам трудящих. Землероб і робітник будуть основними керівними си­лами держави». У Маніфесті повідомлялося про скликання най­ближчим часом парламенту, який здійснить земельну реформу, внаслідок якої землі поміщиків та інших великих землевласни­ків перейдуть у власність малоземельних і безземельних селян. «Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний ро­бочий день, дасть забезпечення в старості та у випадку втрати пра­цездатності, повну охорону праці».

Усі державні органи, «цивільна і військова влада повинні за­безпечувати у країні спокій і порядок та публічну безпеку». Для за­хисту своєї землі, свого народу всі громадяни, здатні носити зброю, закликалися вступати до лав української армії¹.

9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави — Західно-українська Народна Респуб-