2. Українська держава (період гетьманства)

Б ули збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз'яснюючи но-иші закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: «Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направ­ляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і ви­ключно національний».

На практиці ці добрі наміри лише посилили конфлікт між державною адміністрацією та українським національним рухом і загальне безладдя в місцевому житті.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели­кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову. Д. Дорошенко, гарячий прихильник гетьмана і деякий час міністр іноземних справ у його уряді, писав, що тепер в Україн­ській державі кадри підбиралися переважно за професійною озна­кою, а не за «ступенем національної старанності», як було в часи Центральної Ради. Це викликало різке незадоволення супротивни­ків гетьмана, котрі докоряли П. Скоропадському, що він спирається на дореволюційну російську «номенклатуру».

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українсь­кій державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загаль­них справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дип­ломатичні відділи), а також відділ друку.

5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимча­сові дипломатичні представництва Української держави в Німеч­чині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад війсь­ково-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських по­сольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за за­коном від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Попірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).

Нарешті, серед актів, що закладали правову основу зовніш­ньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і ■її «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських

77

Розділ 2, Українська нацип

і (листопад 1917-1920 рр.)

§ 2. Українська держава (період гетьманства)

Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств в інших країнах. Орієнтири гетьманської дипломаті! були традиційними: на першому плані, крім міжнарод­ного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще а однією — відносинами з країна­ми — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фін­ляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей — територіальних проб­лем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Поль­щею, саме ці проблеми стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями відразу ж виростали інтереси «третіх» дер­жав. Так, на Холмщину і Галичину зазіхала Австро-Угорщина (до речі, у липні вона розірвала укладену з Україною в Бресті угоду щодо Галичини), на Бессарабію — Румунія. Важко просувалися пе­реговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював ко­лишній міністр юстиції одного з урядів Центральної Ради, пізніше Генеральний Суддя, сенатор С. Шелухін, а російську — X. Раков-ський і Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня до листопада і завершилися практично безрезультатно. Каменем спотикання ста­ла проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обста­вини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на укра­їнській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти до­говір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтраль­ними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини.

Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Ки­єві, де діяли посольства багатьох країн: Німеччини, Австро-Угор­щини, Болгарії, Туреччини, дипломатичні місії Грузії, «війська Донського», генеральні консульства Росії, Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» та «Австрій­ське бюро друку».

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду — візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту переду­вав обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем'єр-міністром Ф. Лизогубом і держав­ним секретарем Німеччини фон Гінце.

78

Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холм-щини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеч­чини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

В останні тижні існування Української держави орієнтири ге­тьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Ан­тантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіва­них рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держа­ви» на федеративних засадах. Однак цей крок лише прискорив па­діння гетьманства.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно посту­пилася місцем програмі формування регулярних, професійно підго­товлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке коман­дування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбут­ньої української армії. Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'я­зок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону «Про політично-правове стано­вище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також мож­ливості входити до складу будь-яких «спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний харак­тер».

Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації ук­раїнської армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавсь­кого, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільсь­кого). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад

71

2. Українська національна державність (листопад 1017—1920 р;> І

2. Українсько держала (період

291 тис. підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисе­льність гетьмансько! армії становила близько 60 тис.¹

Враховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва», 2 червня 1918 р. гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, а одного боку, оголошував лік­відованими «всі приватні шльно-козачі організації» (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з іншого — доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для орга­нізації козацтва на Україні так. щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради гетьман ставив питання про весь «козацький стан, його права та привілеї, спираючись на наші тра­диції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені»².

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим дожи­вав останні дні, і його, як і Центральну Раду, нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представ­ників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії».

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних амін порівняно з судовою системою УНР. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністратив­них». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генераль­ний Суддя та всі Генеральні Судді- приашчалисл гетьманом. Од­нак вже 20 травня 1918 р. разом :і іншими комісіями при міністерст­ві судових справ було утворено й «Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвер­див закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — «іменем закону Української держави», при цьому скасовувався від­повідний закон Центральної Ради.

2 червня 1918 р, було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окрес­лював перспективи судової реформи, а з іншого, до її здійснен­ня уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно :і цим законом, Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів — цивільного, карного й адмініс-іинного — і виконувати на всій території України функції, що

¹ Удовиченко О. /. Україна в війні за державність' історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917—1921. — К.. 1995. — С. 42—43.

² Держ.іиніш віітник. — 1918 — Д

80

до його формування належали російському «Иравительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і при­йняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Дер­жавний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного зако­ну було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Рос-сийского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопрои-зводства».

Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділя­вся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьма­на на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Цент­ральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридич­ної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з чис­ла тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас за­кон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися про­куратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Гене­ральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади.

Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зо­крема, що нотаріуси Кисва, Одеси і Харкова повинні були призна­чатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.

81

Розділ 2. Ух

і державність (листопад 1917-1920 рр.)