§ 2. Українська держава (період

)

ти нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму»¹.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загост­рення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпе­чення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верхов­не управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і пере­бування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колеги Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Геть­ман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Мініс­трів». Зауважимо, що механізм, визначений цим законом, було використано лише одного разу під час державного візиту гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 р. Тоді Колегію очолив голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися «напря­мок і об'єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прик­метами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами по­кладалось на Генерального Секретаря і «підлеглу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем.

25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з товаришів або, сучасною мо­вою, заступників міністрів, і розглядала, зокрема, «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх не­складності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошторису окремих міністерств» та ін. Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку трав­ня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисло­вості, земельних справ, судових справ, іноземних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інсти­туції — міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.

Удосконалювалася і внутрішня структура самих міністерств, які здебільшого поділялися на департаменти. Деякі управління

¹ Дорошенко Д. Історія України. — Ч. 2 — С. 399—400, 416 74

функціонували у складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при міністерстві юстиції — «Головне управління місцями ув'язнення». Однак найпоказовішою у цьому плані можна вважати реорганізацію міністерства народної освіти, перейменованого зако­ном від 21 червня 1918 р. у міністерство народної освіти та мис­тецтв. У ньому було створено Головне управління мистецтв і націо­нальної культури з власним бюджетом.

Слід звернути увагу на розвиток у період гетьманства інсти­туту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступ­ників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто пере­бував на державній службі або планували поступити на неї, мали скласти «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.

Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Насамперед слід зауважити, що «Закони про тимчасовий державний устрій України» практично не зачіпали цих проблем. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Що­правда, це давало певні підстави передбачати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі сво­їх посад, їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеві адміністрації. 18 травня було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Во­на підпорядковувалася безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні по­віту — «начальник повітової Державної варти». На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона крас­номовно свідчила, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці — Центральної Ради, прагнула йти шля­хом створення «сильної» місцевої адміністрації

За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо­відали російським губернаторам, та й загалом система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана. Така ж сама інституція, тільки під назвою «Управління міського Отамана», діяла й в Одесі.

75

Розділ 2. Українська кицшіиьіі.ни державність (листопад 1917—1920 рр.)

У же під самий кінець існування Української держави — ЗО листопада 1918 р. — було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про полосні, поштові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлю­вався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його по­літики, тодішній державний секретар Кістякобський заявив, що пе­ред міністерством внутрішніх справ стоїть важке зандання впоряд­кування місцевого життя. У виступі Кістяковського чітко проступає проблема, що ускладнювала ситуацію в Українській державі впро­довж її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою ад­міністрацією та органами місцевого самоврядування.

Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до геть­мана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьмансь­кої держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Такої самої думки були й чимало його соратників. Крім того, в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави. Ор­гани місцевого самоврядування також ставилися до гетьмана не­приязно. Враховуючи це, б травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня. А деякі органи місцевого самоврядування, наприк­лад Катеринославська та Одеська міські думи, взагалі були розпу­щені.

Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам те­леграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «винят­кових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні зем­ські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».

Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні на­слідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була ви­кладена у Заяві або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 тра­вня 1918 р.

76