1 Гриценко а. П. Політичні сили у боротьбі з* владу на Україні (кінець 1917 — поча­ток 1919 рр) — с 5.

58

¹ Копиленко О, Л., Копииеііко М, Л. Держава і право України 1917—1920. — С. 43.

.V»

Розділ 2, Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр)

с ька держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародник) права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнти­ри української дипломатії. У цей період для це] на перше місце ви­ходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Фран­цією, навпаки, припиняються.

Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські на­ціональні збройні сили: перше продставляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної укра­їнської армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули викорис­тати український військовий рух тільки для посилення свого авто­ритету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «"українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визна­ючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржу­азних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не па­нівних класів».

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Цент­ральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, вза­галі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, во­ни ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Цент­ральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універ­салам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генераль­ний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В Винничен-ка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що від-

80

1. «Перша» Українська Народна Республіка: держалний лад і право

разу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час робо­тою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писмен-ний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представ­никами відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність профе­сіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому го­ловна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її форму­вання і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганіза­ції фронту.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до скла­ду якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і нідділів (організаційний, загальний, військово-ко­місаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в ро­сійській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціаль­ний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України». Для вступу до лав укра­їнської армії вони повинні були надати довідки від революційно-де­мократичних організацій тих частин, в яких вони служили.

Паралельно закладалися правові основи військового будівни­цтва. Так, 23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення при­зову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. — тимчасовий за­кон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізува-■ замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього поро-

61

Ро-іділ 2. Українськії ниції

державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

І. 'Перша- Українська Народна Республіка. Оаржипчий лаО і пршіо

га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріо­тично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська ар­мія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроб­лялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Цент­ральної Ради шукати лише в її нрорахунках у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припусти­лася Центральна Рада за свою недовгу Історію.

Діяльність щодо охорони революції- Організація, що сьогод­ні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й при­вертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів».

Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити терміно­вих заходів для «захисту революції». 28 серпня 1018 р., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Ко-рнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охо­рони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітни­чих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста»¹.

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Ко­мітету діятимуть «...при державних установах, громадських інсти­туціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити ви­користання, за необхідності, резервів і можливостей державних ор­ганів, а також недержавних організацій у боротьбі а контрреволю-