1 Грищенко а. П. Політичні сили у боротьбі за владу на Україні (кінець н'17 — поча­ ток 1919 рр). — к, 1993. — с 17

2 Копиленко о. Л., Копиленко м. Л. Держава і право України 1917—1920.— с. 18—19.

II

Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невід­кладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, утому числі: 8 українських соціалісгів-революціонерів, 3 українсь­ких соціаліетів-федералістіи, 1 безпартійного соціаліста, 1 україн­ського трудовика та ін.

Поступово ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Центральної Ради за дер­жавний кошт, 16 квітня 1918 р. — закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секрета­ріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконав­чий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріа­ту від 10 липня 1917 р), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду на­родних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього вхо-іи 9 членів: В. Викниченко — голова і генеральний секретар вну­трішніх справ, П. Христюк — генеральнип писар, X Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секре­тар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко — генеральний секретар просвіти, М. Стасюк — генеральний секретар продовольчих справ. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розшири­вся за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — ге­неральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасо­вому уряді. Крім типі, залишалося ще дні вакансії: генерального се­кретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості¹.

1 Томенко о.. Япевський д. Перший уряд демократичної України — к.. 1992. — с 24—25.

53

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

П ізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструк­ції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже вхо­дили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земе­льних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також ге­неральний контролер і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборо­нив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів — Го-лубович (укр. с.-р), міністри: внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.), судо­вих — Шелухін (укр. с.-ф); земельних — Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.); фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Ироко-пович (с.-ф.); торгівлі й промисловості — Феїценко-Чоповський (с-ф.)¹.

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми державотворення.

Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й пи­тання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок за­міщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання до­кументів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складан­ня протоколів та ін.).

Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи орга­нізаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше — практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції.

Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Гене­ральний Секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої пов­новаження. Це втілилося, зокрема, у другій Декларації Генерально­го Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. У ній зазначалося, що Гене­ральний Секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом як вищий

¹ Винниченка В. Відродження нащі В 3-х ч — К, 1990. — Ч. 3. С. 284

54