157

далених кварталів Вайтчеплу, що він знайомий зі злодіями тафа _ шивомонетниками. Помітили, що багато хто з друзів Доріана з часе починають його уникати, а колись закохані в Доріана жінки блід нуть з сорому і жаху, тільки-но він увійде. Та Доріан не особливо і реймався дим, знаючи, що суспільство все одно цінує людей багаті і з гарними манерами. Зрештою, так і було. Він любив роздивлят ся портрети своїх предків, розмірковуючи над тим, що кров усіх це людей тече в його жилах. Багато разів він читав і перечитував книгу! яку чимало років тому надіслав йому лорд Генрі, Доріан навіть 34 мовив різні її видання, в розкішних обкладинках. Він був отруєні цією книгою. «І в якісь миттєвості Зло було для нього лише одним і засобів здійснення того, що він вважав красою життя».

РОЗДІЛ XII

Напередодні свого тридцять восьмого дня народження, поверта­ючись пізно ввечері додому, Доріан Грей помітив на вулиці Безід Холлуорда, та зробив вигляд, що не впізнав його і попрямував дал^ Проте Безіл наздогнав Доріана, виявляється, художник чекав нього, та не дочекався. Безіл мав від’їжджати до Парижа на півроку,! а до того хотів побачити Доріана. Вони увійшли в дім, і Безіл розпо­чав важливу для нього розмову. Він говорив про ті темні чутки, hkJ ходять Лондоном про Доріана Грея. Він питав, чому деякі поваг люди виходять з кімнати, тільки-но туди увійде Доріан, чому близь кий друг Доріана наклав на себе руки, а інший його знайомий пяттгтД мував своє ім’я і мусить залишити Англію. Доріана бачили, коли він, | перевдягнений, виходив із найбрудніших і найнепристойніших ку­бел. За словами Холлуорда, Доріан мав на людей дивний вплив, і цеЩ вплив повсякчас був згубним. «Ви заразили їх [своїх друзів] шале­ним жаданням насолоди. І вони скотилися на дно. Це ви їх туди зі­штовхнули!» — гірко говорив Безіл. Чи правдиві всі ті плітки, що по­ширюють люди про Доріана, — думав Безіл і не знаходив відповіді.' «Чи знаю я вас насправді? — питав він колишнього свого друга.

Я вже ставлю собі таке питання. Та щоб відповісти на нього, я мав би І побачити вашу душу...» У Доріана вирвався злий сміх, і він запропої нував Безілові втілити в Дійсність його бажання. Доріан сказав, що | веде своєрідний щоденник, і запропонував художнику піднятися ним нагору. Він повів Холлуорда до кімнати, де зберігався портрет.

РОЗДІЛ XIII

Доріан провів Безіла нагору. «То ви неодмінно хочете знати прав-І ду, Безіле?» — перепитав він. «Так», — відповів той. Доріан зірвав І

158

покривало з портрета. I в художника вирвався крик жаху. Він ніби »пізнавав свою роботу, але з портрета дивилася підстаркувата і жорс­ткії людина, яка все ще зберегла тінь колишньої вроди. Холлуорд Вернувся до Доріана, нічого не розуміючи, його губи сіпалися, в роті пересохло, і він не міг вимовити ані слова. Доріан спокійно спостері­гші :ш ним, а потім нагадав про своє дивне бажання, яке палко висло-

• н її багато років тому, в день створення портрета, і яке таки справ­им нося. «Я бачив в вас ідеал... Боже, кому я поклонявся! У нього очі диявола!..» — вигукнув Безіл. Свічка випала з рук Холлуорда, Дорі­ан ридав біля вікна. Та раптом його охопила злість і ненависть до ху- цс і ж пика, бо саме він створив цю картину, отже, він винний у страж- щі н нях Доріана. На скрині неподалік Доріан угледів ніж і вже за мить підскочив до Безіл а і завдав йому кілька смертельних ударів. Доріан илмкнув двері, він був навдивовиж спокійний. Він пішов униз, де за- щилв речі Холлуорда, збираючись їх потім спалити. Якийсь час До- ііііііі розмірковував, потім одягся і вийшов на вулицю, подзвонив у

• к і дні двері, нібито тільки повернувся додому і забув ключі. Зайшов­ши до себе в бібліотеку, Доріан довго про щось думав і, нарешті, захо­пи ися шукати адресу чоловіка, що був колись його другом.

РОЗДІЛ XIV

Наступного ранку, прокинувшись від якогось приємного сну, До- і'ііш написав два листи: один поклав до кишені, другий попросив Від­ні» >’и Аланові Кемпбелу. Цей чоловік колись був його другом, але по- гім їхня дружба різко обірвалась. Алан закінчив курс природничих имук, багато часу проводив у лабораторіях і добре знався на науці, ■окрема на хімії.

Чекаючи, Доріан намагався не думати про все, що сталося вчора,

• Ін .іаходився читати вірші Готьє «Емалі та камеї», його зачаровува­нії описи Венеції, та думки час від часу поверталися до мертвого тіла, що й досі лишалось нагорі. Доріан чекав на Кемпбела і дедалі силь­ніше хвилювався. Аж ось він прийшов, «суворий і вельми блідий». Чоловік і знатися не хотів із Доріаном після якихось загадкових по­дій, які поклали край їхній дружбі, але, прочитавши листа, в якому Ішлося про «питання життя чи смерті», таки приїхав. Після напру­женої паузи Доріан Грей спокійно розповів Алану про мерця, який ■мпходиться у замкненій кімнаті, і виклав суть свого прохання: треба шііібутися тіла. «Я рішуче відмовляюся мати з вами справу. Бережіть про себе свої огидні таємниці, вони мене більше не цікавлять», — рі­шуче відказав Кемпбел, не реагуючи на благання Доріана. Але той ■дмися до погроз: показав Кемпбелу загадкового листа, написаного

159

вранці, і пообіцяв надіслати його. Вчений смертельно зблід і мусиі погодитися. За якийсь час з усіма необхідними інструментами ^: рече) винами Алан замкнувся нагорі. Проводжаючи його туди, Доріан ві падково вгледів дивну червону вологу, що з’явилася на руці портщ та, він здригнувся і закрив картину покривалом. Як тільки Кемпбел пішов, Доріан кинувся нагору. У кімнаті стояв різкий запах азотні кислоти, мертвий чоловік зник.

РОЗДІЛ XV

Того ж вечора Доріан гостював у леді Нарборо. Нерви його бул^ вкрай напружені, але йому вдавалося це приховувати, хіба що лорд Генрі помітив щось дивне в його поведінці. Гостей було багато, аЛ Доріан нудьгував. Лорд Генрі, як завжди, був надзвичайно дотеп­ним, і дами слухали його з цікавістю та захопленням. ОбговорюваяГ життя світу, і присутність лорда Генрі втішала Доріана. їдучи додо­му, він відчував, що страх знову повернувся. Зачинившись у бібліо­теці, Доріан спалив пальто і саквояж Холлуорда. Запах від палаючої ] шкіри був нестерпний, голова йшла обертом. Опівночі, переодягне ний у простолюдина, Доріан вийшов з дому і, сівши в кеб, назвав ку] черу якусь адресу.

РОЗДІЛ XVI

«Лікуйте душу відчуттями, а відчуття хай лікує душа» — ця фраЛ лорда Генрі постійно виникала у свідомості Доріана; чи насправді від­чуття можуть вилікувати душу? — запитував він себе. Убивці немі прощення, але можна все забути. І Доріан вирішив забути все, вбиті— минуле. їдучи в кебі крізь холодний дощ, він кусав губи, катуючиск] болісним жаданням опіуму. Грубі сварки і бійки, брудні кубла, відчайТ душний розгул, ницість злодіїв вражали уяву Доріана Грея сильніше ніж витвори мистецтва, бо давали йому забуття, отже, вони були йом] потрібні. Нарешті кеб зупинився біля якогось темного провулка, ДоЗГ ріан йшов, озираючись, і за кілька хвилин опинився в коридорі бруді ного старезного будинку. Йому в обличчя ударив задушливий запах] опіуму, і ніздрі його із насолодою затремтіли. Випадково він зустрії Адріана Синглтона, юнака зі світських кіл, який так низько впав, щі з ним і знатися ніхто не хотів. Безіл Холлуорд колись сказав Доріано| ві, що розбите життя цього юнака — справа рук Доріана Грея. ДоріаТ не міг дивитися на Синглтона без болю, тож вирішив піти в інше міс-», це. Одна з жінок хрипко закричала йому услід: «Утікає диявольська здобич! ...А тобі хочеться, щоб тебе називали Прекрасний Принц, еге] ж?» На цих словах моряк, який дрімав за столом, почав шалено огля-

160

питися навсібіч... У темному провулку хтось несподівано схопив До- ішіпа за плечі і притис до стіни, тієї ж миті клацнув курок і блиснув в темряві револьвер. «Ви розбили життя Сибілі Вейн, а Сибіла Вейн — мімі сестра, — сказав незнайомець. — ...Моліться Богу, тому що ви за- Iні:і помрете». Раптом у душі Доріана промайнула надія: Сибіла Вейн померла вісімнадцять років тому, а він через чари портрета виглядав іц>ді. на двадцять. «Скільки років як померла ваша сестра? — вигук­ну» Доріан і, дочекавшись відповіді, продовжував. — Вісімнадцять Ібісів! Та підведіть мене до ліхтаря і погляньте на мене!» І Джеймс ІІНін легко повірив, що мало не припустився страшної помилки, а До- |іІмн неквапливо попрямував далі. «Чому ти не вбив його?» — проши­піла жінка, що гукала Доріана біля буфету, а тепер виринула з темря- ии біля Джеймса Вейна. Та на Джеймсові пояснення вона тільки гірко .шгміялася і сказала: «Цей гірший від усіх тих, хто приходить сюди. Гонорять, він продав душу дияволу за красиве обличчя. Ось уже ско­їш нісімнадцять років я його знаю, а він за стільки років майже не змі­цнися». Джеймс Вейн стрімголов кинувся наздоганяти Доріана, та Його вже й сліду не було.

РОЗДІЛ XVII

За тиждень Доріан приймав гостей у своїй садибі Селбі-Ройял. і і’рєд гостей був і лорд Генрі, і гарненька герцогиня Монмаут, яка гостювала там зі своїм чоловіком, шістдесятирічним старим. Дорі- и 11 фліртував із нею, щось нашіптував їй за чаєм, який гості пили в •ірішжереї садиби. До їхньої розмови приєднався лорд Генрі. Саме Гледіс (герцогиня Монмаут) дала лорду Генрі прізвисько Принц Па- [імдокс. Доріан попрямував до іншого боку оранжереї вибрати у по­ди рунок герцогині кілька орхідей, і за кілька хвилин гості почули гтогін і глухий звук. Всі сполохались і перелякались. Лорд Генрі по- ппчив на підлозі непритомного Доріана. Опам’ятавшись, він з поди­мим роздивлявся на всі боки, аж тоді згадав бліде обличчя Джеймса ІІіійна, яке побачив за вікном оранжереї. Моряк стежив за ним. Не ппжаючи залишатися на самоті, Доріан за обідом був безтурботно ве- і плим. І в цій веселості було щось відчайдушне.

РОЗДІЛ XVIII

Наступні три дні Доріан не наважувався вийти з дому. Він знема- гм в від дикого страху смерті, здригаючись від найменшого шурхо­ту. Доріан думав, що обличчя Джеймса Вейна, яке він побачив крізь шибку оранжереї, може бути тільки витвором його уяви, і зрештою, нін запевнив себе в тому, що це була тільки мара. І все одно Доріан

161

ДО« ?іншГ_гоя^^Ж‘"‘^ї' ^{НаТРвТІЙДМЬ Доріа}" »“»«-вся вийти

туди ’це роз™,™ ^ГУЛ“^{В 3 гврцогитю в} ««У. » ПОТІМ шщрямув« туди це розташувалися мисливці, серед яких б_Уя бп*т ^рцогині

6е^^Р' ^У"°"- ^{ЛІСУ 1} ДОРІ.Г ^

бе^урботяо, р_адост1, _сю6од„ і _{щастя Дор1пн іш} Д р | ™~~Днут|

^™ТС“„“ій7^В “^ЄЦЬ- ^Д°^Р,аН "^аВІТЬ ““ияувяяся „а миті ЦІЄЮ 1 красою Цієї тварини і несподівано сам для себе вигукнув- .нЛ

вбивайте його, Джеффрі, _хай собі живе!» Звісно сеп Клії™ V

гакжіякя:

а«яиш«тиоь бГльше ,

ї=ї“=4

шуиах о„„_ри, _{Доріан ОК!},_и^Д_кну„

“аГуяТвГяГ^і’Г'

Ми, Доріане, не здатні вчинити вбивство». Поговоривши про Безі- 'іп ще якийсь час, друзі замовкли. Доріан грав на роялі, а лорд Генрі мостив екзотичного папугу на бамбуковій жердині. Потім знову заго- порив лорд Генрі, він говорив про юність Доріана і про те, що з рока­ми зовнішність його не зазнала жодних змін. «Життя нічого не вта­їло від вас, говорив лорд Генрі. — І все в ньому ви сприймали як музику, тому воно вас не зіпсувало. Ви все той же». Та Доріан не по­годився з ним. Вийшовши із-за рояля, Доріан Грей сказав: «Так, моє життя було чудове, але так жити я більше не хочу». За якийсь час, гірко зітхнувши, він вийшов з кімнати.

РОЗДІЛ XX

Був чудовий теплий вечір, і Доріан повертався додому, несучи иильто на руці. Цього вечора він відчував тугу за своєю незаплямо- иипою юністю, він відчував, що занапастив свою душу, що мав згуб­ний вплив на багатьох людей. Але невже все це непоправно? Невже для нього немає надії? Доріан Грей думав, що у ту фатальну миттє- пість, коли він благав небеса, щоб портрет ніс тягар його днів, він по­губив своє життя. І навіть не смерть Безіла Холлуорда пригнічува­ли Доріана, а смерть його власної душі. Він прагнув розпочати нове життя. Раптом йому спало на думку, що через випадок з Гетті пор­трет мав змінитися на краще. Він взяв лампу і тихенько пішов на­гору. За мить крик обурення і болю вирвався у Доріана: портрет не имінився, а людина на ньому була огидною як ніколи. І Доріан Грей прозумів, що пощадив Гетті тільки з гоноровитості, з цікавості вчи- ііив самовіддано. На мить він подумав, що треба в усьому зізнатися, »де хто ж йому повірить. І, зрештою, єдиний доказ проти нього — це його портрет. Тож треба знищити портрет! Доріан угледів ніж, яким уг>ив Безіла: «Цей ніж убив художника — то нехай же він зараз уб’є і Його творіння, і все, з ним пов’язане». Доріан схопив ножа і встромив Ного в портрет. Пролунав гучний крик і стук від падіння тіла. Цей крик смертної муки був такий жахливий, що слуги попрокидалися і мибігли зі своїх кімнат. Почекавши хвилин із п’ятнадцять, вони на- шііпиньки пішли нагору. «Зайшовши до кімнати, слуги побачили на і гіні прекрасний портрет свого господаря у всьому блиску його чудо- іюї молодості і краси. А на підлозі з ножем у грудях лежала мертва пюдина у фраці. Обличчя у неї було зморшкувате, зів’яле, відразли- ті. І лише по каблучках на пальцях слуги впізнали, хто це».

французький поет-модерніст, проголошений «принцем поетів». Уважається визнаним май- стром символічного напряму, хоч він не буї ані його лідером, ані теоретиком. 1866 р. ВерЗ

лен надрукував свої перші вірші у журналі «СуІ

часнии Парнас», потім видав за власні кошті

збірку «Сатурнічні поезії», а 1869 р. видав збір] ку під назвою «Вишукані свята». Збірка «Доб*

ра пісня» (1870), присвячена коханій нарече- ній, була найбільш ліричною, оскільки кохання

опоетизувало навколишній світ, зробило його поетичним. Книга віршів «Романси без слів*

видана Верленом під час його перебування за

ґратами. Ці вірші — найвище поетичне досягі

символістської поезії. київського символізму, найтиповіша для,

(1888), «П^алельно»^1889)^Р«Щас^»⁽И89^Є1^К)^Є«Пісн^ИЗЬКЄ>> *^К°^ИНН^

честь» (1893) - помітно посил^{( )}' *^{ПіСН1ДЛЯ не1}» (¹⁸⁹¹)> «Оди на Е

сідає особливе місце у !^ендені^- ^П‘ ^ВеР^лен

по-

пт™ ^{М1СЦЄ У} ^^{РаНЦУЗЬК0М}У СИМВОЛІЗМІ. ВІН був ОДНИМ ІЗ ПЄРШИї гтпі

тїїїятаййг* ™

: ^Р ' ^{рш иого} українською мовою перекладали ві-і

домі поети.

ОСІННЯ ПІСНЯ

Неголосні Млосні ПІСНІ Струн ОСІННІХ Серце тобі Топлять в журбі,

В голосіннях.

Блідну, коли Чую з імли —

Б’є годинник:

Линуть думки В давні роки Мрій дитинних.

Вийду надвір —

Вихровий вир В полі млистім Крутить, жене,

Носить мене З жовклим листям. •

Переклад Г. Кочура

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Твоя душа — витворний краєвид, Яким проходять з піснею і грою Чарівні маски, радісні на вид Та сповнені таємною журою.

Вони співають на мінорний лад,

Як від любові їм життя розквітло,

Та радості не чути з тих рулад,

Що в місячне перецвітають світло.

В тім сяєві, урочім і сумнім,

Пташки не переснять своїх фантазій, А водограї видивом струнким Між мармурів ридають у екстазі.

165

СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА

В старім саду серед нічної мли Дві постаті непевнії пройшли.

В них зір погас, уста у них змарніли.

І ледве чутно голоси бриніли.

В старім саду в зимову ніч сумну Два привиди будили давнину.

• Ти згадуєш, як ми колись любились? Навіщо вам ті згадки знадобились?

Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?

Чи рвешся серцем ти до мене? — Ні.

Як ми колись удвох жили щасливо, Зливаючи серця й вуста! — Можливо.

Де синь небес, де сяєво надій?

Надії ті пощезли в тьмі густій.

Отак ішли вони у ніч зимову,

І тільки місяць чув чудну розмову.

Переклад М. Лукаша

Американський поет, провідною ідеєю пое- зії якого є ідея солідарності всіх народів і рас. Вплив утопічних ідей і романтичних тради- цій поєднався у його творчості з реалістичною силою зображення життя й почуттів просто- го американця. Перша поетична збірка «Лис- тя трави» (1855) принесла йому згодом гучну славу.

Поет майже не використовує рим, його вір- ші ґрунтуються на ритміці, і їхнє ритмічне роз- маїття невичерпне.

Цикл віршів «Барабани б'ють» (1865) стали основою багатьох нарисів.

Одним із перших українських письменників, хто звернувся до творчості Ві- тмсна, був І. Франко. Пізніше до поетичної скарбниці американського поета шгрталися різні перекладачі, завдяки яким із творчістю американського по- ит.і широко обізнані українські читачі.

ІЗ «ПІСНІ ПРО САМОГО СЕБЕ»

1

Славлю себе!

І те, що приймаю я, приймаєш і ти,

Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою,

Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи тра нок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту, з цьог повітря.

Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьк^! а їхні також від своїх,

Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї І сподіваюся не скінчити до самої смерті.

Віри та школи в занепаді,

Хоч їх не забули,

Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.

Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання, Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

Послухай-но, що це трава? — повні жмені простягши, дитин спитала.

Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це. Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надії Може, це хусточка бога,

Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,

З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркув£І ли, і говорили: — Чиє?

Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне Може, це ієрогліф тотожності,

Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,

Славне буяння на землях чорних народів і білих,

Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную однакове й у них беру.

А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.

Ніжним буду до тебе, травице зелена,

Може, ти проросла із трупів юначих,

Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,

Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирва­них з матерніх лон, нині сира земля для них — матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,

Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,

Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,

І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.

Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків помер- пих і юнок, натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, ви­пітних з матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?

Де вони ділися, жони і діти?

Вони бадьорі, повні життя де-небудь,

Найменший паросток твердить, що смерті немає,

І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає по­переду, щоб життя зупинити,

Кожна зникла хвилинка з’являється знову.

Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,

Померти — це зовсім не те, шо ми уявляємо, це багато приємніше.

Переклад С. Хміля

Польський поет, автор сатирично! повісті «Віс люк Порфирнон» (1929), поеми «Кінець світуї (1930), циклу сатиричних («Зелений гусак» 1946—1950) і поетичних («Пісня», 1953) мін: атюр.

ПІСНЯ ПРО СОЛДАТІВ В ВЕСТЕРПЛЯТТЕ

Коли вже дні спинили плин І випало вмирати,

До неба лавами пішли Солдати з Вестерплятте.

(А літо було гарне того року.)

І так співали: «То пусте,

Що нам боліли рани —

Зате ж весела путь веде На осяйні поляни.

(А на землі того року було стільки вересу.) Стояли в Гданську ми, як мур,

Не брали нас гармати.

Тепер ми в хмарах після бур,

Солдати з Вестерплятте».

І ті, чий слух сяга зірок,

Зір плине в даль бездонну —

/

Почули в небі рівний крок Морського батальйону.

І спів лунав такий: «Аби Не згаять час чудесний,

Ми грітись будем в теплі дні На вересі небеснім.

Коли ж подмуть вітри зими І стане сніг кружляти Понад Варшавою — то ми,

Солдати з Вестерплятте ».

ВЕЛИКДЕНЬ ЙОГАННА СЕБАСТІАНА БАХА

Вся родина виїхала в Гаген,

Сам тепер у величезнім домі Вкраплюю у тишу свої кроки.

І смішать мене тих рам овали Й пелікани, різьблені недбало,

І хмарини півдня синьоокі.

Я дуже люблю хмари. І світло похмуре.

Як фуги мої. Як потужні фортечні мури. Що за розкіш! Посеред покоїв Нас тут, Пані Музико, лиш двоє.

Як осінній ліс, горять свічки червоні.

Нині свято! Линуть перегуки дзвонів.

О, веселе серце моє!

Десь на дні старі листи в шухляді,

В них — сухі квітки, та перша радість.

Як приємно в спогади поринуть...

О, натхнення час! В такі хвилини Постають кантат стрункі аркади.

Все ходжу-блукаю по покоях,

Вбраний у зелені оксамити —

О, ще стільки часу, стільки світла До темна, мугичучи, бродити,

Плинути водою чарівною!

Темні портрети вітають мене серед тиші. Як відходжу — стають вони ще темніші.

То смішно, що дехто зве мене «майстром великим»,

Кажуть, ніби в кантатах я небеса замикаю.

1Л

А ви чули, як дрізд мій свистить і співає?

Його пісня — зі мною. Довіку вдячний йому я. І хмарам у непогоду. І рікам великим.

І грудям твоїм, Природо.

Погляньте на чисту блакить гіацинту.

На ті крісла, чорні, що зліва,

На ту клітку, що повна співу,

На ту прозолоть світу багату,

На ті хмари, мов срібні фрегати.

Так, погляньте. От у цьому домі Теж про себе я лишаю спомин.

Кажуть, я уже старий. Немов ріка.

Кажуть, ніби час між пальцями втіка.

Правда, що багато тих жарин схололо.

Та дарма! Ще струни всі нап’ято,

К бісу! Ще живуть мої кантати,

Не роки мене — я їх кладу під молот! Вернеться скоро родина. Почнеться учта,

І дочки мої відіб’ються у люстрах, —

І гості наїдуть на танці.

Незле підіп’ють собі, піде й печеня —

Заграє ріжок пастуха з гобелена.

А ніч я зустріну в альтанці.

Бо ліпша від веймарської віоліни,

Від перлів, котрі я шукав для дружини,

Від синівських сонат і від марень усіх Та велика, велика хвилина спочину,

Коли стало у шпари альтани видніти Щось незвичне і млосне, щось несамовите: ВЕСНЯНЕ ЗОРЯНЕ НЕБО.

Переклад О. Карпенка

СЕРВУС, МАДОННО

Хай інші там книги пишуть. І навіть нехай гримить їхня слава із веж найвищих стодзвонно.

Я книг писати не вмію і зовсім не прагну слави — сервус, Мадонно.

172

Не дбаю про їхню спокійну та променисту долю, і не для мене сонце, ані природи лоно.

Для мене — лиш ніч і вітер та хміль алкоголю, — сервус, Мадонно.

Інші були до мене, інші будуть потому,

життя — воно споконвічне, поборює смерть невтомно.

І все це — мов сон химерний, що верзеться

дурному, —

сервус, Мадонно.

Для тебе, що сяєш у строї з латаття і свіжих лілій, квітів мого дитинства, чисто і безборонно, росою руки обмивши, сплітаю вінок невмілий, — сервус, Мадонно.

Не погордуй вінком тим поета — пройдисвіта, гнуса, знає мене поліція і борзописців гроно.

А ти — моя мати й кохана, а ти — моя муза, — сервус, Мадонно!

Переклад Р. Лубківського

Норвезький письменник, лауреат Нобелівськ премії 1920 р.

У 1877—1878 роках Гамсун опублікував першу збірку віршів і перші оповідання. Не знайшов-

ши визнання на батьківщині, він їде до Амери

ки, де знайомиться з Марком Твеном. Першиї

роман «ІЬлод» (1890) вийшов друком у Данії, де одразу ж привернув до себе увагу. Цей ромац зробив Ікмсуна одним із перших письменників

не тільки Норвегії, а й Європи.

Перші враження про Новий Світ дістали від творення у низці публіцистичних статей.

1892. року виходить роман «Містерії

1894 року — роман «Пан», у 1898 році — ро-

ман «Вікторія». У цих творах звучать неоромантичні мотиви; через характер^

головних героїв розкривається внутрішній світ самого письменника.

1906 року ІЬмсун видає низку творів про життя норвезької півночі: «Під вечірніми зорями», «Беноні», «Мандрівник грає під сурдинку» та інші. У ро мані «Соки землі» (1917), за який письменник 1920 року отримав Нобелівську

премію, показано сільське, наближене до природи життя. В епоху революцій

війн ця книга ідеально відповідала надіям європейців, які були зморені полі-

тичними потрясіннями.

З 1910 року письменник дедалі активніше працює в жанрі публіцистики) захищає патріархальний устрій життя, якому загрожує індустріалізація.

Наступні два романи, «Жінки біля колодязя» (1920) і «Останній розділ» (1923)]

утверджують песимістичний погляд на природу людини і є наслідком внутріш

ньої кризи автора. Однак нігілістичний песимізм змінюється життєстверд- ною трилогією — «Бродяги» (1927), «Серпень» (1930), «А життя іде» (1933).

ІЬмсун любив Норвегію і мріяв про відродження величі скандинавів. Це при І звело до того, що під час Другої світової війни письменник підтримав Гітлераі

І хоча з часом він зрозумів свою помилку, норвежці не пробачили йому.

Окремі твори І^мсуна перекладено українською мовою.

174

ПАН

РОЗДІЛ І

• Останніми днями я все думав і думав про вічний день північного ніта». Я сиджу тут і думаю про хатинку, у якій жив. Час іде дуже по­пільно. Я усім задоволений. Мені тридцять років. Недавно я отримав писта, а в ньому два пташиних пера.

Я згадую, що два роки тому час плинув дуже швидко. 1855 року зі мною дещо сталося, чи, може, мені це лише здалося.

У великому білому будинку я зустрів людину, яка захопила всі мої думки. Зараз я вже не згадую про це постійно. Натомість я думаю постійно про крик морських птахів, про полювання в лісі, про ночі.

Із вікна моєї кімнати я бачив велику кількість островів і шматок моря. За хатинкою був величезний ліс. Лише в лісі душа ставала спо- иійна і могутня. Єдиним моїм другом був Езоп, мій собака, якого я потім застрелив.

Увечері після полювання тепло домашнього затишку обіймало моє тіло. Після вечері я багато разів засинав одягнений так, як був удень, і прокидався ранком від криків морських птахів. І коли, було, її дивився у віконце, я міг бачити великі білі будівлі містечка Сірі- лунда. І я дивувався, що ось я тут, у Норвегії, у хатинці біля лісу.

Багато було таких ночей.

РОЗДІЛ II

«Нехай іде дощ, виє буря — це не має значення*. Часто буває, що мпленька радість охоплює тебе, і ти ходиш щасливий від того, що со­нячний промінчик блищить на скелі.

А в інший час можна знудитися в бальній залі. «Це від того, що джерело радості чи печалі — в самій душі людини*.

Я згадую один день. Мене захопив дощ. Я зайшов у сарай. Я тихо поспівував, але без радості. Раптом Езоп нашорошив вуха. Двоє чоло­віків і дівчина забігли до мене. Вони кричали і сміялись.

Один із чоловіків був торговець Макк. Я його знав. Він навіть

• кось запрошував мене до себе, але я так і не зібрався.

Він відрекомендував мені маленького чорнобородого чоловіка, лі­каря, який жив біля сусідньої церкви.

Дівчина розмовляла з Езопом. Я звернув увагу на її кофтину: було мидно, що вона фарбована. Я дивився на дівчину. «Вона була висо­кою, але ще без форм, років п’ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими ру- клми, без рукавичок*.

Ця зустріч ніяк не вплинула на мій настрій.

175

І

РОЗДІЛ III

«Перед моєю хатинкою стояв камінь - високий, сірий камінь!

™—-—■ • - —» -я

що-не-

«За острівками у тяжкому спокої лежало море». У тихі дні можнаі

_Г1Л коли налітав вітер, все перетво* 1 Гювалося на дим, небо і земля зливалися. І жодного голо™ І

було бачити одне й те саме вітрило. Але

„ _Ттг._{пп тт} ... жодного голосу, жодного

кий шт^ЄГ^{ОСЯ Н1В1}Г^1ЛЬ’^{Т1ЛЬКИ важко} гула буря над головою. Ось у та-1

Коли я ная7^{Я 3 ЯВИВ}Г ^{МаЛЄНЬКИЙ}’ ^Ч°Р^НИЙ> ^як вугілля, пароплав. I оли я надвечір прийшов на пристань, багато людей стояли там I

і Дивилися на нежданого гостя. «Я помітив, що у ві без винятЯ

були голуб! 04!, хоча вони мало були схожі одне на одного». Молої

Д д вчина в білій хустині стояла оддалік і дивилася на мою шкіря- 1

ну куртку, на мою рушницю. Я сказав їй, що вона завжди має носити!

її ЄвоТя з;^ЯК°- ^Д° “Т ^{У ЦвЙ ,ас Д0 НЄІ} і »-“її

11. Євою. Я знав його - це був коваль. А Єва була його дочкою 1

стпій^ЄК^^ЬКа ^ ^{НаД ЗЄМЛЄЮ носився} холодний і непривітний на-1 . , одного ра.зу вранці сонце піднялося із-за лісу, і я беру руш- ницю на плече в мовчазній радості. ^{У Руш}в

РОЗДІЛ IV

У той час я стріляв усе, що хотів, - зайців, білих куріпок, тетеру- ків і навіть морських птахів. Дні ставали довшими, а повітря - про- —^ДВа “ У ГОР"- За версту під собою я 6а™ „Гі

вяиГ"“ ^СТШ“^{а ,0т}' ‘ ^{410 ТИХУ} "^{ЄЛОДІЮ води} ^ *• ідучи вниз, Я завжди потрапляв на свою стару знайому стежин- ку яка звивалася між дерев. «Я не поспішав - спГшити було н”и дома ніхто не чекав на мене». Я був вільний, як володар.

РУііішшГмій^{Л1СУ1 П}°^{баЧИВ ЖІНКУ1 Чоловіка}‘ ^Во™Розглядали мою пя™ 1 ^компас’ ^ши ягдташ. Я запросив їх до себе, і вони обі- I

цяли колись приити.

«Ось уже й вечір, я прийшов додому, розвів вогонь, приготував I птицю і поїв. Завтра теж буде день...»

• Так пройшло багато днів».

я гуляв і дивився, як настає весна. Все змінювалося. Я приходи» I ГмГшЇ2'„^ЛТ* ^{ЗЄШМ бУ}“ ^ВИТОЛТ“^{На лвд}"“- приходили сюди I

мішками збіжжя на спині, і тут їм його мололи.

Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба :

доволення.

що трішки, заради власного за-

176

КНУТ ГАМ С У Н. Пан

Я залишався один. Зрідка я бачив Єву, дочку коваля. У руках нона тримала мотузку, щоб переносити дрова, а на голові в неї була Піла хустка.

Весна прийшла, мабуть, і до мене. Іноді моя кров стукала так го- чосно, ніби я чув кроки. Одного разу до мене в гості прийшли іомфру¹ I^і цварда і кульгавий лікар. Я розповів їм, які в цьому лісі водяться нііірі і яку дичину не можна вбивати.

Лікар побачив «на моїй порохівниці фігуру Пана і став розповіда­ні мені про Пана».

Едварда почала розповідати мені про англійця, який минулого року жив у моїй хатинці і часто обідав у них. Вона запросила мене в юсті, і, слухаючи її, я раптом відчув, як щось торкнулося мого сер­ия. «“Це від весни і світлого дня”, — подумав я потім, згадавши це».

Ми ще трохи поговорили про англійця і домовилися поїхати на човні оглянути місця, де сушилася риба.

Провівши гостей, я сів лаштувати рибальські гачки й сітку. Дивні думки роїлися в моїй голові. Я згадував обличчя і шию, великі вогня­ні вуста Едварди, «дівочий вираз її великого пальця викликав у мені ніжність...».

Мені спало на думку, що я міг би зараз піти до Едварди і попроси­ти шовкових ниток для моєї сітки. Я вже вийшов за двері, але раптом ш адав, що в моїй коробці є нитки, навіть більше, ніж потрібно.

Я ввійшов до хатинки і відчув, що ніби хтось сторонній уже є гам.

РОЗДІЛ V

Два дні я не ходив на полювання. Я сидів дома, поки було що юти.

На третій день я пішов на полювання.

За три дні я не бачив жодної людини. «Я думав: може, я зустріну ісого-небудь сьогодні... Над землею стояла тиша... Увесь ліс завмер під захоплення». Я пізнаю місця, по яких проходжу. «Дерева і ка­міння стоять, як і раніше, самотньо, листя шурхотить під моїми но­гами».

Я бачу внизу під собою річку і маленький млин, який працює. Я біжу на галявину, але там усе тихо.

Я спустився в Сірілунд, і пан Макк радо прийняв мене і запросив провести в них вечір.

Іомфру (норв.) — звертання до дівчини.

177

РОЗДІЛ VI

«Мені здається, що я можу трішки читати в душах людей... Н сидить у кімнаті декілька чоловіків, декілька жінок і я, і мені зда ється, що я бачу, що відбувається в душах цих людей і що вони дума ють про мене».

Я провів увесь вечір у пана Макка. Ми грали в карти і пили піс ля вечері. Хазяїн показував мені лампи, розповідав про свого дідуся який отримав із рук самого Карла Йоганна шпильку із коштовним каменем.

Я подивився на Едварду, і раптом вона здалася мені негарною.

Гості розійшлися. Ми з хазяїном ще поговорили про нову вивіску яку він збирався повісити на магазин, про залізницю, про першу тр леграфну лінію, про пасьянси, які виходять, якщо трішки підігра ти собі.

Пан Макк пішов проводжати мене. На роздоріжжі він почав спе­речатися зі мною, що стежкою побіля кузні йти ближче до моєї ха тинки. Ми пішли кожен своєю дорогою, домовившись зустрітися біля хатинки. Я не поспішав. Коли прийшов до ґанку, то побачив, що пан Макк уже там. Я зрозумів, що він і тут надурив.

РОЗДІЛ VII

• Моїми єдиними друзями були ліс і море». Я був сам і часто дзве­нів мідяками, щоб порушити тишу. «Я думав: що, якби зараз при йшли Дідеріх та Ізелінда».

Вночі мені здавалося, що на дереві сидить Пан, поглядає на мене, і все дерево гойдається від його притишеного сміху.

«Я не спав три ночі, я все думав про Дідеріха та Ізелінду». Ось вони підходять до дерева. Ізелінда просить мене застібнути їй череви­ки. Вона зовсім гола і прекрасна.

Через годину вона говорить, майже торкаючись моїх вуст, що їй треба йти. А із-за дерева виходить Дідеріх і говорить, що все бачив. Ізелінда голосно сміється, і її веселий сміх заповнює увесь ліс. «Вона йде, весела і гріховна з голови до ніг».

Була ніч. З’явилася дівчина, вона плела шкарпетку і наспівувала щось. Я зупинив її, спитав, як її звуть і скільки їй років. Дівчина ска­зала, що звуть її Генрієтта і їй уже дев’ятнадцять років.

Я залишився з нею до ранку.

РОЗДІЛ VIII

Ми говорили з Едвардою. Я розповідав їй про море, ліс, квіти, тра­ви, птахів. Находив дощ, і я хотів прощатися, але Едварда зупинила 178

Мі'не новими питаннями. Раптом мені стало жаль її. Тоненькі руки ипдавали їй вигляду покинутої сироти.

Я став розповідати про полювання на куріпок, про свої бажання, про враження від природи. Едварда так уважно слухала, що переста­єш контролювати себе. «Обличчя її стало некрасивим і дурнуватим, нижня губа зовсім відвисла».

Почався дощ, і вона пішла. Я не став її проводжати, а пішов до ііоєї хатинки. Раптом вона наздогнала мене і стала говорити про по- шдку на човні до сушильні.

Коли вона пішла, я звернув увагу на її красиві, мокрі до колін ноги у стоптаних черевиках.

Пам’ятаю ще один день. Я в компанії молодих чоловіків і жінок і ідпю в човен. Ми висаджуємося на галявині, розпаковуємо корзини ,і їжею і пляшками вина. «Світлі плаття, голубі очі, море, білі вітри­ни. Ми трішки поспівали.

І щоки розчервонілися».

За годину Мої думки повні радості. Одна жінка розпитує у мене про мою хатинку, і я запрошую її в гості. Друга розпитує, чи був я рниіше у них на півночі, і я розповідаю, що часто милуюся лісом, мо­ром, горами, а тому знаю про природу все.

Раптом до мене підходить Едварда, обнімає за шию і цілує в губи.

• Це нічого не значить. Мені просто захотілося це зробити», — гово­рить вона.

З другого кінця острова чується голос пана Макка, і я з радістю ро­зумію, що він нічого не бачив.

Коли пізніше ми стали грати у своїх сусідів, то Едварда голосно за- ннила, що буде бігати тільки за лейтенантом Гланом (за мною). Я був іОентежений її сміливістю.

«Вночі я чув, як Езоп піднявся із свого кутка і загарчав. Коли пранці я вийшов із хатинки, то на траві побачив сліди людини».

«Вона йшла назустріч, ...обличчя її сяяло». Вона радісно розпові- н», що вночі приходила до хатинки і намагалася ступати тихо-тихо. «Я ще раз була поблизу вас. Я люблю вас».

РОЗДІЛ IX

Зараз ця пригода лише забавляє мене, а два роки тому я бачився .і нею щодня то біля млина, то на дорозі, навіть у моїй хатинці. Усе в ній викликало мою ніжність. Вона говорила, що коли підходить до мене, у неї холодок біжить по спині, і я легенько плескав її по спині. Н був вдячний їй за кохання до мене, за доброту. Едварда зізнавала­ся, що не думає ні про кого і любить мене усім серцем.

179

РОЗДІЛ X

«Літні ночі, і тиха вода, і безкінечно тихий ліс. Міль і нічні мет лики летять у моє вікно і сідають на білу порохівницю на стіні. Мег здається, що деякі з них схожі на маленькі квіточки.

Я виходжу з хатинки. Тихо. Повітря світиться від метеликів. Там на лісовій галявин!, зацвіли кущі глоду, розпустилася квітками ди гвоздика. Я не бачу їх, але відчуваю запах кожної квітки.

По дорозі йде Едварда. Я кидаюся їй в ноги, обнімаю коліна і про стекьке платтячко. Я безсилий від щастя. Я розповідаю їй, що дякї- квітам, деревам за те, що вона є, що вона здорова.

лас^й¹ тіт^{На М ЯКУ Траву}’„^{і Едварда сказал}а, що одна подруга зізна лася[їй, що ловить кожнии мій погляд. Я спитав ім’я цієї дівчини але Едварда не сказала. Дівчини,

Далі мова зайшла про те, що батько Едварди їде у справах у Росію

оді ми влаштуємо бенкет. Вона кинулася мені на шию. Вона диви лася на мене зачарованим поглядом.

Настав ранок, і я провів Едварду до дороги.

РОЗДІЛ XI

*Г^{ТЬ П}’^^НИТЬ- ^{Я СТ}Р^ІЛЯЮ> і звук пострілу пливе над морем і гри­мить у вухах безсонного рульового. |

Я рахував час за ночами. Іноді наставала ніч, а Едварда не при­ходила. «Одного разу вона не прийшла дві ночі підряд...» Але потім

промГ^ИШт^{а 1} “"Т’ ^Щ° ^{3бИРаЛЙ бйТЬКа В Д0Р0ГУ}' ^{Вона пам}’яталя

про мене. «Тоді все добре».

РОЗДІЛ XII

«Два човни були спущені на воду, і ми розташувалися в них. Ми| співали і розмовляли». Лікар теж був з нами. Він був веселий, роз­мовляв з дамами, щось питав у Едварди. «Коли я щось говорив, він слухав уважно і не виявляв до мене неввічливості».

До мене підійшла молода дівчина і привіталася. Я не пізнав її але вирішив, що це саме та подруга Едварди, яка цікавилася мною.’ Ми трішки поговорили.

Едварда уважно слухала лікаря, розмовляла з подругами і не звер-

а на мене уваги. Я сидів оддалік компанії, і мені було сумно. Я хотів додому, де мене чекав прив’язаний Езоп, але третього човна не було

Увечері компанія стала збиратися. Ми поверталися. Едварда сіла в човен поряд зі мною, і це зробило мене щасливим. Але раптом вона повернулася до мене спиною. Чверть години я для неї не існував І тоді я зробив таке, за що мені соромно й зараз: я взяв її черевичок 180 |

і іакинув далеко у воду — «від радості, що вона біля мене, чи від по­греби звернути увагу і нагадати їй, що я тут, — не знаю».

«Дами зчинили галас. Я сам неначе закам’янів від жаху від свого ичинку, але що з цього? Справу було зроблено».

Черевичок виловили, я став витирати його носовичком. Едвар- дп взяла його і сказала, що ніколи не бачила нічого подібного. Я був присоромлений і відмовився йти до неї в гості.

РОЗДІЛ XIII

«Що могло бути гірше? Я вирішив зберігати спокій. Хіба я пер­ший нав’язався їй?»

Я ловив рибу чотири дні, ночами лежав без сну у своїй хатинці, а потім пішов до неї.

• Я не бачив вас чотири дні, Едвардо!

Вона повела мене до зали. Кімната була прибрана до балу. Едварда говорила, що не забула мене. їй було ніколи, адже завтра буде свято, нона хоче танцювати зі мною.

Я дивився на неї і, змучений безсонням, не розумів, що сталося між нами.

Біля ґанку зупинився екіпаж. З нього вийшов лікар. Я привітався і ним, потім вибачився, бо мав був їх покинути. Іду від будинку, а в очах у мене туман, рушниця здається легкою пір’їнкою.

«Якби вона стала моєю, я б зробився гарною людиною... Я б слу- •кив їй... Я б зробив би для неї все, що в моїх силах, навіть більше, ніж міг би, і радів би тому, що вона моя...»

Я йшов додому, і спокій повернувся до мене. Біля мого будиноч­ка стояла жінка в білій хустці на голові. Це була Єва, дочка коваля. Я взяв її за руку і завів у хатинку.

РОЗДІЛ XIV

Я прийшов на «бал» із рушницею і у своїй найкращій куртці. Де­кілька молодиків підійшли до мене, щоб роздивитися мою здобич. Кдварда привіталася зі мною, і ми почали танцювати. Мої високі мисливські чоботи залишили сліди на пофарбованій підлозі.

Едварда розмовляла з гостями, голосно сміялася. Я декілька ра­ків підходив до неї, але вона не помічала мене. Я хотів піти, але лікар і- гав на порозі. Едварда швидко підійшла і сказала, що я піду остан- мім. Потім вона почала розповідати гостям, ніби я дав п’ять талерів чоловікові, який врятував її черевичок. Я нічого не розумів. Вона підкрила двері в кухню і покликала робітника. Той підтвердив, що мона сама дала йому п’ять талерів. Я хотів, щоб Едварда пояснила

181

свою поведінку, але вона ухилялася від розмов. Вона була така сумі на, і моє серце знову рвонулося до неї.

Лікар намагався привернути до себе увагу публіки. Дами не від­ходили від нього.

« Чи не це мій суперник?” думав я, і я думав також про йоги кульгаву ногу і жалюгідну фігуру... Я був абсолютно змучений, і мені спало на думку наділити його всіма перевагами, якщо він вжг був моїм суперником». Я голосно сміявся з його слів, спеціально при вертав увагу гостей до нього, виявляв захоплення його розумом.

«Коли гості розійшлися, я зайшов у сусідню кімнату. Зайшла Ед­варда і Дуже здивувалася, що я залишився. Вона стала говорити, що стомилася і хоче відпочити. Я вийшов у вітальню і побачив у кутку] палицю лікаря. “Як міг кульгавий лікар забути палицю?” — здиво­вано запитав я. Розлючена Едварда голосно закричала, щоб я не на­гадував їй постійно, що лікар кульгавий. “Ви не кульгавий — о, ні!..! Але вам все одно не зрівнятися з ним — не зрівнятися, не зрівнятіг ся. Ось!”»

Я зрозумів, що лікар забув палицю, аби пізніше повернутися. Іду<3 чи додому, я зустрів його на стежці. Я сказав, що знаю, куди він по­спішає. Нехай іде швидше, там на нього вже чекають.

А вдома я «піднімаю курок на рушниці, приставляю дуло до лівої ступні і натискаю на собачку. Пуля проходить крізь ступню і впива­ється у підлогу».

Через деякий час у кімнату входить лікар.

РОЗДІЛ XV

Цей постріл нічого не дав. Він тільки прив’язав мене до дому.

Одного разу лікар заговорив про Едварду. Він розповів, що ніколи не сватався до неї і не отримував згоди. Ця дівчина не така проста, як здається на перший погляд. їй уже двадцять років, хоча вона вигля-1 дає п ятнадцятилітньою. Ніхто не може вплинути на неї. Як тільки вона помітить, що хтось хоче заволодіти її серцем, «одним поглядом чи холодним словом вона відсторонить вас на цілих десять миль». Вона любить пригоди, але чекає свого принца. Сам лікар поводиться з нею, як із школяркою: сміється з неї, виправляє її мову. Вона вже стала майже нормальною людиною, як тут з’явився я. Едварда мріє, що одного разу з’явиться чоловік, «який зможе взяти її, заволодіє її тілом і душею». Ось тому пан Макк знову вирушив у експедицію. Од­ного разу він привіз кульгавого лікаря. Але то був не принц.

182

РОЗДІЛ XVI

Я почув жіночий голос біля моєї хатинки. Це була Едварда. Вона унійшла, і переді мною воскресли минулі дні. «Я цілував її!» — ду­мне я. Я встав і залишився стояти.

Вона не вгаваючи говорила про моє поранення, про мій вигляд, интала, чи буду я кульгати.

«Вона нахилилася до мене, вона була так близько від мене... Я по­тягнувся до неї руками. Тоді вона відхилилася від мене».

Я став розповідати, що хотів поставити рушницю в куток, випадково мігше на курок. Вона дивилася на мене, намагаючись щось зрозуміти.

Я заговорив про наші стосунки, про раптову зміну у її ставленні до мене. Але вона швидко попрощалась і пішла. Я сів писати листа з проханням вислати мені мундир.

РОЗДІЛ XVII

«Перший день у лісі.

Усі звірі наближалися до мене і оглядали мене... Я називаю імена птахів, дерев, каміння, комах, дивлюся в усі боки і називаю всіх по чорзі».

«У полудень я виїхав у море і зійшов на маленький острівець. Там росли фіолетові квіти на довгих стеблах, що досягали моїх колін».

Я повертаюся додому, обідаю разом з Езопом і знову йду в ліс.

«Утома охоплює мене, і я засинаю» на галявині. Мені наснилась Ізелінда. Вона ніжно цілує мене і розповідає історію свого кохання. Нона зустріла свого коханого Дундаса ранком, а вночі він прийшов до мої. Після ночі кохання вона забула полити квіти, погодувати кішку.

Скоро Дундас поїхав. Але потім було кохання з мисливцем Гер- луфсеном, священиком Стамером. Вона любила всіх.

Я прокинувся із відчуттям жагучого поцілунку Ізелінди на губах. Ллє вона покинула мене.

Я повертаюся. Біля хатинки стоїть Єва.

РОЗДІЛ XVIII

Нога ще боліла, але я вже не кульгав. Пан Макк повернувся, за- Гірав у мене човен, щоб привезти якогось чоловіка.

Незнайомцю відвели дві кімнати в будинку пана Макка. Він ви­мчав морську справу, збирав мушлі, водорості, дрібних морських тиарин. Усі говорили, що він барон.

У мене не було м’яса, і я пішов у Сірілунд, щоб попросити у Ед- ипрди щось на вечерю. Мене зустрів пан Макк і сказав, що донька за­хворіла.

183

«У кімнату зайшов барон - маленький чоловічок років сорока І

Довге вузьке обличчя з гострими вилицями і ріденькою чорною бо- рідкою». Він привітався. «Пан Макк викликав його на розмову про . -ушлі 1 морських тварин». Потім барон спитав про моє поранен- ня, і я із задоволенням подумав, що це Едварда розповіла йому ] Пішов додому, 1 ніхто не проводжав мене. ■

РОЗДІЛ XIX

ви_П^:Г^{ЛО СШ ДНІВ}‘ ^{Едварда 1 барОН були завж}*^и Р^ом. Коли ми{ ипадково зустрілися, то я повільно пройшов повз них Л

_він ^{УВЄЧЄРІ Я};7^{СТРІВ КОВаЛЯ 1} впросив піти разом додому. Алеї казав, що пан Макк дав роботу, яку треба виконати негайно 1 Я пішов до будинку коваля. Єва була сама. Я клявся їй у коханні I але ми весь час говорили про Едварду. Я говорив, що в неї негарний

лоб, брудні руки, вона не знає, хто такий Езоп негарнии,'

^{прютрасн}° і »оі

Мак1аТ^ЄВінХн^У_п^Яг,^и,ЛУЮ **^{У 1 ЙДУ}‘ ^{У ДВЄРЯХ Я нашт}°вхуюся на пана Макка». Він був вражений, але швидко опанував себе і став говори- ти що _шука_В саме мене. Він нагадав мені, що зараз заборонені ляти птицю і що я буду платити штраф.

Ми розійшлися кожен своєю дорогою, і Я зрозумів, ЩО з гостиною в пана Макка у мене все скінчено.

РОЗДІЛ XX

гілк?_пГ^ЛЮї^{ІД С}°^{бОЮ Я баЧУ М0РЄ}' ^{ПЄРЄДІ МНОЮ на землі} лежать сухі а™ ' зруйнованого гнізда. І так, як це гніздо, зім’ята, зруйнова- на і розтоптана моя душа». Море піді мною піниться. Воно ніби насе- лене величезними примарами, які розмахують ногами й рукамиТре-

“я

184

¹ на стежці

иимовити жодного слова. Раптом вона закричала, що весь час думає пише про мене, що розтоптала коштовну прикрасу, яку подарував їй Лмрон, що давно вже чекає мене на дорозі, що любить мою фігуру, мої плечі, мою бороду.

Коли вона замовкла, я повернувся і пішов.

РОЗДІЛ XXI

«Вранці, коли я виходжу, Едварда стоїть перед моєю хатинкою».

За ніч я все обдумав і вирішив, що мені не потрібна ця істота.

Вона стояла біля каменя. Вона спитала, чи був я в будинку кова- лн. «Я намагаюся перебороти свій відчай і говорю, що Єва була і в мене багата разів ».

«Ну що ж, ви зробили вдалий вибір. І це нічого, що Єва дружина ко­па ля». Я вражений, адже думав, що Єва дочка коваля, але пересилюю собе і говорю, що її принц — просто старий, сліпий, лисий дурень.

« Я вийду заміж за барона, а ти ніколи не потрапляй мені на очі», — і-казала Едварда і швидко пішла геть.

РОЗДІЛ XXII

Листя пожовкло. Настало бабине літо.

«Бог з тобою, дитя. Ти заміжня», — говорю я Єві. Я готовий роз­прощатися з нею назавжди. Але через деякий час ми зустрічаємося іиову. Єва розповідає, що пан Макк став дуже суворий до них. Він примушує чоловіка і її тяжко працювати. Я сказав, що це тому, що я иоблю її, а пан Макк знає про це.

РОЗДІЛ XXIII

Я пережив три залізні ночі. Першої залізної ночі я переживаю ра­дість від думки про місце і час. Я славлю звірів і птахів, темряву і ше­піт Бога серед дерев, зелену траву і жовте листя.

Пізно вночі я йду додому.

«Друга залізна ніч.., Душа моя мислить і споглядає». Я довго стою оіля дерева, дивлюся на багаття, а потім сідаю на землю. Підходить Ова. Я говорю їй, що люблю три речі: мрію любові, її і цей шматок ;к'млі. Найбільше люблю мрію.

Третя залізна ніч. Я розповідав Єві про надію вранці зустріти до­рогу людину, про старого сліпого лопаря, який сподівався, що через декілька років зір повернеться до нього, про свою надію забути одну .июдину і самому стати зовсім іншим.

Єва йде. «Я лягаю ближче до вогнища і розглядаю полум’я». Я вдивляюся в ніч, відчуваю коливання повітря, легкий подих вітер-

185

цю. «Бог стоїть неподалік і дивиться на мене». Я відчуваю смертелі ну втому і засинаю. -І

«Коли я прокинувся, ніч уже пройшла». Я давно чекав, що зляж ^

від якоїсь хвороби. Предмети кружляли навколо мене. Але тепер уса минулось.

РОЗДІЛ XXIV

«Осінь. Літо закінчилося. Воно зникло так швидко, як і настало АХ, як швидко воно пройшло!»

Одного туманного дня я забрів у сусідній ліс і вийшов до будинку лікаря. У нього було багато гостей. Побачивши Едварду, я хотів піть але лікар затримав мене. Едварда була спочатку страшенно пригніче­на моєю присутністю, але пізніше неначе трішки змирилася із цим

на сказала, що наступної неділі барон вже їде, у них завтра зб. раються гості, а тому вона запрошує всіх присутніх і особливо мене, л був страшенно схвильований її люб’язністю.

Додому я йшов повз пристань і спитав рибалку, чи не прийде па­роплав завтра. Але пароплав, яким доставлять мій мундир, прийде

тільки наступного тижня. Я вичистив свій найкращий костюм, за­латав дірки.

Раптом мені спало на думку, що те особливе запрошення - це паст­ка. Я вирішив, що не піду туди. Увечері я пішов у ліс, спеціально виби­рав хибні шляхи, але через деякий час опинився біля будинку пана Мак­ка. «Знаиомии голос гукає мене. І невдовзі мене вводять у будинок».

РОЗДІЛ XXV

«Увесь вечір у мене було відчуття, що я не мав приходити на цю вечірку» Всі були зайняті розмовами, Едварда ледь привіталася зі мною. «Я став багато пити, оскільки розумів, що я небажаний гість, і все-таки не йшов».

«Коли я прийшов, уже повечеряли. Служниці швидко бігали з ке­лихами і вином, сигарами, печивом і фруктами».

«Єва допомагала на кухні... Подумати тільки, і Єва теж тут!»

У центрі уваги був барон, хоча він тримався тихо і скромно. «Він постійно говорив з Едвардою, стежив за нею очима...» Я відчував до нього ворожість. ^д

Лише один раз Едварда кинула на мене ласкавий погляд. «Я одра­зу повесел: в, став розмовляти з багатьма і був доволі цікавим...»

«Я виишов на ґанок. Єва пройшла, несучи щось із кімнати». На коротку мить вона зупинилася, мовчки провела рукою по моїх ру­ках, усміхнулася і пішла далі. «Коли я повернувся, щоб іти в кім-

186

нати, Едварда стояла у дверях і дивилася на мене». Ми поодинці за­шили в залу.

• Подумайте тільки, лейтенант Глан для забавки призначає по­бачення прислузі на ґанку, — раптом голосно заговорила Едварда.

Я нічого не відповів на це. З тієї миті я знову почав багато пити і тримався біля дверей, щоб не заважати парам, які танцювали.

Я розмовляв з місцевою вчителькою, коли до нас підійшла Едвар- ди і голосно повідомила, що Єва на кухні, і я також маю там бути. Я їй спокійно відповів, що вона говорить не подумавши, що вона, ма- путь, не хотіла бути грубою, відіславши мене на кухню. Але вона зно- ну сказала, що я її правильно зрозумів: моє місце на кухні.

Я хотів піти, але лікар зупинив мене і сказав, що тільки-но Едвар­да виголосила пишну промову на мою честь. При цьому очі її палали любов’ю.

У голові у мене не було жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього і плюнув йому у вухо. По­тім я бачив, що він розповідав Едварді про це, а вона згадала про че­ревик, який я кинув у воду.

«Я тихенько втік із Сірілунда, не попрощавшись, не подякувавши».

РОЗДІЛ XXVI

Барон їде. Чудово! Я закладу вибухівку під скелю і підірву гору на честь його й Едварди. Я знаю одне місце, по якому каміння скочуєть­ся в море. Там ще є сарай для човнів.

Я взяв у коваля два гострих свердла й молоток.

Я бачився з Євою щовечора. Вона розповіла, що пан Макк злиться І говорить, що вижене мене. Я беру її на руки. Я несу її в ліс.

РОЗДІЛ XXVII

Я сиджу в горах і довбаю дірку в скелі. Я зморився не від роботи, п від горя. Єва питає, чи думаю я про неї. Я відповідаю, що думаю лише про неї одну.

За лісом пожежа. Це горить моя хатинка.

РОЗДІЛ XXVIII

«Пожежа була справою пана Макка — я зрозумів це тієї ж хвили­ни». Все згоріло, я втратив усе. «Я спав просто неба дві ночі, але не пі- і нов у Сірілунд просити житло ». Потім я найняв покинутий будиночок.

«Едварда прислала сказати, що вона чула про моє нещастя і пропо­нує мені від імені батька кімнату в Сірілунді. Я нічого не відповів».

Я зустрів її на дорозі разом з бароном. Вони йшли під руку. Едвар-

187

ніс пароплава І

Sit“ п0жити в *хнь0му будинку, але я подякував

«І я пішов у гори, до своєї міни. Я зустрів Єву.

• Ось бачиш! - крикнув я. - Пан Макк не може прогнати мене Він спалив мою хатинку, але в мене вже є друге житло. .»

Єва несла щітку і відро з дьогтем. Це пан Макк витягнув човен із сараю під горою і наказав просмолити його.

панаМаккаГ‘^{ЙШОВ Д}° ^Еиб>’*^івки’ » ”°^6вч™ -»Ревикі,

бе,;™¹,'™ ^б,"^И “^{ОІМ СВЄРДЛО}"' ” це було

РОЗДІЛ XXIX

Пароплав привіз мені мундир і мав забрати барона та всі його ящЛ ки з колекціями.

і чекаю^{РУ РУШНИЦЮ}’ ^{Набої 1 ЙД}У ^{в Г}°Р^И- Набиваю порох у дірку в горі

, ^{Починало} смеркатися. Пароплав відходить. «Коли

З явився із-за острова, я підпалив ґніт і відскочив... Раптом“почувся тріск, вибух. Гора здригається, і кам’яна брила, відірвавшись, з гур- котом котиться вниз». Я хапаю рушницю й стріляю Гори сміють^ Проходить якась мить, усе стихає, пароплав зникає в імлі

Прпрп ^{СВШ Шструменти}- рушницю і спускаюся з гори до сараю. Переді мною страшна картина: Єва лежить біля розбитого скелею човна, вся розплющена, з розірваним боком і животом. і]

РОЗДІЛ XXX

ка яТЙbüZOSL ^6aPp^{03L ЄВУ ПИШН0 П}°^{ХОВаЛИ На Г}Р°^{ШІ пана} Макі ка. Я б ,в б,™ могили. Єва померла. Я пригадую давню історію про

Дичину в зачинен і башті. У неї був коханий. Але одного разу він по- бачив іншу 1 почуття його змінилися. Вона віддала йому серце. «Вона віддала йому все, але він все ж не подякував їй».

«Другу він любив, як раб, як безумець. Вона нічого не давала

спТкій^{3 В!Н ВСЄ} * ^{ДЯКУВаВ ЇЙ>>} • ^{ВОНа поп}Р^осила віддати їй його розум і спокій, а він жалів лише про те, що вона не вимагала у нього життя

го ^А?^ОГ° ^{Д1ВЧИНУ Посадили в башт}У- Довгі роки вона пам’ятала сво- —^Г°’ ^{ВИШИВала Й0Г0 ім}’^{я на Х}У^СТЧІ- Вона постаріла і осліпла у своїй темниці, але щодня її вуста промовляли єдине ім’я.

принижено цілую пісок на твоїй могилі, Єво, Ти віддавала все — і це не коштувало тобі жодного зусилля. «І все ж інша, яка скупо ви­раховувала будь-якии погляд, володіє усіма моїми думками» I 1S8 ‘

РОЗДІЛ XXXI

Минуло декілька днів. Прийшов пан Макк і став говорити про ка- і мстрофу, про те, що я не винен, це була трагічна випадковість.

Три тижні я не бачив Едварду. Все ж таки один раз бачив у крам- ииці. Вона не привіталася зі мною, не заговорила.

РОЗДІЛ XXXII

Однієї ночі випав сніг. У моїй хижці стало холодно. Осінь мину- мп. «Вся трава і всі комахи померли». Природа, люди притихли. «Все готувалося до вічної ночі північного сяйва, коли сонце спить у морі. Глухо-глухо чувся плескіт весел одинокого човна».

У човні пливе дівчина. Я впізнав її. Це була Генрієтта. Я запро­шую її в хижку, але вона мовчки проходить мимо.

РОЗДІЛ XXXIII

«Я одяг мундир і пішов у Сірілунд. Серце моє шалено калатало».

Я згадував усе, що відбувалося між нами. «Я думав: як вона зра­діє, коли я кинуся перед нею сьогодні на коліна і розкрию таємницю і ного серця».

Ідучи дорогою, я думав, що мундир, шабля сподобаються їй. І хто аііає, що тоді може статися?

На подвір’ї я зустрів пана Макка. Він поговорив зі мною про по­жежу, попрощався.

«Коли я зайшов у кімнату, Едварда читала... Вона підвела очі, побачила мене, на хвилину здивувалася з мого мундира, глянула на мене збоку, як птах, і почервоніла».

• Я прийшов попрощатися, — сказав я.

«Раптом вона підвелася, і я побачив, що мої слова вразили її... Я беру її за руку, за обидві руки». Радість охоплює мене. І тієї ж хви- нини вона знову холодна, холодна й уперта. Я стояв перед нею, мов жебрак, і не міг вимовити жодного слова.

Оговтавшись, я підійшов до неї, ще раз узяв її руку і попрощався. Я вдавав, що йду, але це не справило на неї ніякого враження.

Вона здивувалася, що я ще тут. Піднялася, підійшла до мене і по­просила подарувати їй на пам’ять Езопа. Я пообіцяв.

Остання ніч в убогій хижці. «Я підкликав Езопа, погладив його, поклав його голову поряд із своєю і взяв рушницю. Він уже почав иищати від радості, думаючи, що ми підемо на полювання. Я знову поклав його голову поряд зі своєю, приклав дуло до потилиці Езопа

і вистрелив.

Я найняв чоловіка віднести Едварді труп Езопа».

189

з хорошою погодою. «Пі«

РОЗДІЛ XXXIV

«Пароплав відходив увечері».

Пан Макк потис мені руку, поздоровив

^ДШЕлвяпяГп’ ^^{НИМЕДВаРДа}‘ ^{ЯВ1ДЧУВ}’ ^{ЯКколінам}°їзатремтіли, ^{РДа ПОДИВИЛася} мені просто в обличчя і сказала, що хоче по

бГлГуГ* ^{ПаН0Ш ЛЄЙТЄНаНТУ} ^ ^{ПОДаРУНОК}‘ «^В°^На -ис^аТбсолют

_лол1™^{ВСЯ На ПаЛубу}’ ^поглянУ^в на берег. «Едварда швидко йпілі,

додому. Лікар далеко відстав від неї. Так я бачив її востаннє

Хвиля печалі хлюпнула в моє серце...» ' _

^вуЯ згадав млин, мою хатинку, високий сірий камінь, Ізелінд_У(|

РОЗДІЛ XXXV

Я написав усе це, щоб пригадати те літо в Норвегії, коли я оаху ини. ШЮТЄ чяг Тіо-гіт» ^р ’ ^{ли я} Р^ахУ

вли

не думав

години проте нас летів. Тепер він стоїть для „ене на місді.

V ліг службу 1 вільний, як монарх». Про Едварду я

У мене немає ніяких тривог і горя...

коГ_й^ТГГ^{СЬ П}д°^{СТУКаВ У Двері}- ^Це винесли лист із зображенням корони барона. «Але в листі нічого не написано - в ньому лежа«

І ^{ДВЙ ЗЄЛЄНИХ ПТашиних пе}Р^а»> які я колись подарував Едвар-|

*^{ЖііХ охоплює} мене, я весь холону*. я зачиняю вікна І мені зла» еться раптом, що я бачу обличчя і чую знайомий голос. ^Д

ле*И^Х^Ья‘н^Да“Г^Я “ “^Є”- ^РіВІШв ^ ^ЕЗ°^Л- * —Р ^К°:

Д~Т"сТ„^т' “ ^{МСТреЛЮ ТСбе}- ™»> ™ поворухнеш«,!, заходиеі ніДчинити вікна, двері, сюди, веселі л_ЮДИ,

Дні йдуть, а час не рухається».

Мені хочеться поїхати звідси далеко-далеко, в Африку в ІндікЛ Я належу лісам і самотності! ^д іИ

Великий ірландський письменник, якого зара- ховують до «батьків» модернізму.

Перша книжка ліричних віршів Дж. Джойса «Камерна музика» вийшла 1907 роком. У збір- ці оповідань «Дублінці» (1905) Джойс засудив бездуховність, міщанство, висловлює співчут- тя людині, зневаженій безвихідністю свого іс- нування. Проблемі духовного зростання осо- бистості присвячено роман «Портрет митця замолоду» (1916), п'єсу «Вигнанці» (1918). У незакінченому романі «Поминки по Фіннеґа- ну» (1939) Джойс змалював гротескно-алего- ричну історію людства.

Найвідомішим у світі став роман «Улісс», ви- знаний енциклопедією модерного мистецтва,

• правив великий вплив на розвиток західноєвропейської літератури XX ст. Пі ихологізм Джойса ґрунтується на віртуозно розробленій техніці «потоку

ІНІДОМОСТІ».

Перші українські переклади оповідань Джойса з'явилися у періодиці кінця х років XX ст., тоді ж у колах українських літераторів став відомим і роман «Улісс». Твори Джойса перекладали відомі українські літератори.

ДЖАКОМО ДЖОЙС

Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором’язливі нервові. Вона дивиться в лорнет.

Так: вдих. Сміх. Злет вій.

Павутинний почерк, видовжені витончені літери, погордливі т покірні: знатна молода особа.

Я підіймаюся на легкій хвилі вченої мови: Сведенборг, псевдо Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас. Хвиля відійшла. Її ігі друга мурчить віденсько-італійською. Це культура!

Високі підбори стукають голими кам’яними сходами. Холод у зам ку, задерті кольчуги, грубезні та величезні ліхтарі під звивами ба вих сходинок. Швидко стукають підбори — дзвінкий і пустий звук.

Форма мови — малим сказати дуже багато.

Витончена, стигла: виточена різцем внутрісімейних шлюбів оранжерейній тиші свого народу.

Молочний схід над рисовим полем поблизу Верчеллі. Опущ крила капелюха затінили брехливу усмішку. По ній біжать тіні, обличчю, освітленому гарячим молочним світлом, жовтаво-жов' тіні на вологому лобі, усмішка в очах.

Падуя далеко за морем. Спокій середини шляху, ніч, морок істо­рії дрімає під місяцем на П’яцца дель Ербле. Місто спить. У підворот- нях розпусники: п’ять послуг за п’ять франків. Темна хвиля почу тів, ще, ще, ще.

Очі мої у темряві не бачать нічого, любове моя. Ще. Не треба біл? ше. Темне кохання, темна втома. Не треба більше. Темрява.

Темніє. Вона йде через площу. Вечір спустився на шавлієво-зел ні пасовиська, мовчки розливає надвечір’я на росу. Вона йде за мат сею, вуглувато-граційна, кобилиця веде кобилятко. Із сірих сутінкЗ випливають тонкі витончені стегна, ніжна, гнучка худенька ш витончена голівка.

Вечір, спокій, таїна..: Гей! Конюше! Гей!

„ Батько з дівчатками мчать схилом верхи на санчатах: султан т його гарем. Низько натягнуті шапки, застібнуті куртки, пригрів на нозі язик чобота, він туго перетягнутий навхрест шнурком, кор тенька спідничка натягнута на круглі коліна. Білосніжний спала* пушинка, сніжинка:

192

Ноже мій! У найпростіших вчинках вона не така, як всі. Звідки ні'/ Дочка моя у. захваті від вчителя англійської. Обличчя літнього Чоловіка, красиве, з довгими білими бакенбардами, єврейське облич­им обертається до мене, коли ми разом спускаємося схилом. О! Добре їжааано: ввічливість, доброта, допитливість, природність, стареча ипміч, підозрілість, зарозумілість, вихованість, пристрасність, спів­чуття: чудова суміш. Ігнацію Лойоло, де ж ти?

Серце стомилося, воно в тузі. Хресна путь любові?

Тонкі чуттєві таємні вуста: темнокровні молюски.

У ночі і негоди я дивлюся туди, на сповитий туманами схил. Світ­ам у спальні. Вона збирається до театру.

І Іривиди у дзеркалі... Свічки! Свічки!

Моя мила. Опівночі, після концерту, підіймаюся вулицею Сен Мі- келе, нашіптую ці слова. Облиш, Джеймсе! Чи не ти, гуляючи дуб­'ї І іи.ькими вулицями, шепотів інше ім’я?

Нона підіймає руки, намагаючись застібнути ззаду чорну серпан- »■■ііу сукню. Вона не може: ні, не може. Вона мовчки підходить до мине. Я підіймаю руки для допомоги: її руки падають. Я тримаю ніжний, як павутинка, край сукні, застібаю його й бачу крізь роз- |і|и чорного серпанку гнучке тіло в помаранчевій сорочці. Бретельки Ионзнули по плечах, сорочка повільно падає: гнучке гладке голе тіло ииолискує срібною лускою. Сорочка ковзнула по срібних сідницях... Мильці холодні, легкі, ласкаві...

Доторки, доторки.

Безумний, безпомічний, слабкий подих. А ти схилися і слухай: голос. Горобець під колісницею Джаггернаута волає до володаря сві­ту. Прошу тебе, пане Бог, добрий пане Бог! Прощавай, великий світ! По це вже свинство.

Ііеликі банти на витончених бальних черевичках: шпори зніже­ній пташки.

Дама йде швидко, швидко, швидко... Чисте повітря на гірській «прозі. Похмуро прокидається Трієст: похмуре сонячне світло на без- іімдній тісняві дахів, вкритій коричневою черепицею черепахоподіб- Мих; натовпи пустих базік у чеканні національного звільнення. Кра- пупчик встає з ліжка дружини коханця своєї дружини; темно-сині и юті очі хазяйки зблискують, вона метушиться, крокує будинком із і'КЛЯНКОЮ оцту в руці... Чисте повітря на гірській дорозі, тупіт копит. К )на вершниця. Гедда! Гедда Габлер!

Торгівці розкладають на своїх вівтарях юні плоди: зеленувато-жов-

11. лимони, рубінові вишні, збезчещені персики з обірваним листям. Карета проїжджає крізь ряди, спиці коліс сліпучо блищать. Дорогу!

193

В кареті її батько зі своїм сином. У них совині очі і мудрість совине. Совина мудрість в очах, вони тлумачать своє вчення (талмуд).

Вона вважає, що італійські джентльмени недарма вигнали ЕттЯ ріо Альбіні, критика «Секоло», з партеру за те, що той не підвівся! коли оркестр заграв Королівський гімн. Про це казав за вечерею. ЩУ б пак! Свою країну любиш, коли знаєш, яка це країна! Вона слухав діва вельми розумна. Спідницю піднято швидким рухом коліна, біля мереживо, кайма нижньої спідниці, виглядає вище, ніж дозволені найтонше павутиння панчіх. Дозвольте?

Тихо награваю, наспівую томну пісеньку Джона Дауленда. Гіркої та розлуки: мені також гірко розлучатися. Той час перед і мною. 0<1 розкриті з темряви бажання, затьмарюють світанок, їх мерехтлии вий блиск — блиск стічної канави перед палацом слюнтяя ДжеймсЯ Вина бурштинові, завмирають наспіви ніжних мелодій, гордови* пава, поступливі знатні дами у лоджіях, заманливі вуста, гнилі си' філісні дівки, юні дружини в обіймах своїх спокусників, тіла, тіла.1

У пелені сирого весняного ранку пливе слабкий запах: аніс, во­лога тирса, гарячий хлібний м’якуш: і коли я переходжу міст Сені Мішель, синювато-сталева весняна вода холодить серце моє. Вон. плескає та лащиться до острова, на якому живуть люди від часіц кам яного віку. Іржавий морок у величезному храмі з мерзенно*] ліпниною. Холодно, як того ранку: тому що було холодно. Там, сходинках головного приділу простерті у тихій МОЛИТВІ священно¹її служителі.

Невидимий голос ширяє, читає нарозспів з Осії. Так говорить Гос подь: «У скорботі своїй вони з самого ранку шукатимуть Мене і казе тимуть: «Підемо і повернемося до Господа!» Вона стоїть біля мене бл) да і закацубла, сповита тінями темного, як гріх, нефа, тонкий лікот її біля моєї руки. Її тіло ще пам’ятає тремтіння того сирого, затягн;И того туманом ранку, квапливі факели, жорстокі очі. Її душа сповш на печалі, вона здригається і ось-ось заплаче. Не ридай за мною, доч ко Єршалаїмська!

Я розтлумачую Шекспіра тямущому Трієсту: Гамлет, кажу я,В який вишукано ввічливий і зі знаттю, і з простолюдом, був грубиД тільки з Полонієм. Ідеаліст, він втратив віру і, можливо, бачить у батьках своєї коханої лише нікчемну спробу природи відтворити її образ...

Невже не помічали?

Вони йдуть коридором попереду мене, повільно розсипається вуЯ зол її волосся. Повільний водоспад волосся. Вона чиста і йде попереї ДУ> проста і гордовита, ось так вона йшла у Данте, проста і горда, Н0 194

•«плямована кров’ю і насильством, дочка Ченчі, Беатріче, йшла до иіпсї смерті:

-і

Кільця сірої пари над пустищем. Обличчя її таке мертве і похмурі Вологе спутане волосся. Її губи ніжно торкаються, я відчуваю її па дих. Поцілувала.

Голос мій потопає у луні слів, як потопав у відлунні пагорбів вічниі голос Передвічного, який кликав Авраама. Вона відкидається на па душки, одаліска в розкішному присмерку. Я розчиняюся у ній: душі струменить, ллється, вивергає рідкеірозкішнесім’яувологий, тепли! податливий та зазивний спокій її жіночності... Тепер бери її, хто хочії

Вийшовши з будинку Раллі, я побачив її, вона подавала милосте ню сліпому, Я вітаюсь, моє вітання застає її зненацька. Вона відвеї тається і ховає чорні очі василіска. Той, хто тільки дивиться на на| вже отруєний. Дякую, мессір Брунетто, добре сказано.

Підстилають мені під ноги килими для Сина Людського.

Чекають, коли я увійду. Вона стоїть у золотистому присмерк! зали, холодно, на похилі плечі накинутий плед; я зупиняюся, шукв» її поглядом, вона холодно киває мені, проходить сходами, кинувлН на мене отруйний погляд.

Вітальня, дешева, зім’ята горохова завіса. Вузька паризька кі4 ната. Щойно тут лежала перукарка. Я поцілував її панчохи і окраєЩ її темно-іржавої запиленої спідниці. Це інше. Вона. Гогарті прийшД учора познайомитися. Взагалі-то через «Улісса»...

Символ совісті... Отже, Ірландія? А чоловік? Походжає по корид ру у м’яких туфлях і гра,є у шахи сам із собою.

Навіщо нас тут залишили? Перукарка щойно лежала тут, затис нувши мою голову між бугристих колін. Символ мого народу. Слі хайте! Впав вічний морок. Слухайте!

• Я не впевнений, що подібну діяльність духа або тіла можна н» звати нездорового. Вона говорить. Слабкий голос з-за холодних зіроД Голос мудрості. Говори, говори, обдаруй мене мудрістю. Я ніколи Д чув цього голосу.

Звиваючись змією, вона наближається до мене у зім’ятій вітальн Я не можу ані рухатися, ані говорити. Мені не сховатися від цієї зіц» кової плоті. Мудрість перелюбу. Ні, я піду. Піду.

Джиме, милий! Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахвуЬ цілунок проникає у мою вируючу кров. Горю! Зіщулююся, як папЯ рець, який згоряє. Полум’я виривається з-під моєї правої пахви.

Зіркова змія поцілувала мене: холодна змія у ночі. Я згинув!

• Нора!

Ян Пітер Свелінк. Від дивного імені старого голландського музиЦ ки стає дивною і далекою будь-яка краса. Я слухаю його варіації длИ

клавікордів на старий мотив: молодість проходить.

196

У тумані старих звуків з’являється цяточка світла: ось-ось заго- іирить душа. Молодість проходить. Кінець настав. Цього ніколи не Луде.1 ти це знаєш. То й що? Пиши про це, чорт тебе забирай, пиши! ІІп що ти іще здатен?

«Чому?»

«Тому що в іншому разі я не могла б вас бачити... »

Ковзання — простір — повіки — водоспад зірок, схожих на лис­і н - спадають небеса — безгомінно — безнадійне безгоміння.— без- IІІМІННЯ зникнення у її голосі.

1 Іе його, але Варавву.

Запустіння. Оголені стіни. Холодне денне світло. Довгий чорний |іупль: мертва музика. Дамський капелюшок з червоною квіткою, складена парасолька. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті, мпроному.

І Іосилка: любиш мене, люби й мою парасольку.

Відомий у всьому світі англійський письму ник-романіст.

1883 року Чарльз Діккенс публікує свої п

ші твори про добре знайоме йому життя ло

донських бідняків. Ці твори сподобалися чи

чам, письменник отримує замовлення на нс|

книги, які приносять йому славу. Перу Дікк

са належить ціла низка романів. Кращими з у

є «Домбі і син», «Олівер Твіст», «Ніколас Нік

бі», «Мартін Чезлвіт», «Девід Копперфілг

«Холодний дім», «Тяжкі часи», «Записки Пік ського клубу» та інші.

Відтворюючи злиденне життя, Ч. Діккеш

показує злочинність та лицемірство англ*

ської буржуазії, звироднілий характер виховання і навчання молоді в англій-

ських школах, згубний вплив на людину жадібності до грошей.

Усі романи Діккенса сюжетно багатопланові побудовані на інтризі. У кож

ному з них створено живий і неповторний світ, який віддзеркалює життя Анн

лії в середині XIX століття.

Творчість Діккенса здавна була відома в Україні. З його творами був добр|

обізнаний Т. Шевченко. І. Франко вважав, що Діккенс, разом з 0. де Бальї

ком, Стендалем та ін. заклав підвалини нової реалістичної школи в західна

європейській літературі, був справжнім майстром індивідуалізації та психо

логічного аналізу.

ДОМБІІ СИН

РОЗДІЛ І

Домбі і Син

Домбі сидів біля ліжечка Сина. «Батькові було близько сорока «осьми років. Синові близько сорока восьми хвилин». Домбі був ли­суватим чоловіком, з червоним обличчям, із гарною фігурою. Син Оув дуже лисим і дуже червоним, здавався пом’ятим і в плямах.

Час і турботи залишили на чолі Домбі деякі сліди, а обличчя Сина (іуло покрите сіткою зморшок, «які той же Час буде із задоволен­ням розгладжувати тупим кінцем своєї коси, готуючи поверхню для пільш глибоких своїх операцій*.

Домбі так радів народженню Сина, що навіть спромігся сказати ласкаве слово дружині.

За давньою традицією, новонародженого хлопчика назвуть іменем Патька і діда — Полем. В устах щасливого батька ім’я фірми «Домбі і І’ин» звучало так, «наче Земля була створена тільки для них... а сон­це, зірки і місяць були створені, щоб освітлювати їхні імена...»

Двадцять років після смерті батька містер Домбі був єдиним влас­ником фірми. Десять років з двадцяти він був одружений із леді, «яка не віддала йому свого серця, із леді, чиє щастя залишилося в минуло­му і яка задовольнилася тим, що примусила свій зломлений дух при­миритися». Містер Домбі мав справу з модним товаром, але ніколи — и серцем. Він вважав, що шлюб із ним має бути приємним і почесним. Жінка, наділена розумом, не може не розуміти свого вигідного стано- ііища, одружившись із багатим. Вона мусить бути щасливою.

Шість років тому в подружжя народилася дівчинка, яку батько Іприймав як фальшиву монету у своєму капіталі. Але в цей щасли- и ий день Домбі був готовий віддати одну краплю своєї радості навіть маленькій Флоренс і дозволив їй подивитися на братика. Проте дів­чинка кинулася до матері і обняла її. Домбі невдоволено скривився і пішов до іншої кімнати, де на нього чекали знаменитий доктор Пар- кер Пепс і домашній лікар. Вони запитали про стан породіллі, але містер Домбі так мало думав про дружину, що навіть нічого не міг відповісти. Лікарі пішли до хворої, а в кімнату забігла леді, скоріше ггара, ніж юна. Вона була одягнена, як молоденька дівчинка. Леді кинулася на шию братові містеру Домбі і схвильовано стала розпо- пїдати, що малюк — вилитий батько. Луїза говорила тільки про но­вонародженого. Брат поцікавився станом дружини, але Луїза від­повіла, що Фанні тільки трішки утомлена, і знову заговорила про клопчика.

199

До кімнати увійшла подруга Луїзи міс Токс. Вона була високе, худа і ніби вилиняла, але манери і голос мала люб’язні й поштЛ На орлиному носі красувалася ґуля, елегантна сукня видавалась убо гою, а волосся було прикрашене якимись квіточками. Узимку вона носила розтріпані хутра, влітку якісь комірці, хустки, кінці яки* завжди ніколи не були у згоді між собою. «У неї було захоплення де невеликих сумочок із замочками, які, закриваючись, стріляли, н»> мов маленькі пістолети».

Жінки ще вихваляли містера Домбі, коли його покликали до дру жини. Через деякий час він повернувся і повідомив, що із ФанніИ все гаразд, і вони втрьох подалися до кімнати породіллі. Лікарі про щось стиха перемовлялися між собою. Фанні лежала, притискав чи до грудей маленьку дочку. Луїза присіла на край ліжка, голосів звернулася до невістки, але хвора нічого не відповідала. У кімн запала тиша. Раптом маленька Флоренс підвела голову, повернул до тітки мертвотно-бліде обличчя з темними очима. Вона поклик! ла матір. Але і рідний дитячий голос уже не міг повернути матірЯ життя. «Вона тихо попливла в темний і невідомий океан, який оми ває увесь світ».

РОЗДІЛ II,

у якому своєчасно вживаються заходи на випадок неочікуваного збігу обставин, які виникають іноді в найблагополучніших родина»

Луїза Чік наглядала за швачками, які шили одяг для сімейної жалоби. Містер Чік, товстий лисий джентльмен, ходив по кімнШ і, забуваючи про горе, насвистував веселі пісеньки. Дружина роЯ ла йому зауваження, він на хвильку замовкав, а потім знову брався за своє. Вони були добре підібраною парою і у своїх сутичках нікім не поступалися одне одному. Раптом до кімнати вихором влетіла м»> Токс, ведучи за собою молоду рум’яну жінку із схожим на яблуко оі| личчям, яка тримала на руках рум’яне немовля із схожим на ябл* ко обличчям; трішки молодша жінка із схожим на яблуко облич^И вела за руки двох діточок із схожими на яблуко обличчями; ще однії хлопчик із схожим на яблуко обличчям ішов самостійно, а ще одна го хлопчика із схожим на яблуко обличчям ніс чоловік, обличчя як« го було схоже на яблуко. Міс Токс привезла це колоритне сімействі щоб вразити Луїзу виглядом п’ятьох чистеньких дітей, найменшому з яких було лише шість тижнів. Вона хотіла, щоб мати сімейства П Л лі Тудль стала годувальницею новонародженого Поля Домбі.

Луїза Чік, взявши двох малюків, пішла до брата. Містер Домбі « виходив зі своєї кімнати. Він розмірковував про юність, виховавши 200

2. призначення свого сина. Він не відчував горя від утрати дружини, |проте щось важке і холодне гнітило його жорстоке серце. Було при­низливо думати, що якась примха долі може загрожувати розмірено­му життю. Побоюючись майбутніх неприємностей із годувальницею, містер Домбі поставив Поллі Тудль декілька умов. Він змінив її ім’я І на Річардс, заборонив бачитися із сім’єю. Останнє і найголовніше: годувальниця не повинна прив’язуватися до свого маленького вихо- | івнця. Наймаючи її, містер Домбі укладає всього-навсього договір про купівлю-продаж, за яким годувальниця має піти з дому, коли за­кінчиться термін, і більше нічим не нагадуватиме про себе. Годуваль- іиця погодилася на такі умови і пішла, а містера Домбі продовжу­вали мучити думки про майбутнє сина. Він боявся довірити малюка малознайомій жінці, а тому вирішив уважно наглядати за нею.

Поллі Тудль, яка з волі містера Домбі стала Річардс, гірко плака­ла, прощаючись із чоловіком і дітьми, та й діти не хотіли відпускати свою матір, але безліч апельсинів і цукерок заспокоїли перші напа­ди горя.

РОЗДІЛ III,

в якому містера Домбі показано на чолі свого домашнього департаменту як людину і батька

Померлу леді поховали, трішки поговорили про неї, і ця подія остаточно заіржавіла.

Будинок, куди потрапила Річардс, був великий, з просторими ■двориками», куди виходили підвали з косоокими вікнами, що ди- іилися на ящики для сміття. Улітку сонце заглядало сюди тільки | -шо-вранці. Всередині цей будинок був так само похмурий, як і ззов­ні. Після похорону містер Домбі наказав не прибирати в кімнатах на верхніх поверхах. Туди знесли меблі, накрили їх чохлами, закутали і полотно люстри і канделябри. Із камінів віяв запах, як із склепу чи оирого підвалу.

Містер Домбі часто сидів у теплій кімнаті і мовчки дивився на ма­ленького сина. Річардс могла виносити немовля на свіже повітря лише в супроводі місіс Чік і тільки в гарну погоду. Увесь інший час юна змушена була сидіти у своїй кімнаті.

Одного похмурого дня двері в кімнату годувальниці повільно і тихо іідчинилися, і туди зазирнула маленька темноока дівчинка. Річардс »розуміла, що це міс Флоренс, яку після похорону забрала тітка.

Річардс запросила дівчинку до кімнати. Флоренс зайшла і, сер­йозно дивлячись у вічі годувальниці, спитала: «Що вони зробили з моєю мамою?» Річардс розгубилася від несподіванки. Вона запропо-

201

нувала дівчинці сісти і почала розповідати про матір, яка дуже лі била свою дочку, але Бог забрав маму до себе на небо. Дочка дуже оу мувала, але незнайома жінка навчила її вірити, що мамі там добре N вона продовжує любити свою дитину.

Флоренс розчулилася, притулилася до Річардс, а добра жінка ні» но гладила її кучеряву голівку і тихо плакала.

« — Ось як, міс Флой! Ну й розсердиться ж ваш батько! — прозву,а різкий голос, що належав невисокій дівчині, яка здавалася старшо* від своїх чотирнадцяти років, з кирпатим носом і чорними очима.

Дівчина відірвала міс Флой від годувальниці і нагадала Поллі, щіі вона, Сьюзен Ніпер, в цьому будинку затримається набагато довшЛ ніж годувальниця, бо опікується не сином, а донькою містера ДЬм бі. Сміючись, дівчина розповіла, що містер Домбі зовсім не цікавит» ся Флоренс, місяцями не бачить її і, можливо, не пізнав би, якби зуі стрів на вулиці.

Сьюзен Ніпер не була злою дівчиною. Вона іноді гримала на ФлЛ ренс, але по-своєму любила її. А Поллі хотілося подружитися з юнош вихователькою, щоб потім мати можливість хоч іноді бачитися з осиі ротілою донькою хазяїна, цією милою і глибоко нещасною дитинокш

Увечері, принісши Поля до батька, Річардс наважилася сказані містерові Домбі, що малий хлопчик розвиватиметься краще, якщ» біля нього гратимуться діти. Але містер Домбі вирішив, що вона шЯ кає причину бачитися із своїми дітьми, і різко відмовив. Він навіЯ не згадав, що в домі живе ще одна дитина — його донька.

Наступного дня містер Домбі все-таки дозволив дітям бачитиН так часто, як того захоче Поллі. Він відчував перед донькою якуош непевність. Можливо, він хотів би зовсім прогнати думки про неї, бііі боявся, що може зненавидіти її.

РОЗДІЛ IV,

у якому на сцені, де розгортаються ці події, вперше виступають нові герої

Контора «Домбі і Син» розташовувалась поряд із АнглійськиїД банком, будинком багатої Ост-Індійської компанії, товарною бірЯ жею, майстернею корабельних інструментів з безліччю необхіднії] морякам предметів. У цій майстерні жив зі своїм чотирнадцятиліт нім племінником Уолтером старий Соломон Джилс. Дядько Соль лк бив непосидючого хлопця і дуже боявся, що той колись сяде на ко-ї рабель і попливе в чужі краї шукати щастя. Але поки що Уолтерг взяли на службу до містера Домбі, де йому довелося сидіти в темнії І конторській комірчині. Уже першого ж дня хлопець зустрівся з міЛ

202

і аром Домбі, але багатій тримався так зверхньо, що зовсім не сподо- |*шн юнакові.

Дядько Соломон був не в змозі забезпечити життя хлопцеві і собі. Дії майстерні майже ніхто не заходив, інструменти застаріли, а дядь- іиі і*же не міг пристосуватися до змін. Ось тому він хотів, щоб юнак >лужив у фірмі, де він міг би чогось навчитися, стати незалежним, Іягмтим і щасливим. Хлопець це добре розумів, але потяг до мор- іьких пригод був сильнішим за нього. Він знав напам’ять усі історії, які йому розповідав старий, і дуже вдало доповнював розповіді про піритів і благородних моряків.

Дядько Соль хотів відсвяткувати перший робочий день племінни­ця 1 не пожалів дістати із схованки останню пляшку доброго вина. До частування приєднався містер Джилс Катль, «джентльмен у широ- илму синьому костюмі, з гачком на зап’ястку правої руки, з густими мірними бровами; у лівій руці в нього була палиця». Він звично сів ми своє місце, потиснувши руку дядькові і племінникові, підняв чар­и у її вином за успіхи хлопчика, за свого друга Соля.

Дядько Соль підтримав слова старого капітана містера Джилса Кпі ля, прохопився про свою мрію бачити племінника Річарда Віт- ■иі'тона хазяїном фірми, коли він ожениться на доньці свого хазяї­ни , хоча у містера Домбі немає дочки.

І’ічард, сміючись і червоніючи, заперечив, що у містера Домбі є яичка, але батько не опікується нею. Він радіє тільки з того, що має и на, який володітиме усім майном разом з ним.

Дядько Соль і старий капітан випили за здоров’я Домбі і Сина, а попчик весело додав, що п’є за здоров’я Домбі, Сина і за Дочку.

РОЗДІЛ У

Зростання і хрестини Поля

Маленький Поль з кожним днем набирався здоров’я і сил. Міс Тпкс так пестила і любила свого вихованця, що це помітив навіть містер Домбі. Він хотів хоч якось віддячити цій жінці, яка відчува­ли себе рівною у правах з годувальницею, купала хлопчика, гуляла

• иим, няньчилася з маленьким Полем, весь час повторюючи, що він ирпсунчик. Місіс Чік запропонувала братові призначити свою подру­гу хрещеною матір’ю Поля, і містер Домбі погодився. Він добре ро- »умів, що з часом хрещена мати може претендувати на увагу Поля, а міг Токс не могла б бути його суперницею, адже вона ніколи не зможе «л йняти місце помічниці чи наставниці хлопчика.

Містер Домбі навіть у думках не міг припустити, що хтось колись може стати між ним і сином. Він не мав друзів, а всі сили своєї нату-

203

^п^~ ріш«

ГО Відкладали, пройшла якомога швидшГйогГсестра Луїза Чік ^Д°'

г^ГиГя™;г^{й успіх}’ —

Маленький П™ Г приятєлькою радісною новиною.

і міс то_К“;_Р“ к*гг_штг„г^{у с,оІх ліже,к,х}- ^{місіс чі}»

ніколи пе буде справжньою Домйі проіивГвонах“ °^В°^Ю "^аТ‘^{Р 1} У неї натура бідолашної Фпт^і і „ ^{проживи вона} хоч тисячу роки, серця свого батька. ’ °^{Нс1 Н1К0ЛИ не} обів’ється навколо

^б~ Л

ка, намагаючись не розбудити дитину. ’ ^{ФЛ0рЄНС} °^{бняла хло}«в кеб^по^а^Кла^{3ібРаЛаСЯ Д}°^Д°^МУ’ ^{ВИКЛИкала} «УГУ, наказала найнят.

Міс¹тГс^зТдв^ МІСІС Чік І

лася, прислухаючись до оозмон Н — ’ ^{ТЙМ УВЄСЬ Час Х}^1 себе за довгу мовчанку Вона и ' ^рЄШТ1 Д^1вчина могла нагородит«

не поХ ^ШЛв” ^{УСІ Н}“— « ³ -Р-і

“ ~^^ві^зу:гг^сеетру ==

тискання на йшчГруках як^сь водорості^{1 №>ГЛИ зал}ишити після по

Нш“Тфло^^Дс^СГ“Х~^^Си^ІДОМ “ “^Є” ^ЗІЙШЛ” ^СЬ”Н

до неї, але д_ру*„_{яа р1ако} ^І_Р^Г?М^7ІГ_ХІ^ВГ ^ЄРНУТ"3 ся на свою дочку яка йуітя поп, стер домбі холодно дивив^

ло від сестрички'очей Поль елі „Г ^П°^{Рад 13 ратом}- ^{Дитя не} ВІДВОДИ- коли вона підіїшлГдо 7 ^У “ ^п°™До«. посміхався, волосся, коТвма ₀₆сипа™^,й„7^ГН>'''^{СЯ РУЧвНяга}“ до І, кучерявого

г ^—

У церкві, де хрестили Сина, було холодно, темно і вітряно. У ку- ■Іль налили кухоль теплої води, але й мільйони галонів окропу не ■огли б зігріти церкву. Маленький Поль, побачивши фігуру моло- гюго священика в білому одязі, закричав і не замовкав до того часу,

! ооки його не забрали з купелі.

І Повернувшись додому, гості сіли за стіл із холодними закусками, всі намагалися вдавати, що вони не змерзли, але загальна розмова не Ішв’язувалася.

І Лише коли до зали зайшла Річардс, здалося, що холод відступив. ІИістер Домбі, задоволений церемонією хрестин, повідомив годуваль- пицю, що призначив її старшому синові стипендію і направив його у школу. Ошелешена новиною жінка подякувала хазяїнові і вийшла з імнати, у якій знову запанував холод. Через деякий час гості піш­ії, а містер Домбі залишився один біля столу із замерзлими закус- Ііми.

У дитячій кімнаті Річардс тримала на руках маленького Поля, гадувала свого старшого сина і тихенько витирала сльози. Сьюзен ««пропонувала Поллі завтра, ні в кого не питаючись, піти додому. ■Кінка довго сумнівалася, а потім погодилася, що великої біди з того побачення не буде.

«Коли питання було таким чином вирішене, маленький Поль жа- ібно заплакав, намов передчуваючи, що нічого хорошого з цього не ішйде».

РОЗДІЛ VI

Друга втрата Поля

Уранці Поллі передумала йти додому, але Сьюзен вдалося її умо- іити. Коли містер Домбі пішов у бік Сіті, Поллі, Сьюзен, Флоренс і маленький Поль пішли в бік будинку годувальниці, який стояв на пколиці міста у найбіднішому районі. Через деякий час вони поба­чили дім, на порозі якого стояла сестра Поллі із її найменшою дити- иою. Усі діти разом кинулися до матері, стали обіймати і цілувати її, потім звернули увагу на Флоренс і повели її у двір розглядати різні ісцеві цікавинки.

Через деякий час відвідувачі і хазяї розпрощалися. Поллі повела усіх кружною дорогою, якою ходив зі школи старший син, і на одній

• ііулиць побачила, що її любу дитину б’ють хлопчаки. Вона віддала І Іоля Сьюзен, а сама кинулась рятувати сина. Сьюзен, залишившись о»ма, ледве не потрапила з дітьми під колеса фургона. Раптом хтось ■■кричав, що по вулиці біжать бики, натовп розсіявся, а Флоренс, не пам’ятаючи себе, кинулась бігти вниз вулицею.

205

Через деякий час дівчинка зупинилася, побачила, що поряд з ієн, немає няньок, злякалася і стала голосно кликати Сьюзен. До неї г|іДі йшла якась стара жінка, розпитала, що сталося, і пообіцяла відвій* дівчинку додому. Стара була бридкою, і Флоренс не хотіла з нею йти, але поряд нікого не було, і дівчинка вимушена була довіритися місім Браун. Жінка завела Флоренс у якийсь занедбаний будинок, почаЖІ погрожувати, що вб’є її, якщо вона не розповість про себе все. Стаімі примусила Флоренс перевдягтися у брудний старий одяг і повела на вулицю. Там вона залишила дівчинку і зникла.

Флоренс пішла шукати контору батька. Добравшись у Сіті, вона попросила якогось чоловіка показати їй дорогу, а той покликав пле мінника Соломона Джилса.

Уолтер вислухав Флоренс, дивуючись з її пригоди, повів дівчин^И до дядька Соля, а сам поспішив у будинок містера Домбі.

Повернувшись разом із Сьюзен, Уолтер побачив, що Флоренс зі­грілася, добре пообідала і подружилася з дядьком.

Флоренс тепло попрощалася з новими друзями і поїхала додому. Гам вона дізналася, що годувальницю звільнено за те, що вона по­сміла повезти Сина на околицю міста, а містер Домбі дізнався про це тільки завдяки щасливому збігу обставин.

РОЗДІЛ VII

Погляд з пташиного польоту на місце проживання міс Токс, . а також на сердечні зв’язки міс Токс

Міс Токс жила в маленькому будиночку на околиці фешенебельї ного району. Він був розташований немов у щілині між великими баї гатими будинками. Там було дуже мало денного світла, але міс Токс, могла похизуватися своїми сусідами. Одним із них був майор Джо* Бегсток. Він подобався міс Токс, але останнім часом жінка завждй кудись поспішала. Одного разу бравий майор через вікно побачив Я кімнаті міс Токс немовля і няньку. Потім міс Токс ледь не кожного* дня няньчила малюка. Майор дуже здивувався б, якби дізнався, я* плани щодо цього малюка і його тата зріють у голові міс Токс.

РОЗДІЛ VIII

Подальший розвиток, зростання і характер Поля

Після гріхопадіння і вигнання Річардс дитяча кімната в будинк\1 містера Домбі стала нагадувати зібрання якоїсь комісії. Жінки такі були зайняті вихованням Сина, що майор кожного дня отримував до-1 кази своєї відставки, а містер Чік залишився без домашнього конт-І ролю.

206

щшщтт

_ае зміг знайти для малюка кращої відповіді, ніж та, що з гро іуце мати все. „_пття Пппь став говорити з

^м“7еГ Г, “ГГ™™ - • ■—

зим

іолять кістки

„аступвого д»,

ломона. Почувши цю неприємну новину і побачивши сльози в

^{УоЛТЄр П}Р°^Ж0Г0М кинувся на квартиру до капітана Ка

рий капітан забрав з дому всі цінні речі і поспішив до друга ^

борг був занадто великим і ті срібні дрібнички капітана не могли £

покрити. І тоді старий запропонував звернутися до містера Домбі і

позикою, а заставою мали бути інструменти дядечка.

РОЗДІЛ X,

у якому розповідається про наслідки біди Мічмана

^{Капітан Катль} з’явилися до містера Домбі, коли вся сім-

ко СпТ,' *^Л0ПЧ™ ^{П0ЯСНИВ} “нові, у якому стані опинився дяд,

^ ' ^ЖИЛС‘ ^СлУ^хаючи юнака, Флоренс розплакалася, а Поль з<

спокоював її.

Містер Домбі вирішив порадитися із сином і запитав малюка,

би вчинив він. Поль відповів, що якби він мав гроші, то обов'язки допоміг и Уолтеру. Містер Домбі поздоровив сина із першим серй-

ним діловим рішенням і написав записку управителеві, щоб той за,

нявся справами дядечка Соля.

РОЗДІЛ XI

Виступ Поля на новій сцені

т™«Г!'^{ЗЬКО Р}°^{КУ СТа}£^{а МІСІС ШіІЧІН ох}°Р°^няла Поля й опікувала"

ним і його сестрою. Помалу Поль поздоровішав, але залишався ху

дим і слабким. '

Одного дня до місіс Піпчін приїхав містер Домбі, щоб поговори

про подальше навчання шестирічного Поля в школі і про можливіс

Г_Н?°:Г^{И 3 СЄСТР}°^Ю- ^{Було ви}Р™ено, що Поль поїде до школи-паїг

сюну, а Флоренс залишиться у місіс Піпчін, щоб брат мав змогу зу

стрічатися із сестрою щосуботи.

У пансіоні доктора Блімбера було не більше десятка учнів Систе^

ма навчання була такою, що всі хлопчики розцвітали до часу, нена

СкоЗгТгГ тєплиц1' алє ш0ді метоДи Доктора призводили до того, «що

_ВГГ^Л1Г^{0ДИ НЄ МаЛИ СМаКУ}’ ^{Переставали} «вісти і залишалися у

вигляді стебла». ^л

Ось до такої школи потрапив Поль, і

виліпити мужчину.

з якого доктор Блімбер обіцяв

РОЗДІЛ XII

Виховання Поля

Уже в перші хвилини свого перебування в школі Поль познайо­мився ,3 місіс і міс Блімбер. Вони покааали йому будинокГласну

201

кімнату, де за пюпітрами сиділо восьмеро хлопчиків, а позаду майже дорослий Тутс. Учні намагалися вивчити уроки, і поява нового хлоп­чика не викликала тієї сенсації, на яку можна було сподіватися.

Дружина доктора місіс Корнелія завела Поля до кімнати з трьо­ма ліжками. На табличках були написи: Домбі, Брігс, Тозер. Потім хлопчика повели до його «товаришів».

Хлопці чекали обіду і безцільно блукали по класній кімнаті. Вони »давалися дуже змученими, а один з них закам’яніло сидів на місці І:і бездумно виряченими очима.

За столом усі мовчали, крім доктора Блімбера. Ніхто не смів пере­бити його навіть зайвим порухом руки, не те що словом.

Після обіду заняття учнів продовжилися. Вранці наступного дня Поль отримав від місіс Корнелїї завдання. Він повинен був прочитати позначе­ні нею місця в книгах і сказати, що зрозумів із текстів. Звичайно ж, хлоп­чик майже нічого не засвоїв, і місіс Корнелія повторила урок.

До обіду Поль відчув величезну втому. Його втішало тільки те, що п інші хлопчики перебували в такому самому стані.

Єдиною втіхою для Поля були субота і неділя, коли він приїздив до місіс Піпчін, щоб побачитися із сестрою. Але й тут він мав викону- мати нудні завдання.

Флоренс, щоб допомогти братові, наказала Сьюзен купити книги, нкі приносив із собою Поль, і сиділа над його уроками, виконавши свої. А в суботу міс Флоренс пояснила хлопчикові все, що йому зада­ли, зробивши ці завдання і легкими, і зрозумілими.

РОЗДІЛ XIII

Відомості про торговий флот і справи в конторі

Коли містер Домбі йшов у свою контору, всі торговці, вантажни­ки, клерки розступалися перед ним, неначе човники перед великим кораблем. Усі працівники контори були неначе розчавлені величчю містера Домбі, який ніколи нікого не помічав, але в його присутності намовкали найбільші веселуни.

Справи компанії складалися так, що хтось із службовців мав по­їхати у Вест-Індію, аби зайняти там неважливу, але потрібну поса­ду. На цю вакансію містер Домбі призначив Уолтера Гея, племінника дядечка Соломона.

РОЗДІЛ XIV

Поль стає дедалі більше дивакуватим і їде додому на канікули

Настали літні канікули, але учні доктора Блімбера не виявили ра­дості з цього приводу.

209

Дехто навіть із задоволенням залишився б V пікотті _а хлопців чекали гоізні родачі т_накш_Р ^У_й ’ ^{ЙДЖЄ ВДО]}

Усі невидимі злі _духи почував себе маленький По,-

всім ручними ^У’ Т ^да6р* ^баЧИВ стали

жали чудним хлопчиком. ^ПР° ^СВ°‘^{ло,уття}' “ ”“^го вва-

лло^ »Х™"и“«^Ш“н⁰з“^{6І,,вТУ УЧВТЄЛЯ} *1-4». Ту,

"мї снли^аР' ^ОГЛ"Н^{у,ти кш}°^г° Д^скмав! Свньо^иемае жиї!

“~=5=::=еїя:

дрібмчки, п'ятдесят разів бігав туди, щоб забрати все. .

ло * ириїха]

говорили йому і _{Флор<шо} ко^^7Г^Г_аТ„^{ОДИЛИ ДО ПОЛЯ}1 батькові. ’ ^еР^еД^авали привіт і вітання

Поль пам’ятав, як довго він їхав додому а в холі стояв батько і не плакав

як несли його в кімнату,!

РОЗДІЛ XV

Незвичайна винахідливість капітана Катля І нові турботи Уолтера Гея

ВД_Ю^ОЛн7_Ба“С" в“,“‘“Ги™-'““^{1 СМЮ ПР}” V весті

буде для дядечко надто жо^токим ударом ^{аЛЄ ЯВСЯі} в- звістки

Катля допомогти йому. Капітанові ^{ТОМУ ПОПросив кап,тпи}"'

домляти погану звістку, якя _може вбити

не подобалася перспектива пові-

ру. Щоб не бути пригу_{ТЯІМ т}~~ГГ““ ^ДРУ™’ ^{але він не мав} «ибо- У йод, нова велич'ні буди"ки багв?,^«°ма*х. Уолтер нішо, погуляти Домбі юнак побачив коляску Уже пот * ^ ^{буДИНКу місте}Ра лікар. А поки що хлопепь ішп* Г ^{ВШ 3р}°³У^мів’ ™ приїхав колись зустрів на вулиці Він тг ^{ріючи про га}Рненьку дівчинку, яку

дії. Флоренс ви^те?вийд! заііжТп ^ ^Щ° ^{ПОКИ бУДЄ У ВбСТ ІН}-

щасливу жінку. еретвориться на багату, горду,

л.с^п:гГда,^с»^г.і^олтер"^тр‘“^и*^на ■*"* - “»<™1

/

щами він відшукав чоловіка, який знав сім’ю Тудля і показав, де те­пер живе годувальниця.

Сьюзен Ніпер і Уолтер покинули карету і побігли до будиночка. Дорогою дівчина розповіла, що Поль Домбі дуже хворий і хоче ще раз побачити жінку, яка замінила йому матір.

Поллі зібралася, і вони швидко дісталися до будинку містера Домбі.

РОЗДІЛ XVI

Про що весь час говорили хвилі

Поль уже не піднімався з ліжка. Він байдуже слухав шум вули­ці і весь час думав, про що шепотіли йому морські хвилі. Іноді йому »давалося, що річка, яка тече через місто в океан, несе його на своїх хвилях усе далі від дому, від Флой. Він говорив про це сестрі, а вона заспокоювала хлопчика ласкавими словами.

Одного разу Поль побачив біля себе постать батька, поглянув на його обличчя і побачив у очах тривогу за життя сина. З того часу що­ранку хлопчик просив передати містерові Домбі, що йому значно краще.

Якось уночі Поль думав про маму і згадав ласкаві очі годувальни­ці. Він попросив Флоренс привезти Поллі. _

Вранці Поль прокинувся, сів у ліжку. «Тепер він бачив усіх біля себе. їх більше не запинав сірий туман, який бував іноді ночами. Він пізнав їх усіх і назвав по іменах*.

Хлопчик уважно подивився на жінку з добрим круглим облич­чям, яка стала називати його «дорогим її хлопчиком, миленьким її хлопчиком, її бідною, рідною, змученою дитиною». Вона цілувала його схудлі рученята як людина, що має на це право.

Хтось промовив ім’я Уолтера, і Поль захотів побачити юнака. Че­рез деякий час Уолтер зайшов до кімнати. Поль узяв його за руку, по­тиснув і сказав: «Прощавайте*. Потім попросив батька не забувати

хлопця, якого він любив.

Поля поклали на подушки, Флой схилилася над ним, і вони обня­лися. Брат сказав, що річка несе його в океан, а на березі стоїть їхня мама.

РОЗДІЛ XVII

Капітану Катлю вдається дещо зробити для молодих людей

Соломон Джилс, дізнавшись, що Уолтер має їхати у Вест-Індію, довго не міг отямитися, але капітан Катль зумів розгорнути перед ним таку чудову перспективу кар’єри юнака, що дядечко поступово заспокоївся.

^пію -*»«— *н

ником містером Каркером, який терпіти пеміТ ^ЗУСІР'^В“ ^{3 нма}» знаючи про це, став говопи™ _про Уо_ЛтепяТ* ^ХЛОПЦЯ- ^Капітан, » бачити їх разом, коли хлопепт т™« ’ ^ПР° своє бажанвИ

Старого моряка підкупила

Дружнє потискання руки, і капітан викттТГ ^{1СТЄра Карке}Р^а’ його про що іноді думав Уолтер. ^У°^Є’ ^Пр° ^{Щ0 М}Р^1ЯВ сам і

Задоволений собою, капітан вийшов з контори.

РОЗДІЛ XVIII

Батько і дочка

У будинку містера Домбі тиша. Слуги мовчки упнете поверх, мовчки і багато їдять і п’ютГ V ^х°Д*ть з поверху здгі

гості. Батька за цей час не бачив ніу-г ^{ЖЄ ПОН}°^{41 п}Р^их°Дять якісіЗ Що всю ніч він ходив у своїй кімнаті з^^ТкутоГ™ ^ШЄП°^ЧуТЬСЯ’

— і—

212

РОЗДІЛ XIX

Уолтер від’їжджає

Уолтер прощався з фігурою Дерев’яного Мічмана — генія-охорон- цл торгової лавки дядечка Соля, зі своєю кімнатою, яку, може, поки­дан назавжди. Та йому треба було відкинути сумні думки і спогади, пдже його чекав дядечко, який зараз самотньо сидів внизу.

Уолтер весело пообіцяв дядечкові привезти з Барбадосу різних і'мачних продуктів і вина. Потім мова зайшла про містера Домбі і Флоренс. Юнак хотів попрощатися з нею, але вона сама прийшла в нмнку. Дівчина попросила дозволу приходити до дядечка, коли Уол- тчр поїде, назвала юнака братом. Серця дядечка і Уолтера були пере­повнені почуттями, в очах стояли сльози.

Коли Флоренс і Сьюзен Ніпер, яка супроводжувала дівчину, по- їхили, до лавки зайшов капітан Катль, щоб востаннє побачитися з Уолтером. Він хотів подарувати юнакові свій срібний годинник, але Уолтер запевнив, що ця цінність має залишитися у хазяїна.

Настав час від’їзду. Корабель вирушив у плавання, а дядечко Соль і капітан Катль довго стежили за ходом судна, а потім вивчали його курс по карті.

РОЗДІЛ XX

Містер Домбі виїжджає

Містер Домбі заїхав до сусіда міс Токс, з яким колись познайомив- і'и і до якого ставився з деякою симпатією. Майор Бегсток добре знав і татки містера Домбі і не соромився говорити безліч компліментів ириятелю і багатозначно натякати на свої знайомства з поважними особами королівства.

Майор завів мову про міс Токс, розповів, що вона виявляла до ньо­го увагу до того часу, як стала бувати в домі містера Домбі.

Містер Домбі пояснив, що ставиться до міс Токс поблажливо лише гому, що вона приятелька його сестри Луїзи, Почувши це, майор по­червонів і з виряченими очима почав говорити про міс Токс як про інтриганку, яка, маючи якісь свої плани, затесалася в довіру до міс­тера Домбі.

Містер Домбі був вражений тим, що хтось міг подумати, ніби він має якісь почуття до міс Токс. Майор вирішив помститися сусідці і почувався героєм.

Мова зайшла про поїздку містера Домбі. Майор Джозеф Бегсток подякував приятелеві за запрошення супроводжувати його.

День від’їзду настав, і приятелі ходили пероном, чекаючи від­правлення поїзда. Раптом до них підійшов якийсь чолов’яга і ввічли-

213

і£Е

рудний коч.^^-Ткс,

гт_л ^д нього якісь над а, приятель Флоренс Уолтеп Гри і

іШіііШгі

рац1Г;_Д?мбГ"ГинТ^Дпоча³в ГаГтисяТо Гай ^^{1ЮвГЩта}™

====і=а£=

РОЗДІЛ XXI

Нові обличчя

«Же; ГнГ„г_и:;;г^м -—

дуже приваблива леді. Поряд ішла юна немолода, але |

кала, то це не земля чи небо» уваги, крім дзер- і

”ІКГ

214

РОЗДІЛ XXII

Дещо про діяльність містера Каркера-завідувача Містер Каркер-завідувач сидів у конторі і читав листи. «Листи були різними мовами, але він читав усе*. Закінчивши розбирати пошту, він подзвонив. На виклик з’явився його рідний брат, якиї у часи молодое ті допустив нечесність і зараз обіймав посаду розсильного.

Джеймс Каркер був молодшим братом, але обіймав у фірмі висо­ку посаду. Старший брат, розсильний Джон, звертався до молодшого рідко, але зараз повідомив, що їхня сестра Херієт дуже хвора.

Колись Херієт, намагаючись підтримати старшого брата, покину _ла молодшого, і тепер Джеймс не хотів нічого чути про сестру. Відпра­вивши Джона, Каркер-завідувач став читати листа від свого шефа Містер Домбі писав, що не може сповістити про день свого приїзду і

наказував не посилати Уолтера Гея у Вест-Індію.

Прочитавши це розпорядження, Каркер-завідувач тільки свис­нув: корабель, який віз Уолтера до Вест-Індії, був уже далеко в оке­ані. Другу ж частину наказу він виконав швидко: біл контори кру тився п’ятнадцятирічний Роб Тудль, який шукав Р^оботу'

До контори зайшов Джилс Соль, принісши частину ргу. кер-завідувач попросив старого взяти до себе юного Тудля і заванта­жити його найбруднішою роботою в лавці. Дядечко Соль був не в зах­ваті від такого прохання, але відмовити не посмів.

Містер Каркер не з доброго дива хотів оселити Роба Тудля у дя дечка Соля. Завідувачеві було цікаво знати все про життя старого джентльмена, а надто те, хто його відвідує. Містер Карке^завідувач мав величезний вплив на Роба. Хлопець поклявся, що зробить все так, як того хоче патрон.

РОЗДІЛ XXIII

Флоренс самотня, а Мічман загадковий Флоренс уже давно сама-одна у великому будинку, який поступово ставав схожим на запустілий зачарований палац. На стінах з являлися пліснява, гниль і гриби завелись у підвалі, невідомо звідки взялися па вуки і мухи, на даху проросла трава, мох розтікався по віконницях.

Флоренс ходила по покинутому будинку і думала про те, як би склалося життя, якби батько зміг полюбити її.

Флоренс вирішила провідати дядечка Соля. Сьюзен Ншер підтри-

X—и до Дерев’ яного Мічмана, вони біля дверей побачили Роба, який свистом підкликав голубів. Цей юнак добре пам’ятав, для чого його послали в будинок старого Соля, а тому уважно прислухався до розмов.

215

РОЗДІЛ XXIV

Турбота люблячого серця

зи ГолГвТГ ^{1 Л8ДІ СК8}Т ^{ЖИЛИ В га}Р^номУ будинку на березі Тем­зиГоловною втіхою сера Барнета було знайомство людей з людьми

Коли вш спитав у Флоренс, з ким вона хотіла б познайомити^ Я

на «подякувала і сказала, що немає нікого, чия присутність бул*

б для неї бажаною», а сама _із сумом подумала про Уолтер^" ГякІ

вже довгий час не було жодної звістки. ^Д

У будинку гостювали діти з матерями і батьками. Дитячі обличчЦ світилися радістю від любові батьків. Флоренс часто думала про Д теи, оточених ніжністю і турботою. думала про ДО

Пізніше в будинку оселилася дівчинка Кет із жінкою. Кет була си­Я^Ю; ^{аЛЄ Т1}7^{а ДУ}Т ^{Любила її}’¹ Дівчинка почувалася щасливою I Якось на берез’ Темзи Флоренс побачила бідного чоловіка вдіві ця, якии не мав на що жити. Поряд з ним була його некрасива ’бруд-1

£№£5^^дочка-^{Батько турбувався про неї}-¹ ~

Флоренс часто думала, що якби вона захворіла і померла як її мтт -1 лии брат, чи дізнався б тоді батько про її любов до нього, чи прийшов и він тоді до неї, чи стала б тоді вона йому дорожчою І

Якось на прогулянці Флоренс зустріла вершника. Вигляд ньогД молодого чоловіка викликав у неї якийсь страх і відраз^ б£в Кап- кер-завідувач. Він зупинився, привітався і сквзм що звв™ “ у

н^аГков°Г”^{Ра Д}°^МбІ- ‘ ^Т°^{МУ ФЛ0РМС} “““ н™ “і "очі I

ніжн^™^Н™І^Дм^а3аЛа^^{ЩО ПИОаТИ листа не 6уда}’ ^а батькові і

іжні вітання. Містер Каркер посміхнувся, а по спині Флоренс побіг

холодок, ніби вона побачила привида з кладовища. 1

РОЗДІЛ XXV

Дивні вісті про дядечка Соля

Капітан Катль прокинувся від того, що в його кімнату хтось зай- її шов Він широко розплющив очі і побачив Роба, який тримав у руці I якиись пакет. Капітан підвівся, виштовхав Хлопця уТтаїнюі

ворГти.^{ВИПИВ СКЛЯН0ЧКУ ВИНа 1 ТІЛЬ}*и тоді дозволив посланцеві го^ V

шоГбілГіГТ ^Р°^{б П}°^ВІД.^ОМИВ’ ^Щ0> докинувшись уранці, він знай- I біля себе запечатаний пакет, а дядечко Соль зник. 1

^{ЛЬ ПРОЧИТа}® ^{ЛИСТа> У ЯКОМу} дядечко Соль просив свого 1 кати ^{Р ЛаВКу ДЛЯ Уолте}Р^а> « про нього не турбуватися і не шу- I

Капітан розпитав Роба про те, як провів останній вечір дядечко Соль, оглянув кімнати і дійшов до висновку, що старии вирішив доб- повільно піти з життя. Катль обійшов усі полщійні В1 пси, морги, лікарні, пристані, але слідів дядечка Соля так і не знайшов.

Пошуки не дали результатів, і треба було подумати, як виконати волю дядечка Соля. Капітан Катль вирішив переселитися в лавку і подбати про інструменти свого друга.

РОЗДІЛ XXVI

Тіні минулого й майбутнього Містер Каркер-завідувач приїхав у Лемінгтон, де перебував міс­тер Домбі. Службовець привіз із собою деякі ділові папери, передав вітання від Флоренс. Містер Домбі кинув байдужий погляд на підлег­лого, а той сказав, що корабель, на якому плив Уолтер Геи у Вест-ін­дію, швидше за все затонув. Але це на краще, бо Уолтеру краще бути там, де він є, ніж поряд із Флоренс. Від цих слів на обличчі Каркера з’явився зловісний вираз, який містер Домбі помітив, але не став роз питувати подробиці, і постарався заглушити в собі злість на дочку.

Далі мова пішла про людей, з якими познайомився у Лемінгтоні , містер Домбі. Каркер не пропустив повз себе інформацію, що тут від-

1. почивають дві леді, які скоріше схожі на двох сестер чи подруг, ніж

на матір і дочку. „ „ с „„„„„

У той час, як містер Домбі займався справами, майор Джо Ьегсток

відбув з візитом до місіс Клеопатри Ск’ютон та її дочки місіс Едіт Грейнджер. Відвідувача прийняла стара леді. Між ними зав язалася розмова про містера Домбі, і майор запропонував оженити його на мі­сіс Едіт, адже не секрет, що молода жінка цікавить містера Домбі.

РОЗДІЛ XXVII

Тіні згущаються

Містер Каркер-завідувач встав дуже рано і вийшов прогулятися. Чистенький і вишукано вдягнений, він довго ходив алеями порожнього парку, як раптом помітив на лаві красиву леді. До неї підійшла схожа на

циганку стараізапропонувалаповорожити. Леді підвелася з лави, відмо­вилася від ворожіння і гордо пішлачерез галявину до дерева, за яким сто­яв містер Каркер. Стара відьма голосно закричала, випрошуючи гроші.

Містер Каркер пішов назустріч леді, чемно привітався з нею, зу­пинився біля старої, дав їй шилінг, щоб вона замовкла. Але ворожка забубоніла: «Одна дитина вмерла, а одна дитина жива. Одна жінка вмерла, а друга йде їй на зміну. Йди їй назустріч».

Містер Каркер повернувся у готель, де вже накрили святковии

217

сніданок, чекаючи гостей. Містер Домбі увів під руку красуню і за

ЕТдіГзаТ ^{У НІЙ} * ^{ЛЄДІ> ЯКУ ВІН УРЯТУВаВ} ^ДьмиГрожки. Леді Едіт заі дозрила, що містер Каркер невипадково був у тій алеї

парку, а стежив за нею. Завідувач опустив очі, але Едіт уловила по гляд, який підтвердив її здогад. уловила по

За сніданком м :іс Клеопатра стежила за містером Домбі, який не відводив очей від її дочки. Місіс Едіт тільки один раз підвела погляд, на містера Дом але лише Каркер помітив усю його презирливість

мок Там ^{КОМПаН1Я ВИрІШИЛа} Уїхати в середньовічний за-

“ ^{Р КарКЄР НЄ Раз ПОМІЧав то} презирливий вигин губ, то неприємнии погляд місіс Едіт у відповідь на слова чи дії містера Дом-

• Але .інка так уміло приховувала свої почуття, що тільки уважві око зацікавленого спостерігача могло помітити їх З

™™^{аЛИ В бУДИНКУ МІСІС СК}’^ЮТ°^Н- ^МІСТеР Д°^мбі попросив місіс Еді* гр и, і вона не ] ловила. Красуня грала на фортепіано, на арфі* івала романси, виконуючи бажання містера Домбі, і від уважного погляду містера Каркера не приховалося те, що його ^ачаїникявно пишається своєю владою над гордою жінкою. 1

Прощаючись, містер Домбі повідомив леді-матір, що завтра о два- І

• Г¹" ^{ВІИ ПРИЇДЄ Д}° ^{МІСІС ЕДІТ}’ ^{аЛЄ ХОТІВ би} переговорити,

_пов^ГГ^{ТІ П0ЇХаЛИ}’ ^{мати 3 дочкою} залишилися в кімнаті самі. Вони Д го сиділи мовчки, а потім мати запитала, чому Едіт нічого не ска-

^вил1?н ^{3аВТраШНІЙ ВІЗИТ місте}Р^а До*⁶!- Дочка з презирством по­Ди - не матір і сказала, що та добре знає, що містер Домбі купив 1

• Едіт нагадала матеш, що завжди була для неї товаром, який пока-"

зува_{ЛИ на ВС1Х ортаХ) у всіх салонах> намагаючи}^Р_{ь п}’_род™^П3

мога дорожче. І ось тепер знайшовся покупець, якому Едіт показала вс .воі таланти. Він прорахував усе, він знає владу своїх грошей але

"Г— ^ЩО °^{,тцують} ™, роблять серце правди.

зяаепрам^г^3апал° ‘ “ “^РВв- ^П°^{ГаН0 лишв} знає правду про п справжні почуття. Це містер Каркер.

РОЗДІЛ XXVIII

Зміни

Флоренс збиралася їхати додому. Дівчина запитала в Сьюзен Ні-

вГГїїТ ^{В0На ЗНаЄ ПР}° ^{МІСТ8ра Каркера}’ ^який декілька разів навіду-

пілком ^УЖНИЦ“ ^М°^{ГЛа СКазати тільки те}> Що- здається, містер Домбі цілком довіряє йому.

Флоренс відчувала якусь владу містера Каркера над нею, і це не­приємне відчуття тривожило її.

Повернувшись у замок, Флоренс не впізнала його. По всьому пе­риметру стояв лабіринт будівельних лісів. У будинку працювали му­лярі. Меблів не було. Кімната Флоренс залишалася поки що такою, як при хазяйці, але в спальні Поля вже працювали люди.

До Флоренс підійшла Сьюзен і сказала, що її кличе батько. Дівчи­на була схвильована цією звісткою: батько у замку і хоче бачити її.

У кабінеті містера Домбі було дві леді. Батько сухо привітався з дочкою і відрекомендував її спочатку місіс Ск’ютон. Стара леді уваж­но подивилася на дівчину в лорнет і простягнула їй суху руку. По­тім містер Домбі підвів Флоренс до молодої стрункої красивої жінки і сказав, що місіс Едіт буде тепер її матір’ю. Вражена Флоренс під- нела очі на прекрасне лице і, ридаючи, упала на груди леді. Красива леді спочатку завагалася, а тоді міцно обняла дівчину, поцілувала в іцоку, але не промовила жодного слова. Потім вона тихенько сказала Флоренс, що намагатиметься стати доброю матір’ю і полюбить її.

РОЗДІЛ XXIX

Прозріння місіс Чік

Міс Токс прокинулась рано і вирішила, що сьогоднішній день вона присвятить своїм квітам. Пораючись над вазонами, вона почала згаду­вати своїх померлих батьків, замислилася над долею містера Домбі.

Раптом до кімнати увійшла місіс Луїза Чік, яка повідомила, що повернувся її брат і не один, а з елегантною красунею, з якою хоче одружитись. Почувши це, міс Токс істерично засміялася і раптом знепритомніла. Цією сценою через вікно у бінокль милувався майор Бегсток, який добре знав, з якою звісткою приїхала сестра містера Домбі до приятельки.

Луїза привела міс Токс до тями тільки для того, щоб продовжити її муки гнівними зауваженнями щодо почуттів і планів приятельки, яка виявилася змією, пригрітою на грудях благородного сімейства.

Вражена такими словами місіс Чік, нещасна міс Токс слабо ви­правдовувалася, що ніколи не сподівалася на якісь почуття з боку містера Домбі. Вона нагадала подрузі, що та сама частенько натякала на можливість близькості подруги і брата.

Цей ранок поставив крапку на дружбі двох леді.

РОЗДІЛ XXX

Перед весіллям

Зачарованого будинку більше не існувало: скрізь були люди, ки­піла робота, скрізь стукало і грюкало.

Флоренс полюбила свою нову матір. Леді Едіт теж відчувала теп-

219

^Флор'“^{с д}° - ■

вел"”аГ™”;г=гг^кіт“^ому °^{алачі дале}“^г<> І _М._{РКУ пе}- ~^{що6 ч}"

стара ледТ^оввд ді™Гн^баТЬКа' ^К°^Л" ^П°^,!'^Л"^С" ^ЙОГ° “Р“1 Коли містер Домбі зайшов у КІІ^£Нйе£с«С* "““Т“ ^ХУ^С™°Ю і ла хустку. Флоренс підхопи™™ обняла гтпп ^Р’ °^КИНу‘

вала його і швидко вибігла.' сторопілого батька, поцілЯ

но ВІдп^ідалТ ^{СТара ЛЄДІ}- ^ФЛ°Р^ЄНС 4

заговорив лише раз, коли _Мова зайшла^п" 7™ шЇГ* ^ його на наступну неділю весілля. Він призначив

до Л

Ысть покинула її. Сталося це толі копи ^лькн °Дного разу байду Домбі залишити їй міс Фюренс адже ^{СТараледі поп}Росиламіст«^Р без своєї донечки. ^Р ’ ^{аДЖЄ В}°^{На П1СЛЯ весілл}я буде сама,

дозволить Фло^м спілкуватися з'неюТб^нев”⁸^’^^ ^НІЗаЩ° Ж бралася скверни у цьому були«™ р ^{НЄВИННа} Д^1в™на не на-

своє ж™ п^еТат!^бУГв^ГтХ— ^0Ка3“^Л" ~ І

буде у™зпеЇЇ!™оки Флоренс^Уне^СГийде^Кза^И_М^ЧаТИ’ ^Щ° ^{ЕДІТ НІК}°^{ЛИ НЄ} ра жінка із сльозами на очя* *„ _{пі лася на} "ей Г*^{НЄ Д}* ^Ста’ I

Ще разтвердо заявила, _що ФлоренсГерГт^Г_До“^И’ її

ке їїїї у ^ гіі

талася від дзеркал, «немов намагаючись _{Ве Й}Г відвер.|

відмежуватися від неї. Так V глухий час ночі Г ^СВ°^{Є1 КРЯСИ 1}

йгг -^="Гбі^ 5«

—ні

РОЗДІЛ XXXI

Весілля

Ранок підкрадається до церкви, під якою спочиває прах малень­кого Поля і його матері, тривожно заглядає у вікна будинку містера Домбі, де метушаться жінки, готуючись до весілля.

На площі Принцеси міс Токс теж прокинулася рано. Незважаючи на свої втрачені надії, вона хоче подивитися на весільну церемонію із якогось темного кутка церкви.

Кузен Фінікс, який сорок років тому був світським денді і ще не втратив жвавості, спеціально приїхав із-за кордону, щоб бути при­сутнім на весіллі.

Містер Домбі виходить із своєї туалетної кімнати в чудовому но­вому костюмі, прибуває майор із цілим кущем герані в петлиці. Він поздоровляє містера Домбі, присягається у вічній дружбі, вихваляє його вибір.

Входить містер Каркер, теж гарно вдягнений справжній весіль­ний гість. Його привітання гарячі, про що свідчить тремтіння голо­су і рук.

Містер Домбі, майор Бегсток, містер Каркер в кареті їдуть до церк­ви. Містер Домбі уважно оглядає орган і не помічає міс Токс, яка хо­вається за пухкою ногою херувима.

Приїхала Едіт. Минула ніч ніяк не позначилася на її обличчі. Вона спокійна, велична у своїй красі, презирлива до захвату, який викликає у натовпі.

Добра мати підходить до містера Домбі і говорить, що, на жаль, вона не може залишити Флоренс у себе, адже у неї не вистачить сил на дівчину після того, як дочка назавжди покине її дім. «З цими сло­вами ніжна мати стискає руку дочки — можливо, бажаючи звернути її увагу на свої слова».

У церкві кузен Фінікс передає Едіт містеру Домбі, майбутнє по­дружжя присягається у вірності, і церемонію закінчено. «Твердим, чітким почерком наречена записує своє прізвище до церковної кни­ги», усі присутні теж ставлять свої підписи, вітають містера і місіс Домбі, і валка екіпажів від’їжджає від церкви.

Весілля продовжується обідом у палаці.

РОЗДІЛ XXXII

Дерев’яний Мічман розбивається на друзки

Капітан Катль, який переселився в будинок старого Соля, теж був у церкві. Після вінчання він повернувся додому і задумався над до­лею свого друга і Уолтера, який, можливо, загинув.

221

Був холодний, темний осінвій вечір Клпяия іг._тл, . 1 флюгер е.^ будинку. ^сп_у„„_{ся ми} • - _ст^_г;

Е=г-—•===;—

Раптом у двері крамниці хтось постукав Роб Тпчиш,шт

=5^^ж=йг===

підвищеним іо слртї. 'у^Гите™™ ” ^{БаРбадОС}-^а острові І

«гїаЬ=~^~^

певнив, ЩО не побоїтьгст И па,; • . „ ^мхстеР^а маркера, т

вийшов з контори. хідності вшгися з ним бортами,1И

РОЗДІЛ XXXIII

Контрасти

Два будинки в передмісті Лондона належать двом братам

дуі^гг^н~ - 4

гими меблями, на підлозі - коштовні килими н™ ^{3аСТаВЛЄН1 ;1ор}°-

картини. Це будинок Каркера-завідувача ^СТШП* “ ^{КРаСИВІ}

Другий будинок належить Каркеру aлeтoмv «і_лп„

СИ брат і икого відштовхнули всі, окрім сестри -дмови.,

б. - ™«^^рі⁶г.г.ГиТш^ею' “^{ле три,оги}’^пе,мі- **°Ш

-»а55вв=г==аЕ«г.5Г

сила незнайомку у будинок, нагодувала, дала трішки грошей. Жінка розповіла, що йде в Лондон до матері, яка навряд чи пам’ятає її.

РОЗДІЛ XXXIV

Інші мати і дочка

У занедбаній кімнаті сиділа стара жінка, прислухалася до завиван­ня вітру, намагаючись зігрітися біля жалюгідного вогню. На купи ган чір’я, кісток, два-три скалічених стільця, на брудні стіни і ще брудні- шу стелю падали відсвіти полум’я. ЛСінка була схожа на відьму.

Якби Флоренс опинилася в цій кімнаті, вона пізнала б ту добру мі­сіс Браун, яка колись пограбувала її.

Раптом до кімнати хтось увійшов. Стара придивилася до постаті і не впізнала її. Але коли піднесла до обличчя незнайомки свічку, то голосно скрикнула і кинулася на груди жінці. Це була її дочка Еліс, яка колись давно поїхала за океан, а зараз повернулася. Дочка нага­дала матері про своє бідне, занедбане дитинство, про свою злочинну юність, про небажання матері вчити, виховувати її. І ось тепер вона повернулась із заслання ще більш жорстокою, ніж була в юності.

Місіс Браун боязко доторкнулася до руки Еліс, і дочка дозволи­ла погладити себе по голові, заплести коси. Мати крутилася навколо Еліс, розповідаючи, що довгі роки стежила за родиною містера Дом­бі. Слідкувала вона й за ним, навіть одного разу говорила, дивилася вслід, проклинаючи його душу й тіло. Його хазяїн і друг одружив­ся, і це одруження принесе матері і дочці щастя. Стара розповіла, що ■інає про його брата і сестру, які живуть у маленькому будиночку на околиці Лондона. Почувши це, Еліс швидко накинула на плечі плащ і вийшла з кімнати. Мати пошкандибала за нею.

Мати і дочка дійшли до будинку Джона і Херієт. Еліс зайшла у кімнату і стала проклинати невинну жінку, ім я, яке вона носить, ту милість, яку виявила Херієт до незнайомки.

РОЗДІЛ XXXV

Щасливе сімейство

Спливло небагато часу, і містер Домбі з дружиною повернулися

додому із Франції.

Флоренс була готова до зустрічі з батьком і мачухою, але хвилю- ііання розпирало її груди. Дівчина не сміла підійти до них привіта­тися, та Едіт, холодно поцілувавши матір у щоку, сама поспішила до

Флоренс і обняла її.

Після обіду всі розійшлися по своїх кімнатах. Флоренс поверну­лася у вітальню по корзинку із шитвом і застала там батька. Уперше

223

за своє життя дочка залишалася наодинці зі батьком, але «вона, при­родою дана його співрозмовниця, його єдине дитя» мала мовчати^И Батько сів у крісло, накрив обличчя хусткою, неначе хотів под™ мати. Але як би здивувалася Флоренс, якби побачила з-під носовиї- ка батьків погляд. Про що він думав тоді? Може, милувався донькаи,] може, думав про те, що доля дала йому щастя мати багатство, краси] вий будинок, родину? Хто це може знати? Батько відчував потреау заговорити до дочки, але кроки дружини заглушили це бажання.1 Містер Домбі дивився на Едіт і не пізнавав її. Вона схилилася до ФлІР ренс, і її манери, тон, сяючі очі, м’якість, довірливість вразили чолої!' ка. Але ось вона глянула в його бік — і він упізнав це обличчя й погляд Едіт ніжно обняла Флоренс і повела в кімнату Поля. У каміні го­рів вогонь, вони сиділи в його світлі, і Флоренс розповідала про Уол тера, про їхню дружбу і загибель юнака, про своє намагання завозові¹ ти любов батька, просила нову матір навчити її, як стати справжнь» дочкою. Останні слова дівчини немов розбудили Едіт. Вона відстор І нилася від Флоренс і сказала, що не може їй дати того, чого не мш сама, адже замість серця і душі має пустку, але ніхто і ніколи не лі битиме дівчинку так, як вона.

РОЗДІЛ XXXVI

Святкування новосілля

Після приїзду містера і місіс Домбі у палаці завжди було повно гоі тей. Це були хазяї компаній, східні магнати, директори банків. Щг дня приїздили майор, кузен Фінікс і містер Каркер, перед яким Фло- і ренс відчувала якийсь страх. В один із днів святкували новосілля, ні І якому Едіт обійшла своєю увагою гостей містера Домбі. Коли гості роз’їхалися, чоловік став докоряти дружині за це у присутності містг ра Каркера і тещі, але наштовхнувся на таке мовчазне презирство, не мов вона вважала для себе ницим і негідним суперечити йому.

РОЗДІЛ XXXVII

Декілька пересторог

Вранці наступного дня Флоренс, Едіт і місіс Ск’ютон збирались їхати на прогулянку, коли раптом із візитом з’явився містер Каркер Флоренс пішла з кімнати й на порозі зустрілася з ним. Містер Кар­кер заговорив до дівчини, та вона з незрозумілим їй жахом ухилила ся від розмови.

Місіс Домбі прийняла містера Каркера з гордим і неприступним ви глядом, але він, немов не помічаючи того, заговорив про інцидент, щ< стався вчора між містером Домбі і Едіт і свідком якого він був. Дал

224. ’

Ни дпв зрозуміти Едіт, що знає, як вона ставиться до чоловіка і як міс- г«|і Домбі ставиться до дочки. Потім мова пішла про дружбу Флоренс і Уолтером, а така дружба може бути загрозою для доброго імені дому Домбі. Ця обставина може ще більше віддалити батька від дочки, а цім у місіс Едіт має уважно стежити за вподобаннями Флоренс.

Містер Каркер відкланявся.

Увечері містер і місіс Домбі дізналися, що місіс Клеопатру Ск’ю- гімі розбив параліч. Вона довго лежала нерухома, але поступово ста­лії мриходити до тями. Місіс Ск’ютон знову стала одягатися в яскраві і укпі, немов кокетуючи зі смертю. Вона вимагала, щоб Едіт частіше Купила з нею, але так і не навчилася думати про свою єдину дитину.

РОЗДІЛ XXXVIII

Міс Токс поновлює старе знайомство

Міс Токс, покинута свою подругою Луїзою Чік, не маючи можли- ■імпї бачити містера Домбі, дуже страждала. Та поступово вона по- мрнулася до старих звичок: грала на фортепіано, поливала свої кві- і и і Іроте міс Токс не могла забути людей, яких вважала друзями. їй иотілося дізнатися, як зараз живе містер Домбі, а тому жінка розшу-

нила родину Тудлів.

«Містер Тудль, чорний, покритий золою, знав лише три стадії існу- ■пнпя. Він або обідав серед дітей, або мчав по країні зі швидкістю п ят- іііч ■ пт миль за годину, або спав ». Він любив своїх дітей і завжди намагав-

ііі дати їм хоч по шматочку чогось смачненького. Єдиний, хто турбував

,|,_0> — це старший син Роб Точильник, який жив у капітана Катля.

Міс Токс застала містера Тудля серед численного сімейства. Вони поговорили про здоров’я, про дітей, а потім мова зайшла про місте І,п Домбі. Міс Токс хотіла знати про життя містера Домбі, про благо­получчя і здоров’я його родини. Вона запропонувала Тудлям свої по

уги як вчителька їхніх дітей, що буде для неї великою втіхою. ^

Уже пізно ввечері, перецілувавши всю малечу, міс Токс зібралася йти додому. Роб зголосився провести її, а по дорозі розповів про своє життя.

Міс Токс була у захваті від чесності, чемності Роба, дала йому моне­ту, а той, попрощавшись, побіг до приятеля і програв гроші в орлянку.

РОЗДІЛ XXXIX

Подальші пригоди капітана Едуарда Катля, моряка

Минув рік, протягом якого капітан Катль не мав права розкрити

11. и нот, залишений старим майстром судових інструментів. Чесному морякові й на думку не спадало відкрити пакет раніше призначено­го тпрміну.

225

1

будинку_містера_ДоГбГадж?_пГяос^{аЛЄ НЄ СШВ 1 близько пі}ДІЙти до]

кером зрозумі . _Що своїм втрАаГяТзТвяГУ^{ТРІЧІ 3} *

Відраді Серця. • завдав більше зла, ніж добрі

тером Каркером зробилГкГтлГне'до ^{ПЛЄ НЄД&ВНЯ п}Р^иг°Да з міо -ь свою дружбу А Хтеру^_су,^Г_б^В_уло ^Д° ^ЛЮДЄЙ’ ^ЯКІ 7^{ми Д}° ^Фл°Р-с, і Він обрав для їього капіЗ^{ШТИСЯ СВ}°^ЇМИ ""І Роб &л«ГГвГ ^ ^{ЛЄДЬ Р03бИРаЮ}™ —

цього зробити без свідків. З_а^МОРЯк.ГвТ_н^В,б^{КРИТИ ПаКЄТ}’ ^{аЛЄ Не МІ1}

Бансбі, в присутності якого ппочиті ° ^{давнього} знайомо™ Джилса. прочитав листа і заповіт від СоломоЯ

отп^{ДЯД8ЧКО СОЛЬ ПИСаВ}’ ^ЩО вирушає V В—Т-Інлію гтт • отримати звістку про свого любого хлопчика А ^СП°^{Д1ваючи}Я

но, Що все майно пєоєйцр п_а племінний ’ ^{заповіт1} було сказ, шиться Неду Катлю, якщо хлопець загнув"¹⁴⁰ ^ ^ЖИВИЙ’ ^8б° “Ч1

РОЗДІЛ хь

Сімейні стосунки

^{ЧЄ ВИЩа істот}«- а томуТув даПеГСіГтеромДоГбі^Г“^{11 СЄбЄ}’ ^3

шою за його. Броня, яку во™ «адяг ли на’гегГ * ^{ЯК01 бІЛЬ}'1

почуттів, але вона не могла захистити - = - ^{НЄ Пр}°^{Пускала нія}««х

Містеру Домбі здавалося, що навидів за це дочку.

вернулася пізно від матері, містер До^ ^Гу її ^ чив, що дорогий одяг, коштовності лежать ш^гя г ^У * ^П°^б1

демонструючи глибоку зневагу дружини ло то ■^{ШСЦЯХ> немо}?|

Містер Домбі побачив п-езимивий„ ^Щ° ^{ВШ ЇИ ДаВ}’

гордо повернула голову в його бік Він затв^ ^{ДРУЖИНИ}’ ^{коли вона}| лежна поведінка суперечить його _пим ^{РИВ про те}> Щ° її неза-1

їй змінитися. Містер Домбі попі П ^огам’ ^а тому він вдруге наказує

г в_{Райтойі}, ₃._ПросТ_вг„^г:“'г„гг б“*"”¹" ^б—1

Г"' *^{м1сіс Домбі лише}

иід сердечних і душевних ран.

' між ним 1 Едіт стала Флоренс, і він неї

Наступного дня місіс Ск’ютон, місіс Домбі і Флоренс виїхали у Нрийтон. Лікарі рекомендували напівпаралізованій Клеопатрі Ск’ю- П>" прогулянки, і кожного дня жінки ходили пішки. Одного разу ІСдіт побачила пару, яка була схожа на неї з матір’ю. Порівнявшись, жінки обмінялися поглядами. Стара попросила милостиню, місіс Ск ютон тремтячою рукою полізла в гаманець; жадібне нетерпіння і Пічшорадність майже зблизили їхні голови. Едіт згадала, що вже зу- іітрічала цю стару відьму.

РОЗДІЛ ХІЛ

Нові голоси у хвилях

З ніжною радістю Флоренс знову бачить знайомі місця, де разом з ніш слухали шепіт хвиль.

Містер Тутс, який поїхав сюди за Флоренс, теж чує реквієм ма- 'іпіькому Домбі в шумі хвиль. Потім Флоренс і містер Тутс ідуть у имнсіон, де вчився Поль. їх зустрічають учителі і хлопчики, які ще мим’ятають братика Флоренс.

Едіт не відходить від матері. Та бачить у темряві якісь тіні, а не- «чюкійні хвилі набігають на берег і щось шепочуть. Розмальована Клеопатра лежить у подушках, а Смерть уже стоїть над її головою.

Повідомлення про те, що сталося, послано містеру Домбі, і він Пі’ре на себе всі неприємні турботи.

• Мати Едіт лежить, забута своїми добрими друзями, які не чують кпиль, що шепочуть все ті самі слова, і не бачать... білих рук, що кли­чуть у місячному сяйві... в невидиму, далеку країну».

РОЗДІЛ ХІЛІ,

у якому розповідається про розмову і про нещасний випадок

Містер Роб Точильник, перевдягнений у солідну ліврею, служить Тіміер містеру Каркеру. «Хлопчина з такою силою відчував владу сво­го патрона, що це вимагало від нього сліпої покори». Але Роб не тіль- ііи боявся містера Каркера, він захоплювався ним як людиною, що повністю оволоділа мистецтвом зрадника.

«Роб служив уже декілька місяців, і ось одного разу, вранці, йому довелось розчинити двері перед містером Домбі...» Після обіду міс- I <»р Домбі заговорив про дружину і попросив містера Каркера переда­ти їй, що він незадоволений її почуттями і ставленням до Флоренс.

Після обіду Роб привів коней, і містер Домбі у супроводі містера Каркера поїхав у Сіті. Містер Домбі не стежив за дорогою і пропустив момент, коли його кінь спіткнувся об каміння, скинув його з сідла, упав сам і, зробивши зусилля піднятися, ударив хазяїна підкованим

227

копитом. Непритомного, скривавленого містера Домбі перенесли |п сусіднього будинку, викликали лікарів, які перев’язали рани і пора комендували перевезти хворого додому пізніше.

Містер Каркер помчав до місіс Домбі. Дорогою він змінив лун. вий, жорстокий вираз обличчя на стурбований і співчутливий.

Розділ хіліі Неспання вночі

Флоренс бачила, що прірва між її батьком і Едіт із кожним днем розширюється. Це пробуджувало давнє горе, і тепер це горе було Я важче переживати, ніж раніше. Дівчині здавалося злочинним те, щц вона любить жінку, яка ворогує з її батьком, і що батько має вважат дочку якимось виродком. Але перше ласкаве слово Едіт проганяло думки. Вона готова була віддати своє серце обом, знаючи, що рідні П люди глибоко нещасні. Та Флоренс здавалося, що її любов не дасі нікому щастя, і дівчина часто заливала сльозами.ці гіркі думки.

Перед Флоренс постав образ пораненого, хворого батька, і во і

крадучись, підійшла до його дверей, що були не зачинені. «Еконо

ка, загорнувшись у ковдру, спала у кріслі». Флоренс підійшла батька і завмерла: «його лоб був розсічений, вологе і сплутане вол

ся лежало на подушках. Одна рука була забинтована». Але дівчиї найбільше вразило його спокійне благородне обличчя.

«Вона тихо підійшла до ліжка і, затамувавши подих, нахилила^В тихенько поцілувала його в щоку, на хвилинку опустила голову його подушку і, не сміючи доторкнутися до нього, обвила рукою Д душку, на якій він лежав».

Флоренс хотілося поговорити з кимось, і вона пішла в спальню Едів

Жінка сиділа біля каміна, а її очі були спрямовані у простір. Побт, чивши Флоренс, вона здригнулась і подивилась на дівчину із страха*

₎ Ф^Л0Р^енс кинулася на шию Едіт, риси обличчя якої поступив®¹

’якшали. їй хотілося знати, що тривожить Едіт, і та пояснила,

м

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС. Домбіісуш

пішла перепочи-

Його

Ііпчін, яка начебто не спала біля хворого всю ніч,

» Гытри зайшла у кімнату містера Домоі.

Містер Домбі лежав у ліжку, ^ДИВЛЯ^^1ТнТрішиТабудь-Що

&”_ЮЗйку, яка страждає від того, _Щс батько я. о,

_ИТь її, не знає своєї рідної дочки.

Піпчін. Сьюзен не злякалася гріз-

Раптом до кімнати зайшла місіс J

ого погляду економки і залишилася намісці^

іахабство служниць! сЬттппрнс так розбалу-

Місіс Піпчін виправдовувалася, ніби це леді Флоренс так р у

,ала Сьюзен, що вона нікого не слухає служби, і місіс

Містер Домбі наказав економці вигнати Сьюзен зі служо ,

Піпчін із Р-У^ЛЬТаТ

Сьюзен -здалег,дь зібр^ре_{цочувши про це},

.розмови 13 містеро Д _й батька і не просити за неї.

р^УСьюоен поїхала до свогс^брата у седо!» Флоренс _Ще довто стояла біля вікна і не стримувала сліз розпачу и горя.

Розділ xlv Довірена особа

I Того дня Едіт повернулася Д°Д™У ^д^расуня зїушІні була

і ІСаркер. Він ^поГ^рОСИ® ^уГкімнат.^^рш ніж вислухати завідувача,

ІіаПрОСИТИ ПроПДУ в ОДІ „ _; Йлла ттог\\гс1йН~

Кдіт заборонила йому говорити про

містера Домбі і про його доручен-

»L

.я, які чоловік останн.м часом -І»»“* _між „іогс

Містер Каркер сказав, що ³““¹' деспотнчкою людиною,

пиляючи свої почуття, Едіт яе принесе Флоренс добра. ^

Після цих слів Каркера Едіт здалося, що земля розійшлася піДІІ ногами. Але жінка опанувала себе і попросила Каркера піти.

РОЗДІЛ ХЬУІ

Пізнання і роздуми

Містер Каркер дуже уважно вивчав справи фірми. Він не був ком паньйоном містера Домбі, але отримував відсоток з усіх операпД Так само уважно він продовжував стежити за своїм начальником, «залишаючись акуратним і зберігаючи всі свої звички».

Єдина різка зміна була в тому, що, проїжджаючи вулицею на біло ногому коні, він нікого і нічого не помічав.

Не помітив Каркер і двох жінок: місіс Браун і її дочку Еліс, ямі уважно дивилися на нього. Мати заговорила про Каркера, про йога гарний одяг і дорогого коня, але Еліс сказала, що нізащо не взяла! від нього жодної монети, а бідні вони тому, що не можуть відплатити йому за все те зло, яке він їм заподіяв.

Роб Точильник, який тепер служив Каркеру, зацікавив стару. ВоЛ заговорила з хлопцем, нагадала йому про те, як часто захищала йога від різних покидьків, допомагала красти все, що погано лежить. Пін реляканий Роб готовий був за її мовчання зробити все, але місіс Бра\« тільки розпитала про Каркера, про його життя, роботу і будинок.

РОЗДІЛ ХЬУІІ

Ударив грім

Час нічим не допоміг містеру Домбі і його дружині. їх з’єднувш ланцюг зобов’язань, але, дедалі більше розходячись, вони розтиралі цим ланцюгом тіло до кісток. їхня ворожість кресала іскри, і вогонь спалював їхні життя, а спільну подружню дорогу засипав попелом₍ Та містер Домбі хотів лише від дружини визнання її провини, а вона вважала його людиною, яка постійно принижувала її гордість.

Флоренс, яка колись мріяла про дружну сім’ю, із жахом поміти­ла, що Едіт уникає її. Якось дівчина вирішила поговорити з Едіт прА те, що сталося, але мачуха запевнила її у своїй любові і не пояснила свого відчуження.

«І знову Флоренс опинилася у цілковитій порожнечі, як це було раніше». Єдине, що її втішало, — це те, що тепер вона могла любити і матір, і батька, не розриваючись між почуттями і обов’язками, нм кривдячи ні того, ні другого.

Одного разу між подружжям знову виникло непорозуміння, свід-І ками якого стали Каркер і Флоренс. Містер Домбі вимагав від Едіт, щоб наступного дня вона прийняла його гостей, а дружина твердо за-І 230

і

Іівила, що в цей час її не буде вдома. Едіт намагалася поговорити з чо­ловіком наодинці, але містер Домбі заявив, що Флоренс має корити­ся волі батька і не брати приклад із мачухи.

[ Вони говорили одне одному в присутності свідків жахливі речі, іле ні голос, ні тон не видавали хвилювання чи занепокоєння ситуа­цією, що склалася. І тільки тоді, коли Едіт заговорила про розлучен- ІЯ, містер Домбі, сміючись, сказав, що ніколи не допустить, щоб їм я ІДомбі і Син» було на вустах недостойних людців, які будуть обгово­рювати подробиці сімейного життя хазяїна.

Едіт встала, спокійним, але сильним рухом зірвала з голови кош- [ ювну діадему, з рук прикраси, кинула їх під ноги і, посміхнувшись,

[іийшла з кімнати. ....

І Із усього цього Флоренс зрозуміла одне: мама любить її. Але на­ступного дня, коли вони зустрілися, Едіт заборонила дівчині підхо­дити до неї і називати її матір’ю. Перелякана Флоренс знепритомні­ла і опам’яталася вже на ліжку у своїй кімнаті.

Едіт не повернулася додому. Пізно вночі містер Домбі зайшов у кімнату дружини і знайшов там усі коштовності і сукні, що подару- іав їй, дарчий запис, зроблений ним перед весіллям, і записку, в якій

ІКдіт повідомляла, що пішла від нього.

Флоренс усе бачила, а вранці пішла до батька, щоб висловити йому двою любов і відданість. Почувши легкі кроки доньки, містер Домбі »»йшов із кімнати, пішов назустріч Флоренс, «злісно підняв руку і І ідарив її з такою силою, що вона ледь не впала на мармурову підлогу».

І 11 цей момент Флоренс раптом «побачила всю жорстокість, байду- шість, зненависть», які знищили її мрії про любов батька. «Вона зро­зуміла, що немає в неї батька, і, осиротіла, вибігла із його будинку».

РОЗДІЛ ХЬУІІІ

Втеча Флоренс

Одинока дівчина бігла по вулиці, покинута, згорьована і переля- иііна. Флоренс бігла, не знаючи куди, аж поки опинилася перед Ста­ті м Мічманом. Капітан Катль був вражений, побачивши перед со­ві по не дівчинку, а прекрасну молоду жінку. Флоренс ледь стояла на ■огах. Капітан заспокоїв дівчину, нагодував її, провів у кімнату дя- дючка Соля і попросив відпочити.

РОЗДІЛ ХЫХ

Мічман робить відкриття

Флоренс, змучена тілесно і душевно, проспала цілий день. Про- Кпнувшись, вона намагалася заспокоїтися і подумати над тим, що їй

робити далі. Вона вже бачила себе гувернанткою у сім’ї, де багато ток любитимуть її.

Капітан Катль не розпитував Флоренс про те, що сталось. Ста^| моряк просто робив усе, щоб молода леді заспокоїлась і почувала <^еОі у безпеці.

Коли Флоренс відновила сили, капітан став розповідати про загив бель корабля, на якому плив Уолтер. Він говорив довго і плутано,1Ш Флоренс зрозуміла, що Уолтер не тільки не втонув, а й повернувся і Англію. її щастю не було меж, коли вона побачила чоловічий сил!^| і впізнала друга. Дівчина кинулася йому на шию, обняла як братЛ Вони довго говорили про подорож Уолтера, а потім Флоренс розпоЯ' ла, чому покинула батьківський дім.

Для Уолтера Флоренс стала ще дорожчою.

РОЗДІЛ ь

Нарікання містера Тутса

Наступного дня Уолтер запропонував капітану віддати Флоре найкращу кімнату. Туди вони занесли меблі, а після роботи, сто^^| на порозі будинку, заговорили про долю дядечка Соля. Уолтер не в|-1 рив, що дядечко загинув, і сподівався на його повернення. Далі моіі І зайшла про Флоренс. Юнак запропонував запросити до місіс ДомЛ компаньйонку. їхню розмову перебив містер Тутс, «який без усяк» церемоній забіг у кімнату» і став говорити про свої почуття до Флії ренс, про те, що предмет його кохання покинула дім містера ДомбЛ «ніхто не знає, де вона знаходиться і куди пішла». Дізнавшись, іЛ Флоренс у сусідній кімнаті, містер Тутс страшенно зрадів, кину^^И до дівчини, «схопив її руку, поцілував, випустив із своїх рук, зв< ву схопив, опустився на коліно і розплакався...» Коли він почув, іН Флоренс хоче бачити Сьюзен, то кинувся з кімнати виконувати її 5» жання. Його не було декілька днів. У ці дні Флоренс помітила, щ» Уолтер уникає її. Вона не розуміла причини такого ставлення і вирії/ шила відверто поговорити з юнаком. Розмова закінчилась освідче) ням молодих людей у взаємному коханні.

РОЗДІЛ ІЛ

Містер Домбі і вищий світ

Містер Домбі не хотів нічого чути ні про дружину, ні про дочке «Він іде своїм шляхом, приховуючи у своїх грудях всі думки і почуі тя і не розділяючи їх ні з ким». Але боротьба в його внутрішньому світі відбувається. Про це свідчать зморшки на щоках і чолі, що по крили їх густою сіткою.

232

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС. Домбіісин

[ слуги, і сусіди, і представники вищого світу, і клерки в конто­рі обговорюють велику катастрофу в будинку містера Домбі. «Все, ГЦ0 говориться і робиться з цього приводу, робиться дружно усіма, |м оинятком містера Домбі. Містер Домбі перебуває наодинці з ви­щим світом».

РОЗДІЛ ІЛІ

Секретні відомості

, Добра місіс Браун і її дочка Еліс сиділи мовчки у своїй убогій кім­ 1-і. Раптом почулися кроки і на порозі з’явився містер Домбі. Жін-

і и чекали гостя, адже стара сама запросила його, пообіцявши роз- доністи, де знаходяться люди, які цікавлять його. Але ці новини і'ичіинна розповісти невідома особа, яка от-от з’явиться.

Містер Домбі заходив по кімнаті, неначе не знав, залишатися йому ні піти геть. Коли в кімнаті з’явився Роб Точильник, місіс Браун го- І|на була кинутися йому на шию. У руках хлопець тримав клітку з Ііішугою містера Каркера. Хазяїн поїхав за кордон, а Роб мав опіку­ни ти птаха. Більше у нього не залишилося обов’язків, крім, хіба що, іиііитися в обидва ока за тим, що відбувається навколо.

Стара почала випитувати у Роба все, що він знає про місіс Домбі, і шіопець неохоче розповів про від’їзд красуні в Діжон, про її таємний Іп'язок з містером Каркером.

Під час цієї розмови містер Домбі був у іншій кімнаті і все добре ■іум. Він щедро заплатив жінкам за важливі новини. Провівши гостя,

І ніс сказала, що гордість містера Домбі не знає меж, і ніхто не знає,

5. к він вчинить, дізнавшись про негідну поведінку дружини і містера І.пркера.

РОЗДІЛ ІЛІІ

Нові свідчення

Містер Домбі, дізнавшись про вчинок Каркера, задумав покара­нії зрадника. І перше, що він зробив, — це звільнив Джона Каркера ні служби. Сестра, дізнавшись про цю новину, підтримала Джона, а •■>іі не засуджував містера Домбі, адже добре знав, скільки горя за- іщпв хазяїнові їхній брат.

Херієт і Джон не знали, як будуть жити далі, а допомога прийшла, фмідки на неї не чекали. Містер Морфін, який увесь час служив ра- иім з Джеймсом у фірмі, добре знав темні справи Каркер-завідувача,

• мівчував Джону, а тому знайшов звільненому нову роботу.

Пізно ввечері, коли Херієт була сама, у вікно хтось постукав. Це tv.ua жінка з темним довгим волоссям, яка колись знайшла притулок

233

1

е з матір’ю, щоб пожбуаЦ

• Л ТТ а Фгчапіттттт»

У цьому будинку і яка повернулася пізніше з матір’ю, щоб

ти в обличчя Херієт дрібну пожертву.

Херїет впустила Еліс у кімнату і вислухала трагічну і дивну рію життя Цієї ще красивої, але згорьованої жінки.

Мати не цікавилася життям Еліс, аж поки та не перетвоои.

!_о^а_ч—•• ^Міс;^{с Браун б}У^{да СК}У™ і бідна і задумала викорис Дочку. З неї зробили іграшку. Вона була замішана у грабунках

не^Єн°найГ^{Ла СВ0ЄЇ ЧаСТИНИ}‘ * ^{ПІЙМЙЛИ}’ ^{3аСУДИЛИ}’ ^а хто буї єн найбільше, нічим не допоміг. І ось тепер Еліс повернулася

™иГл

І На станції Каркер замовив карету, і всю дорогу його переслідував Іах. Але коли він від’їхав від Діжона досить далеко, на пам’ять ста- [ііі приходити згадки про Едіт, яка затягла його у свої тенета і цим кімстилася за своє приниження. Потім він згадав, як заздрив дочці І синові містера Домбі, з якою майстерністю утримував на відстані ■сіх, хто був дорогий хазяїнові, «як обвів його колом, через яке ніх- щ, крім нього, не міг переступити». А зараз він мусив тікати. «Кар- іир ненавидів Едіт, ненавидів містера Домбі, ненавидів самого себе, іле він тікав і нічого іншого не міг зробити».

[ На одній зі станцій Каркер пересів у поїзд і поїхав у глиб країни. Іін спішив сховатися в маленькому будинку серед полів, щоб там іідпочити і подумати, що робити далі, але й тут не знайшов спокою. Інк-так перебувши ніч, Каркер купив квиток на ранній потяг, зі- 1|шв речі і пішов на платформу. Прогулюючись уздовж колії, зрад- >ик кинув погляд на станційний будиночок і раптом побачив чоло ііка, від якого так довго і безуспішно тікав. «Вражений до глибини душі, він похитнувся і впав на рейки». Швидко підвівшись, ступив дна кроки назад і не помітив, як позад нього з явився потяг. Коле ■її потягли його, відриваючи руки й ноги і, «висушивши своїм вог-

• іним жаром струмочок його життя, кинули в повітря понівечені останки».

РОЗДІЛ LVI

Багато хто задоволений, а бійцівський Півень обурений

Містер Тутс привіз Сьюзен до Флоренс. Зустріч була дуже радіс- ■ою. Сьюзен без угаву говорила, цілувала руки своєї хазяйки, обі- «мала її. Бурхлива зустріч закінчилася тихою розмовою. Флоренс ІИЬналася Сьюзен, що любить Уолтера, виходить за нього заміж і го- гіша їхати з коханим хоч на край світу.

Сьюзен Ніпер готувала свою дорогу хазяйку до весільної церемо­нії. В останній день перед весіллям у кімнаті зібралися тільки свої, кішітан Катль, Уолтер, Флоренс, містер Тутс і Сьюзен Ніпер. Раптом днері відчинилися і на порозі з’явилися дядечко Соль і місіс Річардс. І'пдості друзів не було меж, а коли всі трохи заспокоїлися, дядечко ропповів про свої пригоди під час далекої подорожі.

Бійцівський Півень, чемпіон з мистецтва самооборони, який час­ти супроводжував містера Тутса, провівши хазяїна до його будинку, ■їв пропонував повідомити містера Домбі про завтрашнє весілля його дички. Містер Тутс прогнав Півня, але той випросив у хазяїна п’ят- ЦПГЯТ фунтів.

235

’

РОЗДІЛ ЬУІІ

Ще одне весілля

Флоренс попросила Уолтера, щоб перед весіллям вони сходиліН могили матері і брата. Повертаючись додому, молодята обійшли ву­лицю, на якій стояв будинок містера Домбі.

На вінчанні Уолтера і Флоренс були лише найближчі друзі. На< речена була вдягнена у просту сукню, але цей одяг не принижувів II краси і грації. Справжнє велике почуття зігрівало її серце, примущ вало очі світитися, а щоки полум’яніти.

«Ось вони повінчані, вони розписалися в одній із старих кн^г., уло вирішено, що Флоренс і Уолтер через декілька днів відпливів на кораблі в далекі краї.

РОЗДІЛ І,VIII

Через деякий час

Через рік фірма «Домбі і Син» збанкрутіла. Містер Домбі ніяк Я виявляв своїх почуттів, не з’являвся на людях, і суспільство не зни ло, що думати й говорити про банкрута. А ось для майора БегстокаИ банкрутство стало справжнім нещастям. «Він так довго вихваляв* перед членами клубу про свою дружбу з містером Домбі, так пршЯ жував усіх, хвастаючись його багатством, що члени клубу мстиліЗН майору», розпитуючи Бегстока про банкрутство.

Клерки розсіялися хто куди, брудна контора стояла покинут. Єдиною людиною, яка співчувала містеру Домбі, був містер Морф Я якии довгі роки ставився до хазяїна фірми з повагою. Він робив ус«і| щоб зберегти фірму, але містер Домбі не слухав його порад.

Якось після важкого дня містер Морфін відпочивав удома. Раї* том до кімнати увійшла міс Херієт. Вона носила жалобу по загибло му брату, але вираз її очей здався містеру Морфіну дивним. Вона рої питувала про банкрутство містера Домбі, але слухала неуважно і вес’ час посміхалася. Містеру Морфіну навіть здалося, що вона радіє заї гибелі фірми, — і він був розчарований. Але міс Херієт запропонуй вала клерку зробити так, щоб гроші Каркера-завідувача дістали з; містеру Домбі. Здивований такою щедрістю, містер Морфін пообіцяв зробити так, щоб містер Домбі не здогадався про походження цш грошей.

Після відвідин містера Морфіна міс Херієт поїхала в будинок, дЯ помирала Еліс Браун. Хвора попросила матір розповісти Херієт таЛ ємницю її народження, і стара місіс Браун сказала, що Еліс — дво юрідна сестра Едіт Домбі.

236

РОЗДІЛ ІЛХ

Покарання

Будинок, де пройшли дитинство і самотня юність Флоренс, досі тик само красивий, але в ньому з’являються якісь чужі люди, при- шачають ділові зустрічі, цікавляться ціною меблів. Слуги дізналися, р;о вже призначено аукціон. Натовпи обідраних вампірів наповню­ють будинок, розглядають дзеркала, картини, крісла, все оцінюють, розкуповують і вивозять чудові меблі та інші предмети. Нарешті бу­динок спорожнів.

Місіс Піпчін розрахувалася із слугами і залишилася в будинку гмма. Містер Домбі продовжував сидіти у своїх кімнатах, і жодна лю­дина не бачила його. Невдовзі місіс Піпчін від’їжджає, а замість неї в пудинку оселяється Поллі Тудль. Щури покинули збанкрутілого ха­тина, але міс Токс, щиро співчуваючи горю і забувши минулі образи, прийшла провідати містера Домбі. Та ні їй, ні місіс Чік, ні Поллі не щастить побачити збанкрутілого мільйонера.

А як почуває себе той, чиє життя розбите? У своїх кімнатах він

пдує дочку, і ці спогади мучать його. Тепер він знає, що означає гути самотнім, покинутим усіма. Тепер він розуміє, що лише Фло­рине ніколи не зраджувала його. «Його син у могилі, його горда дру­жина стала нечистою тварюкою, його друг виявився негідником, його багатство розтануло, навіть стіни, за якими він шукав притул­ку, дивилися на нього як на чужого; вона одна звертала на нього все той же ласкавий погляд. Так, до останньої хвилини».

Щодня містер Домбі приймав рішення виїхати з будинку завтра, яле наставав новий день, а збанкрутілий хазяїн залишався. Якось ми туалетному столику він узяв одну річ і довго роздумував, чи по­тече його кров у кімнату економки і чи рознесуть її чужі люди по шфкету порожнього будинку. Раптом він підвівся, рука стиснула цю річ, але цієї миті по будинку пролунав крик, і містер Домбі біля ■.'Моїх ніг побачив дочку. Вона не змінилася. Вона в нього просила пробачення. Вона обіймала його за шию, і він відчув на обличчі її ницілунки. Флоренс говорила про свою любов до батька, про те, що ■..на тепер сама стала матір’ю, що вона навчить свого синочка Поля любити і поважати дідуся, що вона кохає Уолтера, який теж без- мижно відданий їй.

Батько і дочка довго сиділи, обнявшись і проливаючи сльози. А ішанці Флоренс допомогла містеру Домбі одягнутися і повезла його до себе.

Цю сцену примирення бачили Поллі та міс Токс. «А потім вони і'уроотливо спакували одяг, книги містера Домбі і передали їх лю-

237

дям ^{ЯКИХ п}Р^ислала Флоренс». Увечері жінки сіли пити чай і мі. Токс запропонувала Робу Точильнику переїхати до неї, щоб бути И далі від «друзів», які збивали його з чесного шляху. I

РОЗДІЛ ьх

Переважно про весілля

Містер Фідер, бакалавр мистецтв, і прекрасна Корнелія БлімЯ »в»* _{усіх учн1в} і _в,_{ител1в школИі} »

мГс^ Т™Г-^УЛИР ^Р ^ ^{ДРУЖИ,,ОЮ}

містера і утса стала Сьюзен Ншер.

‘Ч’

238

Флоренс хотіла помирити Едіт з батьком, але це було неможливо. Ялти залишалася такою ж гордою, якою була й раніше. Єдине, що ■Л’єднувало містера Домбі з Едіт, — це любов до Флоренс.

Жінки обнялися і попрощалися назавжди.

РОЗДІЛ ЬХІІ

Кінцевий

«Пляшка, яка давно не бачила дня і посивіла від пилу і павутин­нії, була витягнута на сонячне світло, і золотисте вино в ній кидає щдблиски на стіл.

Це була остання пляшка старої мадери».

За столом сидять містер Домбі, капітан Катль, містер Тутс і п’ють міно за здоров’я Уолтера і його дружини.

«Містер Домбі — сивий джентльмен; турботи і страждання зали- ічили глибокий слід на його обличчі, але це лише відбиток бурі, за ■ікою настав ясний вечір... Єдина його гордість — це дочка та її чо- Ьпік».

Міс Токс, яку всі поважають, зрідка відвідує сім’ю.

Дерев’яний Мічман, як і раніше, стоїть біля лавки, яка тепер на­гинається «Джилс і Катль».

У містера і місіс Тутс народилася донечка. Містер Тутс продовжу- "нн любити Флоренс як сестру і був закоханий у свою дружину Сью- " I'. Він захоплювався її розумом і міг говорити про неї нескінченно, име Сьюзен першою помітила, що тепер закладаються перші підва- »Ііни величної споруди і нового дому «Домбі і Син».

• Стоять теплі дні, і морським узбережжям часто гуляють молода МЛ і і сивий джентльмен. З ними або десь поблизу двоє дітей — хлоп­чик і дівчинка».

«Старий джентльмен іде з хлопчиком, розмовляє з ним, бере участь у його іграх, дивиться за ним, не відводить від нього очей, не­мки у ньому все його життя». Але тільки Флоренс знає, ЯКОЮ вели­кою є любов сивого джентльмена до дівчинки. Він не може бачити її 'і іічко похмурим, йому іноді здається, що вона покинута. Коли він ці- V*' її, то не може стримати сліз. Дівчинка питає, чому дідусь плаче, и • він говорить тільки: “Маленька Флоренс! Маленька Флоренс”, — і Шіпдить кучері, що затіняють її серйозні очі».

239

ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА

РОЗДІЛ І

оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося

У кожному місті Англії існує робітний дім. В одному місті ось у ті кому громадському закладі «народився смертний, чиє ім’я ви ба те у назві цього розділу». Якби у мить появи на світ його «оточув/ дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемуд лікарі, то йому напевне й неминуче був би кінець». Адже декіль хвилин він не дихав. Але поряд з ним були лише п’яна старчихл парафіяльний лікар, тож Олівер і Природа боролися сам на сам. тільки він вдихнув повітря, чхнув і закричав, на металевому лі заворушилася молода мати, насилу підвелася з подушки, взяла мовля, «палко притисла холодні уста до його чола, ... здригнула упала на подушку — і вмерла».

Лікар намагався щось зробити, але марно — серце зупинилося н завжди. Ідучи з кімнати, він запитав старчиху про молоду жінку, та не знала ні хто вона така, ні як потрапила в місто.

Баба убрала новонародженого в благеньку, пожовклу сорочину» одразу стало зрозуміло, що хлопчик — не син вельможі, а «парас’ яльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голо, ний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусав та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто».

РОЗДІЛ II

оповідає, як Олівер Твіст зростав, виховувався й харчувався

Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер перебував межі смерті. Потім парафіяльне керівництво відправило його на «феї му», де під материнським доглядом літньої жінки вовтузилися на під лозі два-три десятки малюків. Стара вихователька підтримувала та орію філософа-експериментатора «про те, що кінь здатен жити б корму, який успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон св коняки до однієї соломини на день». Баский скакун здох за день того, як мав перейти на споживання самого тільки свіжого повітря.

Діти голодували, а помирали від нещасних випадків: то якесь диї падало у вогонь або примудрялося вчадіти, то перекидалася колиска чи ошпарювалось окропом. Іноді проводилося слідство з приводу за гибелі занедбаної парафіяльної дитини, але лікар і парафіяльний бі присягалися у тому, що хотіла почути від них парафіяльна рада.

Така система виховання давала свої плоди.

240

,У день евого дев'ятиліття Олівер Твіст був блідий, хирлявии

> ііпттчик, замалий на зріст і худий, як скіпка». , „

' Цього дня парафіяльний бідл містер Бамбл приишов на «ферму» Місіс Менн, щоб забрати Олівера. Господиня наказала відмити хлопчика, а сама заходилася щедро пригощати б їла джииом. М^ гіф Бамбл одним духом вихилив півсклянки і став розповідати ха ГйДТакладу, як він придумує прізвища підкидькам за абеткою.

Завели Олівера, який ладен був піти звідси з ким завгодно і куд «ивгояно Але він «здогадався прикинутись, буцімто страшенно н хочеться йти», тим більше, ЩО місіс Менн, стоячи за стільцем бідла,

, гукнув його раз ціпком по голові, щоб трохи розворушити, 1 раз по „ині.іпоб підбадьорити, ...і завів його до великої

по силіло з десяток гладких джентльменів». Олівер відповідав на з мтгавя джентаьменів тихо, затинаючись, і члени ради вирнпили,

"‘“у нього зчитували, чи він знає, що в нього немає ні батьиа, ні мо- „І чиТсГться вій » всіх тих, хто його годує, в хлопчин тиьни

' Члени ради заявили, щоОліверужевеликий.атомумуситьвідроб-

,,„ти хліб. Хлопчик повинен був микати мички.

I Рада «дбала» про мешканців робітного дому. Вона ухвмила г ду пити бідняків тричі на день рідкою кашею, сама розлучала подруж ,_кя і робила з чоловіків одинаків, ховала померлих злидарів. Від їм.™ життя трунар ніколи не був без роботи.

Хлопцям теж давали лише кашу. Її насипали в маленькі ^мисочк; Після того, як мисочки пустіли, діти «ретельно обсмоктували собі пальні сподіваючись, ЩО до них пристала бодай крупинка каші».

Хлопці зовсім здичавіли з голоду, і один з них заявив, що, чого доброго,^Цз’ "ть сусіда. Очі в нього були такі дикі, що товариші безза-

І тгдйи -^каш)-“™^{пів 3 яесп}°'

■Гетер' ^^йГдмовТв'и^о"

241

РОЗДІЛ III

оповідає про те, як Оліверові Твісту мало не дісталося місце, І аж ніяк не райське «Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст учинив свій блюзніАі ський і ганебний злочин — попросив дати ще каші, — його, згідно а мудрою і милосердною ухвалою ради, тримали під замком у темно­му карцері». Природно було б припустити, що він, відповідно до ві- ; щування джентльмена в білому жилеті, міг би повіситися на хусточ ці. Проте, по-перше, рада оголосила хусточки предметом розкоші, а,

по-друге, ще більшою перешкодою були його юний вік і дитяча недо- І свідченість.

Олівер щоночі гірко плакав, боячись темряви. А вранці в холодну погоду його обливали водою з помпи і привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим.

«Одного ранку, коли Олівер перебував у такому чудовому, блаі женному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній ву­лиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квар­тиру...» Раптом він побачив оголошення на воротах робітного дому про п ять фунтів за хлопчика. Саме п’яти фунтів йому і бракувало. *

Сажотрус звернувся з проханням до ради віддати Олівера, бо йому якраз потрібен учень. Члени ради знали, що в містера Гемфілда було декілька хлопчиків, які задихнулися в димарях, але вирішили, що пропозиція сажотруса їм підходить.

Угоду було укладено, і містер Бамбл повів Олівера до суду щоб юридично оформити документи. Дорогою бідл пояснив хлопчикові, що Він повинен у суді радісно посміхатися, і прозоро натякнув: якщо лівер не згодиться йти в науку до сажотруса, «то його спостигне не­вимовно страшна кара».

У суді за конторкою сиділо двоє старих джентльменів. «Суддя дав­но вже втратив ясність зору й майже здитинів», але навіть він помітив|| мерзенну жорстоку пику Гемфілда і бліде перелякане личко О ера

Суд відмовився затвердити угоду, а «наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста «віддають у найми» і що п ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати ».

РОЗДІЛ IV

Оліверові пропонують інше місце, і він починає працювати на користь суспільства

Члени ради замислили спровадити Олівера Твіста у моряки, щоб на якомусь суденці його або засікли на смерть, або втопили моряки, які полюбляють такі розваги. Але хлопчика взяв до себе містер Сау-

„бері - парафіяльний трунар. «Це буя висоний, сухорля«»». Гакуватий чоловік, , обличчя» не для

*Т„Г;?зСи" а^^=р,-иа. -- - — V на-

„івзруйнованому будинку на околиці міста. ^

бурмотіла, померлої безглуздо посміхалася і щосц

Померлу жінку поховали у боатеккій могилі яе гто^тг • трун, «ЩОвід вікаГОСІїІТН^т _д„ _{повеохні};Г ’ ^{Д0СТОЯЛО СТ1ЛЬК}“

_ РОЗДІЛ VI

Розгнгвании Ноееими глузуваннями Олівер починає діяти

й дуже його дивує

Минув термін випробування і Олінрп» я«™

УЧНІ. Смертей побільшало п™, ^{Л1вера буЛ0} офіційно прийнято в

ЛЮСІ зі стрічкоюпо"Г^{ЄСТЬ КОРУ КОСЙЛа ДІТЄЙ}- °^ЛІВеР У ^кап*

хват і розчулення усіх матерів ^ста ^ЖаЛ°^{бШ процесії 1} викликав за-,і

з^м„™^т.г 2їїїї£їг_: ^{протягом багаіь}°^хбез»^м»»

ненавиділа Олівера бо її чолоні*^{ИМ 1льше}’ ^{що місіс} Сауербері люто

Одного дня Шй з^Гвся з^л^оГ

схочу позбиткуватися з хлопчика. Спочатку вТншикн^Т^ ^Д°' І чуба, за вухо обічнп» гті™.,., смикнув Олівера за ¹

куваного результату Ной п шт ** ^К°^{ЛИ ВСІ ЦІ знущання не} Дали очі- | И пільондрою! ^ПОЧа'' ^{глуаувати 3} ■“"»* °*»Ч» і ннзв.,1

ледь і стіл, схопив Но^Ггорот'^угааув тк“'"”' ^тф“^ОТНу' ^СТІ'Я клацнули, і, вклавши всю свою силу в^>дин удар'звалив'^ог“* I

ника з ніг». Від смеотел^п, „к* _1п„_пя1 ^Р’ свогокривд-И

‘Жй

перетворився на грізного месник

пади Г™ “і

І двері, що двигтіли під його ударами ,

^Но* ^д° ¹ при-

244

РОЗДІЛ VII

Олівер бунтує далі

Ной стрімголов залетів у ворота робітного дому. Він притискав до синця під оком лезо ножика і волав, що Олівер хотів убити його, ха­зяйку і Шарлотту.

Коли містер Бамбл прийшов у будинок трунаря, Олівер усе ще гатив у двері льоху. Повернувся містер Сауербері і за комір витяг з льоху малого бунтаря. Взагалі він ставився до хлопця по-доброму, але сльози дружини розбудили його гнів і йому залишилося тільки

одне — відлупцювати Олівера.

До вечора той просидів під замком у льосі, а коли споночіло, ха­зяйка відправила його спати у майстерню. Усю ніч хлопчик то пла­кав, то молився, а на світанку відсунув засув і, вагаючись, вийшов на вулицю. Він пішов у бік робітного дому. У садку за решіткою Олівер побачив свого товариша Діка, який у цей ранній час уже полов гряд­ку. Він підвів бліде личко, підбіг до хвіртки і простяг Оліверу свою худеньку ручку. Хлопчики попрощалися, і Дік благословив Олівера. Це благословення малої дитини Олівер пам’ятав усе життя.

РОЗДІЛ VIII

Олівер іде в Лондон. Дорогою він зустрічає чудернацького юного

джентльмена

Олівер швидко йшов битим шляхом. За містом він побачив доро­говказ, на якому було написано, що звідси до Лондона рівно сімдесят миль. Хлопчик згадав слова старих мешканців робітного дому, що хлопець з головою в Лондоні може заробити великі грошь _и

Першого дня Олівер прийшов двадцять миль. Він з’їв єдиний шматочок хліба, що був у його торбинці, і відчував страшенний го­лод. На ніч хлопчик зарився в копицю сіна серед поля, трішки зігрів­ся і заснув.

Наступного дня він ледве пересував ноги від утоми і голоду, а ніч пнову провів у холодному, вогкому полі. У селах Олівер намагався ііипросити окраєць хліба, але фермери в дев’яти випадках з десяти, побачивши простягнуту руку, кричали, що зараз спустять на нього

собак. _

«На сьомий день після втечі Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет». Містечко ще спало. «Брудний, запорошений хлоп­чик присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, по­битим ногам». Ніхто не звеитав на нього уваги. Раптом Олівер помі­тив, що на нього дивиться якийсь хлопець. «Він мав кирпатий ніс, плаский лоб... і замурзаний був так, як може замурзатися тільки не-

245

доліток. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві.

першим пТТ ^{И ЗУХВ}*^ЛЬ’ ^{ЦеЙ чвань}куватий, самовпевнений ферт ршимп [іишов до Олівера, розпитав про те, куди він іде нагоду]

р"м^ШовиГ ^{3 ХЛІбОМ 13аПрОПОНував} і™ в Лондон разом. З подальшої розмови Олівер довідався, що його приятеля звуть Джек Докінс вій

~^{ИЛЬ1 ЗТЬ ОДНОГО ШЙНО}— стврого лондонського джентль

мена 1 зараз іде в столицю. Джек зізнався, що в колі друзів він більш відомии під прізвиськом «Спритний Пройда».

Оп.Г„лондон хл0пці зайшли пізно вночі, проминули багато вулиць«

б v л и mfv ^С ГТ ^{У ВУЗЬКОМУ брудн<шу}’ ^смеРДючому завулку біля якого.

kZZ', ^{Р Д}* ^0лі«Р» » «WOP і завів у напівтемні

мнату з почорнілими від часу і бруду стінами. Перед каміном стоЧ яв дощании стіл, над вогнем на дроті смажилася ковбаса, «а над нею схилився з довгою виделкою в руці старезний зморщений єврей а

четв^Депо^М °^{бЛИЧЧЯМ}’ ^{3ар0СЛИМ} кошлатою бородою... За столом сиділо еро чи п ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони кури- ли довгі череп'яні люльки й попивали спиртне, на£е дорослі». '

в_Єра т'Хтя°^К1^{НС НаЗВаВ СТаР}°^{ГО ФеЙГІНОМ}> представив компанії Олі- вера Твіста. Усі міцно потиснули йому руки і посідали вечеряти]

випити Т^ИВ °^{Л1ВЄРУ 3 СКЛЯНКУ ДЖИН}У ³ зрячою водою, звелів усе

лежали ^ ^{ПЧИКВ1ДЧУВ}’ ^{ЯК Й0Г}° ^ПеР^{енесли на} °Дпн із матраців, щЗ L лежали на підлозі, і поринув у глибокий сон.

РОЗДІЛ IX

містить подальші відомості про приємного старого джентльмена та його здібних вихованців Олівер прокинувся пізно вранці і побачив лише старого єврея

ками ч°™Т ^{СН1ДаНОК}- ^{Хлопчик л}ежав з напіврозплющеними пові- ками, чув і бачив старого, але думками був далеко звідси. Фейгін по- кликав Олівера, але той не озвався. Тоді старий замкнув двері, витяг- нуб«зі схованки невеличку скриньку і став розглядати коштовності. I НР <З Т^{И В}'^{е це}’.^стаР^ий поглянув на Олівера і побачив, що той вія по ’^{1 3 Д}‘ ^{ВШ ШДСК0ЧИВ} хлопчика, але потім ласкавГпере-

~°^{ВУ На ТЄ},’ ^Щ° ^{ИОМуДОВОДИТЬ}ся утримувати багатьох дітей, а це майно він надбав на старість.

ВІЛЯ_Я^0ВЄГГ^{Я ПрОЙДа 1 Чарлі Бейтс}> ^сіли снідати. Потім хлопці віддали Фейгіну два гаманці і чотири кишенькові хустки, говорячи

між собою мовою, яку Олівер майже не розумів. Йому було невтям- ки, коли і де хлопці встигли так добре попрацювати.

Через деякии час хлопці і старий затіяли цікаву гру: Фейгін по- I ходжав по кімнаті, а Чарлі з Пройдою потай витягали з його кишень I

246

різне добро. Старий запропонував Оліверу непомітно витягнути з його кишені хусточку і похвалив за здібності.

До юних джентльменів завітали дві юні леді — Бет і Ненсі. «По­родилися вони дуже мило й невимушено, і Олівер вирішив, що вони чудові дівчата».

РОЗДІЛ X

Олівер ближче знайомиться із своїми новими приятелями

й дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий

розділ цієї оповіді

«Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна — то випорю- нмв мітки з носовиків, ...то брав участь у вже згаданій грі, в яку ста­рий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку».

Нарешті одного ранку Олівер, Чарлі Бейте і Пройда пішли в міс­то. Біля книжкового рундука хлопці побачили старого джентльмена п золотих окулярах, який зосереджено читав книжку. Пройда і Чар- лі залишили Олівера, підійшли до старого, Пройда витяг у нього хус­точку, передав її Чарлі, після чого вони вдвох дременули й зникли за рогом.

Ось коли Олівер зрозумів, звідки у Фейгіна беруться і хусточки, і годинники, і коштовності. Хлопчика обпекла гаряча хвиля жаху, і нін кинувся бігти. Джентльмен з книжкою в руці погнався за Оліве- роад, гукаючи: «Лови злодія!» Слова ці мали магічну силу. Люди ки­дали все і бігли вслід хлопчикові.

Олівер знесилився, його нагнав якийсь чолов’яга, ударив і збив з міг. Юрба оточила хлопчика, підоспів поліцейський і повів малого до і-уду. Слідом пішов джентльмен.

РОЗДІЛ XI

оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Олівера посадили в камеру, що скидалася на льох. Із суботи тут побувало з півсотні п’яниць, багато чоловіків та жінок, яких трима­ли за недоведеними обвинуваченнями. Ця кімната була гірша і бруд- піша, ніж камери в Ньюгетській тюрмі, де тримали найнебезпечні- іпих злочинців.

Через деякий час Олівера повели до суду. Переляканий хлопчик не міг сказати жодного слова. Суддя, Метерлінк Фенг, сидів у глиби­ні зали із похмурим виглядом. Він грубо повівся із старим джентль­меном, який хотів пояснити суть справи, перебивав і ображав його. Потім почав допитувати Олівера. Полісмен, бачачи, що хлопчик не-

247

г^?ЕЕ=™=='=г=’

Фенга, розповів, що хустинкупопСпи» “ “^{ЧИ УВаГИ ГНІВ СуДДІ} суддя скосу,.. .„і:™_уїїїї™" ^ХЛ°^ПЄЦЬ' ^Р”^Л“^ЧЄ""* дсд„”у^РИ“ ^Р«в непритомного _{0лівера} і _{відвіз до сЛ}

РОЗДІЛ XII,

У якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів

вдягнена старенькі жінка Хн^У_а^Ж£° ^Л‘^{ЖКа ПІДІЙШЛа ЧИСТО й ох}™

шиі*. Місіс Бедвін 6улп ворушена ло сячі навколо своЯ.

Оліврп п-_гав потпо™ пї, о ^{Цим п}°Р^ивом вдячності.

_Го„ _ РОЗДІЛ XIII

«шь бегпосереЗне Зношення _до * г яі, допитуючи, до вони подїиГГикГ^{ДУ М К}°^ШР- ^Ш™“^{В Чі}’-

.

ричневі бриджі, шнуровані черевики на товстих ногах, на яких не вистачало кайданів. Цей симпатичний громило прийшов із великим псом, якого штурхонув під стіл, де той згорнувся калачиком і часто

кліпав злостивими очима.

Це був Білл Сайкс. Він розпитав хлопців про арешт Олівера і по­зловтішався з Фейгіна, говорячи, що коли хлопчик щось розповість поліції, то старого чекає шибениця. Фейгін, мило і багатозначно по­сміхаючись, ласкаво сказав, що разом з ним погорять і інші.

Усі члени чесної компанії замовкли. Через деякий час Сайкс за­пропонував розвідати в поліції, де тримають Олівера. Було вирішено доручити цю справу Ненсі, яка зовсім недавно перебралась у Філд- Лейн з матроських кварталів і могла не боятися, що її упізнають.

Ненсі перевдяглась у простий костюм і пішла до поліційного від­ділка. Хитра юна леді випитала в добродушного тюремника, що ста­лося з Олівером, і про все доповіла Біллу Сайксу і Фейгіну. Ці «турбот­ливі» джентльмени вирішили будь-що знайти хлопчика і заткнути йому пельку, поки він не виказав їх.

РОЗДІЛ XIV

містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Бра- унлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати

доручення

Містер Браунлоу і місіс Бедвін уникали говорити з Олівером про його минуле, поки він був ще слабий. Місіс Бедвін розповідала про своїх чудових дітей, навчала хлопчика гри у крибедж, усіляко обері­гала і розважала його. Життя Олівера в будиночку містера Браунлоу було щасливим і безпечним. Коли хлопчик зовсім видужав, старий джентльмен запросив його в свою кімнату. Олівера вразила велика кількість книжок на полицях, що сягали аж під стелю. Між місте­ром Браунлоу і Олівером відбулася розмова про майбутнє хлопчика, якому старий джентльмен задумав допомогти стати на ноги. Містер Браунлоу хотів дізнатися, як і де Олівер жив раніше, але тільки-но хлопчик розтулив рота, щоб розповісти про своє життя на «фермі», про поневіряння в наймах у трунаря, як у кімнату зайшов давній приятель хазяїна дому містер Грімвіг.

Він був хорошою людиною, та завжди всім суперечив і всім був незадоволений. Дітей у нього не було, а тому всі хлопчики були для нього однакові. «У глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний мизнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними, мле проти цього повставав притаманний йому дух сперечання». Він

249

доводив приятелю, що Олівер зовсім не такий, яким здається Міс ер Браунлоу вже був готовий посперечатися з гостем, як місіс Бел] він принесла пакунок з книгами, що їх приніс посильний Стаоий

ГьГГМІГ" ^{ПЄРЄДаТИ ПОСИЛЬНИМ Т}°^РГІВЦЮ --ами " оші'Те кілька примірників книг, але той уже зник. Олівер сказав що вія

може виконати це доручення і збігає туди-назад за десять хвилТн

Сховавши п’ять фунтів до кишені, він обережно взяв пТд па Л

нижки 1 Пішов до книгарні. Дивлячись йому услід містер ГоіЛ

віг заявив, що вони бачать хлопчика в останній раз, бо вГн укрЯ

книжки, і гроші. Містер Браунлоу захищав Олівера. ^Р *1

латі Г^{Є СПОНОЧ1Л}° ^Так’ ^{що важко} було розгледіти цифри на циферб-

якої ^{Д СТаРИХ ДЖентльме}™ все сиділи мовчки за столом * якому лежав годинник». ’ І

РОЗДІЛ XV,

який показує, як щиро любили Олівера Твістпа веселий старий єврей і міс Ненсі

У кімнаті смердючого шинку сидів Вільям Сайкс. Коло його ніг

копнув собаку ітой^{ЧЄрвОНООКИЙ пес}‘ Сайкс без видимої причини опнув собаку, і той, недовго думаючи, мовчки вп’явся гострими зу

бами в черевик хазяїна. Сайкс схопив ніж і готовий був перер^затн горлянку собаки, але раптом двері відчинилися і пес прожогом ви­скочив з кімнати, ледь не збивши з ніг Фейгіна. Розлючений СашЯ негайно переніс свій гнів „а старого, але той заговорГла_СКаВим Д

лосом 1 віддав пайку з награбованого. Білл трішки заспокоївся і заго­ворив про пошуки Олівера. чюкоївся і заго*Ч

підіопиГичи.^пТ ^{ПРЯМуВаВ Д}° рижкового рундука. Раптом його пЛГ * ^РУ ’^{1 За спиною} почувся знайомий голос: «Ой мії»

любии братику, я знайшла тебе!» Це була Ненсі. ’ ■

Олівер кричав, виривався, але перехожі співчували «сестрі» яка! волана всю вулицю, що хлопчик утік з дому, а за ним поби^єГ

До Олівера, який з усієї сили пручався і відбивався від Ненсі пії д йшов Білл Сайкс із собакою. Він наказав хлопчикові замовкнути Ж потяг його в лабіринт темних вузьких вуличок. ^замовк_Нути ,

Стемніло. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі будинку «а

двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні й на столі між ними цокав годинник ». ^Л11

250

РОЗДІЛ XVI

оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він потрапив до рук Ненсі

Сайкс і Ненсі взяли Олівера за руки, і чолов’яга попередив хлоп­чика, що коли він надумає кричати, то П’ятак учепиться в нього і ро- ніове на шматки. Пес люто загарчав, неначе розумів мову хазяїна.

Вони йшли незнайомими темними вулицями, як раптом на церк- ііі глухо вдарили дзиґарі вісім разів. Саме о восьмій годині стояли під шибеницею добре знайомі злодіям хлопці, яких мали стратити на злочини. Ненсі заговорила про цих своїх товаришів, але Сайкс не дуже переймався їхніми долями.

Олівер, Сайкс і Ненсі підійшли до давно покинутої крамнички, у икій все-таки хтось був. Хлопчика заштовхнули в темний коридор. Десь блимала свічка. Підійшовши ближче, Олівер побачив Джека Докінса, який упізнав хлопчика і тільки насмішкувато посміхнувся. Л в пропахлій цвіллю кімнаті Олівер побачив Чарлза Бейтса, який тицяв у нього пальцем і качався від реготу, і містера Фейгіна, який иизько вклонявся ошелешеному хлопчикові.

Пройда і Чарлз примусили Олівера зняти чистий одяг і вдягти дрантя, забрали книжки і п’ять фунтів. Олівер благав повернути ста­рому джентльмену його речі, але злодюги тільки сміялися з його роз­пачу.

Раптом Олівер кинувся тікати. Хлопці побігли за ним, а Ненсі за­чинила собаку в кімнаті, щоб він не догнав бранця. Сайкс розлютив­ся, але дівчина закричала, що не дозволить мордувати дитину. Вона «тявила Фейгіну, що буде захищати Олівера, якого хочуть зробити їлодієм, як дванадцять років тому зробили злодійкою її. Старий став погрожувати Ненсі, а вона у нестямі кинулася на нього з кулаками, (-'айкс перехопив дівчину, вона забилася в його руках і зомліла.

Олівера завели в кімнату і замкнули.

РОЗДІЛ XVII

Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його

Так повелося, що в кривавих мелодрамах трагічні і комічні сцени чергуються: в одній сцені герой падає під вагою кайданів на солом’я­не тюремне ложе, а в наступній — його вірний товариш, не знаючи про нещастя, звеселяє глядачів кумедною пісенькою.

«У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгина­ються під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат». Але в житті ми не пасивні глядачі, а дійові особи.

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому і пішої

двГжіноГ шТ ^КР°^КОМ- ^{РаДа Д0РУЧИЛа Й}°^{МУ ВІДВезти в} Лондої ВямйГ, ° ^{Щ СУД ВИЗНачив їхнє п}Раво осілості. Перед від’їздо. Бямбл зайшов до місіс Менн, щоб віддати їй гроші, які рада вид лйі

^М«н» ^заговорила про дітей. "охвдаила^ ЩО всі вони здоровісінькі, за винятком тих двох, що помрртп „а том»

ли .ВІЙГЖ«»“^{ХОТІВ по6}»⁴"™ »"«• і ХЛОПЧИК« „риЗ

робливо бійща'Г ^{ДШт ЩОга} * ^ВЬОГО ““"»'■.ЛИ, великі очі х...

Містер Бамбл спитав у хлопчика, що з ним відбувається і Лік по! Дошв про _{своє єдине бажання Шн хот}._{в би щ} Д ^

Твіста^НмГсте^Вр'Бамбі ^{СЛ1В На ПаПЄРІ 13бЄРІГ ЦЮ} записку для Олівер. віста. Містер Бамбл був здивований і наказав вивести хлопчика 1

їзл, Гм^{ТУПНОГО}Г^{Я МІСТЄР БйМбЛ ШВИДКО} “орався зі справами і у за- «Г ^{С061 СКромний обі}Д^; ^лька біфштексів, соус із устриці! Р р. Попиваючи вино, він розгорнув газету і прочитав оголошені

" й Т°ой^РОЗхтЛ^УЄТЬСЯ °^{ЛІВЄР ТВІСТ}’ ^{ПРО ЯКОГО немає} ніяких Відомо” нагороди ^{РОЛЛЄ СШТЛО На ЙОГ}° ^МИНУЛЄ’ °^Тримає “’-хь гіней в_И-

_по^Г^{Р БаМбЛ ШВИДенько} найшов будинок містера Браунлоу і розі повів старому джентльмену, «що Олівер - пі яки™ _СИн _П0™1

непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступі

містГїн завеш’ ^{ЗЛОСТИВОСТ1; що своє} коротке перебування в пілному ] чикя пГ ^{3аВЄрШИВ П1ДЛИМ 1} вірячим нападом на безневинно™ хлоп а, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна» За ттті

і 1°Г_Й^Щ,°^{вш отримав п}'‘^{ггь гіней 1 пішм}- ^Мі^р

Р були вражені, а місіс Бедвіп не повірила жодному слову біда (Я

РОЗДІЛ XVIII

Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів

невЇЇїї^ГякГ ^{ФЄЙГІН ПРОЧИТаВ} °^{ЛІВЄРОВІ ДОВГу} проповідь ПРО гпіх І шів^ нÙà ^М0ВЛЯВ’ ^{ХЛОПЄЦЬ УЗЯВ на Душу}’ покинувши товариші •, ^{нагадаі}‘, ^що прихистив, нагодував хлопчика, коли той помира»

чика Гкий^Рп~ ^ВШР°^{ЗП0ВІВ Історію п}Ро одного невдячного хлоп­чика, якии пішов у поліцію, щоб донести на друзів, але у сулі Фейгі«

ви,ахн. невинність і звинувати, хлопцл у тяТких ™ _инах.п„ї

ли. «На закінчення містер Фейгін не пошкодував похмурих Ааоб ллJ опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі по- ішення, 1 дуже приязно й щиро висловив палку надію, що йому ніколи* ^ доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію». I

І Олівер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз знищував своїх ппдміру обізнаних чи надто балакучих спільників.

Багато днів по тому Олівер був абсолютно самотнім. Він сидів біля іідиного відкритого віконця на даху. Одного разу Чарлз Бейте і Прой­ди стали намовляти Олівера стати злодієм, як вся їхня компанія, але «лопчик заперечив, що бути вуркою — це чинити зло.

Фейгін тішився здібностями своїх учнів, задоволено потирав руки, чуючи їхні слова.

Якось у занедбаний будинок зайшов містер Чітлінг — вісімнад- цитилітній злодій, який уже відсидів у в’язниці, але вважав Пройду кмітливим, вправнішим за себе і ставився до нього з певною шаноб- яивістю. Фейгін звелів Оліверу слухатися хлопців, сам говорив про ипреваги злодійського ремесла.

«З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час кнопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фпйгіном у давню гру...» Часом старий розповідав про грабунки, які »'ійняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного, що Олі- Вгр мимоволі сміявся від щирого серця.

«Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої те­нета, ...вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити

І спаплюжити».

РОЗДІЛ XIX,

у якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум

Одного холодного дощового вечора Фейгін покинув будиночок і, скрадаючись у темряві, петляючи по кривих брудних вуличках, пі­шов на зустріч із Сайксом. Там була і Ненсі, яку Фейгін не бачив, відколи вона заступилася за Олівера. Дівчина пригостила старого прннді, але той тільки вмочив губи у чарку. Він прийшов не пити, а і піюрити про справи.

У Чертсі є багатий будинок. Тобі Крекіт намагався намовити плуг, щоб вони допомогли злодіям, але в нього нічого не вийшло. Хитрий злодій хотів закохати в себе служницю, походжаючи перед пудинком у канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, по­им перейшов на вуса і кавалерійські бриджі, але і з того діла ви- иіиов пшик.

Фейгін був розчарований невдачею Тобі Крекіта. Єдине, що зали­шилося злодюгам, — це потрапити в будинок через маленьке вікон- цр, яке не мало решіток. І тоді було вирішено, що злодії візьмуть із ■бою Олівера. Він влізе через віконце в будинок, відчинить засув, а ІСрокіт і Сайкс заберуть усі коштовні речі.

253

“!

ці і п ки з кошиками риби на голові. « Ноги вгрузали в грязюку мало не ни кісточки, над спітнілою худобою клубочилася густа пара... Свист Погоничів, гавкіт собак, ревіння волів, мекання овець, рохкання і ве­реск свиней, вигуки лоточників, крики, лайка, сварка зусібіч... тис­ни на, штовханина, немиті, неголені, жалюгідні, брудні постаті, що іиметали серед натовпу, — все це ошелешувало, приголомшувало ісч'о, хто потрапив сюди вперше».

Сайкс тягнув Олівера через те юрмище, ліктями торуючи шлях. X попчик, пристосовуючись до швидкої ходи зломщика, побіг під­тюпцем. На шляху їх догнав порожній віз, і Сайкс попросив візника підвезти їх, а щоб Олівер не надумав звернутися по допомогу, вираз­нії поплескав по кишені, де був пістолет.

Вони довго їхали возом, а потім ще кілька годин блукали навко- інііініми полями, поки дійшли до містечка Гемптон. Там пообідали <"лодним м’ясом і сиділи в трактирі до ночі. Сайкс познайомився з чоловіком, який повертався додому возом, і зав’язав з ним добрі сто- "уики. Пізно вночі вони покинули трактир, сіли на воза, довго їхали

1. .піову йшли пішки, аж поки дісталися до напівзруйнованого будин­ку на березі річки.

РОЗДІЛ XXII

Грабунок

Сайкс постукав у двері будинку. Тобі Крекіт і Барні, які вже давно чекали на свого спільника, з радістю зустріли його. Тобі Крекіт мав рідке, дбайливо закручене в довгі спіральні завитки волосся, в яке

• пін час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями». Побачивши Олівера, він страшенно здивував- і її. Сайкс тихенько щось йому пояснив, і Тобі голосно зареготав.

Олівер страшенно втомився. «Він майже не усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола». Чоловіки примусили його випити і шіртне, і хлопчик забувся у важкій дрімоті.

Пізно вночі грабіжники стали збиратися. Вони взяли інструмен-

2. ножі, пістолети, «замотали обличчя до самих очей великими тем­ними хустками» і, ведучи Олівера за руки, вийшли з дому.

Приятелі швидко дійшли до самотньої садиби. «Лише тепер Олі- Н'і мало не збожеволівши від розпачу й страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати». Він зблід, в очах у нього ііигьмарилось, а з грудей вихопився здушений крик жаху. «Сайкс ви­ригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі... затулив Оліверові рита рукою й потяг хлопця до будинку». Грабіжники відчинили раму миленького віконця, Сайкс пропхнув Олівера ногами вперед і, нака-

255

^{ТИХенько 0П}У^стив хлопчик |

Динку, навіть якшо за не йому докедетьсяТп ^Н°^{ГИ МЄШКанц}ї раптом на сходах виникли постатГ^оло^Г^ Т™ *

бахнуло, дихнуло димом ... і Олі«1_я ’ ^<<Щ°^{СЬ блисн}УлоЯ

* * бра відкинуло до стіни а

„ - РОЗДІЛ XXIII, _

|» о молочника, пильно обдивився меблі, «наче складаючи їх де­ннії,нии опис». ^д

РОЗДІЛ XXIV,

I и якому йдеться про річ, майже не варту уваги. Проте розділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Тіло богаділки, вісниці смерті, «було згорблене від старості, руки

"^,,Г" ^{Трем 1ЛИ}’ обличчя, перекошене в безглуздій ПОСМІШЦІ, скдда-

" ^{більше на} маску, створену рукою божевільного майстра аніж їїи нитвір природи».

<-тара не встигала за наглядачкою і відстала десь у коридорі. Мі- ■■ хорні підійшла до хворої, яка лежала в голій кімнаті на мансарді К.-.0 л кка сиділа інша стара богаділка, а перед каміном стояв учень ■піскаря, який повідомив, що Саллі залишилося жити щонайбіль­ша дві години. «Наглядачка роздратовано скривилася, загорнулась у її ні и і, і сіла у хворої в ногах».

Ьогаділки перейшли ближче до жевріючого каміна і простягли до І»п ню свої кістляві руки. «В зловісних відблисках їхні зморшкуваті вЬіііччя зробилися ще бридкішими».

иллі лежала без тями, і наглядачка вже хотіла йти, як раптом і мира розплющила очі, побачила богаділок і попросила їх вигнати. ■Впдві потвори жалісно залементували, але скорилися наказу на­. ІІНІЬНИЦІ 1 виишли.

• Имираюча з останніх сил намагалася не дати згаснути іскрі жит- г.і • • (іона почала розповідати про молоду жінку, яку понад десять ро­їстому підібрали на вулиці. Невідома народила хлопчика й помер- I ( аллі ледве згадувала ті давні події, але їй вистачило сил сказати

" "^{ОНа вкрала у} породіллі єдину річ, яку вона мала. То було щире «.ното, _ЯК{ могло врятувати їй життя, та вона тієї речі не продава­ли, ховала її на грудях.

Помираючи, молода мати благословила своє дитя і доручила Сал-

«I .берегти єдину цінну річ для сина, але богаділка вкрала її. Хвора

Г^;І '^{Є сп}Р°^м°глася перед смертю сказати, що хлопчика звати Олівер І Що він дуже схожий на матір.

11. оглядачка вийшла з кімнати і спокійно сказала, що Саллі так ні­чім і> путнього і не повідомила.

РОЗДІЛ XXV,

у якому знову повертаємося до містера Фейгіна й компанії

Того ж таки вечора, коли в робітному домі помирала Саллі, містер •чи іч сидів біля каміна, поринувши в задуму. За столом позад ньо­

257

го грали у віст Пройда, Чарлі Бейте і містер Чітлінг. Пройда весь, вигравав, хоча грав один проти двох. Чарлі Бейте розумів, у чому рість, але весело сміявся, слідкуючи за Пройдою.

Містер Чітлінг програв останні гроші і кинув карти. Сьогоднії^Н був небагатослівний, про щось зосереджено думав, а Чарлі диЦі* знав, що Томмі Чітлінг вклепався в Бейте. Кохання приятеля додл 11 йому веселого настрою; він реготав, качаючись по підлозі.

Раптом у двері хтось подзвонив. Хлопці миттю притихли і нечур но зникли з кімнати. Пройда впустив у дім чоловіка у грубій робоч > - блузі. Фейгін придивився і впізнав Тобі Крекіта.

Фейгін і Пройда здивувались, побачивши втомлене, брудне й аг голене обличчя чепуристого Тобі. Не чекаючи запитань, Крекіт на|^| зав принести їжі, а коли наївся досхочу, звелів Пройді вийти, виї^Н джину з водою і розповів, що діло не вигоріло, що Олівера підстрелВ ли, а спільники полишили його в канаві і кинулися врізнобіч, р*ту ючи свою шкуру.

РОЗДІЛ XXVI,

у якому на сцені з’являється нова таємнича дійова особа й відбувається багато подій, нерозривно пов’язаних з цією оповідаЛ

Фейгін, почувши новину про Олівера, «зойкнув, шарпнув себе^| волосся, прожогом вискочив з будинку і помчав вулицею» світ за о^ьі Він трохи заспокоївся, коли підійшов до трактиру «Три каліки». Фе Я гіна добре знали всі миршаві мешканці брудних завулків, які приязів кивали йому. Він так само приязно кивав їм у відповідь і «звернув« до щупливого чоловічка, що сидів, увібгавшись у дитяче кріселко, ред дверима своєї крамниці», чи не бачив той Сайкса. Чоловічок від вів, що Білла тут сьогодні не було. Фейгін зайшов у трактир і пода нагору, у велику кімнату. Там за довгим столом сиділи чоловіки і ясіиИ ки, «а в кутку за розладнаним фортепіано — джентльмен-професіоа.

з буряковим носом...» Він награвав якусь мелодію, а «молода леді ро важала слухачів баладою з чотирьох куплетів». Обличчя її прихил ників були позначені печаттю мало не всіх пороків і привертали ув» саме своєю огидністю. «Підступність, жорстокість, п’яне зухнальо * були їхніми найвиразнішими рисами, але найбридкішими й найж люгіднішими персонажами цієї жахливої картини були жінки — д» які ще із слідами юного рум’янцю на щоках, ...інші вже цілком пілГ збавлені принадних ознак своєї статі, геть спотворені й спустошеи злочинством та розпустою; а всі ж вони ще не вийшли з юного вікуіа Серед усього цього збіговиська Фейгін видивлявся потрібного йому чи ловіка, але того тут не було. Він попросив трактирника передати, щ4| 258

MVKQB його, вийшов, найняв кабріолет і поїхав до будинку, де меш-

Сайкс. У кімнаті Фейгін побачив тільки Ненеі, яка була геть п’яна

І не відреагувала на розповідь про те, що діло не вигоріло, а на Сайк- іи полює поліція. Старий почав розпитувати дівчину про Олівера, але ішіа сказала, що хлопчикові краще померти, ніж бути серед таких, |nk вони. Ці слова розлютили Фейгіна. Старий з притиском заявив, що коли Сайкс урятує свою шкуру, але повернеться без хлопчика, то хай краще вона уб’є його сама, коли не хоче, щоб його задушив тюремний Ипт. Говорячи це, Фейгін прохопився, що Олівер для нього — скарб, ипдто тепер, коли він «зв’язався із самим дияволом у плоті».

Раптом Фейгін схаменувся, що в нестямі бовкнув зайве, опанував Liwtie і змінився просто на очах. Він почав розпитувати Ненеі, чи за ти мила вона його слова, але дівчина попросила повторити, якщо він Чогось хоче. Старий вирішив, що вона справді п’яна і не зрозуміла його натяків, а тому заспокоївся і пішов додому. Уже перед самими дщ.рима будинку до старого раптом підійшов чоловік, якого Фейгін шукав у трактирі. Фейгіну дуже не хотілося заводити незнайомця в цім, але той наполіг, що хоче поговорити в теплі. Вони зайшли в кім- ииту, сіли біля каміна і про щось тихо заговорили. Монкс (саме так кілька разів назвав його Фейгін) звинувачував старого, що той не ви­конав своєї обіцянки, не зробив із хлопчика шмаркатого кишенько- ц.го злодюжку, який би потрапив у в’язницю і назавжди заплямував ітбе. Але Фейгін виправдовував себе, говорячи, що цей хлопчик зо- іпм не схожий на інших: його нічим не можна залякати, він не хотів Красти, за ним не було ніяких гріхів.

Раптом Монкс вигукнув, що побачив якусь жіночу тінь, що про- мпйнула по стіні. Фейгін схопив свічку, і вони обійшли всі кімнати,

• пустилися в підвал, але ніякої жінки не знайшли.

РОЗДІЛ XXVII

спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді

Містер Бамбл, який залишився в кімнаті місіс Корні, «ще раз пе- чирахував чайні ложечки, зважив на руці щипці для цукру, ще уваж­ніше оглянув молочник, надзвичайно ретельно дослідив стан меблів, її тоді знову взявся рахувати ложечки» і нашвидку оглянув вміст

• шіяйчиного комода. Те, що він побачив у шухлядах, викликало^в ні.ого неабиякий захват. Там лежали усілякі предмети туалету най- Модніших фасонів і найкращої якості, «а в скриньці з висячим за­мочком, коли він її потрусив, почувся приємний звук, не інакше, як Арнзкіт монет».

259

^1Н повернувся до каміна і сів, як раптом до кімнати вбігла міоб Корні. Вона була дуже схвильована, і містер Бамбл, намагаючись а» спокоїти жінку, обняв її і «в палкому пориві цмокнув кінчик її цЯ ливого носа». Місіс Корні «обвила руками шию містера Бамбл Цього вечора вони домовилися одружитися. Здавалося, між ним І виникло цілковите взаєморозуміння, але місіс Корні нічого не скап ла майбутньому чоловікові про те, що почула від Саллі.

істер Бамбл по дорозі додому зайшов до трунаря. Подружжя Ы ероері не уло вдома, але крамниця була відчинена. Містер Ба^Н зазирнув у вікно вітальні і побачив застелений скатертиною ст, , на якому виднілися хліб, масло, кухоль пива і пляшка вина. За Л лом, недбало розвалившись у кріслі, сидів містер Ной КлейполЯ поряд стояла Шарлотта і годувала його устрицями. Вона умовля».

ого з їсти Ще одну жирненьку, але Ной уже об’ївся і захотів пі лувати Шарлотту. Побачивши це, містер Бамбл вдерся до кімнатЗ закричав на негідників. Шарлотта вереснула, а Ной став випра* вуватися, що дівчина сама весь час лізе до нього цілуватись

Шарлотта докірливо подивилася на хлопця, але той прод.вжуЛ її звинувачувати в усіх гріхах.

РОЗДІЛ XXVIII,

у якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його подальші пригоди

Сайкс розумів, що не зможе втекти від переслідувачів із пора Л ним хлопчиком на руках. Проклинаючи усіх сторожів і вірних слЯ він поклав Олівера на траву і, погрожуючи пістолетом, наказав Ті *і повернутись. Але спільник більше боявся людей, які підняли криЗ собак, а тому волів краще загинути від кулі Білла, ніж потрапитиЛ рук ворогів. Тобі чимдуж накивав п’ятами, а за ним чкурнув СайЯ покинувши хлопчика в канаві.

Переслідувачів було троє: містер Джайлз, Брітлз і мандрівний лудильник, який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приє* нався до погоні разом зі своїми собаками. «Містер Джайлз служи! дворецьким і економом у старої леді, Брітлз був їй за лакея, а що Д чинав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, тоЖ нього и досі ставилися як до юнака, в якого ще все попереду, хоч вії уже розміняв четвертий десяток » .

Переслідуючи злодіїв, чоловіки й самі не на жарт перелякали* а тому, не впіймавши грабіжників, тісним гуртом повернулися в бу

ДИНОК •

260

І Непритомний і безпорадний Олівер пролежав у канаві ділу ніч. ІІирешті він розплющив очі, застогнав від болю, поволі підвівся і по- Іішлав, сам не знаючи куди. Йому здавалося, що ніби поряд з ним Г'піікс та Крекіт і грабіжник боляче стискає йому руку.

Поволі хлопчик вийшов на дорогу, побачив будинок і поплентався |о людей. А в цей час герої-переслідувачі підкріплялися сніданком, І містер Джайлз розповідав про нічні події куховарці та покоївці, хи- іуючись сміливістю товаришів і своєю власною. Жінки охали, диву- іилися, тулилися від страху одна до одної, як раптом у двері хтось Постукав. Троє сміливців разом із собаками рушили до дверей, від­шпили їх і, «боязко визираючи одне в одного з-за плеча, уздріли на Гиику ніяке не страховисько, а бідного малого Олівера Твіста». Вони Попили його, затягли до передпокою і закричали, що попався один [■ іілодіїв. Цей гармидер перервав милозвучний жіночий голос. Слу- р«м було наказано, щоб пораненого перенесли нагору і покликали лі- к»Ч>я і констебля.

Дівчина, яка дала ці розпорядження, не захотіла глянути, хто був цім пораненим грабіжником.

РОЗДІЛ XXIX

.інайомить із мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У затишній кімнаті за столом сиділи дві жінки. їм прислуговував іиидоганно вдягнений у чорну трійку містер Джайлз.

Одна жінка була вже немолода. Вона сиділа у величній позі й ні пьно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина милувала око свіжою красою юності. «їй не минуло ще й ■Імііадцяти літ. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й лас­іші«, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не ііирідненим з грубими істотами, що населяють наш світ». Вона гля- іу 'іп на стареньку, і очі її засяяли такою любов’ю і щирою відданістю, Ш⁽> духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї в цю мить».

■До воріт під’їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до •шку гладенький джентльмен». Він за мить опинився в кімнаті, ви- Vкуючи слова співчуття місіс Мейлі з приводу нічної пригоди. Міс

261

РОЗДІЛ XXX

оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його Лікар запевняв жінок, що вигляд злочинця їх здивує, і він не П0( милився. «Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони СПОЇ дівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена ди -’ина, поринула в глибокий сон». Дівчина підійшла до хлопчика, схилилії ся над ним, її сльози скотилися йому на чоло.

«Олівер заворушився й усміхнувся уві сні, наче цей вияв жал^^| співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він нікН ли не знав». Жінки не могли повірити, що цей тендітний хлопчик МІІ бути добровільним спільником покидьків суспільства. Розчулена Роп благала тітоньку зглянутися на нього, не віддавати цю хвору дитин;^И в’язниці. Старенька згодилася врятувати хлопчика, і лікар запропоЯШ вав примусити містера Джайлза і Брітлза відмовитися від звинувач • і і Лише надвечір Олівер прийшов до тями і розповів усю історію сцИ го життя. Сумно було слухати про муки та страждання, які йому подіяли жорстокі люди, і не раз його розповідь переривалася су|іі|| ми зітханнями слухачів.

Увечері лікар спустився в кухню, де слуги ще обговорювали події [ минулої ночі, і твердим голосом запитав містера Джайлза, чи може дім) заприсягтися, що хлопчик, який лежить нагорі, — той самий, як|^| заліз уночі крізь віконце? Джайлз нерішуче глянув на Брітлза, Брії^Ц нерішуче глянув на Джайлза, констебль, який уже давно чекав на свії І чення, нашорошив вуха, щоб краще почути відповідь, коли це рапті знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили. Брітлз СКі зав, що це агенти карного розшуку, яких викликав містер Джаш

РОЗДІЛ XXXI

оповідає про критичне становище

Брітлз відчинив двері і завів до вітальні двох чоловіків. Один буї огрядний, середній на зріст, з коротко обстриженим чорним лиск чим волоссям, круглим обличчям і пильними очима. Його напарни* був рудий кістлявий чоловік із неприємною фізіономією і зловісні І задертою кирпою. Звали їх Бледерз і Даф. Вони одразу ж почали ро> питувати про злочин, і лікар, щоб затягнути час, розповідав усі ot ставини дуже докладно, з багатьма відступами і повторами. Потій І агенти, клацаючи наручниками, стали розпитувати про хлопчиїЯ І але лікар, щоб відвернути їхню увагу, повів оглядати місце злочин' Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого кони тебля та слуг оглянули будинок, поштрикали вилами кущі, ще д 262

Лиі.ка разів вислухали розповіді свідків і відзначили численні роз- ІІншості у свідченнях, а потім провели між собою нараду.

І Тим часом лікар і Роза радилися, як урятувати дитину. Роза про­бувала все чесно розповісти агентам, але лікар нагадав розповідь 'ііиера, який, було, водився із злочинцями, що він не знає, де кубла дників, що він все-таки брав участь у пограбуванні, а постріл дво- шщі.кого не дав хлопцеві зчинити ґвалт і цим виправдати себе. Міс- Ьі Лосберн був упевнений, що агентам не можна розповідати правду Ц|І<| хлопця, бо вони нізащо не повірять у його невинність.

[ Ііледерз і Даф упевнилися, що ніхто із слуг не допомагав грабіж- іікам, a тому їм конче треба побачити хлопчика, адже саме його зло- і могли підсадити у відчинене віконечко, і Схвильований лікар запропонував агентам спочатку підкріпи- Ціі'і., і за чаркою міцного елю ті почали сперечатися, хто б із міських іюсресіоналів міг учинити грабунок: Носач Чіквіда чи Пестунчик. А потім містер Бледер став розповідати про справи, які він розсліду- »"III. про хитрість і підступність злочинців. Агенти не помітили, як Мир Лосберн вислизнув із кімнати, а потім з’явився знову, щоб від­бити їх до хворого.

Олівер дрімав, але стан його значно погіршився. Він дивився на ■і неуважним поглядом, видно було, що він не розуміє, де він і що >іґтться довкола.

Лікар розповів, що цей хлопчик поранився самострілом, прийшов ї Оудинок по допомогу, а дворецький «схопив його й віддухопелив Ми, що бідолаха мало не віддав Богові душу».

■(ляканий містер Джайлз ошелешено дивився то на лікаря, то на центів і вже не міг заприсягтися, чи цього хлопчика він поранив. Иирквірили пістолети і виявили, що той, з якого стріляли, зарядже­

263

Через деякий час міс Роза сказала Оліверу, що вони всі їдуть у де чисте повітря, краса і радощі весни швидко поставлять його на

Олівера дуже хвилювало, що добрий джентльмен і люба старе**! ка, що колись піклувалися про нього, не знають, чи він живий. Коли хлопчик уже зовсім одужав, містер Лосберн вирушив з ним у дорогу И невеличкій кареті місіс Мейлі. Вони вже в’їхали в передмістя ЛопН на, як раптом Олівер побачив будинок, куди його приводили злодії.^Н кар наказав кучерові зупинитися, побіг до будинку і став гатити ногофі у двері. Раптом двері відчинилися і на порозі став миршавий горб Лікар схопив його за комір, заштовхнув усередину і став обшукувати приміщення, шукаючи Сайкса. Горбань почав лаятися і погрожуї лікареві, а той, зрозумівши, що Олівер помилився, кинув хазяїну нету, велів замовкнути і пішов до карети. Горбань подався за ним, пЯ бачив у кутку карети Олівера, і цей ненависний і мстивий погляд пе^Я слідував хлопчика вдень і вночі протягом багатьох наступних місяц|Я

Лікар сів у карету і замислився над своїм учинком. Що б він зробив, якби зустрів у будинку злодіїв? Йому ж не можна було б звем нутися у поліцію, бо довелось б зізнатися, що він затер справу Олі|Я ра. Він діяв зопалу, не думаючи про наслідки, що могло б зашкодк^В і йому, і хлопчикові.

Через деякий час карета під’їхала до білого будиночка, який ^ст" яв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду» сіди сказали, що містер Браунлоу, його приятель і економка виїх, до Вест-Індії.

Олівер і лікар були розчаровані невдачею. Хворіючи, хлопч часто мріяв про зустріч із своїми друзями, тішився що зможе роз вісти, як часто згадував їх. А лікареві зайвий раз хотілося впевя£| тись, що Олівер говорив правду про свої пригоди.

Настало літо, і всі виїхали в село. «Для Олівера, що доти знав тілі* ки тисняву й гамір брудного міста, почалося нове життя». Непод^| лік будиночку, де вони оселилися, був скромний сільський ЦВИНТІ Хлопчик часто сидів там біля якоїсь занедбаної могили, думав матір і нишком плакав.

«Дні спливали спокійно і безжурно, ночі не приносили ні стра: ні турбот...» Щоранку Олівер ходив до старенького дідуся, який дЯ помагав хлопцеві вдосконалюватися у читанні й письмі. Після урЯ ків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою. «З якою насолодою 0л( вер прислухався до їхніх голосів, як радів, коли вони зупинялі^И помилуватися квіткою».

Рано-вранці Олівер вибігав у поле, наривав оберемок квітів, склМ дав чудові букети, щоб прикрасити ними стіл до снідання. Вдень дЯ

264

•мигав місіс Мейлі, працював у садку, виконував різні дрібні дору­чання. Жінки всім серцем прихилилися до Олівера і пишалися ним.

рої. По дорозі додому його наздогнала карета, в якій Олівер побачи тера Джайлза і незнайомого молодого джентльмена. Карета зупини і дворецький через вікно запитав у хлопчика, як почувається міс І Олівер радісно відповів, що їй набагато краще, небезпека зовсім м ла. Незнайомець вискочив із карети, схопив руку Олівера і ще раз І питав про стан Рози. Це був Гаррі Мейлі, який, незважаючи на різні в роках, був дуже схожий на матір, місіс Мейлі. Він сподобався Олі гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манер Місіс Мейлі нетерпляче виглядала сина. Зустрівшись, вони І не приховували свого хвилювання. Гаррі ласкаво дорікнув ма- що вона не повідомила про хворобу Рози, і зізнався у своєму па му коханні до дівчини. Мудра жінка відповіла, що Роза для неї дочка, але Гаррі не може одружитися з нею, адже її ім’я не з її виї але заплямоване. Злі люди почнуть паплюжити і його, і їхніх діта’ тоді він може пожаліти, що так зав’язав собі життя, а Роза стра? тиме. Та Гаррі палко запевнив матір, що заради щастя всього жи він змусить Розу вислухати його і дати відповідь.

Уранці Олівер пішов у поле не сам. Його супроводжував мі Гаррі Вони нарвали квітів, разом склали розкішний букет для РоЗі який, навіть зів ялий, дівчина тримала на підвіконні.

Роза ще не виходила, вечірніх прогулянок не було, і Олівер за за книжки. Одного вечора він сидів із книжкою біля вікна і задрі# Раптом йому почувся голос Фейгіна. Хлопчик скочив, глянув у він і побачив страшне обличчя старого злодюги, «а поряд, пополотніл від люті чи жаху, ...стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткни­ся біля пошти».

«Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блис ки. А потім обидва зникли». Олівер голосно закричав і почав голо кликати на допомогу.

РОЗДІЛ XXXV

Оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, !

а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі і Розою

Усі мешканці будинку вискочили на крик Олівера. Чоловіки побі ли шукати старого єврея і його супутника, але всі пошуки виявилиг марними. Ніде довкола не було навіть слідів квапливої втечі, але іг то не сумнівався, що хлопчик бачив Фейгіна і незнайомця.

Коли зовсім стемніло, пошуки довелося припинити. Джайлз об! шов усі шинки сусіднього села, містер Мейлі з Олівером поїхали сусіднього містечка, щоб розпитати про нежданих гостей, але це чого не дало. Поступово ця пригода почала забуватися.

І Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже потроху виходила (у'піти в садку, і її сміх благотворно діяв на всіх мешканців будиноч-

• и Тп Олівер помітив, що місіс Мейлі і Гаррі надовго усамітнювали- іто щось стиха говорили, а на Розиному обличчі були видні сліди ра|н. По всьому було ясно, що якась обставина позбавляє душевного МіІКОЮ і дівчину, і, можливо, ще когось.

Ирешті одного ранку Гаррі Мейлі попросив Розу вислухати його. (Цім розповів дівчині, які страшні хвилини пережив, коли дізнався, Ь>і нона тане, мов легка тінь під променем з небес. Думки про неї пе- Вгпіорилися на страшні, нестерпні тортури, адже вона могла вмерти, ?ик і не довідавшись, як він її безмежно кохає.

І’оза підвела голову, і Гаррі побачив дві сльозинки в її очах. Але ЙІй'іина пересилила себе і твердо заявила, що йому слід негайно ви­мін ги, бо на нього чекають важливі й благородні діла. Він має знайти ІИИМ дівчину, ім’я якої не кине тінь на нього і його сім’ю. Роза вва- [ ми па своїм обов’язком розвіяти всі мрії закоханого молодика, адже ■дим його хибний крок може позбавити можливості досягти успіху І житті.

І Іпостанок Гаррі хотів дізнатися, чи була б відмова Рози такою ка­Р N11 причною, якби йому судилося тихе, непримітне життя, якби він ■уи бідний, хворий чи безпорадний? Не вагаючись, дівчина відпові- | їм, що ніколи не залишила б його в тяжкому випробуванні.

РОЗДІЛ XXXVI

<Іуже короткий і, на перший погляд, не такий уже важливий, але прочитати його треба — і як продовження попереднього, і як ключ до одного з наступних

.111 кар був здивований рішенням Гаррі виїхати в Лондон негайно і

• ні випитати, чи не в тому причина такого поспіху, що дуже скоро Набудуться вибори і виникла необхідність боротьби за голоси вибор­ні*. Ллє Гаррі перевів розмову на інше.

Містер Джайлз почав виносити речі, а Гаррі поманив Олівера до рп«. Він попросив хлопчика, який уже добре навчився писати й чи- Іііти, описувати йому все про місіс Мейлі і Розу, а листи надсилати Нп головний поштамт у Лондоні так, щоб жінки ні про що не здога- Думіїлися. «Олівер, якого таке важливе й почесне доручення одразу •ііик’сло у власних очах, урочисто пообіцяв зберігати таємницю й ■»«<•плати найдокладніші повідомлення».

Під’їзд був поспішний, але Роза спостерігала за ним із-за білої фі- ІМмки і ще довго сумно дивилась услід кареті.

267

.імх над самою річкою. Посеред цієї купи халуп височіла напів- руИнована велика споруда. Колись ця руїна була фабрикою.

М істер Бамбл зупинився перед високими дверима і став вдивляти- < и клаптик паперу з адресою. Раптом двері відчинилися, і на порозі рі пи Монкс. Він запросив подружжя у будинок.

І Іершою зайшла місіс Бамбл. Монкс уп’явся в неї гострим по- і индом і запитав про таємницю, яку вона зберігала довгі роки. Але Иііміса, хоч і відчувала якийсь острах від вигляду цього зловісного Чи повіка, не розгубилася і відповіла, що перше питання — скільки |і н сі тує ця таємниця.

Містер Бамбл слухав ці торги, витягши шию і витріщивши очі, ід >ко його сувора дружина ще й досі не відкрила йому більше, ніж він Цінп від самого початку.

Монкс запропонував двадцять фунтів, місіс Бамбл сказала, що Пек' двадцять п’ять фунтів золотом — на цьому й зійшлися. Жінка НиГнічила блиск монет у тьмяному світлі ліхтаря і почала розповідати Н|м> страшну смерть Саллі, яка встигла сказати про украдену у мате­рі (>лівера річ. У руці помираюча тримала заставну квитанцію. Місіс Ипмбл здогадалася, що богаділка спочатку, певно, берегла ті коштов­ні дрібнички, сподіваючись продати, а потім віддала їх у заставу. На- і 'іидачка подумала, що, може, колись матиме користь з тих речей, <му викупила їх. І ось тепер вона поспіхом кинула їх на стіл, немов |ілціючи, що нарешті може позбутися цих коштовностей.

Монкс став роздивлятися золотий медальйон і золоту обручку, N гі'редині якої було викарбовано ім’я «Агнеса», число, а далі зали- аш їмся місце для прізвища.

Монкс отримав те, що хотів. Раптом він щосили смикнув заліз­нії кільце в підлозі, підняв потаємну ляду, під якою вирувала річка, І и ішув коштовності у потік.

РОЗДІЛ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб І чповідає, про що радилися достойний Монкс і достойний єврей

< )<:таннім часом доля була не дуже прихильна до Вільяма Сайкса. Цім хворів довгий час так тяжко, що лише завдяки турботам Ненсі кимншився живий. «Хвороба не пом’якшила крутого норову місте­рі і 'мйкса: коли дівчина допомагала йому піднятись з ліжка і вела до РІ 'іі.ця, він лаяв її за невправність, та ще й боляче штурхонув».

І їм віях Ненсі затремтіли сльозинки, але її голос, повний жіночої Р» пості, звучав лагідно, коли вона стала говорити, що терпляче до-

1. її идала його, мов малу дитину, а зараз він не думає, що робить їй бо­

269

ляче. Та Сайкс навіть не подумав пом’якшити свій грубий тон, а роИ ходився ще більше.

У кімнату зазирнув Фейгін, побачив, що Ненсі, зморена безсонної ми ночами, зомліла, і кинувся рятувати дівчину. Йому допомагі^Н Пройда і Чарлі Бейте. Поступово дівчина опритомніла і, похитуЦЯ чись, пішла до ліжка й упала обличчям у подушку.

Сайкс був страшенно здивований раптовою появою приятелів, а VI виставили на стіл клунки зі смачною їжею та спиртним і стали пріИ гощати хазяїна і Ненсі.

Білл трішки поїв, але замість подякувати став проклинати Фєі^^| на і вимагати гроші. Старому довелося йти додому з Ненсі, щоб пер* дати Сайксу три фунти.

Вдома Фейгін застав Тобі Крекіта, містера Чітлінга, Пройду юного Бейтса. Чітлінг програвав, але не зводив захопленого погляЯ ду з Крекіта.

Пройда і Чарлі гайнули на вулицю, щоб грабунками повернуту програне. Ненсі отримала від Фейгіна обіцяні гроші і сіла за сті^| але, почувши чоловічий голос, поспіхом зірвала з себе шаль й каїш* люшок і засунула їх під стіл.

У кімнату зайшов Монкс, який хотів поговорити із Фейгіном ни* одинці. Старий повів гостя в іншу кімнату. Як тільки їхні кроки з» тихли, Ненсі скочила із стільця і, скрадаючись, пішла за ними, ста^ під дверима кімнати і почала дослухатися до розмови чоловіків.

Через деякий час Монкс пішов з будинку на вулицю, а Фейгін, пф« вернувшись у кімнату, застав Ненсі, яка вже зібралася йти.

Сайкс, отримавши гроші, не звертав уваги на Ненсі — він без уп^| ну лише їв і пив, а дівчина ходила збуджена, наче людина, що нав^^ жилася на відчайдушний крок. Сайкс зажадав нової порції джин^В Ненсі взяла склянку, повернулася до Білла спиною, налила спиртщ і дала йому випити. Через деякий час він повалився на ліжко і заснуї міцним, непробудним сном.

Ненсі зрозуміла, що подіяв опій, який вона додала до джину, швид< ко одяглася і вийшла з будинку. Дівчина бігла в заможнішу части™ міста і зупинилася тільки біля дверей готелю-пансіону. Було близька одинадцятої години ночі, і слуги не хотіли пускати Ненсі, але вона неймовірними труднощами домоглася зустрічі з міс Мейлі.

РОЗДІЛ хь

Дивне побачення, що є продовженням подій, про які оповідалось у попередньому розділі

І Іенсі побачила перед собою струнку й гарну дівчину і жагуче кчуття сорому за своє жалюгідне існування в найогидніших кублах Кін і дона серед злодіїв і грабіжників охопило її. Серце Рози краялося д жалю, коли вона дивилася на Ненсі, яка розповіла все, що знала іро Монкса, який розшукував Олівера Твіста, щоб зробити з нього Ілодія; про зустріч Фейгіна з Монксом, який хвалився, що знищив ьіикпзи про походження хлопчика, і прибрав до рук гроші чортеняти, і пчіер хотів би знищити хлопчика.

Роза не знала, як їй діяти далі, але дуже хотіла врятувати Нен- щ, Та дівчина відмовилася прийняти допомогу. Вони вирішили, що ІІиисі постарається ще щось розвідати про цю темну справу, а Роза Иіінієділі буде чекати її на Лондонському мосту між одинадцятою та Ішшадцятою годиною ночі.

Хоч як Роза просила Ненсі кинути банду грабіжників, дівчина по- нрпулася до Сайкса.

РОЗДІЛ ХІЛ,

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

І’оза відчувала жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового Виходження і вирішила звернутися по допомогу до Гаррі, але так і Ні' амогла дописати листа. Вона довго обмірковувала перший рядок,

• м раптом у кімнату забіг захеканий Олівер, який ходив гуляти під Й к проною містера Джайлза. Хлопчик швидко заговорив, що бачив у місті містера Браунлоу і запам’ятав будинок, у який зайшов цей дпПрий джентльмен. Роза вирішила зустрітися із рятівником Оліве- Ий, намовила карету і разом з Олівером поїхала до містера Браунлоу. Джентльмен одразу ж прийняв її. У кімнаті міс Мейлі опинилася пе- Ь*д літнім чоловіком з приємним обличчям. Тут же був і містер Грім­кії . який манірно вклонився дівчині. Міс Роза розповіла джентль- щммм все, що вона знала про долю Олівера і покликала хлопчика.

•тріч Олівера з містером Браунлоу, містером Грімвігом та економ- »інп місіс Бедвін розчулила дівчину до сліз. Потім вона розповіла про іугтріч з Ненсі, і містер Браунлоу похвалив її за розумне рішення ■вернутися по допомогу саме до нього, а не до лікаря Лосберна, який Ориз запальну вдачу міг вдатися до якогось нерозважливого кроку.

треба знайти Монкса, довідатися його справжнє ім’я і приперті^И стіни. У цьому їм може допомогти Ненсі, з якою вони мають зуслВ тися. Потім джентльмени поїхали до місіс Мейлі і все їй розповілі, Було вирішено, що міс Роза і тітонька нікуди не поїдуть з міста, доіЯ ця заплутана справа не вирішиться до кінця.

РОЗДІЛ XL.II

Олівєрів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці

До Лондона Північним шляхом наближалося двоє подоро^Л ніх. Чоловік «був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайі|^| ватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, — в ю||> роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілом віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але де» белої міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести важкий клу І нок, прив’язаний за спиною». У супутника на ціпку теліпався ле|Ч кий клуночок, і тому він ішов легкою ходою далеко попереду жін^В Це були Ной Клейпол і Шарлотта. Вони вкрали гроші з каси містери Сауербері і тепер тікали в Лондон, щоб заховатися від хазяїна у най» глухішому завулку столиці. Місто було для них чуже, але Ной безпої милково йшов у напрямку похмурих, брудних завулків, аж поки м зупинився біля трактиру «Три каліки». Вони зайшли у це лігво злм дюг, замовили вечерю і вирішили тут заночувати.

У кімнаті, куди завели прибульців, було маленьке непримітне віч конце, через яке Фейгін побачив прибульців і почув їхню розмощ про крадіжку двадцяти фунтів і про бажання Ноя стати грабіжн]^| ком. Фейгін зрозумів, що зможе використовувати цю парочку у сво* їх темних справах, а тому не вагаючись зайшов у кімнату, повторим слова Ноя про його бажання обчищати каси крамниць, кишені, жІІ ночі сумки, будинки, поштові карети, банки і запропонував свою дЯ помогу у здійсненні цих планів.

РОЗДІЛ ХІЛІІ,

у якому оповідається, як спритний Пройда ускочив у халепу 1

Наступного дня Ной, який назвався Морісом Болтером, і Шарлої та переселилися до Фейгіна, який хотів домогтися, щоб новобранец» з самого початку знайомства захопився його геніальною хитромуЛ І рістю. «Він докладно розповів про грандіозний розмах своїх опера- І цій, переплітаючи собі на користь правду з вигадками та чергуючи І і те, й інше з такою майстерністю, що повага до нього містера БолтерИ помітно зростала, а водночас до неї домішувався благодатний остраї

272

який Фейгін так жадав у ньому збудити» розповідями про шибени­ці... що чекає на зрадників. Далі Фейгін розповів про арешт Проиди, шмісазав Ною знайти хлопця і розвідати, як там тепер й -му ведеться. Новобранець боявся йти в поліційну управу, але не смів суперечити ітіірому. Перевдягнувшись у «каптан візника, короткі плисові шта­ни і шкіряні краги», Ной безпечно зайшов до зали суду, де розгляда­лися справа Пройди. „

Містер Докінс поводився так, ніби ні в чому не виннии, погрожу- И..І. суддям звернутися до міністра внутрішніх справ,^нагадував їм цію свої права і привілеї, вдавав, «ніби має намір негайно подати на цих позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав «прізвища отих «,,ох старих фраєрів ондечки в суддівських кріслах». Це було сказа­но так, що у залі розлігся гучний регіт глядачів.

Переконавшись, що Пройду вивели із зали і замкнули в малень­кі й одиночній камері, Ной поспішив до Фейгіна «з радісною звіст­кою, що Пройда робить честь своєму вихователеві и створює собі

ґ, ц искучу репутацію».

РОЗДІЛ XL.IV

Для Ненсі настає час виконати обіцянку, яку вона дала Розі Мейлі. Вона зазнає невдачі

Ненсі не могла приховати збентеження від думки, до чого може „ризвести те, що вона довірилася Розі і розповіла про Фейгіна, аик- . п та інших членів злочинної зграї. Вона пригадувала, що всі вони довіряли їй свої таємниці, розкривали перед нею свої мерзотні пла­ни, а тепер вона ж може стати причиною їхньої загибелі. Ці вагання,

.іміни настрою не помічав Сайкс, але добре бачив Фейгін.

У неділю ввечері Ненсі хотіла піти з дому, щоб зустрітися з міс І’озою, але Сайкс заборонив їй виходити, «скоріше аби тільки зроби­ти наперекір, ніж тому, що мав якісь поважні підстави не випуска­ти дівчину з дому». Ненсі сердилась, кричала, потім почала благати, иле Сайкс забрав її одяг, скрутив руки і запхав у комірчину, замкнув-

іііи двері на замок. .

1. Сайкс не розумів, що сталося з Ненсі, а Фейгін, якии був свідком

її істерики, щось запідозрив і вирішив простежити за дівчиною.

РОЗДІЛ XLV

Ной Клейпол одержує від Фейгіна таємне доручення Наступного дня Фейгін ледве дочекався свого нового спільника. Коли Ной з’явився, старий похвалив його за те, що він добре попра­цював учора, відібравши у дітей шість шилінгів і дев’ять пенсів, і до-

273

Р^ив простежити за Ненсі. Ной шість вечорів марно чекав дівчив. я в неділю ввечер, Ненсі сторожко вийшла 3 Дому і _{п1шла в}“_ли ™

Ноннвблизивсядонеінвбезпечнувідствньішшовслідом.несп^Я

ючи з очей постать дівчини. спус»

РОЗДІЛ ХІ.УІ

Обіцянки додержано

Об одинадцятій годині на Лондонському мосту з’явилося дві пост . ті. жшки, яка неначе когось шукала, і чоловіка, який скрадався позі ду. «На середині мосту жінка спинилася, спинився і переслідувач*, і

гою не Г- ^ТЄМНа’ ¹.^{ПООДИНОКІ} перехожі швидко йшли своєю доро-' гою, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка.

вий^пп™° ^ПІВНІЧ’ ^{КОЛИ На середині М0СТ}У зупинилася карета, з якої» виишли молода дама і сивий джентльмен. Ненсі підійшла до них ал. і

не заговорила, бо саме тут проходив чоловік у селянському одязі Дів-1

чини звиропонувалв спуститися нв сходи з „ослу, не „о„иГи^Д“

саме туди пішов селянин і затаївся у найтемнішому кутку, щоб мата

змогу при потребі продовжити переслідування. Але Ненсі підвелЗ

Гу~:Т ^{ПРОСТО Д}° ^{ШПИГУНа}’ ^{ЯКИЙ МІГ ПОЧУ}™ — СЛОВО

^{ДОЗрЮЮЧИ}’ ^{ЩО їх} підслуховують, Дівчина поділи­лася з міс Розою і джентльменом своїми тривожними передчуттями, і ті відчули жаль до цієї загубленої душі.

Джентльмен заговорив про свої плани щодо способу випитати та­ємницю у Монкса через Фейгіпа, але Ненсі заперечила!що ніколи не викаже цього диявола в людській подобі, який понівечив її життя але залишається її спільником. Вона заручилася їхнім чесним сло-

МонкГ Лж ’ ^{Н1 СаЙКС НЄ} постраждають, і лише тоді описала Монкса. Джентльмен закінчив опис і заявив, що, здається він знає

цього _{пройдис а}. прощаючись, джентльмен запевнив Ненсі що зробить все залежне від нього, щоб витягти дівчину, дати їй тихії безпечний притулок, повернути душевний спокій. Він просив Ненсі облишити все, кинути життя злодійки і скористатися зі слушної на­годи вдихнути чисте повітря. Джентльмен бачив, що вона переживає

внутрішню боротьбу, але відмовитися від життя що тримає Гпіби ланцюгом, не може. тримає и, нюи

Ненсі пояснила, що зайшла надто далеко, щоб повернутись про- 'і —=^{11В ДОМІ}’ ^{ЯКИЙ ВОНа СаМа СОбІ СТВ}°Р^ила справами'всьо- |

Нарешті вони розпрощалися і розійшлися. Шпигун, який все чув від слова до слова, був здивований і ще деякий час посіяв на місці, З потім, скрадаючись, подався до Фейгінової домівки

274. '

РОЗДІЛ ХІЛПІ

Фатальні наслідки Пізно вночі Фейгін сидів перед згаслим каміном «і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де- не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка».

На підлозі мирно спав Ной Клейпол. Фейгін дивився на нього, а в душі наростала досада на дівчину, яка виявилася зрадницею.

У кімнату зайшов Сайкс із пакунком у руках. Фейгін втупився в грабіжника, а потім почав натякати на те, що серед них є зрадник. Сайкс спочатку нічого не зрозумів, а потім заявив, що якби таке ста лося то він власними руками прикінчив би падлюку, яка виказала б їх. Почувши це, Фейгін розбудив Ноя і наказав розповісти їм усе, про

що той дізнався, шпигуючи за Ненсі.

Ной докладно розповів про зустріч Ненсі з леді і джентльменом в Лондонському мосту, про їхню розмову, про те, що Несі відмовилася видати своїх спільників, але назвала будинок, де вони сходяться.

Почувши все це, Сайкс оскаженів і вискочив за двері. Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, дивлячись просто себе з ди­ким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнули­ся вилиці, грабіжник мчав щодуху, аж поки не опинився біля дверей свого житла Він зайшов у кімнату, де спала Ненсі, двічі повернув ключ у замку і притиснув до дверей важкий стіл.

Ненсі прокинулась і дивилася на нього сполоханими очима. Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, а потім схопив дівчину і затулив її рота своєю важкою лапою. Ненсі вчепилася в його руки, благала про пощаду, нагадувала, від чого вона відмовилася заради нього, говорила про свою вірність, але вбивця вирвав свою РУКУ-СХО- пив пістолет і двічі вдарив важким руків’ям жертву по голові. Ненсі впала, заливаючись кров’ю, та одразу підвелася. Не тямлячи себе з люті, озвірівши від вигляду крові, Сайкс схопив важку палицю і вда рив нею Ненсі по голові.

РОЗДІЛ ХЬУІІІ

Сайксова втеча

Ясне сонце, яке однаково щедро ллє своє сяйво крізь дорогі кольо­рові шибки і заліплені папером віконця, освітило кімнату, де лежала вбита дівчина. Це страхітливе видовище лякало Саикса^

Раптом почувся стогін, і рука дівчини здригнулася. Тоді, не тям­лячи себе від страху і люті, Сайкс знов і знов бив Ненсі. Потімвінки нув палицю у вогонь, умився, почистив одяг і позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку.

2/3

Виишовши з будинку, вбивця швидко подався геть. Він ішов ву лицями, не розбираючи дороги, простував пустищем, блукав полями, пускався бігти, зупинявся, лягав перепочити, а потім знов ішов. «Да* но минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе хо­див то туди, то сюди, кружляючи в одному місці». Нарешті він зайшої у село, звернув до невеличкої пивнички, замовив вечерю і сів у КУТКУ» слухаючи балачки селян. Раптом у кімнаті з’явився ще один гість. Щ був галасливии крамар, який торгував усіляким начинням. Селяни по­чали перекидатися жартами, розпитували про товар. Крамар виймЛ із свого короба ремені, бритви, мило і засіб для виведення всіляких плям. Щоб підтвердити ефективність чудодійного засобу, крамар узяв капелюха Сайкса, на якому помітив пляму, і хотів її вивести. Убивці схопився на ноги, вирвав капелюх із рук оторопілого торговця і ки­нувся на вулицю. Там він побачив поштову карету і, затаївшись у тем­ряві, став прислухатися до розмови кондуктора і поштаря. Мова йшла про жахливе вбивство молодої дівчини. Сайкс почекав, поки карета від іде, а потім пішов безлюдним і темним шляхом. Раптом у темря­ві він побачив знайому постать Ненсі, почув її передсмертний стогін. Убивця на мить зупинився, а потім щодуху побіг. Постать не відстава­ла від нього. «Вона летіла поряд на крилах тихого сумного вітру, що не посилювався, але й не вщухав». Волосся на голові в Сайкса стало сторч, кров захолола в жилах. Часом його сповнювала відчайдушна] рппучість відігнати примару, але постать весь час залишалася поряд.

Сайкс сховався у якомусь хліві, але перед ним у темряві світилися

ОЧІ ВОИТОЇ ДІВЧИНИ.

Раптом нічний вітер доніс до нього несамовиті крики і лемент. Десь далеко була пожежа, і Сайкс кинувся туди, поближче до люд­ських голосів. Він разом з чоловіками і жінками рятував худобу, но­сив воду, заливав вогонь.

Зайнявся ранок. Потомлені люди посідали біля руїн, завели роз­мову, і Сайкс знову почув про убивство дівчини. Він поквапився піти звідти, знову блукав безлюдними полями, а потім гайнув навпрос-1 тець до Лондона, де його, як він думав, не шукатимуть. Єдине, що може навести нишпорок на його слід, - це примітний собака. Сайкс вирішив утопити пса, але той, відчувши небезпеку, втік від хазяїна.

РОЗДІЛ ХІЛХ

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються

Містер Браунлоу таки вистежив Монкса і примусив зізнатися в братом ^Щ° ^ЗЛ°^{ЧИНЄЦЬ ЧИНИВ Проти} вівера, який був його зведеним

276

• ттп,мен був другом батька Монкса і добре знав, якими

Старии джентльмен був друг _{шлюб із} першою дру-

муками і стражданнями обернуШЯ»_{чоловіка} „_а десять років і не риною. Мати --_{люб розпався}, але, дізнавшись про па-

дуже переймалася, Щ _{його КО}писть, розкрила таємницю

Ьодження Олівера і про зап „гитпження Олівера, намагався

инові. Монкс Браунлоу нере-

ЬГн":^ його ₌,а. — _Г

Тфай;іноГгГ«Га^Глоч“ная«и- Старий джентльмен приму С моя”1а нГднисати зізнання нро походжання Олшфа.

РОЗДІЛ ь

Погоня і втеча

Недалако від

Донських околиць, більші , : _жшш у неймовірних злид-

Мешканці ^М"‘“^РУ™°“Х^Х_{В потаем}„ій схованці, або ж безнадійна

"“*• людину шуватН собі тут притулку..

скрута можуть змусити людину у _{Леретляс}я міцні двері и

Ось у оді»ому' з твкнх ьупт»к ^ ОЯ^. _{ваторжюш}._{утікач К}етс.

вікна, зібралися Тобі Крекі , V спочатку заарештувала

Містер Чітлінг був 3°_г^М’_в^_ю7^^П_вої роздати злодія на Фейгіна, а потім захищала йог Д Р видовище, містер Чіт-

шматки. Охоплений жахом від ^сп° _{як раптом} у кімнату вско-

лінг розповідав злодіям про лють _шу^_ати Сайкса, але того ніде

чив Сайксів собака. Злодп кину * _{двері дому}. _його впус-

не було. І — Г _{йшов трохи} пізніше, здійняв крик і тили, але Чарлі Бейтс, яки Р убивцею Ненсі в одному

вчинив бійку із Саиксом, бо не хотів оу у _{див дюдей}. _Хтось

домі.Шум, якийзчинивеясертдР законників, оточили буди-

викликав поліцію, але люди, не чекаю

нок, почали ламати Двері- ^ _черЄз вікна і двері, видер-

Сайкс, побачивши, що н - обв’язав кругом нього один кі-

ся на дах, уперся ногою в Димар, ^ мотузці він вирішив

нець мотузки, а на ^друг°^ ^^Р°_{або ВТ0П}итися в багнюці, або вирватися спуститися до канави з вод голову збираючись опустити

на волю. Убивця вже накинув нетлю на толову, збир ,

Собака якии досі десь ховався, вискочив на дах, тоскно завий- чи, ^став бігати по парапету, а потім стрибнув на плечі мерцеві. Д втримавшись, пес перевертом полетів у канаву, вдарився об камені ку і розчерепив собі голову.

, РОЗДІЛ ІЛ

з ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під | час якої не розглядалося питання про посаг та гроші на дрібничкиI

для дружини

Через декілька днів після подій, про які йшлося в попередньому і розділі, Олівер разом з місіс Мейлі, Розою, місіс Бедвін і лікарем їхаї I у кареті до свого рідного міста. Хлопчик уже знав усе про Монкса, I своїх батьків і сидів у куточку мовчазний і збентежений.

Коли карета в’їхала в місто, Олівер став наче сам не свій. Він роа-Я глядав знайомі місця, сміявся і плакав одночасно, згадував Діка -

свого єдиного товариша, який колись благословив його на довге Я щасливе життя. ІЗ

Друзі зупинилися в головному готелі міста. Коли всі розмістила- Щ ся, в кімнату до Олівера зайшли містер Грімвіг з містером ЛосберЯ ном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, який колись зазиравШ віконце до хлопчика і страшенно налякав його своїм незвичним ви-1 глядом. Олівера повідомили, що Монкс, його однокровний брат, під-1 писав документи, у яких хлопчика визнано спадкоємцем батькових! статків. Потім Монкс змушений був розповісти, як його мати спа-1 лила заповіт, що був складений на користь Олівера, а йому заповіла! свою ненависть до позашлюбної дитини батька і його коханої. НегідЩ ник поклявся матері зацькувати хлопчика, переслідувати його з над Я звичайною жорстокістю, заплутати дитину у павутину зла і злочи-| нів, щоб назавжди заплямувати ім’я його матері.

Коли мова зайшла про обручку і медальйон, містер Браунлоу завів I у кімнату місіс Бамбл та її чоловіка, який з удаваною радістю зверв нувся до Олівера. Але дружина наказала йому припнути язика, і він І знітився, щось забелькотів і нарешті замовк.

Подружжя не хотіло пізнавати Монкса, не признавалося, що це I вони продали негіднику коштовності Оліверової матері. Але тут до І кімнати завели двох паралічних жінок, які розповіли про підслухану розмову між місіс Бамбл і молодою жінкою, яка тільки-но народила хлопчика і помирала. Місіс і містер Бамбл вимушені були все визнати У цій кімнаті і далі розкривалися таємниці. Виявилося, що Роза була молодшою сестрою Агнеси - матері Олівера. Коли Агнеса за- _ вагітніла, вона покинула сім’ю. Згорьований батько змінив прізви- І

278. •

щи, переїхав до іншого куточка країни, де й помер, не залишивши

• ні листа, ані записної книжки, ані клаптика паперу, які допомогли п розшукати його друзів чи родичів. Розу взяла собі вбога селянська родина, але згодом передала її місіс Мейлі, яка полюбила дівчину.

Олівер кинувся в обійми до Рози, адже тепер стало зрозумілим, що вона його рідна тітка. «За одну хвилину вони знайшли і втрати­ли батька, матір і сестру, і журба злилася в одній чаші, але в їхніх шм.озах не було гіркоти», адже їх освячували глибокі почуття любо- иІ «Довго-довго просиділи вони на самоті», аж поки до кімнати не |пйшов Гаррі Мейлі. Він повернувся до Рози, щоб знову попросити її іітпти його дружиною. Заради коханої Гаррі покинув кар’єру, вищий гніт, а натомість запропонував дівчині серце й оселю.

РОЗДІЛ LII

Фейгінова остання ніч

Зала, де судили Фейгіна, була заповнена аж до верхніх рядів. Зло- •III нець стовпом стояв за дерев’яним бар’єром, тільки іноді переводя­чи погляд з голови суду, який виголошував обвинувальну промову, и її адвоката. Він пильно вдивлявся в обличчя присяжних, намагаю­чись вгадати їхній вердикт, піднімав очі на галерею і не міг прочита- і її у жодному обличчі найменшого співчуття.

Зрештою присяжні вирішили долю злочинця — винен!

• Будинок суду задвигтів від потужного крику, що повторився зно- ііу і знову, а потім відбився луною у вибухах реву, які з кожним ра­но м гучнішали, наче гуркіт сердитого грому. То надворі раділа юрба, штаючи звістку, що в понеділок він помре».

Фейгін мовчки вислухав вирок, пильно дивлячись на суддю і не ро­пу міючи жодного слова. Він стояв, як мармурова статуя, нижня щелепа нідвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку. Тюремник иопинен був узяти його за плечі, щоб він зрозумів, що все закінчено.

Фейгіна відвели до камери смертників і залишили на самоті. Спо- чптку він спробував зібратися з думками, потім почав пригадувати иромови в суді і думати про тих смертників, що сиділи в цій камері, чикаючи страти.

День минув дуже швидко. На ніч до камери зайшли двоє тюрем- миків, щоб по черзі стерегти в’язня до самої страти. Тепер уже Фей- і'іп не сидів, а щохвилини схоплювався і починав гасати по камері в тмкій люті, що тюремники сторожили його вдвох, боячись залиши­тися з ним віч-на-віч.

Понеділок, день страти, настав для Фейгіна раптово. Він і не зчув- гм, як проминули три дні. У день страти до смертника прийшов Олі-

279

вер і містер Браунлоу. Фейгін був майже без тями від страху пері! неминучою смертю, але все-таки впізнав Олівера і сказав хлопчиИ ві, де сховані папери, що їх передав на зберігання Монкс.

РОЗДІЛ ІЛІІ

і останній

Кількома словами можна розповісти про долі героїв.

Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в сільській церкві і в’ї­хали до нового щасливого дому. Гаррі став священиком.

Місіс Мейлі оселилася у сина і невістки.

Оліверу і Монксу дісталося від батьківських статків по три тися­чі фунтів. Монкс, не гаючись, проциндрив свою частку, потрапив до в’язниці за ошуканство і там помер.

Містер Браунлоу всиновив Олівера і оселився неподалік від Рози і Гаррі.

Містер Ной Клейпол вибрав собі фах донощика. Містер і місіо Бамбл, позбавлені своїх посад, потрапили в той самий робітний дім, де колись вони владарювали над іншими.

Юний Чарлз Бейте, страшенно вражений Сайксовим злочином, дійшов висновку, що треба ставити крапку на своєму злочинному минулому. Важкою працею він досяг доброї мети і став скотарем. |

У вівтарі сільської церкви вмурована мармурова дошка з викар-| буваним ім ям «Агнеса». У цьому склепі немає труни, але якщо душ Я померлих повертаються до тих, кого любили за життя, то тінь АгнесиИ повинна витати в цьому тихому місці.

Кінець

Всесвітньо відомий російський письменник, публіцист із власною глибокою і оригінальною філософією. Дослідники вважають Достоєв- ського найяскравішим представником «онтоло- гічної», «рефлексивної» поетики, яка залишає персонаж ніби вільним у відносинах із тек- стом. Вперше на таке особливе ставлення До- стоєвського до своїх персонажів звернув ува- гу М. Бахтін, який увів поняття поліфонічного роману, тобто твору, в якому кожен персонаж має свій власний голос і не повністю підвлад- ний авторському задуму чи самому сюжету. Свій творчий шлях письменник почав повістю «Бідні люди» (1846), що була схвально сприй- нята М Некрасовим і В. Бєлінським. Літератур-

на діяльність Достоєвського була перервана 1849 року арештом, пов'язаним з КЕ1, справі петрашевського ^р-.-Я.Г. був. зас,д»п,о,о страти,

„в за кілька

СІ ч- ~ - 1- ₄

ті на смсртв, чотири роки каторг» відобразилися , творах письменника. Разок

; організував і видавав журнали «Время» (1861—1863)

_ ■ л ЮСА тттіїліІЯР ЛТТ\7-

куватися в «Русском вестнике» приносить авторові сттову славу.

' Основні твори: романи «Бідні люди» (1846), «Записки із МЧ™™

(I860) «Зневажені та скривджені» (1861), «Записки із підпілля» (1864), «Зло їн і кГра» (1866), «Гравець» (1866), «Ідіот» (1868), «Вічнии муж» (1869 , «Кіги» (1872^ «Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1880), повісті та опо Г;Х^» aS «Сон смішного чоловічка» (1848), «Неточка Незвано- Г“Ж «Білі ночі» (1848), «Дядечків сон» (1859), «Зимові нариси про літні

^Н|’То™^ЯДос\1^бєвс”оГзажили широкої популярності в Україні, І. ^фРанкона- швав його «найгеніальнішим російським письменником, цінуючи його гума­нізм, майстерність, своєрідний психологізм».

ЗЛОЧИН І КАРА

ЧАСТИНА ПЕРША

«о™: ™і7. Ег:‘ т^ия- °—“-»»»» *»—

режно спустився схмами аби ні " ^С,ОЇІ і о<~

ЯКОЇ юнак винаймав свос вбоге помГшк™^^“* "_в^Рдуж ^Х“™'^<ОЮ'¹

£ гггпіт”^кш,ув

Р«с«ояь„„„о,„оп^ям^»д™^",⁰“ ^К,МИТУ. » Д»«У.

під заставу. В голові V нього _пи арки, аби взяти в неї грошей

сяців обдумує, готуючись Реаліз?вати.Тн^НзнГе^И^лькГ ■*' кремлюють його будинок віл буяитт^лг тт скільки кроків відо-

Думка, щ„ й„то каГдюх я"тоУ“х™“іРШя г™ й°г° "н

отак яка-небудь незняіт« ™_{таль златня} ^{3 0ГИД0Ю д}У^має- Щ1

погіршуейогонервовезб“удж7н™ часомРо^СГ^{ШСУВаТИ}: ^СпЄКа свого задуму: «всецегилко гили * і ^{д н думас} відмовитися від поду*аси^овертает;^да^з^^^^₀^^Д^^^^^^^^В^^Н.' ^^{ЛЄ пот}і^м знову динку старої звільняється кТартирГ-1 ^{ПОШЧШОЧИ}- » бу- ,

зайнята... Сама стаиа Алишл і •’ залишиться тільки одна

рі зі своєю се* Іванівна, живе у двокімнатній кварти-1

Залишивши старій срібний ^ходнть

грошей, ніж плaнvвяn р„„ тримавши значно менше

оебе, але пити не припиняє, Раскольния™ ^У '’“‘^Шу“'^іуе|

«У, де зчиняється скандалЛдАи а^Ти ° ,Г ^Ч°^Л°‘^ІК‘ ^Д°^Д<" почутого та побаченого, РодЮи лип,.* иа^іГоГн^наГи“” “*

Исию—аГдГгоРггг““ ловгий ™ст в‘д “т'рі- в»™ н I

нові грошей. Аби допомогти йому* сТсГрГра1коль^Ин°^СТ1 “£^{ІСЛати си}‘ 1 служити до панів Свидрнгайловил, де’взял, в “ГтГр^дТнД

оед, тому й не могла звільнитися, коли Свидригайлов почав чіпля­тися до неї. Марфа Петрівна, дружина Свидригайлова, дізналася про наміри чоловіка, але в усьому звинуватила дівчину, осоромив­ши її на все місто. За якийсь час у її чоловіка прокинулось сумління |і він показав дружині лист Дуні, в якому вона відкидає усі пропози­ції Свидригайлова і просить його подумати про Марфу Петрівну. Тоді пані Свидригайлова відвідує усі родини в місті, розповідаючи про цю прикру помилку і намагаючись поновити репутацію Дуні. Тим ча­сом, пише мати Родіонові, для Дуні знаходиться чоловік — радник ІІетро Петрович Лужин. Жінка намагається описати Лужина з по­зитивного боку, але Раскольников добре розуміє, що цей шлюб вла­штовано тільки через те, що Дуня понад усе любить брата і прагне до помогти йому коштами і можливою кар’єрою за допомогою Лужина. Мати описує Лужина як людину пряму і відверту, пояснюючи це сло­вами самого Лужина, який, не соромлячись, сказав, що хоче одру­житися з жінкою чесною, але неодмінно бідною, бо чоловік не пови­нен бути зобов’язаний дружині, а навпаки — дружина має бачити в чоловікові свого добродійника. Незабаром, повідомляє мати Родіона, Лужин відвідає Петербург у справах, тож Раскольников має з ним познайомитись. За якийсь час і вони з Дунею приїдуть до нього. Ро- діон дочитує лист із обуренням і твердим наміром не дозволити цього шлюбу, бо Дуня відверто продає себе, купуючи тим добробут брата. Як вважає Родіон, це ще гірше, ніж учинок Соні Мармеладової, яка рятує голодних дітей від смерті. Він думає про майбутнє, але розу­міє, що, поки він закінчить університет і зможе влаштуватися на ро­боту, мине ще багато часу, і він із відчаєм замислюється над долею се­стри та матері. Тоді до нього знов повертається думка про лихварку.

Раскольников виходить із дому і безцільно блукає містом, розмов­ляючи сам із собою. Раптом він помічає п’яну змучену дівчину, яка йде бульваром. Він розуміє, що її просто споїли, збезчестили і вики­нули на вулицю. Коли до дівчини намагається підійти якийсь товстий чоловік, Раскольников розуміє його брудні наміри і кличе городового, дає грошей на візника, щоб відвезти дівчину додому. Розмірковуючи про долю дівчини, він розуміє, що вже не може її врятувати. Раптом нін згадує, що виходив з дому з наміром зайти до свого університет­ського товариша Разуміхіна, але вирішує відкласти візит до того часу, »коли вже з тим буде закінчено»... Родіон лякається власних думок, не в змозі повірити, що справді вже все вирішив. Він знервований і наляканий, довго блукає, аж поки не падає на траву знесилений і не :шсинає. Він бачить сон, у якому він, хлопчик років семи, йде з бать­ком і бачить кобилу, запряжену у віз. Хазяїн кобили Миколка, п яний

283

і збуджении, запрошує всіх сідати у віз, але кобила стара і не моі

зрушити з місця. Він б’є її батогом, до побиття долучаються й інш оскаженілі пяні люди забивають тварину на смерть. Маленький Род| он плаче, підбігає до померлої кобили і цілує її у морду, він кидаєть. з кулачками на Миколку, але батько підіймає його на руки і несе ге', ■

Прокинувшись, Раскольников з полегшенням розуміє, що це жахЯ тя - тільки страшний неприємний сон, але його не полишають ва*. кі думки. Невже він справді вб’є лихварку? Невже він спроможний цД

ітїпг ’ ^{Д1ЙСН0 В13Ь}“^{е С0КИ}РУ1 битиме по голові? Ні, Він не може, вії цього не витримає. Від цієї думки на душі в юнака легшає. Тут він б.

чить сестру лихварки Лизавету, яка домовляється зі знайомими, що прийде до них завтра о сьомій у якихось справах. Це означає що ста- ра завтра ввечері буде сама, і це повертає Раскольникова до старих ду4 мок, він розуміє, що тепер усе вирішено остаточно.

Раскольников згадує, як півтора місяці тому почув випадкоЯ розмову Офіцера та студента, які обговорювали ту лихварку. Студент оворив, що вбив би и і пограбував без жодного докору сумління бо ї

^Л™'^{И ПОТвр}Т°^ТЬ »“ “«ні», «тільки добра можи, зроби! | . гроші старої, та и чого варте її життя на загальних вагах. Ал* ¹

на питання офіцера, чи міг би він сам убити лихварку, той студент відповів, що ні. Ця випадкова розмова двох незнайомих людей дуже сильно тоді вплинула на Родіона.

Наступного дня Раскольников не може зібрати докупи своїх думок !

в н готується до вбивства: пришиває петлю на внутрішній бік пальта; щоб сховати в неї сокиру, готує «заставу» - звичайну залізку загор-» тає в папір і перев’язує мотузкою, щоб відвернути увагу старой Рас- кольников краде у двірника сокиру й обережно, не поспішаючи, аби не привернути уваги, прямує до будинку лихварки. Підіймаючись сходами, він помічає, що квартира на третьому поверсі порожня, там

іде ремонт. Лихварка відчиняє Раскольникову; коли вона повертаєть- I

ся до нього спиною, він б’є її по голові, потім знову і знову, бере її клю- нишпорить по квартирі, напихаючи кишені грошима та застава- ми. Його руки тремтять, він хоче покинути все і піти. Аж раптом чує шум і стикається з Лизаветою, яка повернулася додому. Вона навіть не підіймає руки, щоб захиститися, коли бачить його із сокирою. Він у иває сестру лихварки, намагається змити кров з рук та сокири. Аж |

раптом помічає, що вхідні двері весь цей час були відчинені, він лає е за неуважність і зачиняє їх, проте згадує, що треба тікати, і знову відчиняє, стоїть прислухаючись. Раскольников чує якісь кроки, він зачиняється зсередини, тільки коли люди підіймаються на третій по- верх. Відвідувачі дзвонять у двері і дуже дивуються, що ніхто не від-

284

«мине, адже стара ніколи не виходить із дому. Вони вирішують, що щогі. сталося, й один з них йде кликати двірника. Другий, постоявши, цчк іде. Тоді Раскольников кидається геть з квартири і, заховавшись

третьому поверсі за дверима порожнього помешкання, поки незна­йомці підіймалися з двірником нагору, вибігає з дому на вулицю. Ро- діамі нажаханий і не знає, що ж тепер робити. Він повертається до себе,

И и дає у кімнаті двірника сокиру, яку вкрав до того, і, піднявшись до іи'(к> в кімнату, знесилений падає на ліжко.

ЧАСТИНА ДРУГА

Раскольников прокидається рано-вранці. Він нервується, його морозить. Намагаючись знищити сліди крові на одязі, він згадує, що ргчі, які він вкрав, так і лежать в нього по кишенях. Він кидаєть- і N и паніці, нарешті вирішує сховати їх за відірваний шматок шпа- цар у кутку, але розуміє, що так видно, так не ховають. Його раз по ]ш;і кидає в сон і якесь нервове заціпеніння. Аж тут стукають у две­рі. принесли повістку з поліції. Раскольников виходить з дому, його г імн погіршує невимовна спека. Йдучи до поліції, він вирішує роз-

111. > ністи все про злочин. Коли катуватимуть, він стане на коліна і все розповість. Але його викликали до квартального не через це, а через Порг хазяйці квартири. Йому стає легше, його сповнює тваринна ра­дість. Він спостерігає за писарем, за людьми навколо, за пишною да­мою Луїзою Іванівною, на яку кричить помічник квартального. Сам

І ’мскольников в істеричному збудженні починає розповідати про своє шиття, про те, як збирався одружитися з дочкою хазяйки, але вона померла від тифу, розповідає про свою матір і сестру. Його не слуха­ють і примушують писати розписку, що він сплатить борг. Він до­писує, але не йде, хоча його більше не затримують. Йому спадає на думку розповісти про свій злочин, але він вагається..Випадково він мус: розмову про вчорашнє вбивство старої та її сестри Лизавети. Рас­сольников намагається піти, але втрачає свідомість. Отямившись, мін говорить, що хворий, хоча всі навколо дивляться на нього підо- ч|ііло. Раскольников поспішає додому, бо треба будь-що позбутися рпчей, він хоче викинути їх десь у воду, але усюди люди, тому він хо- ііііс. речі під камінь в одному з глухих дворів. Він іде до Разуміхіна. Нони давно не бачились, проте Раскольников тільки бурмотить щось незрозуміле, відмовляється від допомоги і йде, нічого не пояснивши, розсердивши та здивувавши друга.

На вулиці Раскольников ледь не падає під екіпаж, його прийма­ють за жебрака, дають йому монету. Він зупиняється на мосту че­рги Неву, на якому так любив стояти колись, оглядаючи панораму

285

^ВОДГ' *°^МУ »Да=™».Щ.в,еймомвнтЯ

/4 — сеое Від усіх 1 ВІД усього, «Ніби НОЖИЦЯМИ». П#чт»

додому, вів падас на ліжко у важкому нервовому сні, його лихої нить, Раскольников чує якісь коики пі» лихом*

прийдуть, часом починає марити. Його мареннГпе^риТаТк^^И а Настася, яка приходить підгодовувати його, вона каже що уЯ крики йому наснилися. Раскольников не може ї™. ^

лі важче, зрештою він втрачає свідомість і

не може їсти, йому стає де¹

приходить ДО ТЯМИ ТІЛЬКІІ

четвертого дня. Він бачить у себе в кімнаті Настасю та Разуміхів

sSSr⁵»І

від матері, і на частину пих гпотттой ^ ^у Я

ву новии одяг TW грошей Разуміхін купує Раскольник,

зуміхіна Силячи До нього й Зосимов, медик, приятель Я

^{ИДЯЧИ За столом}- Разуміхін та Зосимов розмовляють пм ^О ЛВХШФКИ Вики з_{гадусть} і слідчого у цій мгравМ7орфнр((

v Г ^{ПРИИТИ Д}° ^РазУ^м*^хіна на новосілля. Кажуть

да5=г=5==^=кЭ

і Нікого не Вбивав. тГдТрГумТхГнпТ " ^{ДВЄРИМа кв}«Р™і4

_к „ . £ Разуміхін намагається поновити всю картшіЗ

там 6„ Р^^К ‘ "^ТР“™^{(ІІ Л}'°^ДИ’ ^Щ° ^{приходили} ДО дихваркД

,Го J‘Z‘І™™"™' ^ДМО"»^д» ».«-* -»» 6У. У «..її

коли

£===»?=•=■==! вбивця втік. Пестряковим повернулися нагору^

поиємтГй ^{ЇХНЬОІ Р}°^{ЗМ0ВИ до} канати заходить вже немолодий, не дужі приємнии на ВИГЛЯД чоловік ТТо*

5=£=*

РОДІОН ро₃у„,е. що ці „„„„„„ _ _{сумнівве} .™ ^Р У^НОІ<-|

рріі№§|

дяг навпіл, Віддати половину, і обидва залишаться голі. к

286

ФЕДІР достоевськии. Злочинікара

Разуміхін перериває Лужина, товариство повертається до обго- иорення злочину. Зосимов вважає, що стару вбив хтось із тих, кому пона давала позики. Разуміхін погоджується і додає, що слідчий Пор- фирій Петрович якраз їх і допитує. Лужин, втрутившись у розмову, починає говорити про рівень злочинності, про збільшення кількос­ті злочинів не тільки серед бідноти, але й у вищих верствах. До роз­мови приєднується Раскольников. Він говорить, що причина цього і'ііме в теорії Лужина, бо коли її продовжити, виходить, що й людей різати можна. Раскольников звертається до Лужина, не приховую­чи роздратування, питає, чи справді Лужин найбільше задоволений »им, що його наречена бідна і тепер він може почуватися господа­рки її долі. Родіон проганяє Лужина геть. Той іде, обурений. Коли ис.і пішли, Раскольников іде блукати містом, він заходить до тракти­ру, де питає про останні газети. Там він зустрічає Заметова, писаря з поліцейського відділку, приятеля Разуміхіна. У розмові з ним Рас­сольников поводиться дуже нервово, він розповідає Заметову, як би нін повівся, якби це він убив стару. «А що, коли це я стару і Лизавету нОив? Зізнайтеся, ви б повірили? Так?» — питає він. Раскольников пішов у стані повного нервового виснаження. Якщо на початку роз­мови у Заметова були якісь підозри, тепер він вирішує, що всі вони

11. «обґрунтовані, а Раскольников просто нервовий і дивний молодик.

• дверях Родіон зустрічає Разуміхіна, який не розуміє, що відбува- іться з його приятелем, запрошує Раскольникова на новосілля. Але і ой тільки просить залишити його нарешті і йде.

Раскольников спиняється на мосту, дивиться у воду, і раптом по­руч якась жінка кидається в воду, та городовий рятує її. Відкинув­ши несподівану думку про самогубство, Раскольников прямує до по­ліцейського відділку, але опиняється біля будинку, в якому вчинив убивство. Він розмовляє з робітниками, які ремонтують квартиру лихварки, заговорює із двірником. Усім їм він видається дуже підо­зрілим. На вулиці Родіон помічає людину, яку збив екіпаж. Він упіз- ішс Мармеладова і допомагає доправити його додому. Мармеладов при смерті. Катерина Іванівна посилає по священика і Соню, аби та могла попрощатися з батьком. Помираючи, той просить пробачення

• доньки. Раскольников лишає родині Мармеладова всі свої гроші і ііде, він просить дочку Катерини Іванівни Полю помолитися за ньо­го, залишає свою адресу і обіцяє прийти ще. Він відчуває, що може іці! жити далі, і життя його не померло разом зі старою лихваркою.

Раскольников іде до Разуміхіна, розмовляє з ним у передпокої. Дорогою до дому Родіона чоловіки розмовляють про Зосимова, який Vнажає Раскольникова божевільним, про Заметова, який більше не

287

підозрює Родіона. Разуміхін розповідає, що він сам і Порфирій П рович дуже чекали на Раскольникова. У кімнаті Родіона горить сві ло: вже кілька годин на нього чекають мати і сестра. Побачивші?! Родіон непритомніє.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Отямившись, Раскольников розповідає, як вигнав Лужина, він Й полягає, щоб Дуня відмовилася від цього шлюбу, бо він не хоче пр ймати її жертву. «Або я, або Лужин», — говорить Родіон. Разу міх намагається заспокоїти матір і сестру Раскольникова, пояснюючи { хворобою Родіона. Він закохується у Дуню з першого погляду. Провії ши їх, він повертається до Раскольникова, а звідти знов їде до Душ запросивши з собою Зосимова. Зосимов говорить, що у Раскольникі)! є ознаки мономанії, але приїзд рідних обов’язково допоможе йому. Т

Прокинувшись наступного ранку, Разуміхін дорікає собі за вч рашню поведінку, бо поводився надто ексцентрично, чим, можлі] во, налякав Дуню. Він знов їде до них, де розповідає матері та сест^ Родіона про ті події, які, на його думку, могли призвести до тако стану Родіона. Мати Раскольникова, Пульхерія Олександрівна, рої повідає, що Лужин не зустрів їх із Дунею на вокзалі, як обіцяв, а на томість прислав лакея, сьогодні теж не прийшов, хоча й обіцяв, ал прислав записку. Разуміхін читає записку, у якій написано, що Род он Романович дуже образив Лужина, тому Лужин не хоче його бачи ти. І через це просить, щоб сьогодні ввечері, коли він приїде до них Родіона там не було. Крім того, Лужин говорить, що бачив Родіона квартирі п’яниці, який загинув під екіпажем, і знає, що Родіон від дав його доньці, дівчині сумнівної поведінки, двадцять п’ять рублії Дуня вирішує, що Родіон обов’язково має прийти.

Але до того вони самі їдуть до Родіона, де застають Зосимова, Раа кольников дуже блідий і пригнічений; Він розповідає про Мармелв' дова, його вдову, її дітей, Соню, про те, чому віддав їм гроші. Мат^ Родіона говорить про неочікувану смерть дружини СвидригайловЦ Марфи Петрівні: за чутками, вона померла від знущань чоловіка Раскольников повертається до вчорашньої розмови з Дунею: «Або я або Лужин», говорить він знов. Дуня відповідає, що не вийде за Лужина, якщо той не гідний її поваги, а це з’ясується ввечері. Дівчи на показує братові лист Лужина і просить його неодмінно прийти. І

Поки вони розмовляють, до кімнати заходить Соня Мармеладова щоб запросити Раскольникова на похорон. Родіон обіцяє прийти і зня йомить Соню з рідними. Дуня з матір’ю йдуть, запросивши Разуміхї на до себе на обід. Раскольников розповідає другові, що у старої було і

288

01Н » застава: годинник від батька й каблучка, подарована Дунею. Він І її п.ся, щоб ці речі не зникли. Тому Раскольников розмірковує, чи І» .іиернутися йому до Порфирія Петровича. Разуміхін говорить, що ||п неодмінно треба зробити, а Порфирій Петрович буде радий позна­ці >митись із Родіоном. Усі виходять з дому, а Раскольников просить у І'ш і і її адресу. Вона йде налякана, дуже боїться, що Родіон побачить, як нона живе. За нею стежить якийсь чоловік, він проводжає її аж до диі'рой її кімнати, тільки там заговорює з нею. Він говорить, що вони їуі іди, він живе недалеко, нещодавно приїхав у місто.

І'пзуміхін з Раскольниковим ідуть до Порфирія. Родіона найбіль­ші' непокоїть думка, чи знає Порфирій, що він учора був у квартирі .ffїї рої і про кров питав. Раскольников вдається до хитрощів: жартує

• І'пнуміхіним, натякаючи на його ставлення до Дуні. Родіон смієть- і'н :і Разуміхіна і, сміючись, заходить до Порфирія. Родіон намага- ііі.ся, щоб його сміх звучав природно. Разуміхін цілком щиро гні- цлі'ться через жарти Родіона. За якусь мить Родіон помічає в кутку ІІпметова. Це викликає в ньому підозру.

Чоловіки говорять про заставлені речі. Раскольникову здається, що Порфирій Петрович знає. Коли розмова заходить про злочин вза- іііпі, Разуміхін висловлює свої міркування, говорить, що не згоден

11. соціалістами, які пояснюють усі злочини виключно соціальними ■іциниками. Тоді Порфирій згадує статтю Раскольникова, надруко- !..к,у в газеті. Стаття називається «Про злочин». Раскольников на­віть не знав, що статтю таки надрукували, адже писав її кілька мі- і.'лців тому. У статті йдеться про психологічний стан злочинця, і

1. Іс.рфирій Петрович говорить, що у статті цілком прозорий натяк на щ. що є особливі люди, які мають право чинити злочини. На думку ж Гпскольникова, усі непересічні люди, які здатні сказати нове слово, un своєю природою є певною мірою злочинцями. Люди взагалі йоді і\ її ються на два розряди: нижчий (звичайні люди), які є лише матері-

2. лом для відтворення нових людей, і справжніх людей, здатних ство рити нове, сказати нове слово. І якщо людині з другого розряду треба

і ради власної ідеї переступити через злочин, через кров, вона може иііґіі дозволити це зробити. Перші ж люди консервативні, звиклі пухатися, вони — люди теперішнього, а другі — руйнівники за при- рпдою, вони — люди майбутнього. Перші тільки зберігають людство ніс вид, а другі — просувають людство до мети.

• Як же відрізнити цих звичайних від незвичайних?» — цікавить- ( II Порфирій Петрович. Раскольников уважає, що помилитися у цьо­му розрізненні може тільки людина нижчого розряду, бо багато хто і них вважає себе людиною новою, людиною майбутнього, тоді як

289

справжніх нових людей не помічають чи навіть зневажають їх

зуміх^Т^И й^{На ДУМКУ Раскольникова}- народжується дуже мало.

^{УРЄННЯМ Не} погоджується з другом, говорячи, що цо V лити собі переступи™ пере, кров ,по совісті, - це страшніше, Л Офіційний дозвіл проливати кров, законний дозвіл... |

«А що, коли якийсь звичайний юнак подумає, що він ЛікургИ гомет і почне прибирати перепони?» — питається Порфирій ПеЛ рович. І хіоа не відчував себе сам Раскольников, пишучи цю статтю!

-кГ; ^{Т8Ж Надзвичаичою} людиною, яка говорить «нове слово»! оа^и всьог^ЖЛИВ°’ ^{Ш !} '^{,в1даєРаскол}ьников. Невже Раскольников _а„ Еі /п^{ЛЮДСТВа ТЄЖ зважився 6} У^кР^асти чи вбити? - не вгав.1 Порфирій Петрович. Якщо б я і переступив, то тоді, зрозуміло вам

^{И НЄ СКа}лТ’ ^{Відп0відає} спохмурнілий Родіон і додає, що Наполе*

вважає? ^МЄТО" °^Єбв “ ^ВМЖаЄ' ^Х™ * “ РУгі сіє нТполеопі " ^{ПОСМ1ХаЄТ}Г^{Я П}°^РФИР^ІЙ* ^{Чи не} Наполеон який-небуд минулого тижня нашу Альону Іванівну сокирою вбив? - раптом пі ає Заметов. Похмурий, Раскольников збирається йти, домовляєтьі ся зайти до слідчого завтра. Порфирій намагається заплутати наостІІ І нок Р₀д_10на, нібито переплутавши день вбивства із тиГд^.ТоЩ

Раскольников заходив до лихварки.

ліТ^ЛЬНИТ ^{І3 Разуміхіним} ІДУТЬ ДО Пульхерії Олександрівни і] Ду . Дорогою Разуміхін обурюється, що Порфирій Петрович і Заме- І

мГГ^{ЮТЬ ДІОНа У вбивстві}- ^Раптом Родіону спадає щось щ . У 1Н повертається додому, де перевіряє діру під шпалеоаміЯ чи не залишилось там чогось. Там нічого. Вийшовши у лв™ но""1

йде ГоГГ" ^ЕКаЗУ'^: “ ^{НЬОГО ЯКО}“^уСЬ чоловікові. Чоловік мовчк.' йде. Родіон наздоганяє його, питає, що це все означає. Чоловік, див-, лячись в очі Родіону, тихо і чітко промовляє: « Убивця!» 1

Знервований і вражений, Раскольников на ватяних но-ах по- I вертається до себе, думки його плутаються. Він розмірковує що ц. * був за чоловш. Вш зневажае себе за слабкість, адже „і зазд^Л

зміг"’ в,У“™ л^Та ‘ ^{ЗНМ ЦЄІ Шв ХОТІВ} переступити, але н. зміг... Вш не стару вбив, а принцип... Хотів переступити, але так і

залишився з цього боку. Тільки й зміг, що вбити! Ті, інші, не такії як він. Справжній володар розгромлює Тулон, влаштовує різанину а '

^ар”^ІЮ ■ ^Єгипті’ -Ч«». иівмільйона людей в Мо '

СКВ1

.. и саме йому ставлять пам’ятник після смерті. Отже, таким до- зволено все, а йому ні... Він переконував себе, що йде на це запал*

сГ^вТ⁸¹¹’ ^{а ТЄПЄР Щ}°^{? ШН мучиться Й} зневажає себе: та й по за- л/Л, ^И0Г° ^ДУШ1_тт^{ВИринає} ненависть до всіх і водночас любов до ми- лих, ідолашних Лизавети, матері, Соні...

290

Itiii розуміє, що в таку хвилину може мимохіть розповісти все ма- Іі/... Раскольников засинає і бачить страшний сон, де сьогоднішній І»'іоііік заманює його у квартиру лихварки, а вона жива, він знов б’є їм і хирою, а вона сміється. Він кидається втікати — на нього вже ча- , ум>ть якісь люди. Родіон прокидається і бачить на порозі людину —

Іркмдія Петровича Свидригайлова.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

і'нидригайлов каже, що йому потрібна допомога Раскольникова і іідпій справі, яка стосується його сестри. Самого вона його і на по- |і|г не пустить, але разом з братом... Раскольников відмовляє Свид- рк пійлову. Той свою поведінку стосовно Дуні пояснює закоханістю, инотрастю, а на звинувачення у смерті дружини відповідає, що та вимерла від апоплексичного удару, а він тільки й ударив її «всього йніін? двічі хлистиком»... Свидригайлов говорить не вгаваючи. Роз і лмдаючи гостя, Родіон раптом зауважує вголос, що Свидригайлов ниже бути і порядною людиною у певному випадку.

t 'її и дригай лов розповідає про історію своїх стосунків із Марфою Нагрівною. Та викупила його з в’язниці, куди він потрапив за борги, „дружила з собою і забрала в село. Вона дуже любила його, все життя ііАпрігала документ про сплачені нею тридцять тисяч рублів як гаран- 11IIІ того, що чоловік не покине її. І тільки за рік до смерті віддала йому ний документ і подарувала чималі гроші. Свидригайлов розповідає, і к до нього приходила покійна Марфа Петрівна. Вражений, Расколь­ников думає, що і йому самому являлася покійна лихварка. «Чому я пік і думав, що з вами щось подібне трапляється!» — вигукнув Родіон. і 'нидригайлов відчуває, що між ними є щось спільне, він зізнається,

-> тільки-но побачив Родіона, одразу подумав: «Це той самий і є!» Але

• їм не може пояснити, який це той самий. Раскольников радить Свид- ригпйлову звернутись до лікаря, вважає його ненормальним... Тим ча­ні м Свидригайлов розповідає, що суперечка між ним і дружиною ви­никла через те, що вона організувала заручини Дуні з Лужиним. Сам і 'нидригайлов вважає, що той не пара Дуні, і готовий навіть запропо- Иуішти їй гроші, аби полегшити розрив із нареченим, та й Марфа Пе гріїша залишила Дуні три тисячі. Свидригайлов дуже хоче побачити лію, сам він скоро збирається одружитися з однією дівчиною. Вихо­ди, він стикається у дверях з Разуміхіним.

І Ірийшовши до Пульхерії Олександрівни та Дуні, приятелі зу- гр і чаються там з Лужиним. Він гнівається, адже просив Расколь­никова не пускати. Коли мова заходить про Марфу Петрівну, Лу­жнії повідомляє про приїзд Свидригайлова і розповідає про злочин

291

Кара

Цієї людини, про який нібито дізнався

І

~рЙ=™=Е=5==г

м?кЭ=ггнЕЗ=5=

Й^Т=“-™=-==|

Раскольников заявляє що лТжин к ^ЛуЖИН„^Г°^Ворив У згідному тої ^3аРЗрешт"

гШ=Р“Щ

що Свидригайлов замислив щ^с^жахливе ^і^ “ ^П‘^ДК“^УеІ**' залишитись у Петербурзі. вГЛ“Се “-і™”““ ^У"°^ВЛЯС “‘“А

жуть займатися видали,„ иииж^^.ХГеГІЗГ ““ гане помешкання тг™ ^ підшукав їм непо¹

ои збира"^в= ^ Хт "«“«»оться його ідая. Тим часом Родії говорить вій Нн^ппг^ зиа. може, востаннє бачимось», — мимово " з’ГГа™^В^ХГтГдЗГ- ^РаЗУМ“‘⁰ хоч _Що„

миться до неї, згадує Катерину Іванівну, яку дуже любить: вона така її и щасна і хвора, вірить, що в усьому має бути справедливість... Соня иартає себе, що за тиждень до загибелі батька відмовилась почитати Ипму книжку, а Катерині Іванівні не віддала комірець, який придба­нії у Лизавети. «Але ж Катерина Іванівна хвора, — заперечує Роді- нм, — і ти можеш захворіти, тоді тебе відвезуть до лікарні, а що буде її дітьми? Тоді з Полею буде те саме, що й із Сонею». «Ні!.. — кричить Гоня. — Її Бог захистить!» «Може, Бога і нема зовсім», — відпові­дне Раскольников. Соня ридає, вона вважає себе безмежно грішною, рІІНТОМ Родіон уклоняється й цілує її ногу. «Я не тобі вклонився, я пи.ому стражданню людському вклонився», — тихо промовляє він. Ні її каже, що найбільший гріх Соні в тому, що вона змарнувала все, іцо живе в бруді, який ненавидить, а цим нікого ні від чого не рятує, і краще б їй просто вбити себе...

Родіон розуміє за самим тільки поглядом Соні, що вона не раз ду- ммла про самогубство, але любов до Катерини Іванівни та її дітей при­мушують її жити. А бруд, у якому вона живе, не торкнувся її душі — ■юна залишилась чистою. Покладаючи всі свої надії на Бога, Соня нечасто ходить до церкви, але постійно читає і добре знає Євангеліє. Минулого тижня була й у церкві: відправила панихиду за загиблою .ІІизаветою, яка була «справедливою». Соня читає Раскольникову Ш'олос притчу про воскресіння Лазаря. Раскольников говорить Соні, що покинув рідних і тепер у нього тільки вона залишилась. Вони ра­ні їм прокляті, разом мають і йти! «Ти теж переступила, — говорить Родіон, — змогла переступити. Ти наклала на себе руки, згубила життя ... своє, але це все одно... Бо коли залишишся сама, збожеволі- і мі, як я... Треба зламати все і страждання взяти на себе. А влада над і ипрями тремтячими і над усім людським мурашником — оце мета. Раскольников каже, що зараз піде, але коли прийде завтра (якщо прийде взагалі), то розкаже Соні, хто вбив Лизавету. Тим часом у су- (дній кімнаті усю їхню розмову підслуховував Свидригайлов...

Наступного ранку Раскольников іде до слідчого Порфирія Пет­ровича. Родіон упевнений, що той загадковий чоловік, який назвав Ного вбивцею, вже доніс на нього. Але в конторі ніхто не звертає на Раскольникова уваги, юнак дуже боїться слідчого. Зустрівши його, ніс завжди люб’язного, Родіон віддає йому квитанцію на годинник, и кий він заклав. Помітивши збуджений стан Раскольникова, По- Рфирій заводить заплутану розмову, випробовуючи терпіння юна­ки. Раскольников не витримує, просить, щоб його допитували за формою, за правилами, але Порфирій Петрович не звертає уваги на Ного вигук і, здається, чекає на щось чи на когось. Слідчий згадує

293

статтю Раскольникова про злочинців, говорить, що злочинця надЯ рано заарештовувати не варто, бо той, залишаючись на волі, зреЛ тою сам прийде і зізнається. Найімовірніше так станеться з розі» неною, нервовою людиною. А що злочинець може втекти, - то «1ҐІ у мене психологічно не втече», — стверджує Порфирій Петрович Я того ж злочинець не враховує, що, окрім його планів, є ще прироЯ натура людська. От і виходить, що юнак який-небудь все хитро пр*| думає, приховає, можна, здавалося б, і радіти, а він візьме та й зі|> І притомніє! Раскольников тримається, але ясно бачить, що Пор** рш підозрює його у вбивстві. Слідчий розповідає йому, що знає,'« той ходив на квартиру до лихварки, питав про кров, але ...поясни все це психічною хворобою Родіона, нібито він усе це зробив у _М. ренні. Не витримавши, Раскольников кричить, що це не було у мі ренні, це все було насправді!

Порфирій Петрович продовжує свій заплутаний монолог, ч.н остаточно збиває з пантелику Раскольникова. Сам Родіон і вірить || не вірить що його підозрюють. Раптом він кричить, що більше не до:.- волить себе мучити: заарештуйте мене, обшукуйте мене, але будь* ласкаві діяти за формою, а не грати зі мною! У цей час до кімнати з«, ходить звинувачений маляр Микола і голосно зізнається у скоєном, вбивстві. Дещо заспокоєний, Родіон вирішує піти. Слідчий говоритЗ йому, що вони ще обов’язково зустрінуться... Вже вдома РаскольВ иков багато розмірковує про розмову зі слідчим, згадує і чоловікаї ии чекав на нього вчора. Раптом двері прочиняються і на пороЯ тоїть той самии чоловік. Раскольников завмирає, але чоловік вя-І бачаться за свої слова. Раптом Родіон згадує, що бачив його, коД ходив на квартиру до вбитої лихварки. Виходить, у слідчого, окріц|| психологи, нічого на Раскольникова нема?! «Тепер ми ще поборемо-Г ^ся* > думає Раскольников.

ЧАСТИНА П’ЯТА

^я^КИНУВТ^СЬ’ ^ЛужИН’ Р°^згніваний на весь світ, думає про роз-1 рив 13 Дунею Він гнівається сам на себе, що розповів про це своєму! приятелеві Лебезятникову, і той тепер кепкує з нього. Дратують його! и інші неприємності: не пройшла одна його справа в сенаті, хазяїЛ квартири вимагає сплатити неустойку, в меблевому магазині не хо-1 чуть повернути завдаток. Все це посилює ненависть Лужина до Рас-1 кольникова. Лужин шкодує, що не давав грошей Дуні та її матері, -| тоді вони б почувалися зобов’язаними. Згадавши, що його запрошено I

на поминки Мармеладова, Лужин дізнається, що там має бути і Рас-1 кольников. І

Лужин зневажає і ненавидить Лебезятникова, про якого знає ще провінції, бо був його опікуном. Він знає, що Лебезятников нібито ,н: вплив у певних колах. Прибувши до Петербурга, Лужин вирішує лизитися з «молодими поколіннями нашими». У цьому, на його |умку, може допомогти Лебезятников, хоча сам він людина простаку- Іма. Лужин чув про якихось прогресистів, нігілістів та викривачів, № найбільше він боїться викривачів. Андрій Семенович Лебезятни- ііш — людина, яка хапається за кожну модну ідею, перетворюючи її щ карикатуру, хоча й служить цій ідеї цілком щиро. Він мріє утвори­ти комуну, хоче долучити до неї і Соню, сам продовжує «розвивати» II, дивуючись, що з ним вона надто боязка і сором’язлива. Скористав­шись із того, що розмова пішла про Соню, Лужин просить покликати

IIІ дає їй десять рублів. Лебезятников у захваті від його вчинку.

«Гордість бідних» примушує Катерину Іванівну витратити на по­минки чи не половину залишених Родіоном грошей. У приготуван

• їх їй допомагає квартирна хазяйка Амалія Іванівна, з якою вони ■остійно сварилися. Катерина Іванівна незадоволена, що немає ні Лужина, ні Лебезятникова, і дуже радіє, коли приходить Расколь- ■иков. Жінка знервована і збуджена, вона кашляє кров’ю і близька іі> істерики. Хвилюючись за неї, Соня боїться, що все це може погано 'інчитися. Так і виходить — Катерина Іванівна починає сваритися І хазяйкою. У розпал сварки приходить Лужин. Він стверджує, що в ■ього зникли сто рублів, коли Соня була в його кімнаті. Соня відка- иук, що він сам дав їй десять, а більше вона нічого не брала. Ставши ■її захист дівчини, Катерина Іванівна починає вивертати Сонині ки- міені, коли раптом звідти випадають гроші. Катерина Іванівна кри­вить, що Соня не може вкрасти, ридає, звертається по захист до Рас- «ольникова. Лужин вимагає покликати поліцію. Але, задоволений, і^блічно «вибачає» Соні. Звинувачення Лужина спростовує Лебе ^итников, який говорить, що сам бачив, як той підкинув дівчині гро­ші. Він спочатку подумав, що Лужин робить це, аби уникнути слів подяки, від щирого серця. Лебезятников готовий заприсягтися пе- ііид поліцією, що все так і було, але не розуміє, навіщо Лужину такий Ниций учинок. «Я можу пояснити», — раптом втручається Родіон. Він розповідає, що Лужин сватався до його сестри, Дуні, але посва­рився з ттітм самим. Випадково побачивши, як Раскольников дав гро­ші Катерині Іванівні, він сказав рідним Родіона, що юнак віддав їхні останні кошти Соні, натякнувши на нечесність цієї дівчини і якийсь ■н’язок між Раскольниковим і Сонею. Тож, якщо Лужину пощасти по б довести нечесність Соні, він зміг би посварити Родіона з матір ю «^Іп сестрою. Лужина прогнали.

295

в цілому

кова

У розпачі Соня дивиться на Родіона, побачивши в ньому захисЛ ка Лужин кричить, що знайде «справедливість». Не виїримавЇЇ

вХу°шГ_е’лал^{НЯ В СЛЬОЗаХ бІЖИТЬ Д}°^ДОМУ■ ^{АмаЛІЯ Іванівна}

Раскпіті. ■^{3 Д1ТЬМИ 3} квартири. Раскольников іде до СоніЛ

аскольников відчуває, що «він повинен» розповісти Соні хм

го”ЇЇЇЇГ & ІГТ“ ^{страшну}

зростаєХкольї ^{1 ВаГ}Т^ЬСЯ’ ^{вЛЄ П0Треба все} Розповісти дедалі ростає. Раскольников питає Соню, як би вона вчинила, якщо б мала

вирішити, померти Катерині Іванівні чи Лужину. Соня говорить Ш

^ШтШНЯ' ^{Шв ВО}“ - прі j

лу 1 не ш вирішувати, кому жити і кому ні, вона просить Расколи.

кова _{говориги прямо Тод}. _{родіон зізнається} ^Р _{вбивстві} 1

роп випадковому вбивстві Лизавети. У воивстві ст*.

і^{ЦЄ ВИ},^{НаД С}°^бОЮ У⁴⁰™¹" Нема тепер нещаснішого від тев. їлому світі!* - у розпачі кричить Соня, обіймаючи Раскольні

а Вона піде разом із ним на каторгу! Але раптом вона ус ЛЯ

^{ЩО ВШ ще не вповні} усвідомив жах того, що вчинив Соня Л чинає розпитувати Родіона. «Я хотів Наполеоном зробитися, чері У ИВ.., говорить Родіон. Наполеону і на думку не спал о б аЛ

тепер робити?..» — звертається Родіон до Соні

в.™ r»Z ТҐГ ^ЙО"^У'«^{ЩО ВІВ Має ВИЙТИ на} “Р«Р0СТЯ і попіл«, вати .«шлю, яку забруднив убивством, вклонитися на чотири стороні

. сказати усш уголос: .Я вбив!, Раскольников має прий"™3 днин» и спокутувати ним свою провину. Але він в. хоче кХиГп*

Вони^Н ^МИ’^ЯК1 °^ДНЄ °^{ДН0Г0 МУЧаТЬ}’ ^{а Ще Про} доброчесність говорят! Вони всі негідники 1 нічого не зрозуміють, «я ще боротимусь - Л

сеГ:^;~п^ОВ- ~ ^М0ЖЄ’р ^{ЩЄ ЛЮДИНа5 а Не ВОШа 1} поквапивЯ себе засудити...» Проте одразу Родіон питає Соню, чи буде вона хЛ

ди™ до нього в острог... Дівчина хоче дати йому свій хрест, але ві.

єре. «краще потім». У кімнату заглядає Лебезятников, він гової

начальТика^^чоловікГі вГштувал ^В°^{На Х}°^{ДИЛа Д}° ^К°^{ЛИШНЬ0ГЙ} і хсди^ТЄЙ’ ^{ШИЄ ЇМ ЯКІСЬ к}^^ ^етТся^вести і^нГвулипю

тХю^ива^длТ^ї^и₀;Гв^{латаючи в т}г^{замість музики}- ^щ°^{б ді}™

іанцювали... Соня в розпачі вибігає.

296

Раскольников повертається до своєї комірчини, він картає себе за , що своїм зізнанням зробив Соню нещасною. До нього приходить Цуня, вона розповідає, що Разуміхін запевнив її у безпідставності |сіх звинувачень і підозр із боку слідчого. Схвильована, Дуня запев­не брата, що готова все життя йому віддати, хай тільки він покличе. Рнскольников натомість говорить про Разуміхіна, хвалить його як лю- іину чесну, яка вміє сильно кохати. Він говорить сестрі «прощавай»,

І нона йде стривожена. На Родіона навалюється туга, передчуття дов­гих років, що минуть у цій тузі... Він зустрічає Лебезятникова, який кіозповідає про Катерину Іванівну, яка, збожеволівши, ходить вули­ці! ми, примушує дітей співати і танцювати, кричить, намагається спі- іпти, кашляє, плаче. Городовий вимагає дотримуватись порядку, діти і ікають, наздоганяючи їх, Катерина Іванівна падає, в неї відкриваєть­ся горлова кровотеча... Її несуть до Соні. У кімнаті, коло ліжка поми- рпючої, збираються люди, серед них і Свидригайлов. Жінка марить ) аа кілька хвилин помирає. Свидригайлов пропонує оплатити похо­рон, влаштувати дітей у притулок, покласти до банку півтори тисячі ни кожного до повноліття. Він збирається «витягти з ями» і Соню... Н його слів Раскольников починає здогадуватись, що Свидригайлов мделухав усі їхні розмови. Та сам він цього й не заперечує. «Я ж гово­рив, що ми з вами зійдемося», — говорить він Родіону.

ЧАСТИНА ШОСТА

Раскольников перебуває в дивному психічному стані: його охоплює то тривога, то апатія. Він думає про Свидригайлова, якого за останні дні бачив кілька разів. Зараз Свидригайлов зайнятий влаштуванням дітей померлої Катерини Іванівни і похороном. Прийшовши до друга, Разуміхін розповідає, що мати Родіона хвора, але все одно приходила з Дунею до сина, та нікого не було вдома. Раскольников каже, що Дуня,

• може, вже й любить» Разуміхіна. Разуміхін, заінтригований пове­дінкою друга, думає, що Родіон, можливо, пов’язаний з політичними «мовниками. Разуміхін згадує про лист, який отримала Дуня і який її дуже схвилював. Згадує Разуміхін і Порфирія Петровича, який розпо­відав про маляра Миколу, котрий зізнався у вбивстві. Провівши дру­га, Раскольников замислюється, навіщо Порфирію переконувати Ра- іуміхіна в тому, що маляр винний.

Прихід самого Порфирія майже шокує Родіона. Слідчий повідом­ляє, що був тут два дні тому, але не застав нікого. Після довгого і туманного монологу Порфирій повідомляє, що не Микола скоїв зло­чин, а зізнався тільки через набожність — вирішив прийняти страж­дання. Убила інша людина... двох убила, за теорією вбила. Убила, та

297

Мпрфа Петровна сама взяла її гувернанткою і дуже любила. Свидри- піілов покохав Дуню з першого погляду і намагався не реагувати на юно жінки, яка хвалила Дуню. Жінка Свидригайлова розповіла '[(умі про їхні сімейні таємниці і часто жалілася їй. Дуня нарешті пе­рейнялась жалощами до Свидригайлова як до пропащої людини. А в і и к их випадках дівчині неодмінно хочеться «врятувати», воскреси­ти і відродити до нового життя.

(Іаме в цей час у маєтку з’явилась нова дівчина Параша, гарненька, Ілі* не дуже розумна. Свидригайлов починає залицятися до неї, це за­кінчується скандалом. Дуня просить Свидригайлова залишити дівчи­ну Нін розігрує сором, говорить про свою долю, починає лестити Дуні. Дл»> та розгадує його нечесність. Ніби бажаючи помститися, Свидри- і п и лов знущається з намагань Дуні «відродити» його і продовжує свої стосунки з новою служницею, та й не тільки з нею. Вони посварились. ІІїніючи про бідність Дуні, Свидригайлов пропонує їй усі свої гроші, щоб вона втекла з ним до Петербурга. Він був закоханий у Дуню без їими. Дізнавшись, що Марфа Петрівна десь «дістала цього негідного

Лужина і ледь не змайструвала весілля», Свидригайлов обурився. Гппкольников міркує, чи відмовився Свидригайлов від своїх намірів щодо Дуні, і йому здається, що ні. Сам Свидригайлов повідомляє, що ■її крається одружитися з шістнадцятирічною дівчиною з бідної ро­дини — з нею та її матір’ю він нещодавно познайомився у Петербурзі І досі підтримує знайомство, допомагаючи їм коштами.

Договоривши, Свидригайлов із похмурим обличчям прямує до ви­киду. Раскольников іде за ним, переймаючись, чи не піде той раптом до Дуні. Коли мова заходить про розмову Родіона з Сонею, яку непо­рядно підслухав Свидригайлов, Свидригалов радить Родіону мораль- ім питання відкинути і поїхати кудись далеко, навіть пропонує гро­шей на дорогу. Або нехай Раскольников застрелиться.

Щоб відвернути Раскольникова, Свидригайлов бере екіпаж і кудись Ід<\ але невдовзі відпускає його і непомітно повертається. Тим часом І’одіон, глибоко замислившись, стоїть на мосту. Щойно він пройшов ноиз Дуню і не помітив її. Доки дівчина вагається, чи варто покликати ґірпта, вона помічає Свидригайлова, який знаками підзиває її до себе. Гпидригайлов просить Дуню піти з ним, нібито вона має поговорити і Сонею і подивитися на якісь документи. Свидригайлов зізнається, що знає таємницю її брата. Вони розмовляють у номері Свидригайло- ип. Дуня повертає Свидригайлову написаний ним лист, у якому є ба­што натяків на злочин, скоєний її братом. Дуня твердо говорить, що іи> вірить у це. Свидригайлов розповідає про розмову Родіона з Сонею, мку він чув. Розповідає, як Родіон убив Лизавету і стару, вбив за тео-

299

г

рією, яку сам і вигадав. Дуня хоче поговорити з Сонею. СвидригайлД тим часом пропонує свою допомогу, він згоден забрати звідси Родіонаї І але все залежить тільки від Дуні: чи залишиться вона зі Свидригаш. вим. Дуня вимагає, щоб той відчинив двері і випустив її. Дівчина * тає револьвер і стріляє, але куля тільки зачіпає волосся Свидригай^И ва і влучає в стіну, вона стріляє ще раз — осічка. Вона в розпачі кид, револьвер. «Так не любиш? — питає її Сидригайлов. — Ніколи?» «Ні коли!» — вигукує Дуня. Чоловік мовчки віддає їй ключ. За мить помі­чає револьвер, кладе його до кишені і виходить.

Увечері Свидригайлов іде до Соні, говорить про свій можливк від їзд до Америки і віддає їй усі розписки, які залишив на дітей Кі терини Іванівни, дарує Соні три тисячі рублів. Він просить передаЯ уклін Раскольникову і Разуміхіну і йде під дощ. Зайшовши до своЛ нареченої, він каже їй, що має поїхати, і залишає велику суму гроше^И Він блукає вулицями, потім десь на окраїні знімає вбогий номер. Вії лежить і думає про Дуню, про дівчинку-самогубцю, довго дивитьсі^И вікно, потім ходить коридором. У коридорі він помічає дівчинку рЯ ків п яти, яка плаче. Йому шкода дівчинки, він відводить її до себе,! вкладає спати. Раптом бачить, що вона не спить, а лукаво посміхаєть­ся йому, тягне до нього руки... Свидригайлов, нажаханий, кричитьЯ і прокидається. Дівчинка спокійно спить, Свидригайлов виходиті, І Він зупиняється біля пожежної вежі і спеціально на очах пожежникі | (щоб мати офіційного свідка) стріляє в себе з револьвера.

Увечері того ж дня Раскольников приходить до матері. Пульхе- рія Олександрівна говорить з ним про його статтю, яку вона чита« І вже втретє, але багато чого в ній не розуміє. Жінка говорить, що ї> син скоро прославиться, Родіон прощається з нею, каже, що він ма а поїхати. «Вас я ніколи не перестану любити», — додає він. Удома на нього чекає Дуня. «Якщо я до цього вважав себе сильним, то нехай і І сорому зараз не побоюся», — говорить він сестрі, збирається йти д слідчого і в усьому зізнатися. «Хіба ти, йдучи на страждання, вже нё: змиваєш із себе половину свого злочину?» — питає Дуня. Раскол» ников скаженіє: «Якого злочину?» — кричить він. Хіба те, що він убив гидку лихварку, яка завдавала лише шкоди людям, убив гидку вошу, - хіба це злочин?! Він не думає про це і змивати його не збиЯ рається! «Але ти кров пролив!» — кричить Дуня. «Котру всі пролиЯ вають... котра ллється і завжди лилася у світі, мов водоспад. .« відповідає Родіон. Він говорить, що сам хотів добра і зробив би сто, І ні, тисячі добрих справ замість однієї дурниці... І ця думка зовсім ня І така безглузда, якою здається тепер, під час невдачі... Він хотів зрої бити перший крок, а потім все залагодилося б безмірною користю. Л

300

Ччму бити по людях бомбами — дозволена форма? — кричить Роді- н. «Не розуміє мого злочину!»

Побачивши невимовну муку в очах сестри, Родіон схаменувся.

Ні її просить Дуню не плакати за ним і піклуватися про матір, він обі­пне, що намагатиметься «бути чесним і мужнім все життя», хоча він І иіїивця. Пізніше Раскольников, замислившись, іде вулицею. «Чому ,щі и самі мене так люблять, якщо я того не вартий! О, коли б я був •и м і ніхто не любив мене, і сам нікого б я не любив! Не було б всього цього», — розмірковує він.

Иже настав вечір, коли Родіон прийшов до Соні. Вранці до дівчи­ни приходила Дуня і вони довго розмовляли. Цілий день у триво-

• I тп хвилюванні Соня чекала на Родіона. Вона гнала від себе дум­и про його можливе самогубство, але вони все одно брали гору. Аж

ІV г Родіон нарешті прийшов до неї. Він дуже збуджений, руки його циімтять, він не може зупинитися на чомусь одному. Соня надіває на Гпскольникова кипарисовий хрестик, а мідний хрестик Лизавети за­лишає собі. «Перехрестися, помолися хоч раз», — просить Соня Ро- ііпііа. Той хреститься. Раскольников виходить і дорогою згадує сло- ій Соні про перехрестя. Він весь затремтів, згадавши про це і кинувся у саму можливість цього нового повного відчуття. В нього покотили- ин сльози... Він став на коліна посеред площі, уклонився до землі і цілував брудну землю з насолодою і щастям... Раскольников встав І иоклонився вдруге. Перехожі з нього сміялися. Він помітив Соню, яка потайки йшла за ним. Раскольников приходить у відділок, де ді- ііиисться про самогубство Свидригайлова. Вражений, він виходить ил мулицю, де стикається з Сонею. З розгубленою посмішкою він по- «иртається і зізнається у вбивстві.

ЕПІЛОГ

Сибір. На березі широкої річки стоїть місто, один з адміністратив- иііх центрів Росії... В острозі вже дев’ять місяців ув язнено Родіона І 'пскольникова. З часу його злочину минуло півтора року. На суді Рас­кольников нічого не приховував. Той факт, що він сховав вкрадений і пманець і речі під камінь, не скориставшись ними і навіть не знаю­чи, скільки він украв, дуже вразив суддів і слідчих. Вони вирішили, що злочин він скоїв у стані певного тимчасового божевілля. Зізнання ге кож сприяло пом’якшенню вироку. Крім того, звернули увагу й на .міиі обставини життя підсудного: під час навчання він утримував на останні свої кошти хворого товариша, а після його смерті доглядав друга хворого батька. За словами квартирної хазяйки, колись під час пожежі Родіон урятував двох маленьких дітей. Зрештою, Расколь-

301

никова засудили на вісім років каторги. Пульхерію Олександрі*» всі переконують, що її син тимчасово поїхав за кордон, але вона вІ|> чуває якісь негаразди і живе тільки очікуванням листа від РодіонаЖІ часом вона помирає. Дуня виходить заміж за Разуміхіна. РазуміИи продовжує навчання в університеті і за кілька років подружжя пл|>1 нують переселитися до Сибіру.

Соня на гроші Свидригайлова їде до Сибіру, пише докладні лиотЦ Дуні і Разуміхіну. Соня часто бачиться з Раскольниковим. Він. за НІ словами, похмурий, неговіркий, нічим не цікавиться, розуміє cat становище, не чекає на краще, не має жодних надій, ні з чого не д|ч вується... Від роботи не ухиляється, але й не напрошується, до ї» зовсім байдужий... Раскольников мешкає в загальній камері. Като^ жани його не люблять. Він починає хворіти.

Насправді він хворий уже давно — душевно. Він був би щасливі^И якби міг сам себе звинуватити, але його сумління не бачить провияв в тому, що він зробив. Він хоче розкаятися, але розкаяння не прихо­дить.. . Чим його теорія була гірша за інші? Його мучить думка, чом/ він не покінчив з собою. Всі його не люблять: «Ти пан! Ти безбс^Н никі» — говорять йому. Раскольников мовчить. Він дивується, чом| всі так полюбили Соню.

Раскольникова кладуть до лікарні. У маренні він бачить сон, нібН світ має загинути через якусь не бачену хворобу. Люди божеволіют^И уважають істиною будь-яку свою думку. Кожен вважає, що істині лише в ньому одному. Ніхто не знає, що добро, а що зло. Йде війіЛ всіх проти всіх. Під час хвороби Родіона Соня часто приходила пі| вікна його палати, одного разу він побачив її. Після того два дні її на було. Повернувшись в острог, Раскольников дізнається, що Соня хвоВ ра і лежить вдома. Запискою Соня повідомляє його, що скоро ви;^Н жає і прийде до нього. «Коли він читав цю записку, серце його сш^| но і боляче билося».

Наступного дня, коли Раскольников працює біля річки, до ньо; підходить Соня і рвучко простягає йому руку. Його раптом щось нібі ] підхопило і кинуло до її ніг. Родіон плакав і обіймав її коліна. СонЯ розуміє, що він любить її. Вони вирішують чекати і терпіти. ЗалишМ ється ще сім років.

Раскольников воскрес, відродився, він відчував це усім своїш єством... Увечері, лежачи на нарах, Раскольников дістає з-під по« душки Євангеліє, принесене йому Сонею.

7КрЄи1 твори Дюрренматта ивреквадено в Україні на украінски* сценах поставлено його п'єси.

„ Швейцарський письменник і драматург,

_Ш

ся з серйозністю, майбутнє із сьогоденням.

Починав як художник-графік, має оригі- нальні роботи. Улюблений образ — Мінотавр, що так чи інакше проявляється в різних тво- рах. Творчий доробок цього автора складають романи: «Суддя та його кат» (1952), «Підозра» (1953), «Обіцянка» (1952), «Ущелина Догори- ногами», повісті «П?ек шукає гречанку» (1955),

.Аварія» (1956), радіоп'єси «Нічна розмова з «ЇМ». пальний герой» (1952), «Вечір пізньою осінню» (1956) та ін_ Дюррен „тором п'єс «У писанні сказано» (1946), «Сліпии» (1947), «Ромул Великий» 11058) «ІЬстина старої дами» (1956), «Фізики» (1962), «Ахтерлоо» (1983) Е і«ав щ_Є»арі. кінофільшв, дознав,! та п^шциетичн, ста,-

ГОСТИНА СТАРОЇ ДАМИ

Трагікомедія Дійові особи

Клер Цаханасян, з дому Вешер, мульти- мільйонерка («Арменіан Ойл»)

Її чоловіки VII — IX Ключник

Робі, Тобі — весь час жують гумку Кобі, Лобі — сліпі

Господарі:

І л ь

Його дружина Його доньКа Його син Бургомістр Учитель Священик Лікар Поліцай

Перший, Другий, Третій, Четвертий — міщани Маляр

Перша жінка Друга жінка Панна Луїза

Інші:

Начальник станції Начальник потяга Кондуктор

Інспектор з продажу заставного майна

Влазливі:

Газетяр І Газетяр II Радіорепортер Оператор

Місце: Гюлен Час: сучасність

304

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається у маленькому занедбаному містечку під назвою Гіолен. З усього видно, що містечко збідніле, що грошей немає ані в муніципалітеті, ані в громадян. Усі чекають дива, і, здається, воно шки здійсниться: от-от має прибути до містечка мільярдерка Клер Ца- кшіасян, що колись народилася й виросла в цьому містечку. Кажуть, у сусідніх містечках вона збудувала де ясла для дітей, де лікарню, а дч церкву. їм же тільки й лишалося, як спостерігати поїзди, що мчать інікз містечко, не зупиняючись. Хто ж їм винний? По-їхньому вихо­дить, хто завгодно: «це все витівки масонів», «єврейськаробота», «ве­ни кий капітал», «міжнародний комунізм». Іще хто-небудь, тільки не нони самі. Тепер вони готуються до урочистої зустрічі Клер, малюю­чи плакат, репетируючи хто пісню, хто промову. Серед них і крамар І іи,, до якого всі звертаються з надією, бо ж колись вони з Клер наче дружили. Іль і справді згадує, якою прекрасною була юна Клер, коли нони кохалися, зустрічаючись то в Петеровій стодолі, то в Конрад свай­ки рському лісі. «Нас розлучило життя, тільки життя, як це буває на гніті», — промовляє він і сам вірить у це. Тим часом учитель із бурго­містром вишукують по документах відомості про Клару, яка тоді ще мала прізвище Вешер, і нічого хорошого не знаходять: вчилася пога- иинько, оцінки з поведінки теж не дуже, але все можна повернути по- Iпшому, адже тепер вона мільярдерка! Бургомістр планує зустріч і, гподіваючись на Іля, розчулено обіцяє зробити його своїм наступни­ком. Але планам їхнім не судилося здійснитися, бо раптом біля станції зупинився потяг (вони називали його «Шалений Роланд»), який зро ду тут не зупинявся. Виявляється, що якась дама потягла за аварій­но гальмо й зупинила поїзд, начальник якого з обуренням переслідує даму з рудим волоссям шістдесяти двох років. Дама видженджурена пж далі нікуди: на ній намисто з перлин, широченні золоті браслети. Супроводжує її цілий почет: ключник Бобі, десь років 80, у чорних окулярах, її чоловік VII-й з рибальським знаряддям у руках. Звичай по, це Клер Цаханасян, яка тепер робить усе, що тільки спаде їй на думку. Усі в паніці, адже ще не все готове до зустрічі, проте всі швид­ко оговтуються й починають усе за планом: виступ Бургомістра, який не чути через гуркіт потяга, що саме проїжджав повз станцію, співи нору тощо. Відбулася й зустріч з Ілем, який ласкаво назвав Клер відь- мочкою, а потім «дика моя кішечка». Вона ж назвала Альфреда Іля

• мій чорний леопард», хоча й зазначила, що він потовщав, постарів і розпився. Усі розчулені ідилією, та пані Цаханасян щось таке див не часом промовляє. Ось вона питає в пастора, чи втішає той засудже­них на смерть, а коли той говорить, що смертна кара в них скасована,

305

г

то говорить, що все ще можливе. Та й серед її речей чомусь труна. ТІ хіба зрозумієш тих багатіїв! Головне, що вона привезла до Гюлена гр* ші. Вона представляє своїх дивних супутників: Тобі й Робі, які носяЩ її на ношах, бо після аварії вона пересувається тільки так, — колишні гангстери, яких вона викупила за мільйон від страти. Вони належав тепер ш так само, як двоє сліпих, яких вона зве Кобі та Лобі. Разом і Ілем на ношах вона вирушає до Конрадсвайлерівського лісу. Поза очі всі перемовляються, що Іль тримає її в кулаці, так що зможе виманЛ ти и грошики. Щоправда, в учителя майнула думка про схожість Клеї з грецькою богинею долі Паркою, і йому стало аж моторошно. Тим і- сом Іль, розчулений спогадами, цілком щиро висловлює Кларі свій за­хват й сподівання, що та допоможе місту своєї юності. Клер нагаду«! що сорок п’ять років тому вони цілувалися тут, а потім «ти одружи 1 ся з Матильдою Блюмгард та з її галантерейною крамницею, а я зі ста­рим Цаханасяном та його мільярдами у Вірменії. Він знайшов мене Ш одному гамбурзькому борделі». Іль цілком серйозно твердить, що вс«1 виишло на краще. Він знову присягається їй у коханні, намагаєтьЯ

поцілувати руку, проте Клер говорить, що то лише протез зі слонової кістки. Іль відсахнувся.

Усе містечко зібралося зустрічати Клер за гостинно розставлениЯ ми столами, вкритими, втім, подертими обрусами. Клер проходитИ вітаючись з гостями, і впізнає у дружині Бургомістра колишню одно- ' класницю Анету Дурнолоб, відмінницю. Вітається вона і з дружиною Іля Матильдою, зазначаючи, що та змарніла й побіліла. Серед інші^! помічає гімнаста, змушує його продемонструвати м’язи й ставить! дивне питання: чи він уже задушив ними кого-небудь. Усі сприйме- ] ють це за жарт. Бургомістр виголошує заготовлену промову. У відпо- її відь Клер цинічно заявляє, що була не така ідеальна, як її змалюва-И ли, бо картоплю для вдови Боль крала не заради спасіння останньф від голоду, а тому що та надавала їй з Ілем постіль і дах над головою! коли було холодно в Петеровій стодолі. Та нині вона готова дати міД ту один мільярд, причому п’ятсот мільйонів місту і на кожного меш-І канця розділити ще п’ятсот. Щоправда, за однієї умови. Вона ще не ' сказала про умову, а всі вже раділи й кричали. Аж ось Бургомістр ви-| рішив про неї дізнатися. І Клер промовила: «Я даю вам один мільярЩ і купую собі за нього справедливість». Усі почали кричати, що спрД ведливість купити не можна, однак пані Цаханасян покликала свої го ключника Бобі й звеліла йому зняти окуляри. Його впізнали. Це І був колишній головний суддя у Гюлені на ім’я Гофер. Покликавшії І Іля, він нагадав, як той колись постав перед судом, коли Клара Ве- І шер позивалася до нього, аби він визнав себе батьком її дитини Та І

306

ФРІДРІХ ДЮРРЕНМАТТ. Гостина старої дами

І ні. тоді не мав уже наміру з нею одружитись, бо спокусився грошима и крамницею теперішньої своєї дружини. І тоді він привів ДВОХ СВІД­КИ), які у суді збрехали, що спали з нею. Тепер вони з нею, вона не тільки розшукала обох — одного в Австралії, а другого в Канаді, — а (І :івеліла Тобі й Робі осліпити й каструвати їх, позбавила навіть їхніх імен, тепер вони звалися Кобі й Лобі. Вони все підтверджують. Іль шпорить, що то просто давня й дурна історія, а «позов утратив силу через давність!» Та не для Клер. Суддя питає, що сталося з дитиною, і нона відповідає, що дитина померла, а сама вона стала повією. І ви­нен у цьому Іль та вирок підкупленого суду. Тепер вона жадає спра- недливості, бо може її собі дозволити: «Один мільярд Гюленові, як і ось уб’є Альфреда Іля». Запанувала мертва тиша. Іль ще не вірить 'І.і.ому. Бургомістр щось промовляє про європейські цінності, людя­ність. Та Клер урочисто говорить: «Я почекаю».

ДІЯ ДРУГА

Дія відбувається в місті на вулиці. На першому поверсі лавка Іля гі ноліційна дільниця. Трохи далі готель, де зупинилася Клер Цаха- нмсян, куди несуть, як на похорон, квіти. Син Іля втішає батька, що і к не залякати, проте снідати з ним не сідає, як і дружина, і дочка. До мівки Іля йдуть і йдуть покупці, які замовляють найдорожчий то- |пр і не розплачуються, а просять ааписати їм усе в кредит. Іль схви­льований. Скоро він помічає, що майже на всіх нові жовті череви­ки, що все містечко починає жити в борг, тобто сподівається на його ’мерть. Він кидається по захист до поліції, але й поліцейський у но- иііх черевиках, та й сидить у кафе з дорогим пивом. Тоді Іль біжить до священика і бачить, що в того новий дзвін. На столі в нього зброя. І (»являється, в пані Цаханасян утік чорний леопард, і тепер усі на нього полюють. Іль добре розуміє алегорію і жахається. Він говорить с'ішщенику, що боїться людей, бо вони полюють на нього, як на зві- Т*п. Спочатку священик говорить, що слід боятися Бога, боятися за

І пою безсмертну душу: « Колись, багато років тому, ви зрадили дівчи- иу задля грошей і тепер думаєте, що люди вас також зрадять задля *ого самого. Свої вчинки накидаєте іншим». А потім, ніби щось зга­давши, радить Ілю: «Тікай! Ми всі слабкі, християни і нехристи! Ті- кпй! Дзвін гуде в Гюлені, дзвін зради. Тікай, не вводь нас у спокусу •чюєю присутністю» А Клер тим часом знову вирішила вийти заміж, нОи вінчатися у соборі Гюлена. Голосно читає вона привітальні лис­ти й телеграми звідусіль, коли лунають постріли. На питання Клер і'лючник відповідає, що в леопарда влучили і тепер він лежить перед крамницею Іля. Пані Цаханасян говорить, що їй жаль тваринки, та

307

й усе. Звучить жалобний марш. А тим часом Іль уже на вокзалі. Ш правда, там нині все по-іншому: новий розклад замість наддертого, І нові вивіски, реклама. Поволі з усіх боків сходяться гюленці й гово¹ І рять, що йому нема сенсу втікати, бо вона його скрізь знайде. І разом І з тим вони б краще позбавились його, хай би хтось, а не вони домов- І лялися з власною совістю. Та Іль наляканий, він боїться, що його на* * одмінно спинять, і залишається в місті, хоч і відчуває, що пропав. І

Дія третя

Дія розпочинається у Петеровій стодолі, де сама у весі льном И вбранні сидить Клер, коли до неї приходять лікар і вчитель. Вона го ворить, що стомилася після весілля і вже послала адвокатів уладнаИ ти чергове розлучення. Вони сказали, що тут у справі Іля. «О, хібі він помер?» — тільки й спитала Клер. Та виявилося, що вони з про¹ [ позицією до неї, аби на виплату їхніх боргів (бо вони придбали собі > кредит багато чого) вона б викупила фабрики Бокмана, Вагнера, пан- І сіонат «Місце на осонні». Та виявилося, що все це і ще багато іншог й так уже їй належить, вона все тут скупила. Тоді вони намагаюті^И ся закликати до її людяності, і Клер відповідає з гіркотою й циніа« мом водночас: «Людяність, панове, створена для біржі мільйонерів, І а з моєю фінансовою потугою можна дозволити собі міняти світо* " вий лад. Світ зробив з мене повію, тепер я зроблю з нього бордель. І Хто не може брязнути калиткою, мусить тупати під чужу музикі^В якщо йому забажалося танцювати. Вам хочеться танцювати. Поряд- 1 ний тільки той, хто платить, а я плачу. Гюлен за вбивство...». Відтоді тон розмов про Клер змінюється. Навіть дружина Іля, яка свого часу І вкрала в неї коханого, говорить, що «Кларочка заслужила на щас-Я тя після всіх тих злигоднів». Усі засуджують Іля, хоча репортерам І ніхто не наважується сказати правди. Іль майже не виходить з дому. І А старого вчителя, що хотів спинити зраду дружини Іля, ледве не по били. Сам Іль говорить учителю, що вже не бореться, бо не має пра> боротися, адже це він зробив з неї те, чим вона є. «Я не можу врятуваН ти ані себе, ані вас», — промовляє він. І старий учитель визнає: «Ваа уб’ють... Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю яа І тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю] вбивцею. Моя віра в гуманність безсила. А тому, що я знаю це, я стаї п’яницею. Я боюсь, Ілю, так, як боялися ви. А ще я знаю, що колись стара дама прийде й до нас і що тоді з нами станеться те, що оце а вами...* Тим часом приїздить на новому автомобілі син Іля, дочка в новій сукні, а дружина придбала нове хутро. Тоді Іль просить сини 1 покатати їх усіх і велить всім одягнутися. Поки вони одягаються, і

308

ФРІДРІХ ДЮРРЕНМАТТ. Гостина старої дами

,.и ходить Бургомістр із рушницею сказати, що сьогодні відбудуть- Ц ибори з його питання, й пропонує Ілю рушницю, щоб той сам на­Мів на себе руки. Але Іль уже подолав свій страх і говорить, що по­вниться з будь-яким їхнім рішенням, бо для нього їхня ухвала «буде ирпведливістю, ачим буде для вас, не знаю. Дай, Боже, щоб ви всто- і ,і п перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не

11. »п естую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібра- їм». Бургомістр іде розчарований. З будинку виходять дружина, син тнька Іля, всі сідають в автомобіль і їдуть за місто. Коли доїхали І" ІСонрадвайслерівського лісу, Іль просить його висадити й не чека­ні. бо на міські збори звідси він піде пішки. Тоді його родина спокій- | , пирушає в кіно. Якийсь час він сидить у задумі на дерев’яній лаві

• .м, коли це в супроводі почту з’являється Клер. Вона заявляє, що

• іме гуляє у своєму лісі, а він хіба що для годиться питає, хіба й ліс „„ лежить їй. Спочатку вони розмовляють про сторонні речі. З Клер прибув черговий чоловік, це вже Чоловік IX, лауреат Нобелівської н (німії, який прагне керувати її справою, але й на нього чекає роль тика сама, як і на інших її чоловіків. Помалу розмова починає торка­тися їхніх стосунків. І тоді він уперше питає про їхню померлу дити-

хто це був, як вона назвала дочку (виявляється, Женев’євою), як їм ниглядала, як померла. Обидва пригадують щемливе почуття ко- ».'і иця й близькості, але між ними зрада Іля і ціле життя. І він дякує н\ :іа квіти на домовині в готелі, бо вже змирився, говорить їй, що це і ч ми остання зустріч, адже звідси він піде на міські збори і хтось його йІГі\ Вона обіцяє забрати його домовину з собою на Капрі, де звеліла миґіудувати в парку неподалік свого палацу мавзолей... Серед кипа­рисів. З видом на Середземне море. «Твоя любов померла багато років

• < ім V- Моя любов не могла померти. Але й жити не могла», — промов­ці. Клер, прощаючись з ним назавжди.

І от усі зібралися на збори. Всюди преса, яка, втім, нічого не знає Н пуття. Мешканці Гюлена голосно осуджують Іля, ніби намагаю­чись виправдати себе, те, що має тут відбутися. Нарешті в залі за­ паються тільки чоловіки й проголошують вирок, викрикуючи,

і,і(і це не заради грошей, а задля справедливості, совісті і таке інше, і'мдить світло, бо місяць і так світить. Іля обступають з усіх боків, а ....переду на нього чекає гімнаст. Він? Підходить священик. Ілю по- м,ін>ть цигарку. Священик намагається щось прочитати, та Іль його риняє. Той говорить, що молитиметься за Іля.

« Моліться за Гюлен», — відповідає Іль. Лава чоловіків сходиться, .. потім, коли приходить газетяр, розходиться. Іль лежить мертвий. 'Іікпр констатує параліч серця. «Смерть із радості!» тут-таки під

309

хоплює газетяр, а йому вже наздогін викрикує сенсацію інший. Вя дить Клер, велить показати його й промовляє: «Він знов такий, И був колись давно, чорний леопард». Іля кладуть у домовину, ту саму, приготовану заздалегідь, і Клер велить збиратися на Капрі. Прояв дячи повз Бургомістра, вона простягає йому чек. На вулицях, коляаі сірих і непоказних, вирує кольоровими вогнями нове місто Гюліі, де тепер зупиняються всі поїзди. Хор мешканців славить свою свії¹ лу годину:

Усі. Хай береже нас Священик. Господь У с і. У непевні облудні часи.

Бургомістр. Хай береже Усі. Наш добробут Мир наш І волю,

Хай ніч нас мине,

Ніколи хай не затьмарить нам міста, що наново виросло, пні не й чудове, щоб ми в ньому вічно втішалися щастям.

З дипломом аптекаря та мрією про літературну працю Генрік Ібсен переїжджає в столицю Нор- вегії і розпочинає непевне життя літератора- журналіста.

1850 року виходить друком історична тра- гедія «Катіліна», видана власним коштом авто- ра. Цей твір зазнав повної невдачі, але наступні твори здобули високу оцінку і були поставлені в театрі.

Ібсен увійшов у літературу в епоху так зва- ної «національної романтики». Його романтиз- му властиве гостре відчуття сучасності. Бідний репертуар тодішнього норвезького театру по- повнився циклом п'єс Ібсена — «Войовники у Гельголанді» (1857) та «Боротьба за престол»

(1863). Ці п'єси, написані у національно-романтичному дусі, викликали за- гальний інтерес.

У другій половині 60-х років творчість письменника переважно присвячу- налася проблемі взаємовідносин людини і суспільства. П'єса «Комедія кохан­ня» (1862) була сатирою на буржуазний шлюб і викликала таку шалену кри­тику консерваторів, що Ібсен залишає Норвегію на цілих двадцять сім років.

Перебуваючи в Німеччині, Ібсен пише одну з найкращих п'єс «Бранд» (1865), герой якої закликав людей до свободи, мріяв вивести їх, як Мойсей,

■і рабства. За рік виходить друком поетичний твір «Пер Гюнт», а з кінця 70-х ■оків п'єси «Підпори суспільства» (1877), «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882), «Дика качка» (1884). Кожен персонаж у цих п'єсах приховує якусь таємницю. У душах людей таяться демони страху, зра­ди, підступності, лицемірства, брехні. Часто героїв переслідують привиди ми­нулого, які повертаються і жахають. У п'єсах Ібсена всі події спресовані в часі, кожне слово, кожна деталь має своє визначене місце, а дія, що розвивається і трійко і напружено, тримає увагу глядача з першої до останньої репліки.

ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ

Дійові особи

Адвокат Хельмер Нора, його дружина Доктор Ранк Фру Лінне

Приватний повірений Крогстад Троє маленьких дітей Хельмерів Анна-Марія, їхня нянька Служниця Хельмерів П

осильний ДІЯ ПЕРША

«Квартира Хельмерів. Затишна кімната, обставлена зі смаком проте недорогими меблями». Між дверима до передпокою і кабіна'] ту стоїтьі аі >, біля вікна круглий стіл, крісло, диванчик, біляка-! хельної грубки кілька крісел і качалка. На стінах гравюри. ЕтажеЛ ка з різними дрібничками, шафа з книгами в розкішних оправах іЯ підлозі килим... І

Зимовий день. У грубці вогонь*.

До кімнати входить наспівуючи Нора з пакетами і пакунками! і передпокої стоїть посильний, який приніс ялинку. Нора розрахо­вується з ним, потім виймає з кишені печиво, з’їдає кілька, інше хо- ' ває в кишеню і старанно витирає губи.

« Це жайворонок заспівав, білочка вовтузиться? * — чується голіо Хельмера з кабінету. «Пташка знову літала смітити грішми?» - го-1 ворить чоловік, виходячи із кабінету.

«Торвальде, це перше Різдво, коли ми можемо так не обмежувати] себе. Ти ж тепер будеш заробляти багато-багато грошей», — веселої відповідає Нора.

Нора із задоволенням показує подарунки дітям на Різдво, заби- - рає подалі пакунок, у якому подарунок для чоловіка. Хельмеру те* І треба щось подарувати дружині, і Нора просить чоловіка дати їй гр шеи, а вона вже сама купить собі, що захоче.

Хельмер погоджується, але просить Нору не витрачати все на госЯ подарство і купити щось собі. Чоловік дивується, як багато вона виЯ трачає і часто не може пояснити, куди поділися гроші. Він вважає I дружину такою ж марнотратницею, яким був її батько. А втім, сьо-Я годні Різдво, добре вино вже замовлено, прийде доктор Ранк, і сім’я > радісно зустрічатиме свято. Норі вже не доведеться, як минулого!

року, три тижні самій готувати прикраси на ялинку, адже Хельмер досяг певного успіху, став директором акціонерного банку.

Веселу бесіду подружжя перервав дзвінок. Служниця заводить у h імнату жінку, в якій Нора ледь упізнала давню подругу Кристину.

Вони не бачилися десять років. Фру Лінне овдовіла, і чоловік не нілишив їй ні статків, ні дітей.

Жінки сіли ближче до вогню, щоб зігрітися і розповісти, як вони і или увесь цей час. Нора почала вибачатися, що не писала подрузі, потім похвалилася своїм життям, дітьми, чоловіком. Звичайно, був час, коли і їй доводилося заробляти гроші різними дрібницями: шит- иом, в’язанням, вишиванням, переписуванням паперів, перед мину­щі ми різдвяними святами вона три тижні, зачинившись у своїй кім- іиїті, писала, а чоловік думав, що Нора лаштує прикраси на ялинки. Ти, на щастя, тепер вони мають статки.

Нора ще б продовжувала розповідати про своє життя, та раптом побачила сумні, змучені очі Кристини. їй стало трохи соромно, і вона попросила подругу розповісти про себе.

Кристина вийшла заміж за багатого нелюба, щоб мати змогу до­помагати хворій матері і двом меншим братам. Справи чоловіка були ін-надійними. «І коли він помер, все загинуло, нічого не залиши- юсь... їй довелося перебиватися дрібного торгівлею, маленькою шко- іою і взагалі — чим доведеться». Останні три роки тяглися для неї, ■як один довгий, суцільний день без відпочинку». Тепер мати помер- ііи, хлопчики стали на ноги і в її душі утворилася страшенна порож­неча: нема для кого і для чого жити. Ось тому вона покинула той вед­межий закуток, де жила, і приїхала в місто, мріючи «одержати якусь постійну службу, якусь конторську роботу».

Нора порадила Кристині поїхати кудись відпочити, але та тільки гірко посміхнулась: у неї немає тата, який дав би грошей на дорогу. Тоді Нора згодилася поговорити із чоловіком про роботу для подруги.

«Як це гарно, Норо, що ти так гаряче берешся за мою справу... Ндвічі гарно з твого боку, тобі самій так мало знайомі життєві тур- Гюти і клопіт», сумно відповіла Кристина. Вона думала, що подру­ги «нічого такого не зазнала в цьому важкому житті». І дійсно, Нора пула схожа на дитину: весела, жвава, красива, добре вдягнена, люба

• білочка і жайворонок» для свого чоловіка. І раптом Нора розповіла Кристині те, що не довірила б нікому.

Коли вона чекала на другу дитину, її коханий чоловік Торвальд і нжко захворів. Лікар сказав Норі, що він помре, якщо не поїде ліку- інітися до Італії. Нора не могла сказати про це чоловікові і намагалася исіляко виплутатися: говорила, що хоче поїхати на південь, «плакала і

313

просила, говорила, що тепер у її становищі треба їй всіляко догоджатЛ натякала, що можна позичити грошей». Та Торвальд сказав, що у наї вітер у голові і що його обов’язок як чоловіка не потурати її примхам Саме в ці дні помер тато Нори. Ось тоді їй і довелося зробити таке, прім що чоловік навіть не здогадується. Можливо, колись, коли Нора пера! стане подобатися Торвальдові, як тепер, коли його вже не будуть рої важати її «танцювання, переодягання, декламації», вона й розповість ^ йому, як рятувала його життя, як потім заощаджувала кожну копій ку, як купувала собі найдешевше вбрання. А поки що вона щасли^^ бо в неї чудові діти, коханий чоловік, достаток у домі.

Раптом пролунав дзвінок. Служниця завела в кімнату адвоката КроЛ стада. «Фру Лінне, вражена, здригнувшись, відвертається до вікна».Я

Нора теж вражена цим візитом. Крогстад говорить, що обіймає ні величку посаду в акціонерному банку і прийшов у особистій спраї до Хельмера. Він заходить у кабінет. Кристина розпитує Нору про аді воката, дізнається про те, що він удівець і має маленьких дітей.

З кабінету виходить товариш Торвальда лікар Ранк. Він розповіді» жінкам, що Крогстад дуже погана людина. «У нього підгнило саме ко ріння», він завжди рознюхує, «чи не пахне де моральною гнилизною у, Ось і зараз він прийшов до Хельмера у своїх гидких справах.

Раптом Нора усвідомила, що її чоловік має великий вплив у бані ^КУ, і вона весело розсміялася. Коли Торвальд зайшов до них у кімнв ту, Нора звернулася до нього із проханням влаштувати Кристину на роботу, бо вона «якраз відмінна конторниця, і їй дуже хочеться прі цювати у тямущої людини, щоб підучитися ще більше...» ХельмЯ пообіцяв надати їй місце.

Фру Лінне і лікар Ранк прощаються і виходять, разом з ними йд^^ Хельмер, а в кімнату входить нянька Анна-Марія з дітьми. Нора кіЛ нулася до малюків, стала роздягати їх, не забуваючи розпитувати, щЛ вони бачили на вулиці. Потім починає гратися з ними в піжмуркЛ «Гра супроводжується сміхом, веселощами: ховаються і в цій кімна ті, і в сусідній... Цілковите захоплення». Ніхто не бачить, як з’явл: ється Крогстад. Якусь хвилину він спостерігає за грою, а потім зверт<^| ється до Нори. Жінка відсилає дітей до няньки, обіцяючи продовжит^И гру з ними пізніше, і обертається до адвоката. Вона впевнена, що віЛ повернувся за грошима, які вона в нього колись позичила. Але ж час 4 розрахунку ще не настав, то що ж він хоче? Адвокат розпитує про фр Л Лінне, і Нора з викликом говорить, що випросила у чоловіка місце длї подруги. Але Крогстад ніби чекав цих слів. Він порадив Норі викорис тати свій вплив на чоловіка, щоб Хельмер залишив йому посаду і не Ф виганяв з роботи за справу, яка не дійшла до суду. А ця справа булі 8 314

не гіршою, ніж та, що зробила Нора. Він пояснив розгубленій жінці, що :інає про підроблений нею підпис батька на борговому зобов’язанні, під яке Нора отримала велику суму на лікування чоловіка.

Нора намагалася пояснити, що в той час її батько помирав, а тому шиш не могла додати йому клопоту ще й хворобою свого чоловіка, що шиш порушила закон з великої любові до дорогих їй людей. Але ад­вокат сказав, що «закон не цікавиться причинами», а тому, коли він подасть цей документ, її засудять за законом.

Коли Крогстад пішов, Норі було вже не до гри з дітьми.

Прийшов Хельмер, став розпитувати, чого приходив Крогстад, «ного він бачив біля воріт, та Нора заговорила про костюмований Оми, попросила чоловіка допомогти їй підібрати костюм, а вже по- іім, ніби між іншим, заговорила про справи Крогстада. Хельмер су- »оро пояснив дружині, що той «завинив у підробці документів» чи то н (идності, чи то з легковажності, але це злочин. Звичайно, «інколи іпЙ, хто упав, може знову підвестися морально, якщо відверто ви­топ: свою провину і зазнає покарання», але Крогстад викручувався, П|к>хав до останнього. Він не має морального права не тільки працю- «іі ш в банку, а навіть виховувати власних дітей, адже «діти з кож­ним ковтком повітря сприймають зародки зла» із «отруєної брехнею т мосфєри домашнього життя».

Хельмер пішов у кабінет попрацювати над паперами, а вражена «т о словами Нора, бліднучи від жаху, повторювала: «Зіпсувати сво- I* мплят!.. Отруїти сім’ю! Це неправда. Не може бути правдою, ніко- чіі, ніколи у світі!»

Дія друга

Тп сама кімната. У кутку стоїть ялинка, без іграшок, з обгорілими ►пічками. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті.

Жінка схвильовано поглядає на скриньку для листів, яка поки що порожня. їй не хочеться вірити, що Крогстад виконає свою погрозу І |иі;шовість чоловікові про її провину. Нора готується до маскараду.

Анна-Марія допомагає їй, і між жінками заходить розмова

іі|н> нчинок служниці, яка змушена була покинути дочку, коли стала Годувальницею у Нори. Але дочка не забула матір, писала їй.

До кімнати заходить фру Лінне і починає допомагати лагоди- іи костюм на бал. За шиттям заходить розмова про доктора Ранка,

І фру Лінне радить Норі порвати з Ранком, адже вона вирішила, що мімі» доктор — той багатий поклонник, який дає Норі гроші. Враже­нії Нора пояснює, що доктор завжди був тільки другом сім’ї, а гроші мпнм дістала іншим шляхом.

315

З передпокою входить Хельмер із текою паперів. Нора лащ^| ся до нього, обіцяє співати жайворонком в усіх кімнатах, з обра­ти сильфіду, станцювати при місячному сяйві, якщо він залишиті Крогстаду його посаду в банку, адже адвокат може написати в газеті найогиднішу брехню про Торвальда. Але чоловік нагадує Норі, ЦЦ І він завжди був і залишається бездоганним чиновником, а тому не бЯ їться ніякої брехні. Більше того, Торвальда шокує те, що KporciSI говорить йому «ти», козиряючи їхнім давнім знайомством. Не вам ючись, Хельмер відсилає в банк наказ про звільнення адвоката. -

Нора в розпачі. Вона заклинає чоловіка повернути листа, але і^Н лише поблажливо посміхається, розчулений, як йому здається, ту^В ботою дружини про його репутацію.

Дзвінок у передпокої. Нора йде відчиняти двері. У кімнату за4^| дить доктор Ранк. Він дізнався, що помирає від невиліковно’ хворйк би, яку йому дав у спадок батько-гульвіса. Стоячи на порозі вічнов| ■ доктор зізнається, що кохає Нору і готовий заради неї на все. Враж* Нора., яка хотіла попросити Ранка про послугу, дорікає доктору за | І зізнання, але запевняє, що буде ставитися до нього як до друга сім’ї.'

Служниця принесла Норі візитку. Доктор помітив занепокоєщ І молодої жінки, але вона запевнила, що нічого не сталося, і попрЛ| ла гостя затримати Торвальда в кабінеті.

Ранк виходить в одні двері, а в другі заходить Крогстад. Він говори^ І що заставний лист при ньому, але він не почне проти Нори судового пер слідування, якщо Хельмер створить для нього нову, вищу посаду і допо же звестися на ноги. Та Нора знає, що її чоловік нізащо цього не зроби

Крогстад добре розуміє стан жінки. Він повторює їй її власні дуі І ки, що в разі викриття вона змушена буде кинути сім’ю і дім чи ні віть вкоротити собі віку. Але спритний крючкотвор говорить, що пД він матиме владу вже не над нею, а над її пам’яттю. Щоб цього не лося, Хельмер мусить зробити Крогстада своєю правою рукою.

Адвокат виходить у передпокій і опускає листа в скриньку. Hd|^| у розпачі зізнається фру Лінне, що позичила гроші у Крогстада, як Л шантажував її, а тепер вирішив погубити зовсім.

Кристина говорить, що колись добре знала Крогстада, який зарІН ди неї був готовий на все, і вмовить його повернути листа. А поки Нора упросила чоловіка відкласти всі справи, не читати листів, >“ він має допомогти їй відновити в пам’яті танець, який вона танцюі^| тиме завтра. Хельмер погоджується, сідає за піаніно і починає граїН Нора, сміючись і потрясаючи тамбурином, танцює запальніше, нір потрібно, і не слухає вказівок чоловіка. Вона танцювала так, немім ішлося про життя і смерть. Хоча так воно й було насправді.

316

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама кімната. Біля стола сидить фру Лінне і чекає на Крогстада. І їм сходах чути тихі кроки, і адвокат обережно переступає через поріг.

Кристина і Крогстад не просто давні знайомі. Багато років тому вона нідмовила адвокату і вийшла заміж за старого багатія, щоб мати змогу утримувати хвору матір і молодших братів. А зараз ці двоє були схожі мм людей, що зазнали аварії в життєвому морі і випливли на уламках.

Кристина першою запропонувала подати один одному руки, адже ■дном, разом — на уламках бути все-таки надійніше, краще, ніж три- ммтися нарізно, кожному окремо».

Крогстад не міг цьому повірити, адже Кристина добре знала його минуле. Та вона хотіла «когось любити, про когось піклуватися, за­мінити комусь матір», а дітям адвоката потрібна була мати. Крогстад ттовий був діждатися Хельмерів, які зараз були на балу, і повернути шста, але фру Лінне зупинила його. Вона хотіла, щоб Хельмер про все «Ішіався, а «нещаслива таємниця нехай з’явиться на світ Божий».

Свято закінчилося, і Хельмери повернулися додому. Торвальд був «мхоплений красою дружини, її танцем. Він кохає її, пишається нею І готовий говорити про свої почуття ще й ще. Потік зізнань і комплі­ментів перериває доктор Ранк, що теж говорить про наступний бал, пм якому він з’явиться в костюмі невидимки. Він зробив досліджен­им і впевнився, що доживає останні дні. Але, прощаючись з подруж- ■II>ім, доктор говорить не про себе. Він називає Нору пестункою долі, имйкращою серед жінок.

Хельмер не забув про поштову скриньку, яка була вже геть пере- ішннена. Він своїм ключем відчинив її і зверху побачив візитки док­тора Ранка. Над ім’ям стояв чорний хрест, ніби картки повідомляли про смерть. Торвальд зрозумів, що доктор попрощався з ними наза- ініди, і гірко зітхнув. Та погляд його засвітився любов’ю, коли він поглянув на дружину. У захваті він промовив: «Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на кар­ту своє життя і кров і все, все заради тебе». Нора відсторонилась і і иі'рдим голосом наказала чоловікові прочитати листи.

Торвальд пішов у кабінет, а Нора, блукаючи поглядом по кімнаті, врре маскарадний костюм чоловіка і збирається йти з дому. Раптом на порозі з’являється Хельмер з розкритим листом у руці. Нора намага- гп.ся вийти, але він зачиняє двері і починає ходити по кімнаті, говоря­чи, що вісім років його радість, його гордість, його любий жайворонок •Пула лицемірна, брехлива... гірше, гірше... злочинниця! О, яка без­доганна прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!» Хельмер не дозволяв Морі слова вимовити і говорив про себе, про свою загублену кар’єру,

317

знищене добре ім’я. Він не міг отямитися, але практичність у справі дозволила йому зосередитися на тому, як залагодити справу. ЗвичЯ но, про людське око в сім’ї має залишатися все так, як і раніше. АлеШ тей Нора не виховуватиме більше, бо він не довіряє їй.

Запальну тираду Хельмера перебила служниця, яка принеЯ листа від Крогстада, у якому той пише, що розкаюється у своїх учиї ках і знищить доказ злочину Нори. Хельмер, прочитавши листа, по­чав знову говорити про свою любов, про те, що прощає Нору, адлї вона вчинила злочин з великої любові до нього. Завтра все забудет ся, пташка знову буде весело співати. Але тепер вона буде і дружі ною, і дитиною, а він стане її волею, її совістю.

Нора повільно скинула маскарадний костюм чоловіка, у який булі вбралася, і спокійно заговорила до Торвальда. Вона нагадала, що пр« тягом восьми років подружжя «ні разу не обмінялося серйозними ду> ками про серйозні речі». Спочатку батько, а потім чоловік гралися наїІІ немов лялькою. Вона жила біля рідних людей, немов старець, яксЯ годують і одягають, а його справа — розважати, забавляти. Увесь Я ликий дім був тільки ляльковий дім, а Нора була тут донькою, лял¹ кою. А діти вже стали її ляльками. їй подобалося, що чоловік граєіЛ ся, бавиться з нею, а дітям подобається, що мама грається і бавитье_; з ними. Виявилося, що справжнє виховання дітей не під силу Норі, | вона вирішила покинути сім’ю і поїхати в місто, де народилася.

Хельмер нагадав Норі про її обов’язок матері і дружини, але воц тихо відповіла, що має ще обов’язок перед собою. Вона має стати лГ диною, має перевірити, чи правду казав пастор про Бога, чи правилі ні ті закони, за якими «жінка не має права помилувати свого вмв раючого старого батька, не-має права врятувати життя чоловіковії Вона хоче придивитися до суспільства, до життя. Поки що вона мЖ розуміє, але точно знає, що не любить Торвальда, бо він виявився 1 тим, за кого вона його вважала. Нора чекала дива: чоловік мав засЯ питися за неї і взяти всю вину на себе. А він думав тільки про свої кар’єру, яка буде знищена, і про свою честь, яка буде заплямовеа Проте, коли минув страх, Торвальд повівся так, ніби нічого й не стЛ лося. Ось цієї миті між подружжям і пролягла безодня.

Торвальд зовсім розгубився. Він обіцяв змінитися, але Нора заЛ вила, що це може статися лише тоді, коли в нього не буде ляльк. Вона віддала йому свою обручку, забрала його обручку і вийшлсИ дому з одним маленьким саквояжем.

Хельмер безсило падає на стілець, закриває обличчя рукамЛ У домі стало порожньо без Нори. Але він з надією згадує слова дрЯ жини, що шлюб може врятувати нове чудо — їхнє перетворення. І

Французький драматург, якого вважають од­ним із батьків-засновників театру абсурду. Він не ставив собі за мету відтворювати дійсність. Його драматичні твори виглядають справжніми головоломками. Щодо його закодованих п'єс у театрі існує навіть термін «антип'єси». І хоч його герої часто ірреальні гіперболізовані у своєму негативі, за всіма творами постає туга драматурга за втратою ідеалів, за відсутністю справжніх героїв нашого часу. Цікаво, що мова Ионеско за допомогою кумедних парадоксів, кліше, прислівів та інших словесних ігор звіль- Щря* няється від звичних значень та асоціацій. Типо- Щщл ^{вим п}Р^ийомом є нагромадження предметів, що загрожують поглинути акторів, речі набувають

-игтя, а люди перетворюються на неживі предмети. бувають

ионеско почав свою літературну діяльність із віршів французькою та су­хумською мовами, а потім написав зухвалий памфлет у дусі дадаїзму «Ні!» Ц>шок. пєсою була «Лиса співачка» (1950), яку ще називають «траге^єю йми». У щи пєсі зображено світ, що збожеволів, крах реальності. Після цієї ‘ ^{були написа}ні такі: «Стільці» (1954), «Жертви обов'язку» (1954) «Но-

Мв ,чГХс^Цо^⁹⁵МоцоГ^б^^{НС У ЯЙЦЯХ>> (1957)}'^{<(В6ИВЦЯ 33 п}°™анням» 106?- «НЬг ° # «^ПовітР^яний пішохід» (1962), «Король помирає» ■062), «Жага и голод» (1964), «Макбет» (1973), «Людина з валізами» (1975)

шТТкіГка^МЄРТ-^{ИХ (1980)>>}- ^Й0НЄСК° ^{НаПИСаВ ТЗК0Ж}Р°^Манвідлюдник» Ко року ^{РЖ ДИТЯЧИХ КНИГ}‘ ^{ВІН 6УВ ЧЛЄН0М} ФР^Узької Академії з

Ионеско — класик, у якому французи вбачають «їдкого спостерігача, без- Ш льного колекціонера людської глупоти та зразкового знавця дурнів» (фран- ау»і.кии критик С. Дубровський). АУРН1В» іфран

НОСОРОГИ

П’єса на З дії

Присвячується Женев’єві Серро та докторові Т. Френкелю. 1 Дійові особи за порядком виходу на сцену

Бакалійниця

Жан

Беранже

Подавальниця

Бакалійник

Господиня

Логік

Літній Добродій Власник кав’ярні Д е з і Дудар Б о т а р

Пан Папільйон

Пані Б е ф

Пожежник

Сухий Дідок

Дідова дружина

Численні носорожачі голови

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається на майдані провінційного містечка. У глиб двоповерховий будиночок, на першому поверсі якого вітрина б* лійної крамниці. Вдалині з-за будинку бакалійника визирає церк на дзвіниця. Праворуч від крамниці тягнеться вулиця, а ще далі п воруч і трохи навскоси вітрина кав’ярні, над якою ще поверх, т вікно. На терасі кав’ярні чимало стільців і столів. Це неділя, ма“ опівдні, влітку. Перед тим як відкривається завіса, бамкають дзво Потім стихають. З правого боку на лівий простує жінка з порол кошиком для харчів у одній руці та котом у іншій. Цього дня ко опікується своїми справами. Бакалійниця вголос досадує, що жіл не хоче купувати харчі в її крамниці. З протилежних боків сцени е дяться два добродії. Жан (так звали одного з них) дбайливо одяг ний у каштановий костюм, червону краватку, каштановий капел Черевики в нього жовті й добре начищені. Беранже (другий доб| дій) неголений, без капелюха, одяг має обшарпаний, вигляд втол ний, заспаний. Жан докоряє Беранже спочатку за те, що той спізн 320

її. хоч і сам він щойно прийшов; потім починає дорікати за пияцтво, ґн іовнішній вигляд, намагаючись причесати Беранже, причепурити цін о. Здається, цей чоловік усе знає і не терпить заперечень: «Я ці­ную вас, та водночас, коли відкинути дурну соромливість, я вартий ЛИі.ше, ніж ви. Вища людина — це та, що виконує свій обов’язок». ц гут-таки напівсонний Беранже відповідає на запитання, де він пия­ки и: «В Августа, ми відзначали ювілей нашого друга Августа...» Ви­міняється, Жана туди навіть не запрошували. І Жан знову починає Ь(оряти, що сам же він не пішов пиячити, а от Беранже... За цією Щі імовою їх застає страшенний гуркіт. Крізь гуркіт Жан майже кри­чить: «Еге ж, ніхто й не запрошував. Не пошанували. Хай там як, але Ьіевняю, що якби й запросили, я б туди не пішов, бо...» Гуркіт тим чшчш наростає. Усі, крім апатичного Беранже, хвилюються, на різ­ні голоси повторюючи: «Ох! Носоріг!» Хтось обурений, хтось наляка­ний, хтось не вірить, але факт є фактом: здіймається курява, серед иіч)і «мчить тротуаром куди очі спали» справжній носоріг. Госпо- пиня з котом випускає кошика з харчами й розбиває пляшку, однак і.пта не випускає, намагаючись його заспокоїти. Літній добродій до- римагає їй зібрати харчі, а бакалійник таки продає їй пляшку вина.

Іи пі репліки майже одночасно лунають на сцені, видаючи подив, пе-

як і до того ж кожен намагається вирішити свої проблеми. Лише

Іи'І>анже залишається незворушним. У подальшій розмові Жан на­ми іягає, що носорогів на вулицях не має бути, і нарешті Беранже по- гиджується: «Носоріг на волі — це зле», проте не вважає це пробле­мою. Ну, от був носоріг і зник, чого ж лякатися. А от коли повз них і/іг молода білява друкарка Дезі, Беранже ховається, перекинувши чмрку з недопитою ганусівкою на штани Жанові. Той обурений ще ьі.'іі.ше. Вони говорять про те, чому Беранже п’є. І тут їхня розмо­ві ніби вбирає в себе інший діалог — між Літнім Добродієм та Ло­гіком, що наводить приклади силогізмів. їхні репліки, перемежаю- чись, створюють дивний текст.

15 е р а н ж е (до Жана ): А в мене життєвої снаги зовсім мало. Ма­буть, я не відчуваю потягу до життя.

Літній Добродій (до Логіка): Отже, за логікою, мій пес буде котом.

Логік (до Літнього Добродія): За логікою так, але протилежне теж слушне.

В е р а н ж е (до Жана): Мене пригнічує самотність, і товариство теж.

Жан (до Беранже): Ви суперечите собі. Обтяжує самотність чи велелюдність? Маєте себе за мислителя, а логіки аніякої.

321

*

Літній Добродій (до Логіка): Так, логіка річ чудова.

Логік (до Літнього Добродія): Якщо не зловживати нею. |

Беранже (до Жана ): Жити — це щось ненормальне.

Ж а н: Навпаки. Найприродніше. Ось і доказ: живуть усі.

Беранже: Але мертві численніші від живих, їх дедалі більш А живих так мало.

Так, розмовляючи про, здавалося б, різні речі, ці люди ство( ють своєрідну фугу на теми логіки життя і смерті. Логік щось торгії чить про котів, а Беранже погоджується змінитися, поводитися й ■■ глядати інтелігентно, коли раптом «знову чути, як за лаштунк^Н ліворуч швидко наближається ревіння, шалений чвал, дикий тупії носорожачих копит, потужне сапання, але цього разу у зворотноИ напрямі, з глибини сцени наперед». Усі знову кричать: «Ох! Ноо^ ріг!» І тільки Беранже кричить, помітивши Дезі: «Ох! Дезі!» Виї ляється, що він просто не хотів, щоб вона побачила його неголеним,

А от носорогів і справді вже варто було стерегтися: на сцену вихц дить, плачучи, Господиня і несе в руках закривавленого кота: «І затоптав мого кота!» І всі жалкують за бідолашною тваринкою і пі вторюють на різні голоси одне й те саме: «Ну що ви на це скажете?і Потім сперечаються, чи був це той самий носоріг і скільки рогів бул в першого та другого. Виявляється, оту кількість помітив і розгледії хіба що Жан. І його суперечка з Беранже знову накладається на дії лог, чи вже скоріше, полілог Бакалійника, Подавальниці, Господ*¹ ні та Літнього Добродія. Ці останні говорять про розумного й гарної го кота. Жан говорить про беззаперечний свій розум та про вищісц над азіатами. У загальну суперечку втручається Логік, але ще біль* ше усіх заплутує. Тим часом жінки, поклавши в коробку кота, йдут його ховати. І Бакалійник обурено підсумовує: «Може, це й логікі проте чи можна допустити, щоб наших котів у нас на очах чавилі носороги — однорогі чи дворогі, хай там азіатські чи африканські?І

І його підтримують. Беранже, засмучений сваркою з Жаном, п’є коні' як, хоч обіцяв піти до музею.

ДІЯ ДРУГА

Картина перша

Декорації, серед яких відбувається дія, мають велике значення І займають багато місця. Вони зображають контору адміністративної! установи. У глибині посередині великі двійчасті двері, над якими ні пис: «Начальник відділу». Поруч стоїть стіл Дезі з друкарською маЯ шинкою. Ліворуч біля дверей на сходи стоїть стіл з книгою прихо­ду на роботу, а на першому плані стіл із двома стільцями, за яким 322

кшиюють Ботар і Беранже. Біля правої стіни більш показнии стіл, Ситий паперами. За ним працюють Дудар та пан Беф. Дудар вик функції заступника начальника.

Спочатку на сцені нерухома жива картина: Дудар стоїть правим |ком до зали, з протилежного кінця лівим боком до зали стоїть Бо І»,. Між ними біля столу обличчям до публіки - начальник відділу,

к тохи позаду й ліворуч від нього Дезі. _п;_пний _цп-

I Іачальник на ім’я Папільйон - статечнин п ятдесятирічнии чо інік, з великими бурими вусами, бездоганно одягнений: костюмко- ім.ру морської хвилі, стрічка Почесного легіону, накладении кр х

ції иьний комірець, гарна краватка.

Дудар його заступник. Це чоловік високий на зріст, років тридця­ті п’яти, одягнений у сірий піджак з нарукавниками. Сподівається

посісти місце начальника.

Ііотар, учитель на пенсії, з гордовитим поглядом і невеличкими „І,»„ми вусами, років шістдесяти, не любить Дудара. На голові в ньо „„рет, зодягнений він у довгу сіру робочу блузу з люстриновиш. ипрукавниками. Дезі молода білявка, а пані Беф - дебела сорокап я

іиіична жінка, заплакана, заспана.

їхня розмова починається з чуток про носорога.

Н о т а р. Це все сон рябої кобили.

2. е з і. Я його бачила, я бачила носорога.

Дезі (до Ботара). Мені здається, пане Ботар, що ця новина

дуже визначна.

В о т а р. І це для вас визначеність? А про якого товстошкурого

тут ідеться? Що саме розуміє під товстошкурим редактор ру­брики про розчавлених котів? Він нам цього не каже. А що він

розуміє під котом?

Дудар. Всі знають, що таке кіт.

Б о т а р. Тут ідеться про кота чи про кішку? І яка в нього масть, яка раса? Я не расист, я навіть проти расизму.

Пан Папільойн. Але, пане Ботар, не про це мова, до чого

тут расизм? „

Бот ар. Пане начальнику, ласкаво перепрошую. Ви ж не запере­чите, що расизм - одне з найбільших нещасть нашої доби... Беранже не бере участі у суперечці, бо він приходить ледь не за снившись, власне, він розписується в книзі приходу в останню хви Щ перед тим, як її забирає начальник. Проте і в нього питають ми бачив він носорога. Він підтверджує, що бачив натть двох. Ботар у гніві, він вважає це фантастикою. Усі беруться до роботи, усе ще шеречаючись, коли начальник питає про пана Бефа, якого ще нем^

на роботі. Аж ось вбігає, засапавшись, пані Беф і простягає теле му, у якій чоловік сповіщає, що, поїхавши до батьків, захворії грип і буде в середу. Пані ледве віддихується, і всі спочатку дума* що вона надто переймається через чоловікову хворобу. А виявл ся, що від самого дому за нею гнався носоріг. Ботар усе ще не вір, проте пані Беф сповіщає, що носоріг унизу, ніби хоче зайти. Усі глядають, почувши тупіт і ревіння, й переконуються: носоріг тун,, поламав сходи і тепер чогось крутиться. Цей носоріг дворогий, і починають знову сперечатися, як і вчора люди на площі, чи він аз ський, чи африканський, наче в тому справа. І раптом пані Беф{ глянувши уважно на носорога, моторошно скрикнула:

Пані Беф. Господи! Невже це правда?

Беранже (до пані Беф). Що з вами?

Пані Беф. Це мій чоловік! Бефе, бідний мій Бефе, що ста з тобою?

Вона стверджує, що то її чоловік, і носоріг відповідає лагідним вінням. Як же реагують на це присутні? Начальник говорить, що пер уже точно звільнить його. Дудар цікавиться, чи застрахова був Беф, а Дезі питає, як у такому разі виплачують страховку, тар вважає це безумством і вкотре звинувачує суспільство. Пані, вирішує стрибнути вниз, до чоловіка-носорога. Усі розчулені. В стрибає й, сівши йому на спину, їде геть. Дезі тим часом викли пожежників, щоб ті допомогли їм спуститися вниз, адже сходин тепер немає. Та виявилося, що це проблематично, «просто пожв ники поїхали до інших носорогів». Дезі сповістила: «Повідомле: надходять майже з усього міста. Вранці було сім, а зараз уже сім# цять». Ботарові закидають його впертість, але він викручується, через вікно за допомогою пожежників залишають контору. Начал ник переймається втраченим робочим часом і наказує зачинити й мкнути контору.

Картина друга

Жанова домівка. Це велика кімната, де спить Жан, та ванна кімнатка поменше. Коли Беранже приходить до Жана, його зуст чає Сухий Дідок, сусід Жана, якого, виявляється, теж звуть Жанс* Але Беранже не до нього. Випадковість. Жан, виявляється, хворщ Болить голова, голос хрипкий. Та коли Беранже починає вибача ся за вчорашню суперечку, той стверджує, що це в Беранже голос н впізнанний. Він скаржиться, що в нього болить лоб, і Беранже ї ворить, що на лобі у Жана ґуля. Той, як завжди, не погоджуєтьс проте йде до ванної кімнати подивитися на лоба у дзеркало. Ґуля

324

(плір його шкіри стає зеленкуватим. Беранже пропонує викликати ІІічіря, однак його друг заявляє, що вірить тільки ветеринарам. Роз­ним точиться далі. На лагідний тон Беранже Жан відповідає агре- ііітю, хоча його друг прийшов вибачитися за вчорашню сварку че­рн носорогів. І тут Жан, не слухаючи його, промовляє: «По правді, я І» п> що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не рмиоть мені на дорозі, я розчавлю їх». І шкіра його дедалі зеленішає. Іік'ішнже розповідає, що сталося з паном Бефом. Жан у захваті, бо нтжає Бефа сміливцем: «А я вам кажу, що бути носорогом не гірше,

[іі ін людиною. Носороги, зрештою, такі ж, як і ми, і мають однакове з »ими право на життя!» Це вже міркування не зовсім людини не тіль­ні :ювні. Жан говорить, що через мораль слід переступити, замінив­ши її природою, повернувшись «до первісної цілості». Увесь час він Ь мникає у ванній кімнаті, то з’являється щоразу зеленішим і зміне­ним. Він уже реве: «Болота! Болота!» А Беранже усе ще не вірить, що Жми добровільно перетворився на носорога й пишається цим. Нарепг п Жан у подобі носорога просто кидається на нього, і Беранже ледь ’нііпґться вибігти на сходинки. Він кричить, що в будинку носоріг і її ■ іт викликати поліцію. Але Сухий Дідок сердиться, що йому до­вчають. Аколи Беранже, бігаючи по сходах, знов підходить до його Бі'рей, звідти показуються дві носорожачі голови. Носороги усюди. Ии глянувши з вікна, він бачить: «На вулиці їх тепер уже ціле ста­ни! Посорожаче військо біжить собі вулицею вниз! Як вибратись, як мніі вибратись?.. Якби ж вони бігли тільки по вулиці! Вони виходять к и тротуари...» А двері ванної кімнати, де був зачинений Жан, двиг-

і.і и,, і задня стіна нарешті обвалюється разом з дверима ванної кім- шіти. Беранже втікає і кричить: «Носороги! Носороги!»

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорації майже ті самі. Кімната Беранже нагадує Жанову. Лише

деталей, меблів вказують на відмінність. Беранже лежить на

диипні з перев’язаною головою й марить: «Ні. (Пауза) Роги, стережи- ін! рогів!» У паузі чути, як за вікном проходить велика череда носоро- П и. Нарешті він падає з дивана і, прокинувшись, біжить до дзерка- нм перевірити, чи нема ґулі. Полегшено зітхнувши, зазначає: «Воля, пміовне — це воля». Зачинивши всі вікна, щоб не було чути носоро- ишчого сапання, випиває коньяку і засинає. Саме тоді його відвідує Д у дар. Вони розмовляють. І Беранже, прислухаючись, боїться почу- і и хрипоту у голосі Дудара чи у своєму. Він надто добре знає, що має Пути потім. Вони говорять про Жана та його переродження. Беранже пи іначає: «В мене ніколи б і думки не виникало, що він отак переро-

325

диться. Я за нього був певен більш, ніж за себе!.. І щоб це в мені

очах.» Дудар заспокоює його, стверджуючи, що то лише хвороба.

Беранже над усе стоїть —

се підхопити ту хворобу й перестати І

^с°бою. Своє пияцтво він пояснює саме цим бажанням запобігти!

ро&і А Дудар веде далі, пропонуючи вийти на вулицю і не бояті

«Ну й що? Глядіть лишень, щоб у них на дорозі не стати. Зреші

їх не так уже й багато». Та Беранже бачить їх скрізь. І Дудар заі

няє: «Вони не зачеплять вас. Якщо їх не чіпати, вони не звертаютіі

вас уваги. По суті, вони не злі. В них навіть є певна природна неви,

ність, якась лагідність. А проте я й сам, щоб навідати вас, пройГ

пішки всю вулицю. І, бачите, цілий і здоровий і не маю ніякого

поту». Дудар пропонує змиритися і навчитися жити у світі де поі

носорогів. А Беранже не згоден отак з усім погодитися, бо треба щг

робити діяти. Дудар так не вважає. Він розповідає, що контора і не працює, начальник подав у відставку, бо став носорогом. Бера*

вражении: «Це... пан Папільйон! Як його всі шанували!»

Дудар. Проте це доводить щирість його перетворення.

Б е р а н ж е. Він не міг зробити це зумисне, я переконаний, родження відбулося поза його волею.

Дудар. Звідки вам знати? Важко збагнути потаємні причі

людських постанов.

І Дудар закидає співрозмовнику нетерпимість: «Любий мійН

ранже, завжди треба намагатися зрозуміти. Й коли хочеш зба*.

ти явище і його наслідки, то чесність думки спонукає докопатись (

до причин. І цього треба прагнути, бо ми ж мислячі істоти... В буї

якому разі спочатку треба ставитися прихильно або принаймні н< трально, виявити нескутість розуму, властиву науковому мислені

Бо все логічне. Зрозуміти — значить виправдати». Саме на цю ;

мову Беранже відповів: «Ви скоро станете прихильником носорогі.. Ьеранже, здається, втрачає всі аргументи, аж раптом йому спадає!

Думку, що можна запросити Логіка і той усе розтлумачить. Та коі

він укотре підбігає до вікна, проклинаючи носорогів, раптом бач!

і впізнає серед них Логіка: «Це єдиний носоріг з бриликом». Ду_Д11 вже мало не кепкує: «Якщо це справжній мислитель, як ви казал.

то він мусив не піддаватися. Перш ніж вибрати, він мав добре зважИ ти всі “за” і “проти”». Це аргумент на користь носорогів, та Бера» же кричить: «Ні, я з вами не піду!» У цей час приходить Дезі. Боа!

з кошиком їжі прийшла навідати хворого, а тепер розкладає їжу і столі, і Дудар ревниво зазначає, що вона добре знає, де посуд То»

він запитує, чи не заважає їм. Але вони просять його залишити^

Дезі розповідає новину: «Ботар став носорогом». Дудар коментуЯ

326

і* ноно! Він змінив свою думку! Всі люди мають право на розви- •. Отже, це не зрада? Дехто говорить, що коло носорогів зростає, в нсі відомі люди стали ними. Дезі говорить, як важко було зна- N щось їстівне: «Магазини спустошені: вони жеруть усе». Частина ммниць зачинена, а на дверях пишуть: «Унаслідок перевтілення». Ціним ніхто не дивується носорогам, просто поступаються їм на вули- НІ /V тим часом уже перетворилися «всі пожежники, цілий носоро- ММ'їий полк, ще й з барабаном попереду». І люди вже не мають біль- ■Миіі і. Дудар іде, і вони розуміють, куди й чому, намагаючись його Ицтмати, довести, що він людина.

охоплений відчаєм, Беранже нарешті освідчується Дезі в кохан­ії нони обіцяють не залишати одне одного. А тим часом їх оточили

_!

ІМ<»роги. їхні портрети, щораз з’являючись на стіні, стають усе кра- ||И м и. Потім вони взагалі там залишаються висіти і вже не зникнуть. Іікохані усе ще мріють про майбутнє, коли лунає телефонний дзві- іпіі. Веранже сподівається, що це хтось з людей, може навіть з уря- іу> але зі слухавки лунає носорожаче ревіння. Щойно Дезі казала: в і ■ ми маємо право жити. Це навіть наш обов’язок — удвох, без ні- •нго — бути щасливими незважаючи ні на що. Винність — небезпеч-

• иіі симптом. Це ознака недоброчесності». Але тепер вона дорікає,

• ■ ■■' Перанже не може захистити її у цьому світі носорогів. Той кида-

327

сталося. Бідне дитя, загублене в світі потвор. Ніхто мені не допоі^^| знайти її, ніхто, бо нема вже нікого...» Знову чути ревіння, і БерачяМ У відчаї затикає ватою вуха, а сам до себе говорить, що треба їх ш конувати, вмовляти. Але як? Вивчити мову носорогів? А вона є? А - відбуваються зворотні мутації? Самі питання без відповідей. Він божеволіє від голів на стіні й тупоту за вікнами. Дістає старі фото^| фії, портрети рідних і знайомих. Розвішує їх між носорожачими № ловами по стінах, та тепер вони здаються йому негарними. «Я бра§ кий, я бридкий», — говорить він, зриваючи портрети й жбурля|^И їх на підлогу. Він уже майже шкодує, що в нього немає рогу і ш» ри зеленої, як у носорогів. І він сумнівається, може, слід було ПІТ! ними? А тепер запізно. І ось останні міркування Беранже: «Шко» я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи ніколи! Я вже не зможу переродитись. Я так хочу, дуже хочу, але ■ можу. Я вже не можу дивитися на себе (повертається спиною до дам кала). Який я бридкий! Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригів* ність! (Раптом підскакує.) Ну тим гірше! Я боротимусь проти Мій карабін, де мій карабін?! (Повертається обличчям до зображ- носорогів на стіні й кричить.) Проти всіх я боротимусь! Я остаин людина і буду нею за самого кінця! Я не здамся!»

Завіса.

В

Переклад П. Паращулщ

Перший в японській літературі лауреат Нобе- лівської премії (1968 рік), яку присуджено йому «за письменницьку майстерність, що з надзви- чайною яскравістю виражає суть японського способу мислення».

Перше оповідання «Щоденник шістнадця- тирічного юнака» було автобіографічним. Від- давши данину захопленню європейським мо- дернізмом, Ясунарі Кавабата повернувся до традицій класичної японської літератури, на- писавши оповідання «Танцівниця з їзду». Вер- шиною творчості письменника критика вважає повість «Країна снігу», яку автор писав з 1934 до 1947 року. Людські стосунки показані в ній

Я* тлі різних пір року, як того вимагала японська естетика, що ґрунтувалася дзен-буддизмі. Показуючи красу природи, він підкреслював її неповтор- иігті. і скороминучість змін пір року, тим самим утверджуючи цінність кож- и миті людського життя. Кавабата у своїй творчості продовжував так звану

і ж І мочу» лінію в японській літературі (традиція, народжена ще в епоху Хейан,

2. і т., — пору розквіту класичної японської літератури).

• повоєнні часи найвідомішими стали такі твори: «Тисяча журавлів» (1951), іііиіос гір» (1954), «Давня столиця» (1962). Повість «Тисяча журавлів» була Щд шачена премією японської Академії мистецтв. Це лірична повість, яка роз­гинає стосунки героїв на тлі чайної церемонії — старовинного обряду япон­ці п, покликаного служити досягненню гармонійної єдності людини з приро­сті та іншими людьми.

Досягнувши вершин літературної слави, письменник добровільно пішов з (ниття. Твори Кавабати вирізняються ускладненістю підтексту, ефектом недо- ишіпеності, несподіванки. Відобразивши національне японське уявлення про •літ, людину, красу, ці твори забезпечили митцю славу за життя й безсмертя піти смерті.

ТИСЯЧА ЖУРАВЛІВ

*;;^аВ1ТЬ опинившись на території храму Енгакудзі в KawaJ

Т‘^{СЯ: f}'-™ ^{Вв ЙТИ} “ ^ч“^йну «'Р^онію? Всі Він запізнився*. Молодии чоловік на ім’я Кікудзі прямуг яо vJ

куди його щороку запрошувала на чайну церемонію Тікако Kv*

Ще ЇЇЇЇГГ"“ ^Й0Г° ^П‘^{>КІЙНОГО} • тГя смерт“^

щ жодного разу не скористався запрошенням, але наразі вона лі

KiKvZT ^{Х0ЧЄ ПОЗНаЙОМИТИ} його з однією дівчиною, своєю ученим Кікудзі мимоволі пригадав, як колись, ще коли й^у булГроїІ

Гв на лТв^17^1Ш°^{В Д}° ^ТІКаК° ^Ра3°^{М І3 бать}ком і Ll;_lK2 £ ^Л1вш И1Є1 жінки потворну фіолетову ПЛЯМУ — п«я

^ВОЛОССГ ^Л “ ^ДК“^Т‘“ Тому хлопець J3k його мати розповідала батькові, наче про якусь таємннию п™ -

диму пляму, й жаліла, _щ„ бідпа Тікано.Г»_ийшТа"м ж'оГе2

ЦЮ потворну пллму. Кікудзі обурювався нолумнн. що

що не знав цього. Найбільше він 6<„_ВСЯ, _що7„ього “о*„ьZL

ся рати, які ссатимуть оті потворні груди У цьому тгя ft

ку, було щось нечисте. На щастя, ць'ого ZTnеcZS Le'mfl

_Ку™^аВ’ ^Щ° ^{Та пляма має} іДІграти якусь роль у його життіТ кудзі розмірковував про те, як Тікако з гідністю вестиме чайт/ тї^

нагруцшс*їачитГ^{ДУШІ Й ВИВИЩених}« в самоїпл^

Одна з Г ^{На ГРУДЯХ? СаМЄ Т0ДІ ЙОГО й обі}™али і.

Одна з них «несла в руці рожеве крепдешинове фурусікі (рід

и, у яку зв язували, як у вузлик, особисті речі) з вибитими на ні

іє довелося, бо одразу Тшако почала питати, як йому Юкіко і ™^вІКУ "^Р° " ^6аТЬКа * ^баг"^т»™ “У^ьного ZI 12Ж

ФумТко.ЩоТІГ”^01ВІСТ"^Л“^ЛиОТут"І»‘''^ут»»й-Оот.-с„я,д„™І ч^уміко*. Що ж спричинило ту прикрість — -ге Г» „ ^

запрошення? Але на чайну це^еГиГу храї оже, ялася, що та якось завадить її планам? Ні, Оота про го не знала. Давня ворожнеча пояснювалась ревнощами що їх Л кликала пані Оота. У ті часи ко™ Tfi™,,.,; к ^щ ’ ^{Що 1х ВЯ}1

як Тікякп, _що втрачала ^{УД буВ дитиною}- він бачнії

на чояояіїлТ ^втР^ачала жіночність і ставала дедалі більше схожоИ

єю Отож _к; ^УП0В° ^П1ДДобР^илася Д° його матері й стала wifi™ ,₃ ею. Отож, коли вона дізналася про зв’язок батька Кікудзі з пані Оо1ї

їм нещодавно стала вдовою, то не тільки про все розповіла його дру- и і, так ще й вистежувала колишнього свого коханця й влаштову- 'ім йому сцени, погрожуючи Оота, не соромлячись вплутувати на- ІІгі. дітей. Вона вважала за можливе грати на почуттях дочки пані iiVni та й самого Кікудзі. При цьому себе вона вважала борцем за Иіраведливість і взірцем моралі. Тепер через багато років у чайному Иииїльйоні, побачивши Кікудзі, Оота дуже зраділа. І молодий чоло- ІІіі здивовано помітив, що краса її не змарніла, вона була гарна, жі- «ичііа, як і її дочка Фуміко. А тим часом Тікако вела свою гру. Вона »пропонувала Юкіко подати чаю для Кікудзі й подала спеціальну [ипиовічу чашку «орібе», якою колись користувався його батько. Ра­ніше вона належала покійному чоловікові пані Ооти, а потім жінка ідирувала ту чашку «Мітані-сану», батькові Кікудзі. І тепер ця така ипм’ятна чашка якось опинилася у Тікако. І вона скористалася цим, иіімпгаючись зробити боляче Ооті. «Кікудзі вразила бездушність Ті- ііпко» . На тлі цих пристрастей і ганебної поведінки літніх жінок юна нінчина Юкіко, що спокійно виконувала рухи чайної церемонії, ви­ли ііася напрочуд гарною. Адже вона й не здогадувалася, що Тікако шштувала оглядини. «Робила все щиро, без жодної манірності. Від и і грункої постаті віяло благородством... Кікудзі здавалося, ніби на- иіюло дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики».

Кікудзі пішов, але Юкіко — дочка Інамури не йшла йому з ду- Мнк, так що навіть зустріч з двома батьковими коханками не справи- >иі гнітючого враження. Проте коли він, відкараскавшись від Тікако, пішов з храму, біля воріт на нього чекала Оота. Вони розговорилися.

1. < )ота розповіла, як її дочка Фуміко свого часу піклувалася про його Питі.ка, особливо під час війни, дістаючи для нього курятину, рибу й ■■не. Кікудзі зрозумів: саме Фуміко була для них благодійницею, бо

2. продукти, що їх інколи приносив батько, здобувала вона. Розпові­ді! ючи про поведінку Фуміко, пані Оота насправді говорила про влас­ну любов. Здається, вона не зовсім розуміла мотиви поведінки дочки. Ти й себе, адже їй здавалося, ніби вона говорить не з Кікудзі, а з його Піп і,ком. Відтак вони пішли дорогою разом. Потім вони якось опини-

іі и ся у готелі. Хоч вона була старша від нього років на двадцять, «та ІЬ>му здавалося, що він тримає в обіймах набагато молодшу за себе діичину». «Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а та­кож, на що здатен він сам. Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покір­ні по і водночас такою спокусливою». Він не розумів самого себе, і це Ного дратувало, змушувало дошкуляти їй недоречними словами. Чо­мусь він розповів їй про родиму пляму Тікако. А потім про огляди-

331

ни Юкіко, дочки Інамури. Оота розплакалася: «Як же так... і nityj оглядин... ми... З очей пані Оота закапали на подушку сльози плечі затремтіли. Як гидко! Як гидко! Чому ж ви не сказали рані ше?» — дорікала вона, бо вважала себе грішницею. Але КікудзІ^И каявся, бо тоді мав би відчути до себе огиду як не через оглядини,« через те, що жінка була колись батьковою коханкою. Він зрозу^^| що батько був із нею щасливим. Від неї віяло теплотою й ніжністю, Одного разу, коли вже минуло з півмісяця після тієї чайної цер* монії, до Кікудзі завітала дочка пані Оота. Він заметушився. ДуфіІ ки роєм збились у голові: чи сама вона прийшла, як знайшла йагї хоча тнь вона знала, де він живе, адже під час повітряної трив<іН проводжала батька Кікудзі додому. А ще йому здалося, що вона таиІІ схожа на матір. Навіщо ж вона прийшла? Виявляється, їй було Я ромно за матір, і вона прийшла вибачитися за неї, попросити прип. нити з матір ю стосунки, навіть не дзвонити. І він зрозумів, як ва^ любить свою матір і боїться за неї, і соромиться, і пишається водні час. Кікудзі зрозумів також, що хотів би говорити з Фуміко про її тір та свого батька, якому він усе простив, як і пані Оота.

ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ

А тим часом Тікако не вгавала. Вона подзвонила Кікудзі в конто]* де він працював, і заявила, що збирається влаштувати чайну цереміа нію у нього вдома. Вона вже там. Отож, не питаючи, вона вдерлась $ його життя. Його це дратувало, як і її зухвалий безапеляційний той J В уяві Кікудзі знову зринула потворна родима пляма Тікако. Ця плці ма була не тільки на її грудях, а й на всьому, до чого вона безцеремонні торкалася. Кікудзі зрозумів, що рано чи пізно, а додому йти доведет* І ся. Єдине, що тішило його, Юкіко, яку пообіцяла запросити насти^В лива Тікако. Дівчина й справді чекала його на порозі кімнати, і від н* «наче струменилося якесь сяйво». На її одязі «були вилиті білі боров півники». У токонома в плоскій вазі стояли «не білі півники, а жон ті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. БуліІ видно, що Тікако їх щойно поставила». Випадковість? А наступнф' дня була неділя, йшов дощ і Кікудзі, залишившись удома, дізнався вії служниці, що вчителька чайної церемонії Тікако показувала дівчині! увесь дім. Його це вразило. Ще вчора Юкіко здавалася йому нєдосяї ною, а виявляється, вона спокійно (чи не по-хазяйськи?) оглядала його 1 дім разом з Тікако, Дівчина здавалася йому не просто прекрасною, образом краси і свіжості. Здавалося, про неї нагадувало все — пахош у павільйоні, мініатюра з портретом поета на стіні. Він згадав учораш-1 ню розмову з Юкіко і те, як безцеремонно втрутилася в неї Тікако, щоі

332

«• подівано з’явилася у павільйоні, перехопивши розмову й увагу на [*г.г. Здавалося йому, що знову над усім нависла ота її брудна пляма: Enno сковувало щось огидне й брудне... Брудною була не тільки Тпса- V.. що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам». і., такими думками й спогадами застала його пані Оота, що прийшла Ві.іні, дощ до нього у павільйон, щоб розказати, що Фуміко, її дочка,

Я. пускає її нікуди і забороняє й думати про нього, а тепер вона крадь- и..мп прийшла сюди, бо дочка думає, що в дощ мати не наважиться ви- I »ui. Навіщо ж прийшла пані Оота? Виявляється, Тікако телефонувала їй. щоб сповістити про майбутній шлюб Кікудзі з Юкіко. «То страшна

• Піка, — сказала пані Оота. — Вона все знає. Сьогодні, коли вона по- Ьіііонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися...» сь І чиму вона по телефону попередила пані Ооту: «Не заважайте Знову І Ціп, Тікако. Оота її боялася, хоч і не збиралася перешкоджати шлю- №ші Кікудзі, вона почувалася винною. І знову у павільйоні відбулося [ Ийіовання. Ще вчора з цього посуду пила юна Юкіко, а сьогодні він по­ни. цей посуд на стіл для Оота. Але виявляється, що цей посуд давно

3. знайомий — він належав їй та чоловікові, поки той був живии. Отак чиііний посуд з’єднав минуле й майбутнє, розфарбував теперішнє на­ці итонами людських почуттів. «Пані Оота легко заманула Кікудзі в Ек.іІ інший світ — тільки таким він йому видався, — де ніби стерлася ііі.піиця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншо- Б. гніту, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги. Пані І („та, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первіс- иіііо або останньою жінкою на цьому світі». Він це відчув і сказав, що І Lin зробила щасливим його батька, а її слова щодо шлюбу з Юкіко „чистили його минуле. Пані Оота було зле, вона сказала, що передчу- ■п. свою смерть. Кікудзі викликав таксі й одвіз її додому. її холодна пука вислизнула з його, коли вона виходила з машини. Як виявилося, Кімавжди. Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко й, сповістив- „ про смерть матері, попросила Кікудзі знайти лікаря. І тоді Кікудзі гіді і гадався, що Оота наклала на себе руки, не в змозі справитися зі сво- I їм :іапізнілим грішним коханням, якого вона щойно зреклася, бажаю­' чи іцастя Кікудзі. Може, тому він сидів біля телефона, заплющивши ( нчі, «йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у ве­Чірнє небо, що все палало в його заплющених очах».

ОБРАЗ НА «СІНО»

«Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А на- I іЧ'уПНОГО дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко», Виявилося, що дівчина зовсім сама. Коли вона запросила його увійти в дім, то він

333

побачив у вітальні перед урною з прахом пані Оота та її фотогра квіти. «Лише ті, що прислав учора Кікудзі». Замість вази квіти поставлені у глечик для чайної церемонії «сіно» (глечик у стилі Сосіна (1441 1522), відомого майстра чайної церемонії). Чея троянди і білі гвоздики на диво пасували і до циліндричної ф<1 глечика, і до кольору: «З-під білої поливи ледь-ледь проступав б; нець». Фуміко сказала, що мати ставила у цей глечик і квіти, ті й не продала його разом з іншим чайним посудом. Кікудзі сів п урною й, запаливши кадильну паличку, заплющив очі. Він згад; її і думав, «що призвело її до смерті — гріх чи любов? Її переслід ло відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?» Потім явилося, що цілий тиждень цією самою думкою переймалася й міко. Обидва вони почувалися винними перед Оотою кожен за с Кікудзі звернув увагу на фото покійної Ооти й зрозумів, що воно бу зроблене під час чайної церемонії: «Таке спокійне обличчя». Ф ко це підтвердила й сказала, що сама вибрала це фото, хоч на му мати дивиться трохи вбік. Воно було зроблене років за п’ять ред цим, і Фуміко додала: «Мені не хотілося ставити її останнє на якому вона дуже схожа на мене». Кікудзі не знав, якими слов^ вимолити в неї прощення. Його погляд упав на «сіно», і він за чив, що глечик дивний, приємний, як сон. Фуміко одразу ж виріш ла подарувати йому «сіно», бо мати б це схвалила. Вони розмовля намагаючись виговорити почуття провини, яке охопило обох. І •» Фуміко вимовила: «Мені здається, що мертві потребують тільки ного щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хот, здобути прощення». Відтак вона піднялася й пішла з кімнати. | тім повернулася з тацею, на якій стояли «дві полив’яні чашки ліндричної форми — одна чорна, друга червона». Чорна для чол ка, а червона для жінки. Це були парні чашки простої роботи, як не дорожили. Та у вчинку Фуміко не було підтексту. Вона була щ^ й простодушна. Знання таємниці зв’язку їхніх батьків та смерті па: Оота поєднало їх, як змовників. Вони обидва думали про вічну зад ку смерті, і Фуміко сказала: «Навіть якщо її не розуміли, то все о«| смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на і! розуміння...» Вони обидва думали про одне: простити й бути про ним. А це виявилося нелегко. Нарешті Кікудзі й сам попросив доз лити йому піти. Фуміко подала йому вузлик з «сіно». На проща; вона ще просила пробачити її бідну матір і скоріше одружитися.

Удома, ставлячи у «сіно» білі гвоздики і білі троянди, він по мав, що закохався по-справжньому в пані Оота лише після її сме і про це дізнався лише завдяки її дочці Фуміко. У неділю він подз

334

■їїїї дівчині, розуміючи, що та самотня, бо не могла запросити й по-

і її співчуття, і сентенції щодо матері, і звістку про те, що незабарії тут уде нова молода господиня, а отже, може, це востаннє вони змої жуть відвідати чайний павільйон Кікудзі. Вона запропонувала іШ хопити и подароване Кікудзі материне «сіно». Кікудзі як міг чин| тому опір, залишившись розмовляти з Фуміко у домі, поки ТікЦ пішла прибирати у чайному павільйоні. Фуміко, як обіцяла, приц- ела йому в подарунок ще одне «сіно» - материну чашку, на обіД якоі збереглися темнуваті сліди материної помади. Розмовляючі нею, Кікудзі побачив, яка вона беззахисна — без роботи, без домівки, без матері. Тому такою недоречною здалася йому сама присутніс| знавіснілої до дівчини Тікако, яка все ж таки взяла глечик «сіноЯ Дивлячись на те, як порядкує у павільйоні Тікако, молодий чоловії думав, яка дивна доля буває у чайного посуду: минуло років трис| відтоді, як виготовили той глечик. «Хто користувався ним перед пі нею Оота, чиї долі залишили на ньому невидимий слід?» Чайна ці ремонія налаштовувала на думки про вічність. А Тікако, начебто гіо-к кликана навчати цього інших, нічого не розуміла, її думки й дії булі прикуті до земного. Тому Кікудзі у відповідь на пропозицію влаштуї вати тут через рік чайну церемонію на роковини смерті його баты| сказав їй: «От було б кумедно поставити перед гістьми не справжіЛ чайне начиння, а підробки!.. Чайна церемонія з підробками... МеН здається, наче, в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруї них випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом ро| жене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюсіИ чайною церемонією...» Але Тікако правила своє, вона прийшла отри%| мати відповідь на пропозицію про шлюб з Юкіко як сваха. Кікудзі д| монстративно відмовляє їй. Вона ж, бажаючи хоч якось дошкулити ! йому та Фуміко, пропонує тій піти від Кікудзі разом. Вони йдуть. ПвЩ ред тим Фуміко говорить, що їй страшно, вона боїться Тікако.

ПОДВІЙНА ЗІРКА

Тікако продовжує свою гру. Одного разу вона прийшла вже у су* І тінках додому до Кікудзі й сповістила, що обидві дівчини — «і Фу. міко, і донька Інамурів повиходили заміж». Він почав згадуватів Юкіко, але міг пригадати лише образ або певні деталі одягу, але н« І обличчя. Тікако дуже старалася пробудити жаль з приводу замізН жя Юкіко, але його скоріше засмутило інше: Фуміко ж не збирала- І ся заміж, та ще й улітку, коли мало хто справляє весілля. Проте вс| з ясувалося після дзвінка Фуміко. Вона переїхала, влаштувалася ніі роботу, але й не збиралася виходити заміж, тим більше, що від часі смерті її матері минуло так мало часу. Виявляється, вона написалі

336

1

ЯСУНАРІ КАВ А БАТА. Тисяча журавлів

.ипта Кікудзі, але той прийшов саме тоді, коли вона й сама завітала ці) нього. Намагаючись забрати свого листа, вона випадково набли­зилася до Кікудзі, і він відчув тепло Ооти, тепло жінки. Вони вече- іиіли, і Фуміко побачила, що молодий чоловік п’є чай з подарованої мн'іо чашки, на вінцях якої збереглися сліди помади Ооти. Дівчина

• гала наполягати, щоб він розбив ту чашку, надто скромною вона ііі здалася, аби нагадувати про матір та й про неї саму. Коли вони пішли до чайного павільйону в саду, аби порівняти подаровану чаш­і у «сіно» з тією, що була в скриньці для щоденного вжитку, то, по-

• г івивши їх поряд, побачили очевидне: «Та це ж чоловіча й жіноча іпшки!» «Дві чашки стояли перед ним, як дві душі батькова і пані Оота». Чашки були такі довершені, ніби поглинали усі гріхи помер- іпх його батька й Орти. їхня присутність була такою відчутною, що *<>ли Фуміко почала мішати чай у «сіно», то сказала: «Мама не дає и шати». Вона таки розбила ту чашку, жбурнувши її на кам’яний умивальник. Вона боялася порівняння. Тільки чашки? Але того ве­тра Фуміко «для нього стала незрівнянною. Стала його долею». Він |*ібув, що вона дочка Ооти: «Раніше його чарувала схожість доньки Я матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевті­лилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко». Він ніби очис­тився: «Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?.. Фуміко

«о опиралась, опиралася тільки її чистота». Другого дня Кікудзі по- I івонив їй на роботу зі своєї контори, але там її не було. Він подзво­нив ще й у другій половині дня, але її ніде не було. Попросивши на роботі Фуміко її адресу, він приїхав на її квартиру, але дівчинка ро­. в дванадцяти, либонь, дочка хазяйки квартири, сказала, що Фумі- чо поїхала ще зранку. «Вона сказала, що вирушає з подругою в подо­рож» . Куди? Дівчинка не знала чи хтось їй не велів говорити. Кікудзі н адав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього за­дерев'яніли ноги». Холодний піт виступив на ньому: невже вона по­мерла? «Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула цо життя?..» А Чи не було це розплатою за проявлену розслабленість, >іку Фуміко, як і її мати вважала гріхом? «Зосталася на мою голову

І тільки Курімото... ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному воро­гові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.

Переклад з японської І.Дзюба

Французький есеїст, прозаїк, філософ, д

тург. Лауреат Нобелівської премії 1957 р

«за величезний внесок в літературу, який V

світлив значення людської совісті». Один із

сновників екзистенціалізму в світовій літе»

турі: у творах ставив проблеми абсурднос

світу та буття людини в ньому. Основні твв^

групуються за трьома періодами: перший е

творчості А. Камю, визначений ним як «ци¹

абсурду», включає в себе повість «Сторони; (1942), «Міф про Сізіфа» (1942), драми «Калі

ла» і «Непорозуміння» (1944), присвячені т

абсурдності людського існування і життя з

лом. Темі боротьби з безглуздою дійсністю пр'

свячені твори «циклу бунту»: роман «Чум

(1947) і «Бунтівна людина» (1951). У «цикл вигнання» увійшла повість «

діння» (1956), книга оповідань «Вигнання і царство» (1957) і три книги публ

цистики («Актуальне» (1950-1958)). Загинув I960 року в автокатастрофі

місці авари знайдено рукопис роману «Перша людина», який вийшов друк 1994 року.

А. Камю покладає на митця відповідальність за все, що відбувається навколИ а призначення мистецтва вбачає у «запереченні брехні та спротиві гніту».

Окремі твори А. Камю перекладені української мовою.

ЧУМА

Якщо вільно зобразити ув’язнен­ня через інше ув’язнення, то й віль­но зобразити будь-який реально іс­нуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Даніель Дефо

ЧАСТИНА ПЕРША

Цікаві події, що взяті сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані — звичайній французькій префектурі на алжирському униережжі. Саме містечко, слід визнати, бридке: місто без голубів, о«:« дерев і без садів — тут не почуєш ні шелесту листя, ні лопотіння к рил, — словом, місто безлике. Нову пору року видно тільки по небу: пнвесні змінюється повітря, влітку сонпе спалює все навколо, а во- і ічіи місто потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку. «Найзручні­ший спосіб познайомитися з містом — це спробувати дізнатися, як тут працюють, як тут люблять і як тут помирають*. Наші співгро­мадяни працюють багато, але тільки для того, аби збагатіти. Сьогод­ні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і ніс потім гають час, що лишився їм на життя. Та все ж є такі міста, де июди здогадуються про існування чогось іншого. А от Оран — місто, нке ніколи ні про що не здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому ви легко погодитеся: наші співгромадяни ніяк не могли чекати шіпадків, що сталися навесні цього року. Проте завдання хроніста пише сказати «Так було», і оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зі­брати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Але чи не час облишити розумуван­ня і перейти до самої оповіді?

Уранці шістнадцятого квітня лікар Бернар Ріє, вийшовши зі сво- іч) помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура, а ввечері того ж дня на його очах здох ще один щур: він пере­крутився і, кволо пискнувши, впав, заюшений кров’ю. Воротар Мі­тель сприйняв цю звістку як справжню ганьбу: в домі нема щурів, а цих хтось нахабно підкинув. Словом, це якась витівка. Та Ріє не ду­мав про щурів: його дружина слабувала вже рік і мала від’їжджати до санаторію на лікування. Він посадив її до спального вагона і, по­мовчавши, сказав: «Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо псе по-новому». Її обличчя було мокре від сліз, але вона посміхалась.

339

Тут на вокзалі Ріє зустрів слідчого Отона, який тримав за руку св синочка. Гой саме зустрічав дружину, яка поверталася від роди Ьони говорили про щурів, яких усе більшало. Невдовзі прибула ма: доктора Ріє, яка мала пильнувати його господу за відсутності дру: ни. А навала щурів у місті не припинялася. «Лізуть, лізуть]» — ворив зі старечою втіхою, потираючи руки, один із пацієнтів ліка старии ядушник, який увесь вільний час пересипав горох з одно горнятка в інше, напівсидячи у ліжку. Того ж дня по обіді Ріє п йняв молодого журналіста Раймона Рамбера, який справляв враж* ня цілком гармонійної людини. Він прибув від великої паризь: газети взяти у лікаря інтерв’ю щодо умов життя арабів. Закінч" бесіду на тому, що останнім часом у місті побільшало щурів і було б проце написати. На сходах свого будинку Ріє побачив моло го сусіда Жана Тарру, що задумливо дивився на щура, який конаї корчах. «Навала щурів — цікава штука», — сказав він, але вони ж рішили, що це клопіт сторожа. Четвертого дня-щури почали згр ми виходити на світло й гинути цілими купами. Дійшло до того, г агентство Інфдок повідомило, що тільки за двадцять п’яте квітня брано и спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура, за кіл* днів цифра сягнула восьми тисяч і в місті почався справжній пе полох. Сторож біля воріт лікаревого будинку здавався втомленим І швидко и зовсім занедужав. Ріє зайшов до нього, аби оглянути. Зн£ силений Мішель майже задихався і натужно блював рожевуватою жовчю. На шиї, під пахвами та в пахвинах у нього з’явилися тверді, ніби дерев’яні, вузлики, які гостро боліли. Він марив і скаржився м щурів, а другого дня, марячи, помер у машині «швидкої».

Смерть сторожа позначила межу між першим періодом зловіс­них ознак чуми і другим, коли здивування перейшло в паніку. Яксс» вранці лікаря телефоном викликав один з його пацієнтів — служ«< овець з мерії Жозеф Гран: на дверях його сусіда Коттара був напи* червоною крейдою «Заходьте. Я повісився». Гран і витягнув Коттара з зашморгу в останню хвилину. Гран був п’ятдесятирічним чолові­ком, високим і сухорлявим, він був бідним, — тому Ріє лікував його задарма. Щовечора Гран працював над своїм романом: багато рокі* поспіль він відточував одне-єдине перше речення, мріючи, як видаї- Ці «скинуть шапки геть» перед його досконалим твором. Одружився

І ран зовсім молодим з юною небагатою сусідкою Жанною. Якось пг ред Різдвом Жанна захоплено зупинилась перед святковою вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: «Як гарно!» Він стис­нув їй руку. Так прийшла думка про шлюб. Кінець історії був вель*І ми простий: втомлений від роботи Гран, злидні, жодного просвітк^

340

и мміїбутньому. 1 Жанна пішла від нього, написавши: «Я дуже тебе щ і к пла, але я надто втомилася... Я не знайшла своєї долі, але щоб по­ні ш наново жити, щасливої долі й не треба». З того часу Жозеф Гран 1>мждає і увесь час думає про неї. Сусід Грана Коттар був низькорос­лим товстунчиком, відлюдкуватим і з нечистим сумлінням, він мав ції ігь проблеми з поліцією і дуже боявся, що його заарештують.

Тим часом, протримавшись із тиждень, щуряча навала раптово Іршіинилася.

Жан Тарру з’явився в Орані за кілька тижнів до початку цих див­ин ї подій. Він вів власні нотатки, які містять хроніку тих часів. У сво- ‘к »описах на початку він висловлює неабияку радість, що опинився в Нікому бридкому місті. Наводить підслухані на вулиці та в трамваях німлоги. І майже не супроводжує свої записи коментарями. Тарру вра- иі.пп сцена, яку він спостерігав щодня з вікна свого готельного номера.

2. будинку навпроти на балкон виходив старенький дідок. Він неголо- ін) ісликав котів, що дрімали в затінку, рвав білий аркуш і кидав униз. Приваблені роєм «метеликів» коти підходили під балкон. І тоді дідок >мично і влучно плював у котів. Якщо він бодай один раз досягав мети, пін заходився реготом. Підчас історії зі щурами позникали й коти і, за шдченням Тарру, дідок якось розгубився. Занотував Тарру і розмову і нічним сторожем, якому щиро зізнався, що не лякається через нава- пу щурів, а єдине, чого він шукає, — це душевний спокій. Щодня він їмчив у готельному ресторані дивну родину (як він пізніше дізнаєть- і, це родина слідчого Оттона), у якій батько «викає» жінці і навіть ді- і'іім, звертаючись до них завжди безапеляційно. У записниках Тарру пиляється кілька записів про таємничу лихоманку, яка вже посіяла

11. ні ногу в місті: він може назвати з десяток випадків захворювань на (іч, і все закінчувалося смертю. Документальну цінність має і накрес- ігчгий Тарру портрет доктора Ріє: «На вигляд років тридцять п’ять. Іріст середній. Плечистий. Очі темні, погляд прямий. Волосся темне, гмижеться дуже коротко. Хода прудка, переходить через вулицю, не ■іювільнюючи руху, легко вискакує на протилежне узбіччя. Машину цідить неуважно. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що іоОре знає свою справу».